Читать книгу Козацьке братство. Частина 1. Полковник Кульбас - Ігор Тихоненко - Страница 7

Ігнат прокинувся ще завидна. На його свист із степу прибіг кінь. Козак осідлав його, зібрав всі пожитки і зброю. Почав чекати сходу сонця. З першими променями, від дерева в бік лісу потягнулася тінь. Як тільки сонце відірвалося від горизонту, Ігнат під'їхав до місця, де закінчувалася тінь. Там, біля куща смородини, починалася ледве помітна стежина. Головань поїхав по ній, стараючись, не втрачати її із виду. Через декілька миль, Ігнат побачив попереду між деревами проблиски синьо-сірого кольору. Ліс закінчувався на самому обриві, а далі був Старий Дніпро. Увесь берег складався з величезних гранітних валунів і скель. Не доїжджаючи декілька метрів до обриву, козак побачив міжгір'я. Під'їхавши і заглянувши вниз, він побачив там великий майданчик, який розташовувався приблизно за метр до води. На нього падало світло зі входу в печеру. Раптом з отвору в скелі вийшла стара сива людина в широких шароварах і білій сорочці. Волосся в діда спадало нижче за плечі. Густа срібна борода досягала майже до поясу. Він підняв голову і зустрівся поглядом з хорунжим.

– Спускайся сюди, козаче, там, правіше є стежина. Я вже давно чекаю на тебе.

Ігнат залишив коня вгорі, а сам пішов до старого.

– А звідки Ви знаєте, що я повинен був приїхати?

– Бачив у воді, що тобі потрібна моя допомога. А як почуває себе полковник?

– Ви і про полковника знаєте?

– Знаю. Пішли зі мною. Я ще і для тебе подивлюся, поки сонце не сіло.

Ігнат із знахарем відправилися в ліс. Пройшовши декілька метрів, підійшли до невеликого водопаду.

– Чекатимемо. Під час заходу, в падаючій воді можна багато чого побачити.

Через деякий час, водопад забарвився в червоний колір від сонця. Знахар встав, підійшов ближче до водограю і почав пильно дивитися на воду. Обличчя в старого стало блідим, очі розширилися, а сам він неначе остовпів. Ігнат мовчки, стояв поряд.

Раптово ведун різко вимовив:

– Питай»

Головань навіть сіпнувся від несподіванки.

– Що з полковником? Чи можна його вилікувати?

– Бачу, – вимовив знахар, – Кульбас не хворіє, його отруїли. Бачу відьму, яка підмішує йому чаклунське зілля, яке дав їй злий дух. Це упир. Вона викликає його, і він приходить до неї.

– Хто відьма? Як вона виглядає?

– Чорноволоса, середніх років, на правій долоні шрам від порізу.

«Як чорноволоса середніх років? – подумав Ігнат. – Тобто, це не дружина полковника, хто ж це тоді»?

Сонце сіло за обрій. Водоспад став темного кольору.

– Все. Більше сьогодні не можна дивитися, – промовив знахар, – пішли звідси.

Ігнат із старим повернулися назад до міжгір'я. Прокоп Цимбалюк першим увійшов до печери. Головань на мить забарився біля входу. Дурні думки промайнули у нього в голові. Та поміркувавши трохи, Іван подумав, що, навряд чи ведун задумав щось недобре, раз вже допомагає йому.

– Залишайся ночувати у мене. Не треба їхати, проти ночі.

– Добродію, а кого це викликає відьма і звідки він приходить?

Старий роздмухав вогонь в кутку печери, у викладеному з каменя круглому вогнищі. Над вогнищем в стелі був отвір, пробитий в скелі, щоб дим виходив назовні. Стебла полум'я, весело затанцювавши, освітили все приміщення. Печера була велика, як простора кімната. У одному кутку лежали ялинкові гілки, вкриті вовчими шкірами. Посеред печери стояв стіл, зроблений з чотирьох каменів по кутах, накритих великою плоскою гранітною брилою. Навколо, з кожного боку, лежали валуни замість лавок. Біля лежака висіла ікона Божої Матері. Тіні від палаючого вогнища, стрибали по стінах, нагадуючи якісь химерні фігури, не то людей, не то звірів.

– Кого викликає і звідки є? – перепитав знахар, – це давня історія. Колись в цих краях жили два товариші. Славні були козаки. І ось один з них закохався. Та так, що і голову зовсім втратив. А дівчина та була краси неписаної. Прийшов він до неї свататися. А вона йому говорить: «Принесеш мені глек золота – піду за тебе!» А де козакові узяти таке багатство? Що тільки він не пробував робити. І в працівники наймався, і з чумаками до Криму по сіль їздив. Тільки заробити стільки золота у нього не виходило. Ось і вирішив він звернутися за допомогою до самого сатани. Думаю, не без ради тієї ж дівчини, він таке утнув. Давно всім відомо, що всі біди у козаків із-за баб. Пробач мені, Господи, що таке кажу, адже вони теж Божі творіння. Так от. Пішов він вночі, коли повний місяць, на перехрестя двох доріг. Там лежав великий камінь. Погана слава ходила про те місце: то вісь у воза, проїжджаючого повз цей камінь, ні з того, ні з сього, раптом ламалася, то люди там, на рівному місці, падали, калічачи собі ноги. Прокляте місце. Покликав він диявола: «Покажись мені, сатана. Хочу говорити з тобою!» З'явився йому нечистий, питає: «Що треба?» «Говорять, що ти можеш золото добути скільки завгодно? Дай мені глек з червонцями», – сказав козак. «Я можу тільки помінятися. Принеси глечик з людською кров'ю, а я наповню його золотом. Ось моя умова», – відповів нечистий. Пішов парубок, та замислювався: «Де ж я візьму стільки крові людської? Саме тоді пройшла чутка, що дівчина, до якої він сватався, зібралася заміж за іншого. Козак від горя зовсім втратив голову. Ось і покликав він свого друга на полювання в степ. Залишилися ночувати в полі. Він підкрався до сплячого товариша і перерізав йому горло. Потім набрав з рани кров в казан. Приносить він цей казан до сатани, а той дає йому точнісінько такий самий, але із золотом. Козак, пропаща душа, було, зрадів, але сатана йому говорить, що це ще не все. «Як не все? – здивувався хлопець, – була домовленість, все зроблено по домовленості». «Домовленість-то була, – відповідає диявол, – тільки в домовленості є ще і далі умови, просто я не встиг тобі тоді їх розповісти. А умови такі: Хто кров своїх побратимів лиходійські бере, той стає упирем». І став козак служити сатані, і багато зла чесним людям зробив. Та тільки відомо, що зло без покарання не буває. Зловчилися люди й убили упиря. Закопали в землю, як собаку за кладовищем, без хреста і надгробка. Та тільки убили вони його тіло, а грішна душа залишилася служити нечистій силі. Ось відьма і викликає його душу, щоб вона їй допомагала безбожні справи творити.

– А як то можна його душу вбити? – запитав Ігнат.

– Душу вбити не можна, вона – безсмертна. Бог один раз створив її, тому вона буде завжди, як сам Господь. Тільки служить вона зараз дияволові, але повернути її Богові можна. Та справа ця дуже небезпечна. Можна і життя позбутися, або до лап самого сатани потрапити. Якщо упир уб'є людину, то той стає його слугою, і виконуватиме всі його накази. Ну, що, розповідати далі?