Читать книгу Крізь браму срібного ключа - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 5

Стародавні перекази, цитовані в «Чорній книзі» й пов’язані з орнаментами та символами, настільки близько спорідненими зі знаками й ієрогліфами сувою та циліндра, і справді приголомшували і навіювали неабиякий страх. Здолавши неймовірну низку століть і проминувши всі відомі нам цивілізації, раси та держави, вони зосередилися навколо зниклого народу й континенту, що згинув, які стосуються нечувано далеких, туманних і первісних часів. Навколо народу й континенту, які в найдавніших переказах називають My і які, судячи із записів мовою наакаль, процвітали двісті тисяч років тому, коли Європа ще слугувала притулком для деяких гібридних істот, а Гіперборея, що не дожила до наших часів, поклонялася чорному аморфному Цатоґґуа.

Там згадували і про королівство або країну К’наа, де перше людське плем’я виявило грандіозні, жахливі руїни, залишені невідомими істотами, що хвиля за хвилею проникали сюди з далеких зірок і жили тут призначені їм довгі століття в світі, що тільки народжувався і нікому ще не потрібному. Королівство К’наа було священним місцем для поклоніння, тому із самої його серцевини тягнулися до неба похмурі базальтові скелі священної гори Яддіт-Ґго, а її вінчала складена з гігантських кам’яних блоків фортеця, набагато давніша, ніж саме людство, яку збудувало плем’я вихідців із темної планети Юґґот, що колонізували наш світ задовго до зародження земного життя.

Чужинці з Юґґоту зникли багато тисячоліть тому, але залишили після себе моторошну безсмертну істоту – свого жахливого бога та покровителя Ґатанотоа, що спустився в глиб гори Яддіт-Ґго і з того часу таїться в підземеллі під твердинею. Жодна людина ніколи не підіймалася на Яддіт-Ґго і не бачила тієї зловісної фортеці, хіба що інколи на тлі вечірнього неба вимальовувалися її віддалені, збудовані за законами дивної геометрії обриси. Більшість посвячених людей вірила, що Ґатанотоа завжди живе там, перевертаючись у таємничих глибинах під мегалітичними стінами. І багато хто вважав, що чудовиську мають постійно приносити жертви, щоб воно не вибралося зі своїх таємних глибин і не згубило світ людей, як колись був знищений світ прибульців із Юґґоту.

Якщо не приносити жертви, подейкували люди, то Ґатанотоа вибереться на денне світло і важкою ходою спуститься з базальтових скель Яддіт-Ґго, заподіюючи смерть кожному на своєму шляху. Бо жодна жива істота не може поглянути не лише на саме чудовисько, але і на його близько до правди виконане різьблене зображення будь-якого розміру без того, щоб не зазнати мук, жахливіших за саму смерть. Споглядання великого бога або його подоби, як свідчать леґенди планети Юґґот, призводить до паралічу й скам’яніння надзвичайно моторошного на вигляд, у результаті якого тіло жертви обертається в щось середнє між шкірою та каменем, тоді як її мозок залишається вічно живим, незбагненним чином застиглим і замурованим на століття, у божевільній тузі усвідомлюючи своє проходження крізь нескінченні епохи безпорадності й бездіяльності, допоки випадок або сам час не довершать руйнування скам’янілої оболонки, тим самим залишивши сіру речовину без зовнішнього захисту, не приречуть його на смерть. Але, певна річ, здебільшого жертва була приречена збожеволіти задовго до того, як настане це відтерміноване на багато епох позбавлення від тортур у вигляді смерті. Жодне людське око, твердять леґенди, дотепер не посміло кинути погляд на Ґатанотоа, бо і нині небезпека настільки ж велика, як і в ті нескінченно далекі часи.

Щороку в жертву Ґатанотоа приносили дванадцять юних воїнів і дванадцятьох дівчат. Їхні тіла вкладали на палаючі вівтарі в мармуровому храмі, збудованому біля підошви гори, бо ніхто не наважувався піднятися на базальтові скелі Яддіт-Ґго і тим більше підійти до циклопічної твердині, зведеної на його шпилі ще до появи на Землі людини. Влада жерців Ґатанотоа була безмежною, позаяк лише вони могли захистити К’наа й усю країну My від божества, яке будь-якої миті може вийти з таємного притулку назовні й обернути всіх присутніх на камінь.

На чолі сотні жерців Темного бога стояв Аймеш-Мо, верховний жрець, котрий на святі Нат завжди прошкував попереду короля Табона і гордо стояв, випроставшись на весь зріст, перед каплицею Дгорік у той час, як володар смиренно схиляв перед нею коліна. Кожен жрець мав мармурове житло, скриню золота, дві сотні рабів і сотню наложниць, не кажучи вже про його незалежність від цивільного закону і про владу дарувати життя або карати смертю кожного жителя К’наа, за винятком королівської свити. Але якою б великою не була влада жерців, країна завжди жила в страху, щоби Ґатанотоа не вислизнув із похмурих глибин і не спустився донизу, сіючи серед людства жах і скам’яніння. Згодом жерці заборонили людям навіть думати про Темного бога або уявляти собі його жахливий вигляд.

Це був рік Червоного місяця (за підрахунками фон Юнцта, 173–148 тисяч років до P. X.), коли вперше людська істота наважилася не скоритися Ґатанотоа і повстати проти жахливої його погрози. Цим відважним єретиком був Т’йоґ, верховний жрець Шуб-Ніґґурата і хранитель мідного храму Всемогутнього цапа з леґіоном юних. Він довго міркував про владу різних богів, йому послали дивовижні сни й одкровення, пов’язані з життям цього і ще давніших світів. Урешті-решт, він набув упевненості, що добрих богів можна налаштувати проти злих, і повірив, що Шуб-Ніґґурат, Нуґ та Єб, як і змієбог Йґг, стануть на бік людей у боротьбі проти тиранії пихатого Ґатанотоа.

За навіюванням богині-матері Т’йоґ вписав у Наакаль – ієратичний текст свого жрецького ордену – небувале раніше закляття, здатне, як йому здавалося, запобігти небезпеці скам’яніння, яке може спричинити Темний бог. Під його захистом, вважав він, людина, котра зважиться на подвиг, зуміє піднятися на базальтові скелі та першою з усіх людей увійти до циклопічної цитаделі, під якою ховається Ґатанотоа. Т’йоґ був упевнений, що, ставши віч-на-віч із жахливим богом, за підтримки могутнього Шуб-Ніґґурата і його синів, він зможе змусити його до згоди і назавжди звільнить людство від прихованої в безодні загрози. Вдячні люди будуть готові віддати своєму визволителю всю шану, яку він сам собі забажає. До нього перейдуть усі привілеї жерців Ґатанотоа, а потім стануть досяжними не лише королівське звання, але, можливо, й навіть ореол нового божества.

Своє охоронне закляття Т’йоґ накреслив на сувої, зробленому з плівки птаґон (за фон Юнцтом, зворотний бік шкіри давно вимерлої ящірки якіт), і замкнув його у вкритий орнаментом циліндр із лаґ-металу, який принесли із собою найдавніші представники планети Юґґот. Ця магічна формула могла навіть повернути скам’янілим жертвам їхній первісний вигляд. Відступник нарешті зважився, сховав циліндр під мантією і проникнув до циклопічної фортеці з обрисами, що ґрунтуються на якійсь чужорідній геометрії, і зійтися віч-на-віч із монстром у його ж лігві. Що станеться після цього, він навіть не здогадувався, але надія стати рятівником людства зміцнювала рішучість сміливця.

Він не врахував одного – заздрощів і зажерливості розбещених пошаною жерців Ґатанотоа. Почувши про намір Т’йоґа і злякавшись утратити свій престиж і привілеї, вони здійняли шалений галас проти так званого блюзнірства, волаючи всюди, що жодна людина не зможе піднятися на гору над Ґатанотоа, що будь-яка спроба повстати проти нього лише накличе на людство його шалений напад і що жодне закляття і навіть майстерність жерців не врятують від його гніву. Цим лементом вони сподівалися повернути думку народу проти відступника, але прагнення людей звільнитися від жахливого тирана було настільки сильним і так довіряли вони магічному мистецтву та завзяттю Т’йоґа, що всі протести жерців ні до чого не призвели. Навіть король Табон – зазвичай усього лише маріонетка в руках жерців – відмовився забороняти Т’йоґу його відважне паломництво.

І тоді жерці потай зробили те, чого не зуміли зробити відверто. Однієї ночі Аймеш-Мо, верховний жрець, тихцем проник до келії Т’йоґа при храмі й викрав із його спального одягу циліндр зі заповітним сувоєм, підмінивши його іншим, дуже схожим, але позбавленим магічної сили. Коли фальшивий талісман ковзнув назад в одежу приспаного відступника, не було кінця-краю радощам Аймеш-Мо, бо він був упевнений, що підміна зможе залишитись непоміченою. Вважаючи себе захищеним справжнім закляттям, Т’йоґ вибереться на заборонену гору та вступить до Оселі зла. І тоді все інше довершить сам Ґатанотоа, захищений від усіх чар.

Жерцям Темного бога більше не було потреби виступати проти непокори вищій силі. Нехай Т’йоґ вирушає назустріч власній смерті. А вони завжди будуть зберігати потай вкрадений сувій, який має силу справжнього закляття, і передавати у спадок від одного верховного жерця до іншого в надії використати його в далекому майбутньому, коли, можливо, знадобиться порушити священний закон – волю бога-диявола. Залишок ночі Аймеш-Мо безтурботно проспав.

На світанку Дня небесних вогнів (який так і не зміг витлумачити фон Юнцт) Т’йоґ, благословенний королем Табоном, котрий поклав руку на голову сміливця, у супроводі юрби, що молилася та співала ритуальних пісень, вирушив на жахливу гору, тримаючи в правій руці патерицю з дерева тлат. Під своєю мантією він ніс циліндр із сувоєм, що містив, на його думку, справжнє закляття проти сили Темного бога. Він так і не виявив фальшивку. Як і не вловив глузування в словах, які Аймеш-Мо та інші жерці щохвилини вплітали в молитви, нібито просячи у неба дарувати посланцю народу успіх і добробут.

Мовчки стояв унизу натовп, споглядаючи, як зменшується в далечіні постать Т’йоґа, котрий насилу спинався забороненим базальтовим узгір’ям, яке до цього часу не знало людської ходи. Багато людей ще довго стовбичили тут, витріщаючись угору навіть після того, як він зник за небезпечним виступом гори, що затуляв притулок Темного бога. Цієї ночі декому з чутливих мрійників марилося слабке тремтіння, що трусило шпиль ненависної гори, проте інші люди кпили з них. На ранок величезна юрба молилися, вибалушившись на гору – чи не повертається Т’йоґ? Те ж саме повторилося і наступного дня, і ще наступного. І ще багато тижнів люди чекали та сподівалися, а потім узялися ридати. З того часу ніхто більше ніколи не бачив Т’йоґа, котрий мав позбавити людство від страху.

Невдача зухвалої акції відступника назавжди налякала людей, і вони намагалися навіть не замислюватися про покарання, що спіткало сміливця, котрий виявив неповагу до богів. А жерці Ґатанотоа насміхалися над тими, хто надумав би опиратися волі Темного бога або оскаржити його право на жертвоприношення. У наступні роки про хитрий виверт Аймеш-Мо дізналися місцеві жителі, але і це не змінило загальної думки, що Ґатанотоа краще залишити в спокої. Більше вже ніхто не наважувався проявити відверту непокору. Так минали століття, володар змінював володаря, один верховний жрець успадковував знання іншого, народи приходили і йшли, країни підіймалися над морем і знову занурювалися в нього. Через низку століть королівство К’наа занепало, і нарешті одного жахливого дня здійнялася небачена буря, загуркотів грім, горами піднялися хвилі – і вся країна My навічно занурилася в океан.

Але все ж в останні століття існування My стародавні таємниці таки просочилися за її межі. У далеких країнах збиралися докупи сіролиці біженці із затоплених островів, котрі уникнули кари морського чорта, і тепер уже чуже небо впивалося димом із вівтарів, які тешуть на честь давно зниклих богів і демонів. Ніхто не знав, в які бездонні вирви занурився священний шпиль Яддіт-Ґго і циклопічна цитадель жахливого Ґатанотоа, але все ще волочилися по землі істоти, які бурмочуть ім’я Темного бога і здійснюють на його честь жахливі ритуали, щоб він, розгнівавшись, не пробився крізь товщу океанських вод і не став ступати важкою ходою в світі людей, сіючи жах і скам’яніння.

Навколо розсіяних по всьому світу жерців формувалися рудименти темного і таємного культу – таємного тому, що народи нових країн шанували вже інших богів і демонів, а в старих богах і бісах бачили лише зло. Прихильники цього таємного культу, як і раніше, здійснювали багато злочинних дій і поклонялися давнім жахливим ідолам. З вуст в уста передавали чутку, що нібито один зі жрецьких родів дотепер зберігає справжнє закляття проти сили Ґатанотоа, яку Аймеш-Мо викрав у приспаного Т’йоґа, хоча вже й не залишилося нікого, хто міг би прочитати або розгадати таємні письмена чи вказати, в якій частині світу загубилося втрачене королівство К’наа, жахлива вершина Яддіт-Ґго і громіздка фортеця бога-диявола.

Культ, що пережив століття, процвітав головним чином у тих районах Тихого океану, де колись існував континент My, але леґенди глухо натякали на поклоніння огидному Ґатанотоа також у злощасній Атлантиді й на жахливому плато Ленґ. Фон Юнцт передбачав його проникнення і в казкове підземне царство К’ньян, надав чіткі докази його слідів у Єгипті, Халдеї, Китаї, в забутих семітських імперіях Африки, а також у Мексиці та Перу. Більш ніж прозоро фон Юнцт натякав на зв’язок цього культу і з відьомськими шабашами в Європі, проти яких марно писали грізні папські булли. Втім, Захід ніколи не був прихильним до шанувальників цього культу; і народне обурення, викликане свідченнями про жахливі ритуали та жертвопринесення, змело геть багато його гілок. Урешті-решт, він став гнаним, тричі забороненим, затаївся, хоча його зерна і не можна вважати назавжди знищеними. Так чи інакше, але він постійно виживав – головним чином, на Далекому Сході й островах Тихого океану, де його сутність влилася в езотеричні знання полінезійського братства ареоїв.

Фон Юнцт не раз тонко і тривожно натякав на своє безпосереднє зіткнення з цим культом, і ці натяки вразили мене, коли я порівняв їх із чутками про обставини його смерті. Він згадував про пожвавлення деяких ідей, пов’язаних із очікуваною появою диявола-бога – таємничого створіння, якого жодна людина (якщо не брати до уваги відважного Т’йоґа, котрий так і не повернувся назад) ніколи не бачила, і зіставляв сам характер цих міркувань із табу, накладеним у стародавньому My на будь-які спроби навіть уявити собі образ цієї жахливої істоти. Особливий страх уселяли вченому чутки на цю тему, які поширилися останнім часом серед переляканих і зачарованих прихильників культу. Чутки, сповнені хворобливої жаги, розгадати справжню природу тієї пекельної тварюки, з якою Т’йоґ зустрівся віч-на-віч у пекельній цитаделі в тепер затонулих горах до того, як його, вочевидь, спіткав жахливий кінець. І я сам був дивно стривожений непрямими та зловісними посиланнями науковця на ці обставини.

Навряд чи менш страшними були здогади фон Юнцта щодо місця теперішнього перебування вкраденого сувою із закляттям проти сили Ґатанотоа і про кінцеві цілі й можливості його застосування. За моєї цілковитої впевненості, що вся ця історія – винятково містика, я не міг не відчути сироти на спині при одному лише безглуздому припущенні, що раптом і справді з’явиться на світ це жахливе божество й оберне все людство в скупчення жахливих статуй, які зберегли в собі живий мозок, приречених на інертне, безпорадне існування упродовж незліченних віків. Старий дюссельдорфський учений засвоїв огидну манеру більшою мірою туманно натякати, ніж однозначно стверджувати, і я міг уторопати, чому його мерзенну книжку відкинули в багатьох країнах як блюзнірську, нечисту та небезпечну.

Мене аж теліпало від відрази, й усе ж книга фон Юнцта таїла в собі якусь схиблену манливість, я не зміг відкласти її набік, не дочитавши до кінця. Додані до неї репродукції орнаментів та ідеограм із країни My були разюче схожі на знаки, зображені на дивному циліндрі й сувої, та й уся розповідь буяла подробицями, що містили неясні, але неприємно збудливі натяки на дивовижну близькість суті стародавньої леґенди до обставин появи на світ страшної мумії. Циліндр і сувій – район Тихого океану – тверда переконаність старого капітана Везербі, що циклопічна гробниця, в якій була виявлена мумія, раніше містилася під великою спорудою… Так чи інакше, а в глибині душі я надзвичайно радів тому, що вулканічний острів зник у глибині океану ще до того, як дослідники змогли знайти на ньому щось жахливе, що таїться під важким віком люка.