Читать книгу Тінь над Інсмутом - Говард Лавкрафт, Говард Філіпс Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт - Страница 3

Незадовго до того, як годинник вдарив десять разів, я вже стояв перед будівлею аптеки Геммонда на старій базарній площі в очікуванні інсмутського автобуса. У міру наближення призначеної години я помітив, що місце, де я перебував, усе більше перетворювалося в якийсь ізольований острівець, тоді як маси людей, що поспішали у справах врізнобіч, безумовно, прагнули опинитися подалі від нього. Таким чином я на власні очі переконався в справедливості слів залізничного касира щодо неприхильності містян як до самого Інсмута, так і до всього, що було з ним пов’язане, навіть до його автобуса. За кілька хвилин я помітив, що з-за рогу вигулькнув невеликий і неймовірно старий драндулет огидної брудно-сірої барви, який прогуркотів по Стейт-стрит, розвернувся та під’їхав до тротуару, на якому стояв я. Я відразу ж уторопав, що це саме той транспортний засіб, якого очікував, причому мій здогад незабаром підтвердила ледве читабельна вивіска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберіпорт».

У салоні сиділо всього троє пасажирів – двійко смаглявих, вельми похмурих чоловіків і хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього і мовчки, якось навіть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водій також виліз зі своєї кабіни, і я відпровадив його поглядом, поки він переходив дорогу в бік аптеки, де, вочевидь, мав намір щось купити. Це, як я збагнув, і був Джо Сарджент, про котрого мені розповідав касир. Проте я ще не встиг як слід розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразної нехоті і навіть огиди, яку я не міг ні второпати, ні пояснити. Мені чомусь здалося цілком природним, що місцеві жителі уникають їздити на автобусі, яким керує такий чоловік, і взагалі намагаються звести до мінімуму будь-які контакти як із ним самим, так і з його земляками.

Коли водій вийшов із аптеки, я пильніше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловік зросту десь під шість футів, із похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивільний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, років тридцять п’ять, хоча дивні глибокі складки з боків шиї дуже старили цього чоловіка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, вирячені водянисто-блакитні очі, які, як мені здалося, ніколи не моргали, плаский ніс, скошені чоло та підборіддя і дивно недорозвинені вуха. Його підборіддя та товста верхня губа, так само, як і вкриті великими порами сіруваті щоки, були практично позбавлені будь-якої рослинності, якщо не брати до уваги рідких жовтуватих волосків, які де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплі в нерівні обрідні пасма, тоді як сама шкіра була якоюсь шорсткою і лущилася, немов від невідомої мені хронічної хвороби. Руки у нього були великі, вкриті грубими венами, також дуже неприродного сірувато-блакитного відтінку. На тлі доволі масивних кистей пальці виглядали безглуздо короткими і, здавалося, були постійно підігнуті, навіть втиснуті в товщу долонь. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу і на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступні чоловіка були просто гігантського розміру. Чим довше я на них витріщався, тим дужче мене охоплював подив: як же він примудряється знаходити собі взуття потрібного розміру?

До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнішнього вигляду. Либонь, він працював або жив десь неподалік від риболовецьких доків, оскільки за ним тягнувся шлейф різкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах і текла якась чужорідна кров, то я навіть не наважувався припустити, якій саме расі вона могла б належати. Всі дивацтва та безглуздя його зовнішності були, безумовно, не азійського, полінезійського чи негроїдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумів людей, котрі вважали його чужинцем, хоча мені здалося, що мова тут може йти не стільки про чужоземний вигляд, скільки про біологічне виродження.

Виявивши, що, крім мене, інших пасажирів на цей рейс явно не буде, я відчув явну досаду, оскільки з якоїсь незрозумілої причини аж ніяк не прагнув здійснити поїздку наодинці з таким водієм. Однак, коли настав відповідний час, я був змушений приборкати свої вибагливі сумніви та поліз за водієм до салону, засунув йому при вході долар і пробурмотів одне-єдине слово: «Інсмут». Він простягнув мені решту – сорок центів – і на мить окинув мене прискіпливим поглядом, хоча при цьому не промовив ані слова.

Я вибрав собі місце подалі від кабіни, але з того ж боку, де сидів і він, бо дуже вже хотілося під час поїздки помилуватися панорамою берегової лінії.

Нарешті старий транспорт різко чхнув, пихнув хмарою вихлопних газів і шумно загуркотів по бруківці повз старі цегляні будівлі, що вишикувалися уздовж Стейт-стрит. Я зиркав на людей, котрі проходять за вікном, і мені чомусь здалося, що всі вони уникали дивитися в бік автобуса, що проїжджав повз них, або, точніше, намагалися робити вигляд, що не дивляться на нього. Незабаром ми повернули ліворуч на Гай-стрит, де дорога виявилася рівнішою та гладшою. Наш шлях пролягав повз великі старовинні обійстя раннього республіканського періоду і ще старіших колоніальних фермерських хатинок, потім ми минули Ловер-Ґрін і Паркер-рівер, відтак нарешті виїхали на довгу та монотонну дорогу, що тяглася уздовж відкритого всім вітрам берега.

День видався доволі теплий і сонячний, проте піщаний, подекуди порослий осокою та приземкуватим чагарником ландшафт ставав із кожним кілометром шляху все безлюднішим. Зі свого вікна я бачив сині води та піщану лінію острова Плам – на той час ми майже впритул наблизилися до берега, опинившись на вузькій дорозі, яка відгалужувалася від основного шосе, що зв’язувало Ровлі з Іпсвічем. Я не помічав ніяких споруд, а за станом доріг припустив, що рух у цій частині місцевості – не надто жвавий. На невисоких, поїдених вітрами та негодою телеграфних стовпах було натягнуто всього два дроти. Часом ми проїжджали по грубо збитих дерев’яних мостах, перекинутих через утворені припливом протоки, велика мережа яких простягалася далеко вглиб і робила цей район ще більше ізольованим і самотнім.

Одного разу я помітив давно зотлілі пеньки і майже повністю зруйновані залишки кам’яного фундаменту, що трохи виступав над хиткими пісками. Це нагадало мені сторінки якоїсь книжки про історію цієї місцевості, в якій йшлося, що колись це був мирний і щільно заселений людьми район. Все змінилося, як було викладено у виданні, майже раптово, відразу після епідемії 1846 року. Й якщо вірити старовинним переказам, мало якийсь зв’язок із прихованими бісівськими силами. Насправді ж, як я міркував, все пояснювалося лише нерозумною вирубкою лісу вздовж берегової лінії, що позбавило місцевість її природного захисту і відкрило шлях для навали пісків, що їх підганяють вітри.

Незабаром острів Плам остаточно зник із поля зору, і ми побачили безмежний простір Атлантичного океану, що розкинувся ліворуч від нас. Наша вузька дорога стала круто завертати догори, й я відчув дивний неспокій, коли вибалушився на самотню гірську гряду, що виднілася попереду, де порита коліями стрічка дороги, здавалося, тулилася до блакитного неба. Складалося таке враження, ніби автобус мав намір продовжувати своє нескінченне сходження, залишаючи позад себе заселену людьми землю і прагнучи поєднатися з незвіданою таємницею горішніх шарів повітря та склепіння небосхилу. Запах моря набув зловісного прихованого сенсу, а мовчазно похилена, напружена спина і вузька голова водія стали здаватися мені особливо ненависними. Глипнувши на нього, я помітив, що задня частина його черепа, як і щоки, майже позбавлена волосяного покриву, і лише клаптики жовтуватої рослинності вкривають сіру поверхню його потилиці, що дуже лущиться.

Нарешті ми досягли вершини пагорба, й я зміг окинути поглядом велику долину, що розляглася внизу, де річка Менаксет зливалася з притоками та завертала на північ уздовж витягнутої низки скелястих гір, а потім повертала до мису Анни. У серпанку, зазираючи далеко до горизонту, я зміг розрізнити розмиті обриси гори, що самотньо стриміла. Це був Кінґспорт-гед, увінчаний старовинною і дуже давньою будовою, про яку склали так багато леґенд. Однак уже за мить всю мою увага захопила ближча панорама, яка розкинулася прямо під нами. Це був той самий оповитий похмурими тінями підозри та загальної неприязні Інсмут.

Я побачив досить велике місто, що розкинулося попереду й унизу, заповнене компактними будівлями, проте в ньому виразно відчувався незвичний дефіцит видимого, відчутного життя. Над хитросплетінням чорних коминів не курився жоден дим, а три високі нефарбовані дзвіниці самотньо маячили на тлі виднокраю, який омивало море. Шпиль однієї з них був добряче зруйнований, а трохи нижче в ній і ще в одній, сусідній, чорніли круглі отвори, що залишилися від баштових годинників, які колись розміщалися в них. Неосяжна для погляду маса провислих двосхилих дахів і загострених фронтонів будинків із глибокою ясністю свідчили про явний занепад, що далеко зайшов. А в міру того, як ми просувалися безлюдною дорогою, я міг із усе більшою виразністю бачити, що в багатьох дахах зяють чорні провалля, а деякі завалилися цілком. Були там і великі квадратні будинки, збудовані в ґеорґіанському стилі, з нечіткими куполоподібними дахами. Розташовувалися вони переважно далеко від краю води, і, можливо, саме тому кілька з них виглядали ще відносно міцними. В бік материка тяглася проіржавіла, поросла травою залізнична гілка, обрамлена похиленими телеграфними стовпами (цього разу без дротів) і ледь помітні смужки старих сільських доріг, що сполучали місто з Ровлі й Іпсвічем.

Найбільш явні ознаки занепаду позначалися неподалік від берегової лінії. Хоча в самій її гущі я зміг розрізнити білу вежу цегельної будівлі, що достатньо непогано збереглася та віддалено нагадувала якусь невелику фабрику. Довга лінія гавані була рясно засмічена піском і обгороджена старовинними на вигляд кам’яними хвилерізами, на яких я почав смутно розрізняти крихітні постаті рибалок навсидячки. У найдальшому її краї виднілося те, що було схоже на залишки фундаменту маяка, який колись стояв там. Піщаний язик ніби утворював внутрішню поверхню берегової лінії гавані, й я помітив, що на ньому стояли старі халупи, які застигли в безпосередній близькості від смуги суходолу з рибальськими плоскодонками, що мали спущені у воду якорі, і безладно розкидані по берегу рибальські кошики для риби й омарів. Єдине глибоке місце, як мені здалося, було там, де русло річки, що протікала за баштовою будівлею, завертало на південь і поєднувалося з океаном біля далекого краю хвилерізів.

То там, то тут виднілися залишки напівзруйнованих причалів, що трохи нависали над водою своїми понівеченими, геть зогнилими краями, причому ті з них, які тяглися далі на південь, здавалися найстарішими. А далі, вже в океанському просторі, я зміг розрізнити, навіть незважаючи на високий приплив, довгу чорну смужку суходолу, що ледь виступала над водою, яка, з огляду на всю свою невизначеність і розмитість, чомусь здалася мені доволі зловісною. Наскільки я міг утямити, це й був Риф Диявола. Споглядаючи на нього, я відчув дивний і майже невловимий потяг до цього місця, яке, мабуть, мало призначення лише посилити похмуру відразу до цього місця, що вже встигла сформуватися у мене під впливом почутого. Варто визнати, що цей ледь помітний відгомін нового відчуття видався мені навіть тривожнішим, ніж первісне враження від міста.

Проїжджаючи повз старі, спорожнілі хатинки фермерів, кожна із яких відрізняла від сусідніх лише ступенем своєї руйнації, ми не зустріли жодної живої душі. Проте незабаром я помітив кілька заселених житлових споруд. У вікнах деяких із них замість розбитого скла виднілися подерті килимки, а на захаращених подвір’ях усюди валялися черепашки та здохла риба. Кілька разів мені на очі потрапляли силуети апатичних на вигляд людей, котрі копали щось у неохайних городах або збирали якихось молюсків на пляжі, пропахлому рибою, та зграйки брудних дітлахів із обличчями, як у мавп, які бавилися біля зарослих бур’яном ґанків своїх осель. Вигляд цих людей здався мені навіть більш гнітючим, ніж найпохмуріші міські будівлі, позаяк в обличчях і рухах майже всіх позначалися характерні ознаки, які викликали у мене інстинктивну відразу і навіть огиду (хоча я і не міг до ладу второпати, звідки виникають такі почуття). На якусь мить мені здалося, що ці специфічні особливості зовнішності нагадували мені якусь картинку, яку я, можливо, бачив уже колись, відчуваючи при цьому напад відчайдушної меланхолії та жаху, проте доволі скоро подібні фальшиві спогади випарувалися з моєї уяви.

Як тільки автобус спустився до міста, до мене став долинати виразний гуркіт водоспаду, що шумів на тлі неприродного спокою та тиші. Похилені, нефарбовані будинки стояли тут щільною низкою, облямовуючи дорогу обабіч, і своїм виглядом більшою мірою, ніж усе те, що ми бачили досі, нагадували саме міські будівлі. Переді мною відкрилася типова вулична панорама, і де-не-де я міг розрізнити ті місця, де колись пролягали вимощені бруківкою й облямовані цегляними бровками тротуари. Всі ці будинки, як мені здалося, були цілком безлюдні, а в ряді місць між ними зяяли величезні отвори, і лише за залишками напіврозвалених коминів і стін льохів можна було припустити, що колись там також стояли будинки. І над усім цим зависав всепроникний, задушливий запах риби, нудотнішого та гидкішого за який мені ще не доводилося зустрічати жодного разу в житті.

Незабаром почали з’являтися перші перехрестя: одні відгалужувалися ліворуч і вели в бік моря – до царства небрукованих брудних вуличок і геть розвалених будинків; інші ж туди, де ще відчувалася присутність колишньої міської заможності. Я, як і раніше, не зустрічав на вулицях місцевих мешканців, хоча подекуди вже траплялися ознаки явної заселеності: то там, то тут миготіли фіранки на вікнах, траплялася поодинока машина, припаркована біля краю тротуару. Самі ж тротуари тут перебували в помітно кращому стані, і хоча більшість будинків становили достатньо старі споруди – дерев’яні та цегляні конструкції початку ХІХ століття, вони все ж справляли враження по-справжньому житлових будинків. У мені несподівано спалахнув вогонь справжнього аматора антикваріату, і тому незабаром, з усе наростаючим зацікавленням, я вдивлявся в багату оздобу цього старовинного міста, яке поринуло в повний занепад, і майже забув про огидний сморід і про свою відразу до цього зловісного місця.

Однак, перш ніж досягти пункту свого призначення, я все ж був змушений відчути ще дещо неприємне і навіть трохи болісне. Автобус в’їхав на якусь подобу міської площі, на протилежних краях якої стояло по церкві, а в самому центрі розмістилися забрьохані залишки того, що в минулому, вочевидь, мало бути клумбою. Повернувши голову праворуч у бік перехрестя неподалік, я побачив масивну та громіздку будівлю з колонами. Її колись білий тиньк тепер набув землисто-сірої барви і добряче облупився, а вивіска, що висіла на фронтоні, виконана золотим по чорному, здавалася настільки полинялою та вигорілою, що я з великими труднощами розібрав написані на ній слова: «Езотеричний орден Даґона». Так ось де раніше базувалася масонська ложа! А тепер, вочевидь, облаштувала собі лігво секта шанувальників поганських культів… Поки я вчитувався в напівстерті літери напису, мою увагу раптом відволік хрипкий дзенькіт явно тріснутого дзвона, що висів на протилежному боці вулиці, і я відразу ж повернув голову і визирнув у вікно автобуса.

Звук лунав від вельми присадкуватої кам’яної церкви, зовнішній вигляд якої явно вказував на те, що збудована вона була набагато пізніше, ніж будинки, що її оточували. Причому творці храму, либонь, вирішили вдатися до незграбної спроби наслідувати традиції ґотики і тому спорудили непропорційно високий перший поверх із замкненими віконницями вікнами. Хоча стрілки на годиннику з того боку будівлі, що постала перед моїми очима, були відсутні, я збагнув, що ці грубуваті, хрипкі удари означали одинадцяту годину. Відразу ж услід за цим із моєї свідомості випарувалися всі думки про час, оскільки на їхнє місце бурхливим потоком хлинули яскраво окреслені образи, сповнені непередаваного жаху, причому сталося це ще навіть до того, як я встиг уторопати, що саме сталося. Двері до церкви були розчахнуті, оголюючи прямокутник вугільного мороку, що зяяв за нею, і простір цього прямокутника (або мені це лише здалося) перетнув якийсь індивід. Мою свідомість обпалив спалах миттєво пережитого страху, який видався мені ще жахливішим саме тому, що при ближчому та раціональному осмисленні в ньому начебто й не було нічого жаского.

Це був явно живий чоловік – перший, якщо не брати до уваги водія автобуса, котрого мені довелося побачити після того, як ми в’їхали в це місто, і коли б я був у врівноваженішому стані, мені, можливо, і не примарилося б у всьому цьому нічого дивного і тим більше лячного. За кілька секунд я усвідомив, що це був не хто інший, як пастор, одягнений у вельми незвичайну одежу, далебі, винайдену після того, як Орден Даґона видозмінив ритуали місцевих церков. Предмет, який спочатку привернув мою увагу і дуже зворохобив, була тіара, майже точна копія того експоната, який напередодні ввечері мені показувала пані Тілтон. З примхи моєї уяви цей предмет, здавалось, надавав неясним контурам обличчя і всій незграбній постаті крокуючого власника в якійсь подобі ряси вираз зловісного, невимовного гротеску. Незабаром я вирішив, що в цьому випадку не може йти ніякої мови про якесь втручання лячних фальшивих спогадів. Та й чи дивним було те, що якийсь місцевий таємничий культ обрав одним із своїх атрибутів і символів настільки унікальний головний убір, що був близьким і зрозумілим для всіх його послідовників хоча б із тієї простої причини, що був складовою частиною виявленого тутешніми мешканцями скарбу?

Незабаром на тротуарах по обидва боки площі з’явилися худі постаті молодих і вкрай відразливих на вигляд чоловіків, котрі човгали як поодинці, так і гуртами по двоє-троє. На нижніх поверхах деяких із напіврозвалених будинків подекуди розмістилися маленькі крамнички з вицвілими, ледь читабельними вивісками. Крім цього, з вікон автобуса я розгледів кілька припаркованих до тротуару вантажівок. З кожною хвилиною шум спадаючої води ставав дедалі явнішим і гучнішим, поки я нарешті не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий міст із металевими поручнями, що впирався протилежним своїм кінцем у просторий майдан. Проїжджаючи через міст, я крутив головою, намагаючись зафіксувати картину по обидва боки від загати, і побачив кілька фабричних будівель, що розмістилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандіозних потоки водоспаду. У цьому місці гамір стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бік річки, ми в’їхали на напівкруглу площу, зупинилися біля увінчаної куполом високої будівлі із залишками жовтуватої фарби на фасаді та потертою вивіскою, що сповіщала про те, що це і є «Джілмен-гауз», який стояв по праву руку від нас.

Я з чималим полегшенням вийшов із автобуса й одразу ж поніс свій чемодан до стійки портьє, яка розмістилася в глибині неабияк пошарпаного вестибюля готелю. На очі мені трапився лише один-єдиний чоловік. Це був старигань, позбавлений ознак того, що я вже почав про себе називати «інсмутською зовнішністю». Але я вирішив не розпитувати його наразі ні про що з того, що настільки хвилювало та тривожило мене весь цей час, оскільки, як підказувала мені моя пам’ять, саме в цьому готелі, за чутками, не раз відбувалися доволі незвичні речі. Натомість я вийшов на площу й уважним, оцінюючим поглядом окинув панораму, що відкрилася переді мною.

З одного боку вимощеного бруківкою простору тягнулася смужка річки. Інший був заповнений низкою цегляних будинків із похиленими дахами, що стояли півколом і належали приблизно до періоду близько 1800 року. До площі тиснулися кілька вулиць, що тяглися на південний схід, південь і південний захід. Лампи на ліхтарях були маленькі й явно малопотужні, однак я не став цим перейматись, згадавши, що маю намір покинути це місто ще до настання темряви, хоча місяць, мабуть, мав би бути яскравим і світлим. Усі будівлі тут перебували в цілком пристойному стані, причому в деяких комерційні заклади ще працювали: в одній продавали бакалію, в інших був похмурий на вигляд крихітний ресторан, аптека, невелика база торгівлі рибою, поруч ще одна, а в найдальшому, східному закутку площі, біля річки, розмістився офіс єдиного в місті промислового підприємства – золотоочисної компанії Марша. Я помітив приблизно з десяток людей і чотири чи п’ять легкових автомобілів і вантажівок, безладно розкиданих по всій площі. Без зайвих пояснень було ясно, що саме тут розташований центр ділової активності та соціального життя Інсмута. Десь удалині в східному напрямку проглядався водний простір гавані, на тлі якої височіли рештки колись величних і прекрасних ґеорґіанських дзвіниць. Поглянувши в бік протилежного берега річки, я побачив білу вежу, що вінчала те, що, як мені здалося, і було фабрикою Марша.

З якогось дива я вирішив почати своє знайомство з містом саме з бакалійної крамниці, власники якої, як мені здалося, не були корінними жителями Інсмута. У ній я застав одного лобуряку років сімнадцяти на вигляд, і з задоволенням виявив, що той вирізняється достатньою кмітливістю та привітністю, що обіцяло мені отримання найнеобхіднішої інформації, як то кажуть, із перших рук. Як я незабаром з’ясував, він і сам був схильний до спілкування, тому я почув, що йому остогидли і цей постійний запах риби, й усі ці замкнуті, похмурі мешканці міста. Розмова з будь-яким прибульцем була для нього справжнім задоволенням. Сам він родом із Архема, а тут жив із сім’єю, яка прибула з Іпсвіча, але за першої ж нагоди був готовий чкурнути звідси світ за очі. Його рідні дуже не подобалося те, що він працює в Інсмуті, проте управління компанії, якій належала ця крамниця, вирішило послати його саме сюди, а парубку ніяк не хотілося втрачати цю роботу.

За його словами, в Інсмуті немає ні публічної бібліотеки, ні торгової палати, а мені він порекомендував просто повештатися містом і самому все оглянути. Вулиця, по якій я приїхав на цю площу, називалася Федерал-стрит; на захід від неї розмістилися старовинні житла перших мешканців міста – Броуд, Вашингтон, Лафаєт та Адамс-стрит, тоді як на схід, у бік узбережжя, починалися суцільні нетрі. Саме в цих нетрях, на Мейн-стрит, я й спостеріг старі ґеорґіанські церкви, але їх усіх уже давно покинули парафіяни. За словами юнака, перебуваючи в цих кварталах, краще не привертати до себе уваги, особливо на північ від річки, позаяк люди там досить суворі та навіть злі. До речі, кілька мандрівників, котрі заблукали, зникли саме там.

Певні зони міста вважалися мало не забороненою територією. Зокрема, не радили довго стовбичити біля фабрики Марша, а ще коло діючих церков або близько того будинку з колонами на Нью-Чирч-Ґрін, в якому безпосередньо розмістився Орден Даґона. Ці церкви вельми незвичайні, оскільки не підтримують абсолютно ніяких контактів з іншими релігійними установами країни і в своїй діяльності використовують найхимерніші та найдивніші церемонії та шати. Їхня віра виразно ґрунтується на брехні та таємничих обрядах, нібито здатних забезпечити чудодійну трансформацію, що веде до певного тілесного безсмертя на цій землі. Духовний наставник молодого бакалійника, доктор Воллес із Ешберської методистської церкви в Архемі, настійно рекомендував йому не відвідувати жодну з церков в Інсмуті.

Щодо місцевих жителів, то він і сам до пуття нічого про них не знає. Вони дуже неговіркі та нелюдяні, як якісь тварини, що живуть у барлогах, і навряд чи хтось знає щось конкретне про те, як вони відпочивають, коли не рибалять. Якщо зважити на те, яку кількість міцних напоїв вони споживають, то можна припустити, що вони мало не весь день лежать п’яні, як чіп. Незважаючи на це, вони підтримують між собою взаємини своєрідного темного братерства, причому їх об’єднує саме презирство та ненависть до навколишнього світу, наче вони належать до якоїсь іншої й явно кращої для них сфери життя. Їхня зовнішність, особливо ці вирячені очі, (ще нікому не доводилося бачити, щоб бодай один раз вони моргнули) самі по собі дуже відштовхують, а голоси тим більш огидні. Страх бере, коли чуєш їхні співи у церквах ночами, й особливо під час їхніх головних свят або чогось на кшталт урочистих зборів, які влаштовуються двічі на рік – 30 квітня та 31 жовтня.

При всьому цьому вони обожнюють воду і люблять купатися як у річці, так і в гавані. Особливою популярністю користується плавання наввипередки до Рифу Диявола (причому, схоже, буквально кожен готовий брати участь у таких вельми непростих змаганнях). Коли ж мова заходить про цих людей, то маються на увазі відносно молоді їхні представники; щодо людей похилого віку, – то на них і зовсім страшно дивитися. Іноді, правда, бувають і серед них винятки, себто коли в їхній зовнішності немає абсолютно жодних відмінностей порівняно зі звичайними людьми (наприклад, у того ж таки портьє в готелі). Багато хто пробує дотумкати, що відбувається з отими літніми людьми, і чи не є «інсмутська зовнішність» такою собі своєрідною ознакою якогось захворювання, яке з віком охоплює людину все більше.

Природно, що лише дуже рідкісна недуга здатна викликати з досягненням зрілості настільки великі та глибокі зміни у самій структурі людського тіла, в тому числі деформації кісток черепа. Однак навіть спостерігаючи настільки незвичні наслідки таємничої хвороби, аж ніяк не можна зробити висновки, які наслідки вона має для людського організму загалом. При цьому молодий продавець відверто заявив, що скласти більш-менш цілісне уявлення з цього приводу вкрай складно, адже нікому ще не вдавалося (незалежно від того, скільки часу прожив у Інсмуті) встановити особисті стосунки з кимось із місцевих.

На його глибоке переконання, багато хто з них ззовні ще жахливіші або навіть страшніші за тих, хто хоча б інколи з’являється на людях. Тих узагалі тримають замкненими в особливих приміщеннях. Іноді до людей долинають реально незвичні та моторошні звуки. Подейкують, що портові халупи, розташовані на північ від річки, сполучені між собою підземними коридорами, що дозволило перетворити їх на справжнісінький «мурашник» для таких жахливих почвар. Неможливо навіть припустити, що за чужорідна кров (якщо, звісно, справа саме в ній) тече в їхніх жилах і чому вони стають саме такими. Були випадки, коли вони зумисне приховували своїх старих, якщо до їхнього будинку навідувалися різні урядові чиновники із зовнішнього світу.

За словами мого співрозмовника, немає жодного сенсу розпитувати самих аборигенів про все, що пов’язане з цим місцем. Єдиний, хто іноді встрявав у такі балачки, був старий (хоча і виглядав цілком нормально) дідуган, котрий жив у халупі на північній околиці міста і гаяв свій час, швендяючи неподалік від пожежної станції. Цьому сивому стариганю, котрого звали Зедок Аллен, було дев’яносто шість років, і крім того, що розум його, схоже, з роками помітно ослаб, раніше він мав славу відчайдушного гультяя. Це був напрочуд дивний і дуже обережний індивід, котрий до того ж постійно озирався, наче чогось або когось боявся, і в тверезому стані категорично відмовлявся балакати з будь-яким чужинцем. Однак він був майже не в силах встояти перед частуванням на дурняк, а коли напивався, бувало, пускався в спогади і свистячим шепотом описував деякі фантастичні історії зі свого життя. Втім, з подібних балачок можна було вицідити хіба дещицю інформації, що заслуговує на увагу, позаяк усі його історії дуже скидалися на марення причинного, що буяє загадковими й уривчастими натяками на неймовірні дива та жахи, які могли бути народжені лише його власною нездоровою уявою. Пиякові ніхто не вірив, і до того ж місцевим жителям дуже не подобалося, що захмелілий часто теревенить із чужинцями, а тому з’являтися з ним на людях, і тим більше – в присутності сторонніх, вдаватися до якихось розпитувань було вельми небезпечно. Можливо, саме від нього і походили всі ці дикі чутки та плітки, які ось уже багато років бентежили люд, котрий заселяв Інсмут.

Окремі «прийшлі» мешканці міста час від часу також кидали розрізнені, малозрозумілі та двозначні фрази подібного змісту, немов натякаючи на те, що насправді знають набагато більше, ніж кажуть. А тому було цілком імовірно, що між розповідями старого Зедока та потворними аборигенами Інсмута існував якийсь цілком реальний зв’язок. Решта мешканців міста ніколи не виходили з дому після настання темряви просто тому, що такі були правила. На додачу тутешні вулиці були настільки брудними та запущеними, що навряд чи котрійсь нормальній людині спаде на гадку думка волочитися по них нічної години.

Щодо ділової активності, то краще прямо визнати: та кількість риби, з якою поверталися рибалки, була просто вражаючою, хоча їм самим це з кожним роком ставало все менш вигідно, оскільки ціни продовжували падати і зростала конкуренція з боку великих підприємств-постачальників. Головним же бізнесом міста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерційний офіс якої розмістився всього за кілька десятків метрів від того місця, де ми з молодим бакалійником підтримували нашу бесіду. Самого старого Марша теперішнє покоління містян ніколи не бачило, хоча він і виїжджав часом на виробництво, сидячи в закритій і щільно заштореній машині.

Поширювалася ціла купа чуток щодо того, як виглядає Марш тепер. Колись він мав славу мало не чепуруна, і люди стверджували, що він і зараз носить допотопний едвардіанський костюм, достатньо вдало підігнаний до його теперішньої, вкрай потворної фігури. Багато років в офісі всім порядкували його сини, але останнім часом і вони воліли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого покоління родини. Зовні сини та доньки Марша помітно змінилися, особливо старші, і казали, що їхнє здоров’я з кожним роком підупадає.

Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилію жінка, котра в надлишку чіпляла на себе всілякі химерні коштовності, виготовлені явно в тих же традиціях, що і загадкова тіара з музею в Ньюберіпорті. Моєму співрозмовнику також не раз доводилося бачити на ній такі прикраси, які, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то піратського, чи й зовсім пекельного. Священики й інші церковні служителі (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собі на голови подібні прикраси, хоча рідко кому вдавалося зустріти такі речі в щоденному житті. Взірців таких коштовностей молодий бакалійник особисто не бачив, хоча, за словами інших людей, їх аборигенам не бракувало.

Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, – ніколи не з’являлися на людях і постійно перебували в прихованих від сторонніх очей притулках. Час від часу надходили повідомлення про смерть того чи іншого члена якоїсь із цих старовинних династій.

Попередивши мене щодо того, що багато міських покажчиків і написів уже зовсім непридатні, а то і зовсім кудись поділися, молодик люб’язно погодився накреслити мені якусь подобу плану міста, вказавши на ньому основні пункти, які могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я відразу ж уторопав, наскільки неоціненну допомогу може надати мені навіть така імпровізована мапа, і тут же зі словами щирої вдячності сховав її до кишені. Із сумнівом поставившись до кулінарних смаколиків тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побільше сирних крекерів та імбирних пряників, аби трохи пізніше замінити ними традиційний ленч. Мій план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями міста, спробувати погомоніти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенів, кого зустріну по шляху, і встигнути на восьмигодинний автобус до Архема.

Саме по собі місто, як я вже встиг переконатися, було типовим взірцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соціологічні проблеми Інсмута, я вирішив обмежитися оглядом його архітектурних пам’яток. Так я і почав свою осмислену, хоча багато в чому і заплутану мандрівку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом і повернувши в бік одного з бурхливих потоків води, я опинився майже поруч із фабрикою Марша, яка здалася мені на диво тихою як для промислового підприємства такою штибу. Її будівля стояла біля самого краю крутого урвища поруч із мостом і досить недалеко від місця сполучення кількох вулиць (колись, мабуть, була центром суспільного життя міста, але після революції ним стала теперішня міська площа).

Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цілковито безлюдну дільницю, сама атмосфера якої змусила мене мимоволі знітитися. Просіли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилі дахи, відтак утворюючи химерний зубчастий візерунок, над яким височів доволі непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинної церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обійсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бічними вуличками, я бачив численні чорні, зяючі віконні діри занедбаних халуп, деякі з яких схилилися набік, загрозливо нависаючи над напівзруйнованими фундаментами. Сам по собі вигляд цих віконних очниць був настільки неприродний і лякливий, що мені вартувало неабиякої хоробрості завернути в східному напрямку та рушити ще далі в бік океанського узбережжя. Моторошні відчуття при вигляді спорожнілих будинків наростали навіть не в арифметичній, а швидше в геометричній прогресії в міру того, як збільшувалася кількість разюче старих споруд, що оточували мене, від чого створювалося враження, ніби я опинився в якомусь містечку цілковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескінченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поєднанні з масою спорожнілих, гнилих, чорних кімнат, відданих на поталу всюдисущим павукам і завійним хробакам, мимоволі породжував атмосферу первісного, тваринного страху та відрази, розігнати яку навряд чи змогла б навіть найжиттєдайніша оптимістична філософія.

Фіш-стрит була настільки ж пустельною, як і Мейн-стрит, хоча й відрізнялася від неї достатком приміщень складів із цегли та каменю, що перебували, варто сказати, в чудовому стані. Майже як дві краплі води, на неї була схожа й Вотер-стрит, із тією лише різницею, що в ній були просторі отвори, звідки починався шлях до портових причалів.

За весь цей час я не зустрів жодної живої душі, якщо не брати до уваги рибалок, котрі сиділи віддалік на хвилерізі, і не почув жодного звуку, крім плюскоту приливних хвиль, що накочувалися на берег гавані, та далекого гуркоту менаксетського водоспаду. Поступово місто починало все більше діяти мені на нерви, і я, повертаючись назад через розхитаний міст на Вотер-стрит, раз по раз нишком озирався назад. Міст на Фіш-стрит, судячи з мапи, був зовсім зруйнований.

На північ від річки почали траплятися ознаки убогого, злиденного життя: в деяких будинках на Вотер-стрит займалися пакуванням риби; зрідка траплялися залатані дахи з ледь димлячими коминами; звідкілясь долинали розрізнені незрозумілі звуки, водночас подекуди стали траплятися скорчені людські постаті, котрі ледве човгали ногами, повільно пересуваючись брудними, немощеними вулицями. І все ж, навіть незважаючи на всі ці слабкі прояви життя, маю визнати, що на мене ця дрібна подоба людського існування справляла ще гнітючіше враження, ніж навіть запустіння південної частини міста. Одна обставина особливо різко впадала в вічі: люди тут здавалися набагато зловіснішими та відразливішими, ніж у центральній частині міста. Тому я кілька разів спіймав себе на думці, що перебуваю в якомусь фантастично ворожому середовищі, сутність якого, однак, як і раніше, залишалася цілком невловимою для моєї свідомості. Ясно було одне: неприродна, гнітюча напруга місцевих жителів проявлялася тут яскравіше, ніж у глибині міста, й якщо специфічна «інсмутська зовнішність» була не просто віддзеркаленням стану психіки, а справжнісінькою недугою, то варто припустити, що портові райони стали просто притулком найважчих і найзапущеніших випадків таємничого захворювання. Одна обставина, проте, викликала у мене особливо гостре роздратування – це були ті самі розрізнені, примарні, нечіткі звуки, які я чув у найнесподіваніших місцях. За своєю логікою вони начебто мали лунати з житлових будівель, проте дивним чином чулися найкраще саме поблизу явно занедбаних, давно забутих споруд. Там ніби хтось безперервно чимось шкрябав, шелестів, шарудів, а інколи загадково хрипів, тому мені одразу ж пригадалися слова бакалійника про якісь таємничі підземні тунелі. Несподівано я мимоволі задумався про те, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови (хоча, відверто кажучи, особливого бажання для цього я й не мав).

Дійшовши лише до двох колись величних, а тепер перетворених на руїни церков на Мейн і Черч-стрит, я поквапився покинути ці мерзенні портові нетрі. Наступною зупинкою моєї подорожі мала б стати площа Нью-Черч-Ґрін, проте мені чомусь не захотілося знову проходити повз ту церкву, в дверній проймі якої я помітив примарну постать священика чи пастора в безглуздій сутані та дивній золотій тіарі, котрий так налякав мене. Крім цього, бакалійник наполегливо попереджав мене про те, що церкви і зала Ордену Даґона були саме тими місцями, поруч із якими стороннім показуватися зайвий раз аж ніяк не варто. Тому я продовжив рух по Мейн-стрит, потім завернув у бік центру та нарешті дістався Нью-Черч-Ґрін із півночі, після чого вступив на територію добряче пошарпаного району колись аристократичних Брод, Вашинґгон, Лафаєт та Адамс-стрит. Незважаючи на те, що ці колись виразно величні міські артерії тепер перебували у вкрай занедбаному та недоглянутому стані, їхній оточений старими в’язами простір все ще зберігав залишки колишньої гідності. Я блукав поглядом по обійстях і помічав, що багато з них перебували в старому вбогому стані, перемежовуючись із ділянками засмічених пустирів, проте в двох-трьох вікнах, як мені здалося, я помітив певні ознаки життя. На Вашинґтон-стрит стояла низка з чотирьох-п’яти таких будинків, причому кожен перебував у задовільному стані, з дбайливо підстриженими газонами та садами. Найшикарніший із них – із широкими, розташованими терасами квітниками, що тяглися до самої Лафаєт-стрит, як я здогадався, належав старому Маршу, горезвісному власнику золотоочисної фабрики.

На всіх цих вулицях я не помітив присутності жодної людини і чомусь пригадав, що упродовж блукання містом мені не траплялося на очі жодної собаки чи кішки. Інша обставина, яка не на жарт спантеличила мене на тлі навіть найкраще збережених і доглянутих будинків, – це те, що на всіх їхніх трьох поверхах і навіть у мансардах вікна були щільно запнуті віконницями. Скритність і незрозуміла конспіративність були, мабуть, невід’ємними рисами цього похмурого міста забуття та смерті, хоча мене невідступно продовжувало переслідувати відчуття, що за мною буквально всюди наглядає якийсь потаємний, уважний і немиготливий погляд.

Я мимоволі здригнувся, почувши триразовий удар надтріснутого дзвона зі старовинної дзвіниці, що розташовувалася десь лівіше від мене, і тут же чітко пригадав обриси присадкуватої церкви, звідки долинув цей звук. Прошкуючи по Вашинґтон-стрит у напрямку річки, я вступив у нову зону промисловості та торгівлі, що колись процвітала тут. Незабаром я побачив перед собою залишки розваленої фабрики, потім ще кілька аналогічних будівель (у контурах однієї з них підсвідомо вгадувалися залишки залізничної станції, що колись існувала тут), а правіше – критого моста, за яким також були прокладені рейки.

Неподалік від себе я побачив ще один міст, уже звичайний. Явно ненадійна споруда зараз була прикрашена попереджувальним транспарантом, однак я вирішив усе ж ризикнути і знову опинився на південному березі річки, де помічалися ознаки бодай якогось життя. Непримітні особи, котрі мляво тупцяли кудись, крадькома кидали в мій бік криві погляди, тоді як інші зиркали на мене з холодною цікавістю. Безумовно, Інсмут ставав усе нестерпнішим, і тому я попрямував по Пейн-стрит у бік головної площі в сподіванні знайти там хоча б якийсь транспортний засіб, здатний доправити мене до Архема ще до того, як настане година відправлення мого зловісного автобуса, яка здавалася мені неймовірно далекою.

Саме тоді я звернув увагу на напіврозвалену будівлю пожежної станції, яка розташовувалася ліворуч від мене, й одразу ж помітив стариганя з багряною пикою, кудлатою бородою, водянистими очима і в невимовному лахмітті, котрий, теревенячи з двома вельми неохайними, але все ж не схожими на аборигенів пожежниками, сидів на лаві поруч із входом. Я здогадався, що це був Зедок Аллен, той самий ненормальний, мало не столітній пияк.