Читать книгу Одіссея - Гомер - Страница 10

Щойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясного

Встала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним.

Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж ними

Зевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю.

⁵ Їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лиха

Розповісти, – турбувалась, що в німфи він так забарився.

«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,

Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши,

¹⁰ Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже

Не пам’ятає ніхто Одіссея божистого в бідних

Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий.

Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить він

В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

¹⁵ Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.

Любого сина його вороги замишляють убити

Десь по дорозі додому, – вістей про батька питати

²⁰ В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний».

Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:

«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?

Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду,

Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись?

²⁵ Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш,

Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини,

А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись».

Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина:

«Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш;

³⁰ Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний:

Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий,

Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить,

Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає,

В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,

³⁵ В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.

Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшанують

І кораблем відішлють у рідну його батьківщину,

Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши,

Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку,

⁴⁰ Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо.

Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись

В високоверху оселю і в рідну свою батьківщину».

Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний:

Зразу ж до ніг золоті підв’язав він ізнизу підошви,

⁴⁵ Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим

І по воді, й по безкраїх просторах землі його носять.

Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям

Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.

Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний

⁵⁰ І, обминувши Перею, на море з етеру спустився

Та понад хвилями низько літав, мов чайка крилата,

Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу,

Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, —

Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних.

⁵⁵ Щойно до острова він у просторах далеких дістався,

На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моря

Й далі пішов до печери великої, де пишнокоса

Німфа жила, – на ту пору якраз він застав її дома.

Полум’я в неї велике палало на вогнищі, й запах

⁶⁰ Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьому

Острові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкої

І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.

Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї —

Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси;

⁶⁵ Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі —

Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворони

Довгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають.

Там же, навколо печери глибокої, скрізь винограду

Порозросталися лози, дозрілими гронами пишні.

⁷⁰ І недалеко одне біля одного воду прозору

Чисті чотири джерела струмили у сторони різні.

А навкруги килимами м’якими з селери й фіалок

Луки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовши

Й глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду.

⁷⁵ В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний.

Потім, коли надивився і тим свою душу натішив,

Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки,

Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла,

Бо один одного вічні не можуть богове не знати,

⁸⁰ Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались.

Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, —

Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав,

Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.

⁸⁵ І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла,

В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно:

«З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,

Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене.

Що тобі треба, скажи, – спонукає-бо серце зробити

⁹⁰ Все, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо.

Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».

Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем,

Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала;

Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний,

⁹⁵ А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій,

То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї:

«Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, —

Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала.

Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі.

¹⁰⁰ Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моря

Простір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де люди

Жертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих.

Та неможливо веління егідодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись від нього.

¹⁰⁵ Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебе

З тих, що Пріамове місто колись дев’ять літ воювали,

А на десятий, в руїну його обернувши, додому

Їхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили,

Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала.

¹¹⁰ Товариші його славні усі там загинули марно,

Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала.

Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити,

Бо не загинути десь від рідних і любих далеко —

Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись

¹¹⁵ В високоверху оселю і в милу його батьківщину».

Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,

Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:

«О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі!

Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить

¹²⁰ Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!

Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,

Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,

Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука

Золотошатна убила його Артеміда пречиста.

¹²⁵ Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра

На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе

Стала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомо

Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.

Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.

¹³⁰ Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі

Він опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим

Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.

Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,

Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.

¹³⁵ Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити

Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.

Та неможливо веління егідодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись від нього.

Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде

¹⁴⁰ В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати:

Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,

Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.

Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,

Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».

¹⁴⁵ Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:

«Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,

Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».

Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.

Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка

¹⁵⁰ До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.

На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі

Не висихали, солодке життя по краплині стікало

В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,

Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив

¹⁵⁵ В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.

Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,

Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.

Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:

¹⁶⁰ «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій

Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.

Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них

Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти

Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.

¹⁶⁵ Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,

Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,

В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний,

Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся,

Як побажали боги, що простором небес володіють,

¹⁷⁰ Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами».

Мовила – й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,

І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:

«Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!

Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну

¹⁷⁵ Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі

Перепливають її, утішені Зевсовим вітром!

Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,

Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,

Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха».

¹⁸⁰ Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,

Й, гладячи руку, назвала його на ім’я, і сказала:

«Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,

Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!

Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,

¹⁸⁵ І під землею Стіксові води, – це клятва страшенна,

Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, —

Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.

Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала

Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.

¹⁹⁰ Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене

Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя».

Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла

Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

Так у печеру глибоку ввійшли – богиня і смертний;

¹⁹⁵ Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно

Вісник Гермес, – а німфа на стіл перед ним становила

Їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.

Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,

Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,

²⁰⁰ Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:

«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину

²⁰⁵ Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!

Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати

Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,

То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати

Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш

²¹⁰ Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,

Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею

Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо

Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись».

В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:

²¹⁵ «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре

Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою

Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.

Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.

Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь

²²⁰ Все ж повернутись додому й побачити день повороту.

А як з богів мене хтось розіб’є в винно-темному морі —

Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце.

Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівся

В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною».

²²⁵ Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо.

Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши,

Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе,

²³⁰ Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння,

Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний

Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила,

І почала Одіссея відважного в путь виряджати.

Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну,

²³⁵ З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно

На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.

Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній

Острова край повела, де великі зростають дерева —

Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі,

²⁴⁰ Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний.

Тож показавши йому, де великі зростають дерева,

Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла.

Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота:

Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття,

²⁴⁵ Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він.

Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла,

Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи:

Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.

Розміру саме такого, яким досвідчений тесля

²⁵⁰ Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, —

Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки.

Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши,

Густо підпори і дошки великі на них настеливши.

Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила,

²⁵⁵ Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати.

Огородив його далі він віттям вербовим навколо,

Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту.

Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла.

Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею.

²⁶⁰ Линви до рей прив’язав, а до низу – канати й кодоли,

Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне.

День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу.

П’ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо,

В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу.

²⁶⁵ Mix йому з гарним вином у запас положила богиня,

Другий – з водою міх величезний, із їжею – третій

Шкурятяник, а в ньому ще й ласощів різних багато.

Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала,

Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий.

²⁷⁰ Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати

Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, —

Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса

Та у Ведмедицю, – інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,

²⁷⁵ Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний.

Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла,

Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.

Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем.

На вісімнадцятий день показалися гори тінисті

²⁸⁰ Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, —

В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала.

Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, —

Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив,

Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче;

²⁸⁵ Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:

«Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертні

Про Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській.

Ось він вже близько країни феаків, де вирватись має

З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.

²⁹⁰ Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!»

Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубець

Свій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйні

Подуви враз розбудив і чорними хмарами землю

Й море усе оповив, – ніч темна із неба нависла.

²⁹⁵ Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним

Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли.

Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, —

Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:

«Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною?

³⁰⁰ Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала,

Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись,

В морі біди натерплюся, – усе це збувається нині.

Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо

Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні

³⁰⁵ Подуви враз розбудив, – це, напевно, моя вже загибель!

Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю

На рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам!

Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би

В день той, коли незліченні троянці мене закидали

³¹⁰ Мідними списами біля убитого сина Пелея, —

З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв.

Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться».

Щойно він вимовив це – із шумом страшним величезна

Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.

³¹⁵ Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих

Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних

Переламало якраз посередині щоглу високу;

Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.

Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.

³²⁰ Виринуть швидко хвиля велика йому заважала

Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.

Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою

Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.

Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,

³²⁵ Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,

Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.

Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.

Наче північний Борей восени по рівнині ганяє

Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,

³³⁰ Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:

То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,

То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.

Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;

Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,

³³⁵ Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.

Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,

Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,

Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:

«Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно

³⁴⁰ Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?

Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.

От що тепер ти зроби, – не здаєшся-бо ти нерозумним.

Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях

Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто,

³⁴⁵ В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.

На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, —

З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.

Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,

Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,

³⁵⁰ Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо».

Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;

Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,

Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.

Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний.

³⁵⁵ Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:

«Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене

Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?

Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,

Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.

³⁶⁰ От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:

Поки оці деревини ще купи триматися будуть,

Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;

Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,

Кинуся вплав, – нічого вже кращого тут не придумать».

³⁶⁵ Поки отак він серцем своїм і думками вагався,

Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,

Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.

Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливий

Раптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, —

³⁷⁰ Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревині

Верхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому,

Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо,

Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну,

Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки,

³⁷⁵ Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель,

Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:

«Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю,

Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса.

Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха».

³⁸⁰ Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривих

І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.

Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:

Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав’язала,

Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати,

³⁸⁵ Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі,

Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатись

Міг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть.

Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився,

Серце йому віщувало не раз недалеку загибель.

³⁹⁰ Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,

Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила

Тиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій,

Глянув він пильно, і от – недалеко вже землю побачив.

Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий

³⁹⁵ Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі,

Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим,

Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, —

Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив.

Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити.

⁴⁰⁰ А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути,

Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, —

З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий

Билася там і солоною піною все заливала.

Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись;

⁴⁰⁵ Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали.

Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли —

Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:

«Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить

Дав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської,

⁴¹⁰ Як за поріг я моря пінистого вийти не можу!

Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколо

З ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі.

Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногами

Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої.

⁴¹⁵ Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчасті

Скелі із силою вдарить, і спроба та марною буде.

А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там

Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, —

Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате

⁴²⁰ Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому;

Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику

З моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна;

Знаю-бо – лютий на мене преславний землі потрясатель».

Поки отак він серцем своїм і думками вагався,

⁴²⁵ Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.

Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило,

Та положила на серце йому ясноока Афіна —

Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками;

Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля.

⁴³⁰ Так він уникнув її, та друга, набігши неждано,

Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко.

Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать,

В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо,

Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишилась

⁴³⁵ Клаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою.

Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний,

Та напоумити встигла його ясноока Афіна:

Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала,

Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде

⁴⁴⁰ Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку.

Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптом

Він опинився, – те місце здалося йому найзручнішим:

Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.

Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись:

⁴⁴⁵ «Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням

Щирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря.

Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани,

Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись,

Нині твою течію і коліна твої обнімаю!

⁴⁵⁰ Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!»

Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну,

Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, Одіссея

В гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього,

Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло;

⁴⁵⁵ Тіло набрякло усе, струмками вода виливалась

З рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання,

Ледве живий, – бідолаху знесилила втома страшенна.

А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався,

Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині

⁴⁶⁰ Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає.

Швидко її понесла течія, і Іно підхопила

В милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті,

Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати.

Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:

⁴⁶⁵ «Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною?

Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну,

То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну,

Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати —

Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку.

⁴⁷⁰ А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю,

Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилину

Втома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, —

Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу».

Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще

⁴⁷⁵ В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалеко

Тої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних,

Що позростались докупи, з родючими, плідними – дикі.

Їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,

Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,

⁴⁸⁰ Не проникали й дощі поміж них, – гущиною такою

Переплелося їх віття. До них Одіссей і подався

Поповзом, вимостив милими там він своїми руками

Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя

Купи такі, що під ними і двоє, і троє укритись

⁴⁸⁵ Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо.

Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний,

Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе.

Як головешку пастух у попелі чорнім ховає

Серед далекого поля, де й близько немає нікого,

⁴⁹⁰ Сім’я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, —

Так Одіссей заховався у листя. Солодкий Афіна

Сон йому в очі влила і милі зімкнула повіки,

Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше.