Читать книгу Козацьке братство. Частина 1. Полковник Кульбас - Ігор Тихоненко - Страница 6

Прокинувшись, Степан побачив, що Ігната немає. Він встав, потягнувся, трухнув головою, щоб повністю опам'ятатися і вийшов в сусідню кімнату. За столом сидів дід Петро.

– Доброго ранку, діду.

– Здрастуйте, козаче. А твій товариш ще завидна поїхав. Сказав, що через три дні повернеться. Зараз снідати будемо.

Колода сів за стіл, на якому вже стояла їжа: глечик з молоком, хліб, сало і цибуля. Їли мовчки. Після сніданку хлопець запитав старого козака:

– А хорунжий не казав, куди поїхав?

– До знахаря. Я йому розповів, як його знайти. Допомогти полковникові – справа добра, та тільки не просто це буде зробити. Не проста хвороба у нього.

– А що, діду, чи не завелася у ваших краях якась нечиста сила? – хитро примружившись, запитав Колода.

– Так, схоже, не обійшлося тут без диявольських підступів.

– А чи не знаєте Ви, чи немає у вашому селі відьми?

– Тю ти, хлопче, та хіба тобі невідомо, що всі баби відьми і є? Хоч молоду дружину полковника візьми: очі зелені, як листя на вишні навесні. Самим тільки своїм виглядом будь-якого козака до гріха довести зможе. До того ж, ще і ляшка. Звісно, відьма!

– Ну, діду, Ви скажете, – промовив Степан, а про себе подумав: «Та про неї вже таке люди говорять. Потрібно йти і простежити за нею, як Ігнат наказав».

Колода цілий день крутився біля будинку полковника. Розмовляв з козаками на подвір'ї про майбутній похід на татар. Ті, йому розповіли, що бусурмани, останнім часом, частенько нападали на півдні України на хутори, розаряючи їх і відводячи в полон багато народу. Отже ніхто з них не сумнівався, що цього літа буде похід на Крим.

Кульбас з дому не виходив, казали, що йому стало гірше, і він увесь час лежить і не піднімається. Опівдні з хати вийшла дружина полковника. Зупинилася на ганку, подивилася на козаків холодним поглядом і, запримітивши Степана, покликала його жестом. Він підійшов. Зняв шапку і, трохи поклонившись, запитав: «Що завгодно, ясновельможній панні?»

– А де хорунжий, чому я його тут не бачу? – в голосі її звучав інтерес і разом з тим пихата гордість родовитої полячки.

– Пан хорунжий поїхав до свого знайомого в сусідній хутір. Обіцяв через три дні повернутися.

По обличчю Інги пробігла легка тінь жалю.

– По приїзду, хай з'явитися до полковника, він питав про нього.

Степан мовчки, поклонився і повернувся до козаків. А сам не спускав очей з господині. Вона зійшла з ганку і пішла у напрямку до села.

– А що, панове козаки, куди це панна попрямувала? – поцікавився Степан.

– Сподобалася? Так, така дівчина будь-кому голову закрутить. Тільки не раджу і думки про це брати. І не тільки тому, що вона дружина полковника. Вона, що лід в січні на річці: сяє, виблискує на сонці, а сама холодна та гордовита. Погляне, так аж мурахи по шкірі йдуть, – сказав сотник Яворний, – це вона, напевно, до моєї дружини пішла, землячки вони.

Колода через деякий час, не прощаючись з козаками, тихенько відійшов убік і гайнув слідом за Інгою. Пройшовши кроків зі сто, він побачив попереду панну, яка завернула до однієї з хат. Степан зупинився, сховавшись за деревами, почав спостерігати. Чекав він, напевно, близько години. Повз нього кілька разів проїздили козаки, проходили баби по своїх справах, бігали діти. Через деякий час вийшла панна, тремаючи у руках якийсь вузлик. Що в нім було, Степан зрозуміти не зміг. Вона пройшла повз нього і попрямувала додому.

«Треба пообідати. Ввечері знову повернуся, щоб за нею спостерігати», – вирішив козак і пішов до діда Петра.

Сонце своїми променями вже вхопилося за горизонт і, неначе, намагалося затягнути себе за край землі, щоб там сховатися. Після обіду, Колода попрямував до будинку полковника. Тільки тепер він йшов городами, щоб непомітно підкрастися і сховатись. Місце для цього він запримітив ще вдень, коли стояв з козаками на подвір'ї Кульбаса. Сховавшись у високій траві, він почав уважно стежити за будинком полковника. Люди, що метушилися у дворі, поступово розходилися по своїх хатинах. Коли зовсім стемніло, в будинку спалахнуло світло в одному вікні. Яскравий сріблястий місяць з'явився на небі, й залив сяйвом усю землю.

«Добре, що сьогодні немає хмар, подумав Степан, – довкруги видно не гірше, ніж вдень.

Раптом двері в будинку відчинилися, і на ганку з'явилася жіноча фігура. Колода нащулився. Жінка підійшла ближче до місця його схованки. Він впізнав її, це була дружину полковника.

«Ага, ось і ти, – подумав козак. – Отже, чоловік хворіє, а ми, тим часом, ночами гуляємо? Добре, голубонька, я вже тебе не втрачу. Зараз дізнаємося, куди це ти в такий час ходиш?»

Він почав пробиратися за панною на такій відстані, щоб вона не могла почути його кроки, але, щоб і не загубити її. Інга пройшла через двір і звернула до городів. Далі рушила через гай до річки. Степан йшов за нею, ховаючись, то за деревами, то за кущами. Серце у нього дико колотилося, здавалось, що воно вискочить з грудей. У скронях гарячково стукало, неначе молоти били по голові.

Доставшись до річки, панна підійшла до невеликої заводі з очеретом і густими кущами. Не доходячи декількох кроків до води, вона зупинилася і подивилася на небо. Зірки і місяць яскраво освітлювали річку і берег. Степан заліг за кущем кроків зо двадцять від Інги. Він майже не дихав, уважно спостерігаючи за тим, що вона робить. Панна, з легкістю розстебнула пояс на талії. Спідниця сповзла по її стегнах на землю, оголивши ноги. Сорочка ледве прикривала округлої форми стегна. Жінка переступила спідницю і. плавним рухом, узявши сорочку знизу руками, зняла її через голову і поклала поряд із спідницею. Могутня коса упала на спину, торкаючись западини між пружними сідницями. Зібравши косу на голові у вузол, Інга, обережно ступаючи, пішла до води. Її стегна плавно похитувались при кожному кроці.

У Степана закрутилося в голові й перехватило дух. Він ще ніколи в житті не бачив таку ідеальну жіночу фігуру: вузька спина закінчувалася якнайтоншою талією, з якої починалися пишні пружні округлі сідниці, приваблюючі своєю красою. Так і хотілося доторкнутися до них руками.

Тим часом, Інга увійшла до води по груди і легко, відштовхнувшись ногами від дна, поплила на середину заводі. Місячне світло грало на воді, заливаючи все сріблястими тонами. Лілеї, що росли поряд, поступалися у своїй красі, плаваючій поряд з ними живій квітці.

Накупавшись вдосталь, панна, підпливши до берега, почала поступово виходити з води. Степану належало витримати ще одне випробування. Степану коштувало величезних зусиль, щоб утриматися і не вийти зі своєї засідки, коли він побачив панну спереду.

Плавно піднімаючись над водою, козакові відкривалася нова чудова картина. Незвичайно зелені очі дівчини яскраво висвічували в місячному сяйві. Сніжно-білого кольору шкіра здавалася оксамитовою. Легко погойдувалися при русі пружні пишні груди з темними опуклими сосками. Внизу живота, на лобку, був помітний маленький пухнастий трикутник темного волосся.

Козак опустив очі і укусив собі долоню зі всієї сили, щоб не застогнати від побаченого. Колода стримував себе з останніх сил.