Читать книгу Шепотун у пітьмі - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 1

Відразу скажу, що ніякого конкретного, візуально засвідченого жаху я тоді не побачив. Сказати, що причиною мого вчинку був психічний шок – тобто що саме він став тією останньою краплею, яка спонукала мене вискочити з будинку Еклі і всю ніч стрімголов мчати без зупинок між диких куполоподібних гір Вермонта на реквізованому автомобілі – означало б проігнорувати очевидні факти мого тодішнього «досвіду». Дарма, що я був вельми здивований доказами та теоріями Генрі Еклі, я був також глибоко вражений речами, які бачив і чув особисто, хоча навіть зараз я не можу сказати однозначно, чи був я правий чи неправий тоді, зробивши ті жахливі висновки. Зрештою, зникнення Еклі нічого не доводить. У його будинку слідчі не знайшли нічого незвичайного чи підозрілого, окрім хіба що слідів від куль у дворі та ще кількох дивних отворів у будинку. Можна було припустити, що він просто вийшов прогулятися серед гірських схилів і не повернувся додому. У будинку не було жодних ознак присутності когось, крім, власне, самого Еклі, та й від тих жахливих циліндрів і приладів у його кабінеті не залишилося і сліду. Те, що він смертельно боявся тих масивних, густо вкритих лісом гір і незліченних гірських потоків, які гіпнотично дзюркотіли десь у далині (хоча він і виріс у цій місцевості й мав би звикнути до них), теж не мало ніякого значення, адже тисячі людей схильні до подібних патологічних страхів. Більш того, причиною його дивних вчинків і побоювань щодо цих гір могла бути просто його ексцентричність.

Наскільки мені відомо, все почалося з небувалої повені у Вермонті 3 листопада 1927 року. У той час, як і, власне, зараз, я викладав літературу в Міскатонікському університеті в Аркгемі, штат Массачусетс, і захоплювався вивченням фольклору Нової Англії. Незабаром після повені, серед різноманітних повідомлень про негаразди, страждання і надання допомоги постраждалим, якими рясніли газети, почали з'являтися дивні історії про те, що місцеві жителі бачили у річках тіла дивних створінь. Серед багатьох моїх товаришів виникли гарячі дискусії стосовно цих дивних «знахідок», тому вони звернулися до мене з проханням пролити світло на це питання. Зізнаюся, мені було приємно дізнатися, що моє тяжіння до фольклору сприймалося ними серйозно, тому я робив усе, що міг, щоб розвіяти всі ці дикі чутки та вигадки, які, як мені здавалося, були породжені старими забобонами місцевих селюків. Мене навіть потішило те, що деякі освічені люди наполягали на тому, що в основі цих чуток можуть лежати якісь, нехай туманні та перекручені, але факти.

Випадки, про які мені розповіли, були в основному взяті з газет. Хоча одна історія мала усне джерело і була описана моєму другові у листі від його матері з Гардвіку, штат Вермонт. Всі ці історії розповідали по суті одне і те саме, єдине, як я для себе відмітив, у них фігурували три різні місця подій: річка Вінускі біля Монпельє, річка Вест-Рівер в окрузі Віндем (одразу за Ньюфейном), і Пассумпсік в окрузі Каледонія (на північ від Ліндонвіля). Звичайно, згадувалися й інші місця, але аналізуючи всі ці історії, я зрозумів, що всі вони так чи інакше пов'язані з цими трьома. У кожному з випадків сільські жителі повідомляли про те, що бачили одну або кілька загадкових і страшних істот у бурхливих річках місцевих гір, які зазвичай люди намагалися обходити стороною. Ці випадки все частіше стали пов'язувати з первісним, напівзабутим «циклом» зі старих легенд, які розповідали не інакше як пошепки і які пам'ятали лише старожили, а на тлі останніх подій всі ці оповідки отримали нове життя.

За словами очевидців, вони бачили (ну, принаймні вони думали, що бачили) щось, що хоч і було схоже на органічну форму життя, проте раніше вони нічого подібного не зустрічали. Звичайно, у той трагічний період знаходили багато людських тіл, змитих смертоносним потоком, але ті, хто описував цих дивних створінь, були абсолютно впевнені, що це були не люди, не дивлячись на деяку зовнішню схожість у розмірі та силуеті. Зі слів очевидців, якщо це і були тварини, то невідомі у Вермонті. Судячи з описів, це були рожеві істоти близько півтора метра в довжину, з ракоподібними тілами, а на спині в них було щось на кшталт пари величезних плавників або перетинчастих крил з декількома зчленованими кінцівками; а голова (точніше те, що зазвичай знаходиться на місці голови) являла собою згорнутий равликом еліпсоїд, вкритий безліччю коротких вусиків. Було дійсно дивним, наскільки схожими були описи істот, навіть у повідомленнях, які надходили з різних регіонів. Хоча не варто забувати про те, що старі легенди, які колись активно ходили по всій цій гірській місцевості, містили докладні описи монстрів, що цілком могло вплинути на уяву оповідачів. Я дійшов висновку, що такі свідки – у всіх випадках це були наївні та не освічені жителі віддалених сіл біля гірських схилів – бачили понівечені бурхливими течіями та роздуті тіла людей або сільськогосподарських тварин; а напівзабутий фольклор наділив ці жалюгідні рештки міфічними атрибутами.

Стародавній фольклор, нехай туманний, алегоричний і значною мірою забутий нинішнім поколінням, був вельми незвичайним і, вочевидь, піддався впливу ще більш ранніх індіанських міфів і вірувань. Хоча я ніколи не бував у Вермонті, я був добре знайомий з місцевим фольклором завдяки надзвичайно рідкісній монографії Ілайя Давенпорта, який описує усні свідчення, отримані від найстаріших людей штату, аж до 1839 року. Цікаво, що цей матеріал повністю збігся з розповідями, які я особисто чув від людей похилого віку, які жили у селищах поблизу гірської місцевості Нью-Гемпшира. Якщо коротко, то легенди розповідали про приховану від людських очей расу жахливих істот, яка чаїлася десь у віддалених горах серед густих лісів і темних долин, де струмки течуть з невідомих джерел. Цих істот рідко можна було побачити, але свідоцтва їхньої присутності були помічені тими, хто ризикнув піднятися в гори вище, ніж зазвичай, або залізти в глибокі урвища з прямовисними схилами, куди боялися ходити навіть вовки.

У багнюці біля струмків і на оголених клаптиках землі знаходили дивні сліди, а ще бачили кола з каменів, навколо яких була витоптана трава, і ці спорудження були явно рукотворними, а не природними. На схилах гір також були помічені печери невідомої глибини, входи в які були закриті валунами, викладеними у певному порядку, тож це ніяк не міг бути випадковий завал. Більш того, такі самі химерні сліди вели до цих печер та із них – якщо, звичайно, люди правильно визначали напрямок цих слідів. А деякі сміливці зрідка бачили цих тварюк у сутінках гірських долин і дрімучих лісів.

Так, наче нічого особливого не було в тих історіях, проте деталі якось аж занадто збігалися. Майже всі свідчення очевидців мали кілька спільних рис – по-перше, всі описували цих істот як щось схоже на величезного світло-червоного краба з безліччю ніг і двома величезними крилами, як у кажана. Іноді ці істоти пересувалися на всіх ногах одразу, а іноді лише на задній парі кінцівок, використовуючи інші кінцівки для переміщення якихось великих предметів невідомого походження. Одного разу їх помітили у великій кількості: група істот переходила неглибоку гірську річку, при цьому йшли вони трьома шеренгами в явно дисциплінованому строю. А ще якось вночі була помічена тварюка, яка злетіла з вершини віддаленої гори та зникла за горизонтом після того, як силует її величезних крил завис на мить на тлі повного місяця.

В цілому ці створення жили відокремлено, далеко від людських поселень, хоча часом їх вважали відповідальними за зникнення нерозважливих людей, які будували будинки занадто близько до деяких долин або занадто високо на схилах певних гір. Такі місця почали вважатися непридатними для життя, і це почуття небезпеки зберігалося ще довго після того, як причина такої тривоги була забута. Люди з жахом дивилися на схили та вершини загадкових гір, хоча вже й не пам'ятали, скільки поселенців безслідно зникло і скільки фермерських будинків згоріло дотла біля підніжжя цих похмурих зелених вартових.

Однак якщо вірити прадавнім легендам, ці істоти завдавали шкоди лише тим, хто заходив на їх територію. Пізніше з'явилися історії про те, що істоти зацікавились людьми і почали активно створювати секретні аванпости у людському світі. Ходили чутки про дивні відбитки пазурів, які бачили вранці біля вікон фермерських будинків, і про зникнення людей навіть у місцях, які явно були за межами проживання цих загадкових створінь. Крім того, все частіше можна було почути оповідки про дивні голоси, які дзижчанням імітують людську мову, і тварюк, які підстерігали самотніх мандрівників на дорогах і заманювали їх у лісові хащі, щоб вже ніколи не випустити звідти; а ще про дітей, до смерті наляканих чимось, що вони нібито бачили або чули на підступах до дрімучих лісів, які розкинулися на схилах гір. У найсучасніших версіях легенд, тих, які безпосередньо передували занепаду забобонів і відмові від проживання поряд з моторошними місцями, є згадки, що шокують, про відлюдників і самотніх землеробів, з якими в певний момент їхнього життя відбувалися лячні психологічні зміни. Про таких місцевий люд з побоюванням шепотівся і говорив, що ті продали душу дияволу і плазують відтепер перед пекельними істотами. В одному з північно-східних округів на початку 19-го століття було, так би мовити, модно звинувачувати ексцентричних людей і самітників у пособництві ненависним силам та істотам.

Власне, щодо самих цих істот, версії їх походження теж з часом змінювалися. До них застосовували умовну назву «Ті» або «Прадавні», хоча в залежності від місцевості та історичного періоду зустрічалися й інші терміни. Основна маса поселенців-пуритан впевнено називала їх посіпаками самого диявола і зробила їх основною темою своїх теологічних спекуляцій. Поселенці з Нью-Гемпшира, які мали кельтське коріння – в основному вихідці з Шотландії та Ірландії – а також їх родичі, які оселилися у Вермонті на колоніальні гранти губернатора Вентворта, пов'язували їх зі злими феями та «маленькими чоловічками» – жителями боліт та самотніх пагорбів – і захищали себе заклинаннями, які передавалися з покоління в покоління. Але у індіанців були найфантастичніші теорії щодо походження цих крилатих істот. Хоча від племені до племені легенди дещо відрізнялися, усі вони, проте, одностайно сходилися в одному – ці істоти були не з цього світу.

Легенди індіанців племені пеннакук, які були найбільш послідовними й детальними, розповідали про те, що Крилаті, як вони їх називали, прийшли на Землю з зірок, а саме з Великої Ведмедиці, і що в наших горах вони побудували шахти та добувають там мінерали, які вони не могли дістати в жодному іншому світі. Згідно з міфами, вони не жили тут постійно, а просто підтримували аванпости й відлітали з величезними вантажами до своїх зірок на півночі. Вони шкодили лише тим землянам, які підходили до їх території занадто близько або шпигували за ними. Тварини уникають їх, тому що інстинктивно відчувають до них ненависть, а не тому що бояться стати їх здобиччю. Крилаті не полюють на земних тварин, тому що земна їжа їм не підходить – вони привозять їжу зі своїх зірок. Опинитися поряд з ними дуже небезпечно, і молоді мисливці, які іноді забрідали в їхні гори, так ніколи й не поверталися звідти. Небезпечно було також підслуховувати те, що вони шепотіли ночами у лісі голосами подібними до дзижчання бджіл, голосами, які намагалися імітувати людську мову. Вони знали мови всіх людей – пеннакуків, гуронів, племен П'яти Націй, але, схоже, у них самих не було власної мови, та і, мабуть, вона їм була не потрібна. Між собою вони спілкувалися за допомогою своїх голів, які міняли колір залежно від значення сказаного.

Легенди, як європейців, так і індіанців, пішли у небуття в дев'ятнадцятому столітті, і лише зрідка виникали окремі атавістичні спалахи. Життя вермонтців налагодилося, й коли їх звичні місця проживання були облаштовані згідно з іще здавна прийнятим планом, вони все менше і менше згадували, які страхи та побоювання були підгрунтям для цього плану, а з часом вони і взагалі забули, що такі страхи коли-небудь існували. Більшість людей просто знали, що певні гірські райони вважаються вкрай несприятливими та збитковими для ведення господарства, та й в цілому невдалими для життя, і що від них варто триматися якомога далі. Згодом коріння цих звичаїв і економічні інтереси настільки міцно сплелися з життям у «перевірених» місцях, що потреба виходити за їх межі просто відпала, і таким чином гори з таємничими істотами так і залишилися незаселеними людьми просто за збігом обставин, а не навмисно. Вже мало хто шепочеться про жахіття, які коїлись у тих горах, хіба що люди похилого віку, які люблять лякати дітей страшилками, хоча навіть вони визнавали, що тепер, коли істоти звикли до людських поселень по сусідству, та й самі люди вже не пхають носа у їхні справи, боятися стало нічого.

Про все це я знав ще давно, зокрема з розповідей місцевих жителів, зібраних у Нью-Гемпширі, тому коли незабаром після потопу почали з'являтися чутки про таємничих істот, я швидко здогадався, звідки ростуть ноги. Але як би я не намагався пояснити все це моїм забобонним друзям, серед них все одно знаходилися впертюхи, які продовжували наполягати, що, як то кажуть, немає диму без вогню, і що ці легенди містять у собі зерно істини. Вони вказували мені на те, що у ранні легенд дуже схожі між собою, зокрема це стосується деталей в описах загадкових істот, а з огляду на, що природа вермонтських гір практично не досліджена, з мого боку нерозумно бути таким категоричним щодо того, що може або не може там жити. Сперечатися з ними було марно, і мої спроби переконати їх, що всі міфи схожі, бо на ранній стадії розвитку люди приблизно однаково сприймали явища, з якими стикалися, і, відповідно, це призводило до одного і того ж типу помилок і спотворень побаченого, були невдалими.

Марно було і демонструвати моїм опонентам, що вермонтські міфи по суті мало чим відрізняються від усіх інших відомих легенд, які персоніфікували сили природи й наповнили стародавній світ фавнами, дріадами та сатирами, оселили калікандзарів у сучасній Греції, а дикий Вельс та Ірландія стали осередком прихованих від людських очей, дивних і жахливих карликових племен троглодитів та інших надприродних істот. Марно також було вказувати на ще більш разючу схожість з віруваннями непальських гірських племен у страшних Мі-Го або «снігових людей», які ховаються серед крижаних брил і гострих піків Гімалайських гір. До речі, коли я навів цей аргумент, мої опоненти, не зволікаючи, повернули його проти мене, заявивши, що це саме і підтверджує реальну історичну основу древніх легенд і свідчить про реальне існування якоїсь дивної стародавньої раси, вимушеної ховатися після появи і встановлення на землі людського панування, і що ці істоти цілком могли жити, хоч і в невеликій кількості, до відносно недавнього часу, а, може, і продовжують існувати навіть сьогодні.

Чим більше я висміював такі теорії, тим більше аргументів мої вперті друзі знаходили в їх підтримку. На доказ вони також звертали мою увагу на те, що навіть без прив'язки до древніх легенд нещодавні свідчення очевидців були аж надто послідовними, детальними й прозаїчними, щоб так ось рубати з плеча і списувати все на дурні забобони селюків. Кілька моїх особливо фанатичних опонентів зайшли у своїх теоріях так далеко, що почали посилатися на легенди стародавніх індіанців, які припускали позаземне походження цих таємничих істот. Вони цитували мені химерні книги Чарльза Форту, в яких стверджувалося, що прибульці з космосу та інших світів часто відвідували Землю. Однак більшість моїх співрозмовників були романтиками, яким просто хотілося привнести у досить нудне буденне життя трохи фантастичних знань про химерних «карликів», які стали популярними завдяки видатному майстру жахів Артуру Мекену.