Читать книгу Крізь браму срібного ключа - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 4

Такий стан речей зберігався ще півстоліття після купівлі музеєм мумії. Цей жахливий експонат став для освічених жителів Бостона визначною місцевою пам’яткою та джерелом для гордощів, але не більше, а про саме існування супутніх циліндра та сувою – після десятиліття безплідного дослідження – фактично забули. Діяльність музею Кабо вирізнялася таким консерватизмом і скромністю, що жодному репортерові або письменнику й на гадку не спало б завітати в його нудні межі в пошуках матеріалу, здатного зацікавити широкий загал.

Галас зчинився навесні 1931 року, коли придбали нові екстравагантні експонати: дивовижні предмети і на диво добре збережені тіла, знайдені у гробницях біля французького міста Аверуань, під майже знищеними руїнами Шато Фоссесфламма[7], що набули зловісної популярності та викликали ажіотаж серед газетярів. Вірна своїй манері працювати ліктями міська газета «Бостонська колонка» замовила своєму дописувачу для недільного числа розлогу статтю про нові придбання та порадила приправити її загальним описом музею. Але цей молодик, котрого звали Стюарт Рейнолдс, уздрів давно всім відому жахливу мумію і побачив у ній набагато карколомніший матеріал для сенсації, ніж опис новопридбаних знахідок, заради яких його й послав сюди редактор. Поверхневе ознайомлення з теософськими працями, захоплення вигадками таких письменників, як полковник Черчворд і Льюїс Спенс[8], котрі розповідають про давні континенти та забуті цивілізації, пробудили в Рейнолдсі особливий інтерес до таких реліквій.

У музеї журналіст довго дошкуляв усім своїми нескінченними і не завжди розумними запитаннями, а також вимогами допомогти йому сфотографувати мумію в незвичайних ракурсах, для чого знадобилося совати її то туди, то сюди. У музейній бібліотеці, розміщеній у підвальному поверсі, він годинами розглядав дивний металевий циліндр і сувій, фотографуючи їх під різними кутами, а також зобразив у всіх подробицях загадковий ієрогліфічний текст. Він попросив показати всі книги, які хоча б трохи пов’язані з примітивними культурами та затонулими континентами, а потім по три години щодня робив виписки з них, покидаючи музей лише для того, щоб тут же податися до Кембриджа, де в бібліотеці Вайденер можна було погортати (попередньо отримавши дозвіл) жахливий і заборонений «Некрономікон».

5 квітня його велика стаття з’явилася в недільному випуску «Бостонської колонки» – рясно ілюстрована світлинами мумії, циліндра та сувою з ієрогліфами, виконана в звичайному дурнувато-інфантильному стилі, яким газета звикла просторікувати на догоду широкому колу своїх розумово незрілих читачів. Сповнена невідповідностей, перебільшень, потуг на сенсацію, вона достеменно відповідала тому штибу статей, які зазвичай порушують поверхневий і недовгий інтерес загалу. В результаті ще недавно малолюдні й тихі зали залюднили балакучі натовпи людей, котрі тупо витріщалися і яких строгий інтер’єр музею ніколи раніше не знав.

За всього інфантилізму статті, вона привернула до музею й тямущих, освічених відвідувачів, бо світлини в ній свідчили самі за себе. Адже й серйозним людям іноді трапляється зазирнути до «Бостонської колонки». Пригадую, наприклад, одного дивного відвідувача, котрий з’явився в музеї в листопаді. Темнолиций, у тюрбані, з густою бородою, з якимось вимученим, неприродним голосом і дивно байдужим обличчям, із незграбними руками, схованими в білі рукавиці, що безглуздо виглядали тут. Він сказав, що живе в нетрях Вест-Енду, і назвався Свамі Чандрапутрою. Цей індус виявився феноменальним ерудитом в окультних науках і, мабуть, дуже зацікавився схожістю ієрогліфів сувою з деякими знаками та символами забутого стародавнього світу, про який у нього, нібито інтуїтивно, склалося доволі чітке уявлення.

У червні популярність мумії вихлюпнулася за межі Бостона, і на адресу музею від окультистів та інших знавців містичних наук посипалися запитання, а також вимоги вислати фотографії. Загалом це не дуже тішило персонал музею, оскільки наша суто наукова установа не симпатизує всіляким фантастам і мрійникам, і все ж ми сумлінно відповідали на всі листи. Одним із результатів такого листування стала дуже вчена стаття знаменитого новоорлеанського містика Етьєна-Лорана де Маріньї в журналі «Окульт-ревю», де він доводив абсолютну тотожність багатьох геометричних орнаментів циліндра й ієрогліфів сувою з деякими ідеограмами зловісного значення (узятих із первісних монолітів і атрибутики таємних ритуалів езотеричних товариств), які були відтворені в жахливій «Чорній книзі», а також у праці фон Юнцта «Таємні культи».

Де Маріньї пригадав жахливу смерть фон Юнцта, що сталася 1840 року, через рік після опублікування в Дюссельдорфі його жахливої праці, і розповів про страхітливі леґенди й інші достатньою мірою підозрілі джерела інформації, з яких користав учений. Головне ж, він підкреслював разючу одноманітність леґенд, із якими фон Юнцт пов’язував більшість відтворених ним ідеограм. Ніхто не міг заперечувати того факту, що стародавні перекази, які наполегливо згадували про циліндри та сувої, мали прямий стосунок до експонатів музею, але при цьому їх характеризували з такою захопливою екстравагантністю, зокрема, абсолютно неохопні діапазони часів і неймовірні, фантастичні аномалії забутого стародавнього світу, що набагато легше було просто захоплюватися ними, ніж у них повірити.

А захоплення публіки і справді не мало меж, позаяк передруки в пресі відбувалися повсюдно. Статті з численними ілюстраціями, які розповідають або коротко переказують суть леґенд із «Чорної книги», розлого мовили про мумію, що вселяє жах, а також порівнювали орнамент на циліндрі й ієрогліфи сувою зі знаками, відтвореними фон Юнцтом, і викладали напрочуд дикі, безглузді й ірраціональні вигадки та теорії. Такі публікації з’явилися скрізь. Число відвідувачів музею потроїлося, а всеосяжний характер зацікавлення, що спалахнув раптово, підтверджувався надлишком кореспонденцій, які ми одержували, здебільшого беззмістовних. Схоже, мумія та її походження створили для людей із бурхливою уявою гідного суперника депресії, що панувала у 1931–1935 роках, і стали головною темою для балачок. Щодо мене, то головний ефект усього цього фурору полягав у тому, що мені мимоволі довелося здолати жахливий фоліант фон Юнцта в скороченому викладі «Ґолден ґоблін» – і це уважне читання, з одного боку, змусило мене не лише раз по раз відчувати запаморочення, нудоту, але й подякувати долі за те, що вона позбавила мене від дикого огиддя, що незабаром настало після повного видання тексту.