Читать книгу Тінь над Інсмутом - Говард Лавкрафт, Говард Філіпс Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт - Страница 5

Чи вдасться мені описати той настрій, який справив на мене цей епізод – болісний, жалюгідний, але водночас божевільний, якийсь гротескний, що вселяв відчуття непередаваного жаху? Парубок з бакалійної крамниці попереджав мене, що може статися щось таке. І все ж реальність перевершила всі мої очікування, викликавши в душі почуття цілковитого сум’яття та глибокої тривоги. Якою б наївною не здавалася мені почута історія, явна щирість тону та непідробний страх Зедока передалися й мені, викликавши неспокій, що все більше посилювався, злившись воєдино з моєю колишньою відразою до цього міста і до похмурої тіні гріха та погибелі, що зависла над ним.

Можливо, пізніше мені вдасться ретельно просіяти всю отриману інформацію та відібрати з неї крихти істини, відокремивши їх від нашарувань історичних алегорій. Хоча тоді мені хотілося лише одного – принаймні на якийсь час викинути все це з голови. На щастя, час призначеного від’їзду наближався з втішною невідворотністю – мій годинник показував чверть по сьомій, тому я спробував налаштувати свої думки на цілком нейтральний і практичний лад, і хутко пошкандибав пустельними вулицями в напрямку готелю, щоб забрати свій багаж і сісти на довгоочікуваний автобус, який мав вирушати рівно о восьмій.

Незважаючи на те, що золотаве світло втомленого літнього сонця надавало стародавнім дахам із обсипаними коминами відтінку якоїсь романтичної принади і навіть умиротворення, я чомусь раз по раз боязко озирався. Що й казати, я палав бажанням якомога швидше покинути цей пропахлий смородом та оповитий страхом Інсмут і дуже сподівався на те, що в місті все ж знайдеться ще якийсь автобус, крім того, яким керував зловісний на вигляд чолов’яга з прізвищем Сарджент. Утім, незважаючи на весь свій поспіх, я все ж інколи озирався на всі боки і помічав, що буквально з кожного тихого закутка вулиць, що оточували мене, відкривався вид на якусь примітну архітектурну деталь, тим більше що за приблизними підрахунками мені цілком мало б вистачити півгодини, щоб подолати відстань, яка відділяла мене від готелю.

Вивчаючи накреслену для мене бакалійником імпровізовану мапу міста та намагаючись знайти маршрут, яким мені до цього ще не доводилося скористатися, я замість уже знайомої мені Марш-стрит вирішив дістатися до міської площі іншою вулицею. Вже на підході до неї я помітив кілька розрізнених гуртів якихось людей, котрі, як мені здалося, про щось потай перешіптувалися між собою. А потім, досягнувши площі, я побачив, що біля дверей «Джілмен-гаузу» зібралася величенька юрба ледачої на вигляд публіки. Поки я отримував свій багаж, вони, здавалося, не зводили з мене своїх вирячених, немиготливих очей, тому я щиро, хоча багато в чому й безпідставно, сподівався на те, що вони не стануть моїми супутниками в майбутній подорожі.

Десь незадовго до восьмої з’явився гуркотливий автобус, в салоні якого сиділо троє пасажирів. Коли він зупинився, один із хлопців з підкреслено грізним виглядом підійшов до водія, котрий вийшов на тротуар, і пробурмотів йому кілька нерозбірливих слів. Після цього Сарджент виволік із салону пакети з поштою та газетами і пішов у фойє готелю, тоді як пасажири – та ж трійця, яку я мав можливість спостерігати вранці у Ньюберіпорті – почовгали до тротуару й обмінялися кількома гортанними словами з неробами, котрі стояли там, причому те, що мені вдалося почути з їхніх реплік, ніяк не було схоже на англійську мову. Я піднявся в салон і зайняв те саме місце, на якому їхав сюди. Проте ще до того, як мені вдалося там влаштуватися, знову з’явився Сарджент, узявся щось бурмотіти своїм хрипким, надтріснутим і загалом доволі мерзенним голосом.

Як незабаром з’ясувалося, мені страшенно не пощастило. За його словами, щось трапилося з двигуном: поки їхав із Ньюберіпорта, все начебто було гаразд, а тепер він чхає і не заводиться, тому поїхати цим автобусом до Архема не вдасться. На жаль, швидко відремонтувати його немає можливості, а крім нього, в місті зараз немає жодного вільного транспорту, яким можна не те що до Архема дістатися, а й узагалі кудись виїхати за межі Інсмута. Сарджент ще якийсь час бідкався, проте мені не залишалося нічого іншого, як заночувати в заїзді Джілмена. Хтозна, може, мені вдасться домовитися про прийнятну ціну за номер, однак це і справді залишалося єдиним, що я міг вчинити в цій ситуації.

Охоплений гіркою тугою від такого несподіваного краху всіх моїх планів і відчайдушно ненавидячи саму думку про те, що доведеться заночувати в цьому затхлому, напівтемному місті, я зійшов із автобуса і знову увійшов у вестибюль готелю, де похмурий і доволі дивний нічний клерк поінформував мене, що я можу зупинитися в номері 428.

Він містився на передостанньому поверсі і, за його словами, був достатньо просторим, ціна зовсім невисока, всього долар за добу.

Пригнічуючи в собі всі спогади про те, що мені довелося почути у Ньюберіпорті про цей готель, я розписався в книзі для гостей, заплатив долар і дозволив портьє віднести свою валізу. Після цього й сам поплентався вслід за понурим слугою нагору, подолавши три прольоти сходів, що дуже скрипіли, і пройшовся запилюженими коридорами, в яких, як мені здалося, не помічалося жодних ознак життя. Кімната, що призначалася мені, виявилася вельми аскетичною – з найпростішими дешевими меблями та двома вікнами, що виходили на доволі темний, облямований невисокою цегляною стіною внутрішній дворик. Трохи вище панорама тяглася в західному напрямку старих дахів, а за ними на відстані маячили простори заболоченої сільської місцевості. У дальньому кінці коридора розмістилася лазничка – гнітюче, мало не античних часів приміщення зі старомодним мармуровим умивальником, бляшаним обігрівачем, тьмяною електричною лампою та поцвілими дерев’яними панелями, що ледь прикривали водогінні труби.

Оскільки було ще не темно, я знову вийшов на майдан і озирнувся в пошуках місця, де можна було б повечеряти, як і раніше помічаючи на собі вкрай недружні погляди тутешніх зівак. З урахуванням того, що крамниця знайомого бакалійника була вже зачинена, мені довелося скористатися послугами того самого ресторану, який спершу я відкинув. Згорблений, вузькоголовий чоловічок із майже звичними для мене виряченими некліпними очима та пласконоса дівчина з неймовірно тлустими та незграбними руками взялися мене обслуговувати. На своє чимале полегшення, я виявив, що основна частина продуктів, якими користувалися в цьому закладі, складалася з консервів і розфасованих пакетів.

З мене вистачило миски овочевого супу з крекерами. Відразу після цього я повернувся до свого сумного покою, попередньо купивши у похнюпленого портьє вечірню газету, що раніше лежала на прилавку, й якийсь засиджений мухами журнал.

Коли стало смеркати, я ввімкнув хирляву електричну жарівку, що висіла над узголів’ям дешевого металевого ліжка, і спробував продовжити розпочате раніше читання. Мені хотілося чимось зайняти свій мозок, оскільки я усвідомлював, що не відчую жодного задоволення, якщо стану і далі мучити себе думками про всю потворність цього стародавнього, поїденого слідами гнилі міста, тим паче що я все ще перебував у його повній владі. Шалена історія, яку мені довелося почути з вуст старого п’янички, аж ніяк не обіцяла приємних снів, тому я вирішив, що чим швидше забуду його дикі водянисті очі, тим краще.

Крім цього, я вирішив не надто зосереджувати свою увагу на тому, що невідомий мені фабричний інспектор розповів касирові залізничного вокзалу в Ньюберіпорті про «Джілмен-гауз» і примарні голоси його нічних мешканців. Було б набагато краще і спокійніше також витіснити зі своєї свідомості образ того чоловіка в тіарі, котрого я помітив у чорній проймі дверей місцевої церкви – ця особа наповнювала мене таким жахом, що нові спогади про неї заподіяли б моєму розуму зайві та зовсім непотрібні страждання. Можливо, мені й справді вдалося б відволіктися від настільки безрадісних думок, якби мене не оточувала атмосфера готельного номера, неприваблива та затхла. Саме ця могильна пліснява в поєднанні з усепроникним смердючим запахом риби, яким, здавалося, просочене все місто, знову і знову підштовхували мій стомлений розум до думок про смерть і тлін…

Інша обставина, яка викликала у мене неабиякий неспокій, полягала в тому, що з внутрішнього боку дверей моєї кімнати не було жодного засуву чи гачка. Колись щось таке існувало, про що чітко свідчили сліди, які залишилися від шурупів, однак порівняно недавно пристрій чомусь відкрутили. Швидше за все, він зламався – в такому занедбаному приміщенні буквально на кожному кроці зустрічалися якісь дефекти та несправності. Дещо розсерджений цією обставиною, я взявся оглядати кімнату і незабаром, на свій чималий подив, виявив дверну засувку, що лежала на шафі для білизни, причому, судячи з розташування отворів на ній і на дверях, мені здалося, що це була саме та, яку нещодавно зняли. Щоб бодай трохи відволіктися від похмурих роздумів і переживань, я взявся прилаштовувати засувку на колишнє місце, для чого скористався портативним і напрочуд зручним набором інструментів, в який входила і викрутка, і з яким я ніколи не розлучався під час своїх мандрівок. Засувка і справді стала точно на своє колишнє місце, й я полегшено зітхнув, коли виявив, що зможу перед сном надійно замкнути ці двері. Річ була навіть не в тому, що я мав якісь реальні застереження з цього приводу. Просто, перебуваючи в закладах такого штибу та класу, завжди приємно мати перед очима хоч якийсь атрибут, будь-що, нехай навіть найпримітивніший символ безпеки. На двох бічних дверях, що сполучали мій номер із сусідніми, засувки були на місці, але я все ж подбав про те, щоб як слід підгвинтити шурупи, що утримують їх.

Роздягатися я так і не наважився, лише зняв плаща, краватку та взуття і намірився читати доти, доки сон остаточно не зморить мене. Вийнявши з валізи кишенькового ліхтарика, я переклав його до кишені штанів, аби мати можливість зиркнути на годинник, якщо несподівано прокинуся серед ночі.

Сон, проте, ніяк не приходив. Коли я припинив аналізувати свої думки, то, на власне невдоволення, виявив, що немов мимоволі дослухаюся до чогось цілком незбагненного й одночасно моторошного. Схоже, розповідь того інспектора все ж справила на мене гнітючіше враження, ніж мені здавалося раніше. Я знову спробував було читати, але незабаром виявив, що не здатен сприйняти і рядка.

За якийсь час мені здалося, що й справді чую розмірене скрипіння сходинок і мостин, що долинає з коридора, наче там хтось повзе, і мимоволі здивувався тому, що саме такої пізньої години кімнати готелю раптом стали заповнювати мешканці. Голосів, правда, чути не було, і до мене раптом дійшло, що підлога скрипить якось незвично, немов по ній пересувається людина, або навіть кілька людей, що намагаються ступати якомога тихіше, буквально крадькома. Мені це, безумовно, не сподобалося, й я усерйоз засумнівався, чи варто в такій ситуації взагалі намагатися заснути. Як я вже встиг переконатися, місто було заселене химерними індивідами, до того ж, наскільки вдалося дізнатися, тут вже ставалися випадки загадкового зникнення людей. Чи не був цей готель узагалі саме закладом такого ґатунку, де людину запросто можуть закатрупити, – хоча б заради грошей? (Щодо мене, правда, навряд чи можна було сказати, що я купаюся в розкоші та набитий грішми.) Або, може, місцеві жителі таким диким способом висловлюють свою неприязнь до прибульця, котрий чомусь привернув їхню увагу? Чи не могли мої сьогоднішні прогулянки, що супроводжувалися регулярним зазиранням у саморобну мапу, викликати їхню підвищену увагу до моєї скромної персони? Я спіймав себе на думці, що й справді, схоже, перебуваю у вельми нервозному стані, якщо навіть цілком випадкове скрипіння мостин у коридорі навівають на мене такі думки, й усе ж із жалем подумав про те, що неозброєний…

Нарешті я відчув, як тягар утоми, в якому, однак, не було навіть натяку на сонливість, став занадто важким, отож я замкнув вхідні двері на ключ, потім на нещодавно встановлену засувку, вимкнув світло та ліг на жорстке, нерівне ліжко, попередньо, як і задумав, знявши краватку та черевики. У нічній тиші кожен слабкий шерех здавався мало не оглушливим, крім цього, моя свідомість буквально потопала в потоках хаотичних і напрочуд неприємних думок. Я вже став шкодувати про те, що вимкнув світло, однак почуття безмірної втоми не дозволяло мені знову піднятися та підійти до вимикача. Після достатньо довгого та відчайдушно тривалого очікування я знову почув скрипіння сходів і мостин у коридорі, яке змінилося м’яким, але пекельно знайомим звуком, що виявився ніби зловісним завершенням усіх моїх тривожних очікувань. У мене не було сумніву в тому, що хтось намагається – обережно, боязко, нечутно – відімкнути двері ключем.

Можливо, мої відчуття від усвідомлення цього знаку явної загрози виявилися не настільки загостреними, як того можна було у такій ситуації очікувати, але сталося це з тієї простої причини, що своїми попередніми неясними страхами я вже частково підготував свої нерви до такого струсу. Начебто без особливої на те підстави я весь цей час був, можна сказати, напоготові, що явно надало мені певної переваги в нових і наразі не до кінця зрозумілих мені умовах реальної небезпеки. І все ж я не міг не визнати, що перехід від розмитого та неконкретного передчуття біди до реального сприйняття її ознак справив на мене справді вражаючий вплив, який потужним ударом звалився на мій стомлений розум. Мені якось навіть на гадку не спало, що такий шурхіт міг бути всього лише результатом просто банальної людської помилки, і все, про що я міг подумати в ті хвилини, зводилося лише до чиєїсь зловісної цілеспрямованості. А тому я застиг, скутий смертельним жахом, і тривожно чекав, який же наступний крок зробить мій невидимий і непрошений гість?

За якийсь час обережне шарудіння стихло, й я почув, як хтось відчинив двері до суміжної, розташованої з північного боку від мене кімнати, після чого випробування на міцність пройшли вже двері, які сполучали цей номер із моїм. Переконавшись у безуспішності своїх спроб – засувка, на щастя, витримала, – загадковий гість, поскрипуючи мостинами, залишив приміщення. Незабаром вся ця послідовність дій і звуків повторилася, але вже з боку південного від мене покою: знову м’який скрегіт ключа або відмички в замку, сіпання клямки дверей і неголосне поскрипування кроків, що віддаляються. Цього разу слух підказав мені, що таємничий зловмисник пішов коридором у бік сходів і став спускатися ними: він, вочевидь, збагнув, що всі його зусилля так і залишаться марними, а тому облишив (принаймні на якийсь час), свої спроби, безумовно намірившись обмізкувати ситуацію, що склалася.

Та готовність, із якою я вже за кілька секунд узявся до розробки конкретного плану дій, свідчила про те, що внутрішньо я давно був готовий до такої загрози, що насувалася, й упродовж кількох годин підсвідомо готувався до можливої втечі. Я відразу ж збагнув, що не слід чекати повторення з боку підступного незнайомця спроб проникнути до мого номера або, тим більше, сподіватися на те, що мені якимось чином вдасться протистояти такому вторгненню. Замість цього треба мерщій накивати п’ятами! Перше, що я мав зараз зробити, – це за можливості покинути готель, причому не сходами і через вестибюль, а якимось іншим шляхом.

Нечутно вставши з ліжка, я засвітив ліхтарик і підійшов до настінного вимикача лампи, що висіла над ліжком, аби в тьмяному промінні її світла розіпхати по кишенях найпотрібніші мені речі для подальшої втечі без багажу.

Почулося клацання, однак нічого не сталося – електрику, схоже, відімкнули. Я відразу збагнув, що в дію ввели якийсь спрямований проти мене зловісний і достатньо широкомасштабний план, хоча суть його, як і раніше, вислизала від мого розуміння. Я все так само стояв і клацав марним тепер вимикачем, коли мій слух знову розрізнив неголосне та приглушене поскрипування, що долинало звідкілясь ізнизу, й як мені здалося, чиїсь голоси. За кілька секунд я, однак, уторопав, що глибокі низькі звуки навряд чи були природними людськими голосами, оскільки хрипке, грубе гарчання й абсолютно незрозуміле булькання не мали жодного стосунку до нормальної людської мови. Водночас мені знову пригадалося те, що сказав той фабричний інспектор про звуки, що долинали до нього вночі, коли він також перебував у цьому напівзруйнованому, огидному готелі.

Скориставшись ліхтарем, я засунув до кишені якісь особисті речі, начепив капелюха та навшпиньки пройшов до вікна, щоб оцінити свої шанси до втечі саме цим шляхом. Усупереч існуючим офіційним розпорядженням, пожежної драбини з цього боку готелю не було, а тому під вікнами мого покою на четвертому поверсі виднівся лише забрукований простір внутрішнього дворика. Праворуч і ліворуч до готелю примикали якісь давні та настільки ж старі цегляні будівлі явно нежитлового призначення. Їхні похилі дахи стояли на відносно невеликій (у будь-якому разі – цілком доступній для стрибка) відстані. Щоб досягти краю будь-якої з цих будівель, мені, проте, потрібно було перебувати в кімнаті, віддаленій від моєї власної на кілька номерів праворуч або ліворуч, і мій розум одразу ж приступив до опрацювання варіантів того, яким чином я зміг би дістатися до потрібного переміщення.

Про те, щоб вийти в коридор, природно, не могло бути й мови. Мало того, що внизу відразу ж почули б звуки моїх кроків, але могло взагалі статися так, що двері в потрібну мені кімнату будуть замкнені. Таким чином, своєї мети я міг би досягти (якщо її взагалі можна було досягти) лише проходячи через відносно не такі міцні внутрішні двері, що сполучають кімнати одну з одною, трощачи при цьому замки та засувки силою свого корпусу та плечей, які мали б діяти, як таран. Такий план дій здався мені цілком прийнятним із урахуванням хиткості та слабкості всіх тутешніх конструкцій і засувів, хоча я й усвідомлював, що таку операцію не вдасться провести цілком безгучно. Я розраховував на стрімкість просування, а також на те, що переслідувачі не встигнуть розгадати мій задум і відрізати шляхи до втечі, раніше за мене відімкнувши відмичкою двері потрібної мені кімнати. Свої власні двері я попередньо забарикадував зсередини за допомогою невеликої шифоньєрки, яку пересунув повільними кроками, намагаючись діяти якомога тихіше. При цьому я усвідомлював, що реальні шанси на порятунок у мене незначні, а тому загалом був готовий до будь-якої халепи. По суті, навіть якби мені вдалося досягти дахів тих будівель, це все одно не гарантувало успіху, позаяк після цього треба було ще спуститися на землю та покинути саме місто. Щоправда, я розумів, що сусідні будинки були явно порожні та перебували в стані безмежної розрухи, причому на кожному їхньому поверсі зяяли чорні віконні діри.

Згадавши структуру мапи, намальованої молодим бакалійником, я збагнув, що найкращим шляхом до втечі буде маршрут, який пролягає в південному напрямку. А тому вирішив почати з дверей, які вели саме до південної сусідньої кімнати. Ще кілька секунд витратив на з’ясування того факту, що відчинялися вони, на жаль, до мене. А коли відімкнув свій засув і виявив, що з іншого боку його дублює такий самий, причому замкнений, то й зовсім переконався в їхній цілковитій непридатності як полігону для випробування моєї фізичної сили. Подумки викресливши зі своєї свідомості цей напрямок для втечі, я, тим не менше, став обережно присувати до цих дверей ліжко, оскільки не виключав, що прориватися до мене можуть і звідти також.

Північні двері відчинялися, на щастя, від мене, тому я вирішив, навіть переконавшись у тому, що вони також замкнені на засув із протилежного боку, що буде краще саме на них спробувати удачі. Якби мені вдалося досягти дахів будівель на Пейн-стрит і щасливо спуститися на землю, то, можливо, я й зміг би прослизнути через внутрішній дворик та сусідні або протилежні забудови й опинитися на одній із сусідніх вулиць. У будь-якому випадку я мав намір насамперед досягти Вашинґгон-стрит, а потім якомога швидше покинути район міської площі. При цьому мені, за можливості, краще уникати Пейн-стрит, оскільки саме на ній розташувалася пожежна станція, яка могла бути відчинена навіть уночі.

Перебираючи подумки всі ці варіанти, я окинув поглядом сумне та жалюгідне море прогнилих дахів, що розкинулося піді мною, зараз освітлене променями майже повного місяця. Праворуч від мене панораму перетинало чорнюще гирло річки, до якого немов приклеїлися споруди спорожнілої фабрики та колишньої залізничної станції. А ще далі простягалося бездіяльне полотно залізниці та автострада на Ровлі, які тяглися через рівнинну заболочену місцевість. Із сухими острівцями землі, порослої хирлявим чагарником. Ділянка, що виднілася ліворуч від мене, порізана притоками річки, здавалася ближчою, а вузька дорога на Іпсвіч тьмяно виблискувала в місячному сяйві. З мого боку готелю не було видно місцини, що тягнеться на південь, в напрямку Архема, хоча саме туди я і мав намір надалі просуватися.

Я все ще перебував у стані безплідних роздумів над тим, коли саме мені здійснити атаку на північні двері й як найкраще це вчинити, щоб вийшло не надто гамірно, як несподівано помітив, що глухе бурмотіння, що долинало звідкілясь ізнизу, замінило нове та гучніше скрипіння мостин. Крізь фрамугу вхідних дверей досередини кімнати проникли слабкі, тремтливі промені світла, а підлога коридора протяжно застогнала під навалою громіздкого переміщення вантажу. Приглушені голоси з кожною секундою звучали все чіткіше і незабаром змінилися дуже рішучим гупанням у двері.

На якусь мить я затамував подих і завмер на місці. Здавалося, що минула ціла вічність, але мої ніздрі відразу підказали мені, що всюдисущий і нудотний запах риби якось раптово зміцнів, немов згустів, набувши особливої різкості та виразності. Незабаром гупання повторилося, цього разу це були вже гучніші та триваліші удари. Я збагнув, що настав час діяти, тож швидко відсунув засувку північних дверей і всім тілом навалився на них. У вхідні двері тим часом уже відчайдушно тарабанили, і я щиро сподівався, що ці звуки заглушать гуркіт, який справляв я. Одного разу почавши свої спроби зламати двері, я вже не міг зупинитися, трощачи тонку перегородку і не звертаючи уваги на біль у лівому плечі та струс всього тіла. Міцність цих дверей перевершила мої очікування, однак я наполегливо продовжував свої потуги. Барабанний гуркіт у вхідні двері між тим усе посилювався.

Нарешті моя перешкода не витримала, хоча і відбулося це з таким оглушливим тріскотом, що зовні його просто не могли не почути. У цю ж мить під нищівними ударами захиталися і двері мого номера, і водночас у шпаринах для замків вхідних дверей сусідніх зі мною кімнат зловісно заскреготіли ключі. Увірвавшись до суміжного приміщення, я одразу кинувся до вхідних дверей і встиг замкнути засувку ще до того, як істоти, що перебували в коридорі, встигли відімкнути замок. Проте навіть зробивши це, я не міг не почути, як зовнішній замок вже третіх дверей – тих самих, із вікна яких я мав намір стрибнути на дахи будинків, що тяглися внизу, також намагаються відімкнути ключем.

На якусь мить мене охопив відчай, оскільки опинитися в замкнутому приміщенні, взагалі позбавленому вікон (а саме таким виявився мій теперішній притулок), я вважав цілковитою поразкою. Мене поглинула хвиля майже божевільного, непередаваного страху, але в ту мить мій погляд упав на освітлені променем ліхтаря сліди, залишені на запилюженій підлозі тим самим таємничим зайдою, який не так давно намагався проникнути звідси в мою кімнату. Вслід за цим я, все ще не позбувшись відчуття безнадії, що охопила мене, машинально рвонув до протилежних сполучних дверей, накинувся на них, щоб розтрощити так само, як і попередні. Й якщо лише засувка на вхідних дверях у ній, як і на дверях у цю, другу кімнату, виявиться цілою, то я встигну замкнутися зсередини, перш ніж їх устигнуть відімкнути ключем із коридора.

Доля змилостивилася дати мені невеликий перепочинок, оскільки сполучні двері переді мною були не лише не замкнені, а й узагалі розчахнуті навстіж. За якусь секунду я влетів до третього покою і тут же підпер плечем вхідні двері, які саме починали відчинятися досередини. Мій несподіваний опір явно застиг зловмисника зненацька – він різко відсахнувся, тож я зміг без зусиль вставити засув у призначене йому місце на одвірку дверей. Зупинившись і намагаючись бодай трохи відхекатися, я почув, що удари по двох сусідніх дверях дещо ослабли, зате почулися збуджені голоси з боку тих бічних дверей, які я підпер каркасом ліжка. Я второпав, що мої переслідувачі все ж увірвалися в південну кімнату і тепер енергійно намагалися зламати сполучні двері між нею та моєю тимчасовою криївкою. Проте одночасно з цим я знову почув характерний звук ключа, що обертається, причому долинав він уже з боку вхідних дверей наступної, розташованої на північ від мене кімнати, і тут же втямив, що саме звідси варто чекати найреальнішої загрози.

Північні сполучні двері були широко відчинені, але у мене не було часу перевіряти стан засувки біля входу, оскільки в замку його вже також став обертатися ключ. Все, що мені залишалося зробити, – це замкнути обоє сполучних дверей праворуч і ліворуч від мене, і підсунути до них уже знайомі предмети – до одних шифоньєрку, а до іншої каркас ліжка. На додачу до всіх цих заходів я підтягнув до вхідних дверей масивний мармуровий умивальник. Певна річ, я чітко усвідомлював усю ненадійність таких укріплень і все ж сподівався, що вони хоча б недовго протримаються, і таким чином я матиму можливість вилізти у вікно і спуститися на дахи будівель, що виходили на Пейн-стрит. Однак навіть у такий відчайдушний момент найжахливіший страх у моїй душі викликали аж ніяк не сумніви в надійності моїх тимчасових бастіонів – ні, мене буквально починало трясти при одній лише думці про те, що за весь цей час ніхто з моїх переслідувачів не промовив і навіть не пробурмотів на тлі безперервного, захеканого сопіння, бурчання та приглушеного завивання та гавкання – жодного людського слова!

Пересунувши меблі та кинувшись до вікна, я почув гомін, що рушив коридором у напрямку північної від мене кімнати, який ще більше стривожив мене. Й одночасно я зауважив, що звуки ударів із південного боку стихли. Стало ясно, що основна частина моїх супротивників вирішила сконцентрувати зусилля на доволі кволій і неміцній сполучній перегородці, зламавши яку, вони отримали б доступ безпосередньо до мене. Місячне сяйво за вікном достатньо яскраво освітлювало лінію будинків, і, мигцем глипнувши на них, я збагнув, що похила й якась слизька поверхня дахів, на один із яких я планував приземлитися, робила мій стрибок вельми ризикованим вчинком. Зваживши складні обставини, я зупинив свій вибір на тому вікні, яке розташовувалося південніше, і намірявся спуститися на внутрішній схил даху, після чого доповзти до найближчого слухового вікна. Звісно, я усвідомлював, що, навіть опинившись усередині однієї зі старих цегляних споруд, мені все одно не уникнути переслідування. Й усе ж я сподівався на успіх, маючи намір загубитися в незліченних зяючих дверних отворах будинків і затемнених внутрішніх двориках, після чого, врешті-решт, дістатися Вашинґгон-стрит і вислизнути з міста у південному напрямку.

Удари по північних сполучних дверях супроводжувалися жахливим гуркотом, і я побачив, що тонка дерев’яна панель почала тріскатися. Без сумніву, переслідувачі роздобули та притарабанили якийсь масивний предмет і стали діяти ним, як тараном. Як не дивно, підпора з ліжка наразі трималася, тож у мене з’явилася можливість випробувати свій шанс на порятунок.

Лише підійшовши до вікна впритул, я виявив, що воно має важкі оксамитові фіранки, що чіпляються за жердину вшитими в них бронзовими кільцями, і що віконниці із зовнішнього боку забезпечені масивною засувкою, яка виступає назовні. Прагнучи максимально убезпечитися перед обличчям майбутнього достатньо небезпечного стрибка, я різко смикнув за фіранки, і вони, а разом із ними і сама жердина, звалилися на підлогу; після цього я зачепив два кільця за виступ засувки та викинув тканину назовні. Важкі складки опустилися на прилеглий дах, після чого я переконався, що і кільця, і жердина цілком витримають вагу мого тіла. Таким чином, чіпляючись за фіранки, як за таку собі імпровізовану мотузяну драбину, я став спускатися донизу, залишаючи позаду огидний і сповнений усілякої мерзоти заклад, який називали «Джілмен-гаузом».

Сяк-так ступивши на розхитані пластини шиферу похилого даху, я шпарко, навіть жодного разу не послизнувшись, досяг найближчого зяючого чорного отвору слухового вікна. Поглянувши на вікно готелю, яке покинув кілька секунд тому, я помітив, що воно залишалося, як і раніше, неосвітленим і порожнім, тоді як десь віддалік на північ, за розбитими димарями, виднілися вогні зали Ордену Даґона, що зловісно блищали, а також колишніх баптистської та методистської церков, контури яких одразу ж чітко та грізно спливли в моїй свідомості. У внутрішньому дворику піді мною, здавалося, не було ні душі, тому я продовжував живити боязку надію втекти звідси ще до того, як буде оголошена загальна тривога. Посвітивши ліхтариком в отвір слухового вікна, я не виявив під ним сходів; утім, висота була незначною, тому я вхопився за його краєчок і став сповзати вздовж цегляної стіни, після чого, розтиснувши руки, приземлився на запилюжену та захаращену зогнилими пачками та діжками підлогу.

Приміщення, в якому я опинився, мало дуже огидний вигляд. Проте мені було вже не до вражень та емоцій, а тому я мерщій кинувся до сходової клітки, на яку натрапив промінь мого ліхтарика, встигнувши при цьому все ж мигцем зиркнути на годинник на руці – він показував другу ночі. Сходи відчайдушно скрипіли, але загалом здавалися достатньо надійними, тому я прожогом чкурнув униз і, минувши другий поверх, обладнаний під якусь подобу комори або хліву, опинився на першому. Там панувало цілковите запустіння, і тому кожен мій крок гучно відлунював. Нарешті я досяг нижнього холу, в дальньому кінці якого побачив ледь помітний світлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвірок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бік, я встановив, що задні двері також відчинені, негайно кинувся до них і, перелетівши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього дворика.

Місячне сяйво сюди не проникало, однак я і без нього міг цілком орієнтуватися навіть без ліхтарика. У деяких вікнах «Джілмен-гаузу» можна було розрізнити слабкі проблиски світла, і мені здалося, що я навіть смутно чую приглушені голоси, що долинають ізсередини. Обережно ступаючи в напрямку Вашинґгон-стрит, я виявив кілька розчахнутих навстіж дверей і прошмигнув у перші із наміром таким чином вибратися назовні. Коридор за ними виявився темним, але коли я досяг його протилежного кінця, то виявив, що двері, які виходять на вулицю, забиті наглухо. Тоді я вирішив перевірити наступну будівлю і став продиратися назад у бік внутрішнього дворика, але, ледь дійшовши до порога, закляк на місці.

У цю саму мить із розчахнутих дверей «Джілмен-гаузу» вивалилася чимала юрба, що складалася з вельми сумнівних на вигляд істот – у темряві гойдалися запалені ліхтарі, а повітря оголошувалося низькими, хрипкими вигуками, в яких не було нічого навіть приблизно схожого на англійську мову. Рухалися вони, треба сказати, вельми нерішуче, і, як я незабаром, на власне полегшення, виявив – абсолютно не уявляли собі, куди я міг подітися. І все ж мене знову охопив справжнісінький жах при вигляді цих практично нерозпізнаних в деталях вкрай відразливих істот, але однаково зсутулених, які човгали ногами. Найгірше було те, що в одному з них я упізнав постать, одягнену в уже знайомі мені дивні шати і з тіарою на голові…

Коли натовп став розтікатися по внутрішньому дворику, я відчув новий напад страху. А раптом мені так і не вдасться знайти в цій будівлі вихід на вулицю? Запах риби зводив мене з розуму, й я став серйозно остерігатися, щоб від усього цього смороду не звалитися непритомним. Навпомацки пробираючись у напрямку вулиці, я відчинив двері до холу і зайшов до порожньої кімнати, віконні прорізи якої були затулені віконницями, хоча рам на самих вікнах не було. У лічені секунди я вибрався назовні, після чого ретельно й обережно повернув стулки в попереднє положення.

Отже, я опинився на Вашинґгон-стрит і першої миті не побачив на ній якоїсь живої душі і жодного вогника, якщо не брати до уваги диска місяця, що білів над головою. Водночас я явно розрізняв хрипкі голоси, які долинали з кількох боків, відлуння кроків і якесь дивне ляскання, що аж ніяк не було схоже на людські кроки. Мені не можна було втрачати навіть секунди. Я чітко уявляв собі напрямок подальшого просування і дуже зрадів, що ліхтарі на стовпах не світилися (а це доволі часто спостерігалося ночами в небагатих провінційних містечках). Деякі звуки долинали звідкілясь із півдня, хоча я мав твердий намір просуватися саме в цьому напрямку. Крім цього, я знав, що на моєму шляху трапиться чимало порожніх будинків, у відчинені двері яких я завжди зможу прошмигнути, рятуючись від можливих переслідувачів.

Ішов я швидко, м’яко ступаючи та намагаючись триматися ближче до напівзруйнованих каркасів будинків. Втративши під час поспішного спуску з вікна готелю свого капелюха і цілком розпатланий, я, навіть при зустрічі з випадковим перехожим, мав чимало шансів залишитися невпізнаним. На Бейтс-стрит я шугонув було в сяючий вестибюль одного з будинків, але, натрапивши там на дві незграбні постаті, тут же знову опинився на вулиці та почав наближатися до якогось перехрестя. У цій дільниці я ще не встиг побувати, але на мапі молодого бакалійника вона була позначена як доволі небезпечна, тим більше, що в світлі місяця я був тут, як на долоні. Я не став намагатися обійти це місце стороною, оскільки будь-які обхідні шляхи загрожували втратою дорогого часу, а також перспективою опинитися на ще освітленішому місці. Найрозумнішим було просто і відкрито перетнути його, що я і зробив, намагаючись максимально імітувати човгання корінних мешканців Інсмута та благаючи Господа лише про те, щоб на шляху не виявилося жодного їхнього живого представника, принаймні з числа моїх гонителів.

Я не мав ні найменшого уявлення про те, наскільки великими були масштаби дій і чисельність моїх переслідувачів, так само, як і те, яку мету, крім мого піймання, вони при цьому переслідували. У місті вже позначалися перші невиразні ознаки якоїсь активності, однак я розраховував на те, що чутки про мою втечу з готелю ще не встигли отримати широкого поширення. Я вже знав, що достатньо скоро мені доведеться звернути на якусь іншу вуличку, яка б вела в тому ж напрямку, оскільки допетрав, що той натовп, який навідався за мною до готелю, буде, як і раніше, намагатися мене знайти. До того ж я, либонь, добряче наслідив у тому старому будинку, відтак можна було встановити, яким чином я вибрався на вулицю.

Відкритий простір, як я і припускав, виявився добре освітленим, і в його центрі я побачив залишки якоїсь оточеної залізною огорожею клумби. На щастя, поблизу мене нікого не було, хоча з боку міської площі продовжував долітати дивний і все наростаючий чи то гул, чи то гуркіт. Сусідня Сауз-стрит виявилася дуже широкою і трохи під ухил вела безпосередньо до берегової лінії, звідти відкривалася достатньо велика панорама морської гладі, і я щиро сподівався, що звідти ніхто не спостерігає за тим, як я перетинаю яскраво освітлене місячним сяйвом місце.

Наразі ніщо не заважало моєму просуванню, і жоден звук не давав підстав підозрювати, що гонителі наближаються. Озирнувшись, я мимоволі й усього лише на якусь секунду уповільнив крок, аби поглянути вздовж вулиці в бік моря, що становило зараз собою чудову панораму, яка купалася в променях місячного сяйва. В далечіні, за лінією хвилерізів, виднілася темна розмита смужка Рифу Диявола, і, поглянувши на нього, я не міг не згадати ті зловісні леґенди, які мені довелося почути за останні півтори доби – байки, в яких ця низка зазубреного каміння поставала як справжнісінька брама в царство бездонного жаху та незбагненного каліцтва.

Тієї ж миті, зовсім несподівано для себе, я побачив на віддаленому рифі зрадливі блиски світла. У тому, що вони були цілком реальними, я не мав ніяких сумнівів, тому вони знову пробудили в моєму розумі сліпий страх, що не піддається жодному раціональному осмисленню. М’язи тіла миттю напружилися, готові до стрімкого та панічного ривка вперед, і лише якась підсвідома обережність та напівгіпнотична завороженість втримали мене від поспішних дій. На довершення до цього моторошного видовища я побачив, як схожі спалахи світла вириваються також із куполоподібного даху «Джілмен-гаузу», що маячив на північний схід позад мене – це була серія розділеного цілком визначеними проміжками миготіння, яке, поза будь-яким сумнівом, було відповідними сигналами. Намагаючись стримати низку імпульсів, що змінюють один одного, і ще раз усвідомивши всю непривабливість свого нічим не захищеного, відкритого для можливого огляду розташування, я хутко, але, як і раніше, відчайдушно зачовгав ногами далі, водночас намагаючись не випускати з поля зору той пекельний і зловісний риф, поки контури Сауз-стрит залишали мені можливість глипати в бік моря. Що означала вся ця загадкова процедура – я не мав найменшого поняття, хоча і можна було припустити, що вона була складовою частиною якогось дивного ритуалу, котрий мав стосунок до Рифу Диявола. Крім цього я не виключав, який група людей, яка прибула на непоміченому мною кораблі, з якогось дива висадилася на цих зловісних каменях. Незабаром я став повертати ліворуч, огинаючи хирляві залишки згасаючої рослинності, все так само споглядаючи на освітлений примарним сяйвом літнього місяця океан і спостерігаючи за загадковими спалахами цих таємничих бакенів, які незрозуміло звідки взялися.

Раптом мій мозок пронизало усвідомлення чогось неймовірно жахливого, реально приголомшливого, що позбавило мене останніх залишків самоконтролю і змусило прожогом, забувши про якесь маскування, кинутися навтьоки в південному напрямку, повз зяючі чорні прорізи дверей і вікон, що по-риб’ячому витріщалися на мене, будинків, які обліпили цю пустельну, жахливу вулицю. Річ у тім, що на якусь мить мій погляд зупинився на залитих місячним сяйвом водах, які заповнювали простір між рифом і берегом, і я з жахом виявив, що їхня поверхня була аж ніяк не пустельною.

Ні, зараз вони були заповнені цілими ордами якихось ледь помітних істот, які явно пливли в напрямку міста! Навіть із тієї значної відстані, що відділяла мене від них, і з урахуванням скороминущості цього погляду, я міг із упевненістю сказати, що хитливі голови і руки, що махали, належали аж ніяк не людям, абсолютно химерні на вигляд, хоча сформулювати або бодай якось осмислити про себе, в чому саме ця ненормальність проявлялася – я б не наважився.

Мій відчайдушний біг став сповільнюватися ще до того, як я досяг кінця кварталу, позаяк ліворуч від себе я став розрізняти щось схоже на гамір або вигуки організованого натовпу переслідувачів. Це було тупотіння ніг, гортанні звуки та торохтіння двигуна, що долинало звідкілясь із боку Федерал-стрит. За лічені секунди мої плани зазнали докорінних змін – оскільки шосе на південь від мене виявилося заблокованим, мені довелося вибрати якийсь інший спосіб утекти з Інсмута. Я прошмигнув у порожню пройму дверей, потай радіючи з того, що зміг подолати яскраво освітлену місячним сяйвом ділянку шляху ще до того, як переслідувачі вийшли на паралельну вулицю.

Те, що я усвідомив за кілька хвилин по тому, трохи остудило мій запал. Я якось несподівано збагнув: якщо переслідувачі рухалися сусідньою вулицею, то вони, найімовірніше, не йшли моїми гарячими слідами, тобто не гналися безпосередньо за мною, а просто відсікали можливі шляхи втечі з міста. І з цього напрошувався цілком логічний висновок: всі дороги, що ведуть з Інсмута, незабаром також будуть заблоковані, оскільки ніхто не міг із упевненістю сказати, яким саме шляхом я маю намір скористатися. Якщо все справді відбувалося так, мені слід залишати місто аж ніяк не дорогами, а навпаки, тримаючись якомога далі від них! Але чи можливо це, якщо мати на увазі, що місцина в усій окрузі поцяткована незліченними заболоченими ділянками і дрібними струмками? На якусь мить мій розум почав давати збої – як від пронизливого усвідомлення власної безпорадності, так і від запаху риби, що помітно посилився.

Саме тоді я й згадав про давно покинуту залізничну гілку, яка вела на Ровлі, чия надійно укладена смуга, що лежала на товстому шарі гальки, поросла травою та бур’яном, і, як і раніше, тяглася в північно-західному напрямку від покинутої станції неподалік від річки. У мене ще залишався шанс на те, що уся ця братія просто забуде про неї, оскільки вкрита заростями вересу пустельна смуга була важко-прохідною і наврядчи була саме тим шляхом, який обрав би для себе зневірений утікач. Я чітко бачив її з вікна готелю та достатньо добре пам’ятав шлях до станції. У своїй початковій частині вона доволі добре проглядалася з боку дороги на Ровлі і з найвищих точок у самому місті, але при крайній потребі нею можна було певну відстань і проповзти, залишившись непоміченим за заростями хирлявої рослинності. Як би там не було – іншого виходу мені не залишалося, і я мав випробувати свій шанс.

Залізши у глиб свого пустельного притулку, я знову звірився з мапою бакалійника, підсвічуючи її промінчиком ліхтарика. Насамперед треба було якимось чином дістатися до самої залізничної гілки, й я відразу ж дотумкав, що найбезпечніше буде рушити в бік Бебсон-стрит, потім повернути на захід, після чого по досить звивистій Бенк-стрит, яка тяглася вздовж гирла річки, пробратися до покинутої роздовбаної будівлі залізничної станції. Намір податися саме в бік Бебсон-стрит пояснювався моїм небажанням повторно виходити на ту відкриту ділянку шляху, яку я вже перетинав, а також починати просування в західному напрямку з такої широкої вулиці, як Сауз-стрит.

Опинившись знову назовні, я перейшов на протилежний бік, маючи намір якомога непомітніше просуватися вперед. З боку Федерал-стрит, як і раніше, долинав галас, і, обернувшись, я начебто помітив проблиск світла неподалік від того будинку, в якому мені вдалося сховатися після готелю. Прагнучи якнайшвидше залишити цю дільницю, я мерщій подався вздовж будинків, благаючи Всевишнього лише про те, щоб не потрапити на очі якомусь випадковому спостерігачеві. Неподалік від рогу на Бебсон-стрит я не без тривоги зауважив, що одна з будівель була все ще заселеною, що підтверджували фіранки на вікнах. Утім, усередині не світилося, тому мені вдалося промчати повз оселю без будь-яких пригод.

На Бебсон-стрит, яка перетиналася з Федерал-стрит і могла, таким чином, допомогти мені визначити місцерозташування моїх переслідувачів, я намагався триматися якомога ближче до розвалених, нерівних мурів будинків. Мені доводилося двічі завмирати у фрамугах дверей, щоразу, коли гамір за спиною несподівано посилювався. Порожній простір, що починався попереду, здавався широким, пустельним і залитим місячним сяйвом, але тепер мені, на щастя, вже не треба було його перетинати. Тепер я став смутно розрізняти відгомони ще чиїхось приглушених звуків, а обережно визирнувши з-за рогу будинку, побачив криту машину, яка стрімко перетнула відкритий простір і поїхала в південному напрямку.

Поки я так стояв і спостерігав, ледь не задихаючись від смороду риби, що різко нахлинув на мене, огидність якого здалася мені особливо разючою після нетривалого проміжку перебування на свіжому повітрі, мені вдалося розгледіти гурт незграбних істот, що безглуздо волочили ноги, підстрибуючи та човгаючи, в тому ж напрямку, що і машина (я второпав, що це був гурт, якому, найімовірніше, доручили охороняти дорогу на Іпсвіч). Двійко з побачених мною постатей були одягнені в дуже простору одежу, причому голову однієї прикрашала висока, загострена догори тіара, яскраво виблискуючи в променях місячного сяйва. Хода цієї істоти була настільки дивною, що я мимоволі сіпнувся – мені здалося, що воно взагалі не стільки йшло, скільки пересувалося стрибками.

Коли останній із гурту зник, я продовжив своє просування. Прослизнувши за ріг, я хутко перейшов на інший бік вулиці, оскільки не міг виключати, що якийсь учасник патрульної групи, що відстав, продовжує плентатися позаду. Як і раніше, я чув якісь квакаючі та стукітливі звуки, що долинали здалеку з боку міської площі, але все ж подолав початковий відрізок шляху без будь-яких неприємностей.

Найбільші побоювання у мене викликала майбутня перспектива чергового перетину широкої та залитої місячним сяйвом Сауз-стрит, тим більше, що з неї відкривався краєвид на море, тому тут мені довелося б пережити кілька дуже неприємних хвилин. Хто завгодно міг визирнути з вікна або ще звідкілясь, до того ж будь-який член патруля, що відстав і віддалявся по Еліот-стрит, також міг мене помітити. В останню мить я вирішив усе ж вгамувати свою спритність і перетнути відкрите місце човганням, як корінні мешканці Інсмута.

Коли перед моїми очима знову постала панорама моря, цього разу вже праворуч від мене, я хотів було змусити себе взагалі не дивитися туди й усе ж не зміг втриматися, хоча це і був швидкоплинний і загалом косий погляд, оскільки я, як і раніше, продовжував чалапати в напрямку рятівної тіні, що маячила попереду. Всупереч моїм невиразним очікуванням, я не помітив на морі особливо зловісних змін. Єдине, що могло привернути мою увагу, – це невелика шлюпка з веслами, яка прямувала в бік пустельних причалів, – в ній я розрізнив якийсь громіздкий, укритий брезентом предмет. Хоча відстань була чималою, й я не міг розгледіти подробиць, мені здалося, що на веслах сиділи якісь індивіди з особливо неприємною зовнішністю. Я також устиг розрізнити постаті кількох плавців, тоді як на віддаленому чорному рифі мерехтіло якесь слабке, але цілком стійке сяйво, а не ті вогники, які мені довелося спостерігати раніше, причому барва у цієї блідої заграви була якоюсь незвичайною, хоча я і не зміг визначити, якою саме. Поверх похилих дахів далеко попереду і трохи правіше височів купол «Джілмен-гаузу», хоча цього разу він уже був охоплений майже суцільною пітьмою. Сморід риби, який на кілька хвилин, здавалося, розсіявся від легкого подиху рятівного та милосердного вітерцю, знову задурманив мене.

Не встиг я ще до кінця пройти вулицю, як почув відлуння кроків чергового гурту, що наближався по Вашинґтон-стрит із північного боку. Як тільки він досяг широкого відкритого простору, звідки я вперше помітив морські силуети, що настільки стривожили мене, стало ясно, що нас розділяє лише один квартал. І мимоволі жахнувся, побачивши демонічно аномальні обличчя цих істот і якусь собачу, явно нелюдську, згорблену ходу. Одне з них пересувалося просто по-мавпячому, час від часу торкаючись довгими руками землі, тоді як інше – в тому дивному вбранні та тіарі – взагалі не стільки йшло, скільки стрибало. Лише тоді я збагнув, що це був той самий гурт, який я бачив у дворику «Джілмен-гаузу», і він, судячи з усього, переслідував мене найзапекліше. Коли кілька осіб поглянули в мій бік, я мало в штани не наклав від страху, проте все ж якось змусив себе тягнутися вперед все тією ж нібито звичною мені ходою-човганням. І тепер я не міг сказати, помітили вони мене чи ні. Якщо так – отже, мій виверт спрацював, і вони нічого не запідозрили, оскільки пройшли колишнім курсом і перетнули відкритий простір, весь час продовжуючи квакати, булькати гидотно-гортанними звуками, в яких я не міг розібрати жодного людського слова. Знову опинившись у тіні, я підтюпцем промайнув кілька похилих, розвалених будинків, намагаючись якомога швидше розчинитися в нічній темряві, що оточувала мене. Перейшовши на протилежний бік вулиці, я на найближчому розі звернув на Бейтс-стрит і почвалав далі, як і раніше тримаючись ближче до будинків. Мені знову зустрілися дві споруди, в яких можна було розрізнити ознаки життя, а на горішньому поверсі я навіть помітив проблиски слабкого світла. Проте і цього разу все минулося без якихось ускладнень. Звернувши на Адамс-стрит, я відчув себе в більшій безпеці, але пережив справжній шок, коли з найближчого дверного отвору мало не перед моїм носом на вулицю вислизнув якийсь чоловік. Він, правда, виявився п’яний до знемоги, тому я без особливих зусиль досяг приміщень складів на Бенк-стрит.

Жодної живої душі не можна було помітити на цій мертвій вулиці, що тяглася вздовж гирла річки, а шум падаючої води повністю заглушав мої кроки. До залізничної станції шлях був неблизький, і цегляні гори приміщень складів чомусь здавалися мені зараз навіть небезпечнішими за фасади житлових будинків. Нарешті я побачив давню склепінчасту будову станції (точніше, те, що від неї залишилося) і попрямував безпосередньо до шляхів, які починалися біля її далекого кінця.

Рейки ґрунтовно проіржавіли, проте справляли враження ще цілих, та майже половина шпал також перебувала у задовільному стані. Йти, а тим більше бігти по такому покриттю було вкрай важко, проте я старався з усіх сил і загалом розвинув чималу швидкість. Якийсь час шлях пролягав уздовж гирла річки, проте незабаром я досяг довгого критого моста, що проходив над запаморочливою прірвою. Залежно від теперішнього стану моста мені треба було визначити маршрут подальшого пересування. Якщо людина все ж у змозі пройти по ньому, я так і зроблю; якщо ж ні – доведеться знову блукати вулицями в пошуках найближчої і хоча б відносно безпечної переправи.

Гора схожого на комору моста примарно виблискувала в променях місячного сяйва, й я побачив, що принаймні протягом кількох найближчих метрів шпали були на місці. Вступивши на міст, я увімкнув ліхтарик, і мене ледь не збила з ніг зграя кажанів, що вилетіли невідомо звідки. Ближче до середини мосту між шпалами зяяв доволі широкий пролом, і я всерйоз стурбувався, що він стане непереборною завадою, однак усе ж зважився на відчайдушний стрибок і якимось чином здолав його.

Мені стало легше, коли я знову опинився під променями місячного сяйва, а склепіння моста залишилося позаду. Рейки перетинали Рівер-стрит на одному з нею рівні, однак відразу після цього відхилялися вбік, вступаючи в місцевість, яка все більше нагадувала сільську і де з кожним кроком все менше відчувався огидний, гнилий запах Інсмута. Тут мені вже довелося вступити у двобій із заростями кволих, але дуже колючих чагарників і повзучого вересу, який ґрунтовно пошарпав мій одяг, однак я й не думав нарікати, оскільки в разі несподіваної небезпеки вони б допомогли мені сховатися від можливих переслідувачів. При цьому я ні на мить не забував, що значна частина маршруту мого пересування могла бути видимою з дороги на Ровлі.

Зовсім несподівано почалася заболочена місцевість – тут проходила лише одна колія, що стелилася по невисокому, порослому травою насипу серед помітно поріділого чагарника. Потім трапився своєрідний острівець гористої ділянки – рейки тут проходили крізь прокопаний у пагорбі прохід, оточений з обох боків канавами, що також рясно поросли травою та чагарником. Таке природне укриття виявилося дуже доречним, оскільки саме в цьому місці дорога на Ровлі, якщо довіряти результатам моєї рекогносцировки з вікна готелю, проходила в небезпечній близькості від залізничного полотна. Відразу після закінчення тунелю в землі вона мала перетинати його і віддалятися на безпечнішу відстань. Наразі ж мені доводилося виявляти особливу пильність і радіти вже тому, що залізницю, схоже, поки що ніхто не патрулював.

Безпосередньо перед тим, як увійти до цього отвору, я кинув швидкий погляд назад, проте переслідування не виявив. З цієї відстані шпилі та дахи Інсмута, оточені жовтуватим чарівним місячним сяйвом, здавалися навіть мирними, і я мимоволі подумав про те, як же прекрасно вони виглядали до того, як над містом зависла ця страшна тінь невідомого прокляття. Вслід за цим, коли я перевів погляд від міста в глиб суходолу, мою увагу привернуло щось не таке заспокійливе і навіть лячне, причому настільки, що я мимоволі на мить застиг на місці.

Те, що я побачив (чи мені лише здалося?), було якимось хвилеподібним хитанням, яке спостерігалося далеко на півдні. Незабаром я втямив, що дорогою на Іпсвіч просувається величезна юрба невідомих мені істот. Відстань була занадто великою, тому деталей я не розрізняв, однак вигляд цієї маршової колони мені вкрай не сподобався. Надто вже дивно вона хилиталася та неприродно яскраво виблискувала в променях круглого місяця, що змістився до цього часу на захід. Незважаючи на те, що вітер дмухав зараз у протилежному напрямку, я начебто навіть розрізнив щось схоже на віддалений гамір, а якесь бісівське дряпання та мукання, що долинало до моїх вух, видавалося ще огиднішим та грізнішим, ніж усі ті звуки, які мені доводилося чути до цього.

У моєму мозку промайнула низка найменш приємних, більше того – відчайдушних здогадів. Я чомусь подумав про тих жаских інсмутських тварюк, які, як мені розповідали, безвилазно ховалися в гігантських смердючих «мурашниках», а тепер буквально заполонили все морське узбережжя. Пригадалися і ті невідомі мені плавці, яких я бачив далеко в морі. Більше того, якщо взяти до уваги чисельність усіх тих гуртів, які мені вже довелося спостерігати цієї ночі, а також тих загонів, які зараз, вочевидь, охороняли виходи з міста, масовість нового натовпу переслідувачів здавалася на диво великою для майже безлюдного Інсмута.

Звідки ж могла взятися вся ця армада, що зараз постала перед моїми очима? Невже ті стародавні таємничі катакомби і справді заполонили орди представників небаченої та нікому не відомої форми життя? А може, якийсь загадковий корабель і справді висадив їхній десант на той бісовий риф? Але хто вони і чому опинилися тут? Адже якщо такий значний загін суне по дорозі до Іпсвіча, чи не могло статися так, що патрулі і на інших дорогах також істотно посилені?

Я вступив у порослий чагарником отвір у насипу і став повільно просуватися по ньому, коли вчергове відчув хвилю нудотного запаху риби, що з’явився невідь-звідки. Невже вітер настільки стрімко змінив свій напрямок і став задувати з моря, перетинаючи усе місто? Швидше за все, так воно і було, оскільки я вже став розрізняти шокуюче гортанне бурмотіння, що чулося з того боку, звідки досі було анічичирк. Але тепер до них долучилися й інші звуки – щось на кшталт повсякчасного грюкання або стукання, що чомусь навіяло на мене образи чогось украй огидного та страшного. Я просто не знав, що й подумати про ту масу невідомих почвар, що хвилеподібно хилиталися та просувалися дорогою на Іпсвіч.

Раптом усі ці звуки та риб’ячий сморід якось разом посилилися, зміцніли, тож я на мить завмер на місці, дякуючи долі за те, що виявився на якийсь час прикритим краєм земляного отвору. Саме тут дорога на Ровлі проходила майже поруч зі старим залізничним полотном, що за кілька десятків метрів відхилялося та тяглося у протилежному напрямку. До того ж цією дорогою зараз щось рухалося, тому мені не залишалося нічого іншого, крім як упасти на землю і втиснутися в очікуванні тієї миті, коли ця дика процесія промине мене і сховається в далечіні. Дяка Богу, що ці виродки не взяли з собою собак, хоча навряд чи це принесло б їм користь із урахуванням того риб’ячого дурману, що забивав будь-які сторонні запахи, заповнюючи зараз усю атмосферу. Сховавшись за кущами, що рясно поросли в цій піщаній ярузі, я почувався у відносній безпеці, хоча і тямив, що загадкові створіння незабаром пройдуть не більш ніж за сто метрів попереду, і я зможу їх розгледіти, тоді як вони (якщо тільки доля не зіграє зі мною якогось злого жарту) мене не помітять.

І все ж мені раптом стало моторошно та лячно навіть просто звести на них погляд. Я побачив залитий місячним сяйвом відкритий простір, який їм доведеться перетнути, і чомусь у голові промайнула дивна, навіть безглузда думка: як же вони забруднять і загидять усю цю місцевість! Мабуть, із усіх інсмутських мешканців вони були найогиднішими – такими, за ким ніколи не захочеш підглядати бодай для того, щоб комусь розповісти про них.

Сморід ставав просто нестерпним, а звуки становили дивовижну суміш дикого крекоту, квакання, завивання та гавкоту, що злилися в єдину суцільну какофонію, як і раніше, вона не мала нічого спільного з людською мовою. Чи були це голоси моїх переслідувачів? А може, вони все ж десь знайшли й узяли з собою собак? Правда, за весь день мені жодного разу не зустрілася в місті жодна з традиційних домашніх тварин. Це їхнє плескання або стукання здавалося жахливим, і я не смів навіть очей підвести на тварюк, що породжували його, твердо вирішивши тримати очі щільно заплющеними аж до того, як вони не сховаються в західному напрямку.

Тепер юрба проходила майже навпроти того місця, де я сховався, – повітря було заповнене їхнім хрипким гавкотом, а земля, здавалося, тремтіла від безглуздих, чужих усьому людському кроків. Я майже не дихав і зібрав усю свою волю воєдино, аби, не дай Боже, не розклепити повіки.

Я і досі не в змозі точно визначити, чи події, які сталися після цього, були реальними чи всього лише жаскою галюцинацією. Нещодавні дії влади, вжиті після моїх відчайдушних закликів і клопотань, швидше за все підтвердять, що це все ж було жахливою правдою. Але я в ті хвилини міг і справді бачити галюцинації, породжені псевдогіпнотичним впливом атмосфери стародавнього, зачарованого, одурманеного міста. Такі міста зазвичай наділені дивною, невідомою нам силою, і містичний спадок божевільних леґенд цілком здатен вплинути на психіку аж ніяк не однієї людини, що опинилася серед тих мертвих, просочених огидним смородом вулиць, нагромаджень прогнилих дахів і дзвіниць, що розсипаються.