Читать книгу Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - Группа авторов - Страница 92

7-го марта 1848.

К[репость] О[рская].

Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать, не бачивши рік цілий. Боже мій! Боже мій! Який тяжкий та довгий рік! та дарма. Бог поміг, минув-таки. Я, взявши в руки скриньку, подивився і неначе перелетів у малярню, в Седнев. Чи згадаєте, як ви мені її вторік показували недороблену? Ще й радились зо мною, як би її химерніше улагоди[ть], чи сподівався я, що через рік та сама скринька звеселить мене, неначе мати дитину, при лихій моїй годині! Благий і дивний єси, Господи!

Сьогодня неділя, на муштру – не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок, щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь, все, все до крихотки, ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі – все цілісіньке. Не утрачайся на альбом, друже мій! буде з мене і цього добра поки що.

Недавно з Яготина прийшов лист до мене. Спасибі їй, добрій В[арварі] Н[іколаєвні], що не забуває мене, хоче мені, як сама достане, прислать книжок. Як пришле, то тойді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь.

Одна тільки туга гризе моє серце, як заженуть у степ, то не доведеться ні од кого листа прийнять, ні самому послать, бо туда почта не доходить, от моє горенько! а може, доведеться рік або й другий простерегти нікчемне оте море.

Не будемо журиться, а будемо молиться, ще те лихо далеко, а всяке лихо здалеку страшніше, як-то кажуть розумні люде. Цей і апріль місяць я ще буду в О[рській] к[ріпості], то напишіть до мене хоч стрічечку, бо тілько Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно ваше слово з моєї бідної країни!

Я тепер (поздоров Боже вас) хоч і багатий на папір, а все-таки на клаптику пишу, бо, сказано, пустиня, де я возьму, як потрачу, та таки і уділить декому треба хоч по аркушику.

Вибачте, голубе сизий, що так нашвидку пишу до вас, бо одно те, що сьогодня почта, а друге те, що коло десятої години треба виступить у караул!

Молюся Богу, щоб послав здоров’я Н[адії] Д[митрівні] і радість всьому дому вашому, спасибі вам, бувайте здорові та напишіть хоч стрічечку до мене, до удячного вам Т. Шевченка.