Читать книгу Погана - Хлои Эспозито - Страница 5

Розділ перший

Сьогодні

Понеділок, 31 серпня 2015 року

Готель «Рітц», Сент-Джеймс, Лондон

Я просто зараз чую голос Бет:

– Алві? Чому ти блюєш у раковину?

Бо в унітаз із мене гівно ллється.

– Що, водночас?

Так, водночас. Це називається алкогольне отруєння. Дуже захопливо. Треба й тобі колись це спробувати. Сучко.

Я піднімаю важкі повіки, розплющуюся по шпаринці. Мене засліплює біле сяйво відполірованої керамічної раковини. Я знову заплющуюсь: це було боляче. Спираюся щокою на холодний твердий край, і на мене накочуються хвилі нудоти. Я на них – мов серферка, що скоряє височезні буруни на Гаваях, із самої верхівки врізаючись у білу воду. О, ні, знову. Я вибльовую жалюгідні залишки шлункового соку, знову, знову і знову.

– НУ, ПОСТРИВАЙ У МЕНЕ, НІНО. ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ.

Джин, вино, мартіні з горілкою, морква (дивно, я ж наче не їла ніякої моркви?). Моє дихання відлунює в раковині. У голові бухкає і паморочиться.

Більш не питиму,

Нізащо, ніколи. І

Я серйозно. Так.

Мій перший сьогоднішній хайку…

Геніально, Алві, тобі все ще це вдається. Ну то й що, що нікому не подобаються мої вірші? Кітса не цінували за життя. Бет завжди говорила, що я просто марную час, але я творю не для критиків.

Я зрештою гепаюся долілиць на підлогу. Кахлі летять мені назустріч і бехають мене – «ляп!» – по обличчю.

Я що, справді щойно впала з унітаза?

Мій рот сповнюється кров’ю з розбитої губи. Відчуття такі, ніби я помираю, але, зрештою, я не мертва – не сконала на унітазі, як Елвіс Преслі. Моє тіло тремтить на чорно-білих кахлях. Фе, це що таке? А, це ж я. Запах тіла змішується з «Туалетним каченям» чи ще якоюсь хлорованою «Океанською свіжістю». Я гола-голісінька, на мені лише діамантове намисто Бет. Я повзу, мов диверсантка з піхоти, на теплий пухнастий килимок для ванної – мій усамітнений острівець у непривітному морі. Я у витонченій ванній кімнаті свого номера, з суцільного мармуру зі склом. Усе сяйливе. Новісіньке. Тут є джакузі й душова кабінка, що може вмістити двох людей. Я лежу на спині, витріщаючись на душ. Я б хотіла туди піти, але не впевнена, що мені це до снаги…

«С-с-с-с-с» – крихітний білий вбудований освіжувач повітря оббризкує приміщення хімозним магнолієвим ароматом. Мені в око впадає широкий екран телевізора, що висить на стіні. Я хапаю пульт і вмикаю його. У мене є якесь невиразне відчуття, що слід мені стежити за новинами, тенькає щось під ложечкою, і до алкоголю це не має жодного стосунку; скажімо, що це просто передчуття…

Недолуге фото: я на весіллі Бет.

Я збільшую гучність до максимуму.

– Сьогодні вранці в лісі біля Таорміни, Сицилія, було знайдено тіло жінки – як вважається, двадцятип’ятирічної громадянки Британії Алвіни Найтлі. Як повідомляє наш італійський кореспондент Ромео д’Альба…

Бля, бля, бля, бля, бля.

Бля, бля, бля, бля, бля, бля, бля.

Бля. ЯК ХУЙОВО.

Технічно це все ще хайку. Так, не Шекспір, але я зі страшного похмілля. Не можете ж ви очікувати, що я в такий час видаватиму найкращі роботи.

Мої цигарки біля раковини; я запалюю й затягуюся «Мальборо». Я не очікувала, що її тіло знайдуть, принаймні не так скоро. Я що, продовбалася?

Але вони не знають, хто то така.

Лисуватий чоловік у бежевому костюмі стоїть серед дубів і каштанів, тримаючи мікрофон просто перед подвійним підборіддям, що коливається, мов желе. (Як, у біса, він потрапив у телевізор? Він схожий на яйце у м’ясному фарші.) Він показує на прогалину в лісі за його спиною, змахуючи білою одутлою рукою. Яма в землі, огороджена поліцейською стрічкою, купа землі й тонна цегли, насипаний щебінь і потрощений бетон: могила моєї близнючки.

– Це будівництво велося без дозволу. Незавершена, невдало сконструйована будівля ховалася глибоко в сицилійських лісах. Але сьогодні вранці незрозумілий запах привернув увагу Антонії Річчі Альсатіан. Синьйора Річчі, будь ласка, розкажіть нам, що сталося, коли ви гуляли зі своєю собачкою Люпо.

Камера наводиться на жінку, що стоїть біля Ромео. Антонія маленька, в теплій куртці з капюшоном, золотаве витке волосся німбом оточує голову. Обличчя в неї видовжене, на носі – горбинка. Як на мене, вона чимось скидається на свого собаку. Люпо, хекаючи, стоїть у неї між ніг, його великий рожевий язик звисає, гнучкий і мокрий, вуха настовбурчені, з гострими кінчиками. Ромео тицяє мікрофон Антонії в обличчя. Вона здається до всрачки переляканою.

– Люпо… він нюхати… він гавкати на дім. Він засмучений. Я намагаюся його… відтягнути його, але він не рухатися. Він дуже хороший собака.

Люпо гавкає.

– Чшш, Люпо.

Вона чимось його частує.

– Він копати, копати й копати. Він щось ловити під дім. Мене, я думати, це topo, це… «пі-пі»?

– Миша?

– Миша. Але я зляканий. Дім, він виглядати strano… дивно… а тоді я виявити тут довге біле волосся. Ось тут. Просто отут. – Вона показує на землю. – Я чути історії. Я знати. Я знати коза ностра… Тож я телефонувати поліція.

Ромео киває й відсовує від неї мікрофон. Він дивиться на собаку, що тепер нюхає його між ніг.

– Ні. Basta[8], – каже Антонія, напружено тягнучи повідець Люпо. – Mi dispiace[9].

– Поліцейські прибули о пів на восьму сьогодні вранці. Вони говорять, що така картина типова для горезвісної сицилійської мафії, коза ностра. Вони не здивувалися, знайшовши тіло, сховане в бетонних підвалинах.

Камера перемикається на сицилійські ліси. Собака піднімає задню лапу і дзюрить на щебінь.

– ЛЮПО. НІ.

– Знайдене тіло Алвіни Найтлі та підозри щодо її вбивства ставлять під сумнів припущення про самогубство чоловіка її сестри, Амброджо Карузо, двадцяти дев’яти років, що загинув лише три дні тому. Поліція шукає докази того, що насправді Амброджо Карузо також був убитий. Це Ромео д’Альба, для «Новин Бі-Бі-Сі», наживо з Таорміни.

Ну круто.

Я пультом вимикаю телевізор.

У них є моє тіло та тіло Амброджо. Це лише питання часу. Вони шукатимуть Бет. Сподіваюся, тільки щоб допитати й дізнатися, чи зможе вона щось прояснити. Але сестра-близнючка Бет та її чоловік на тому світі. Чи не буде вона серед перших підозрюваних? Що, як вони подумають, що їм потрібна саме Бет?

Бет. О Боже, це ж я.

Хіба що… Чи могла б я знову стати Алві? Хоч я офіційно й сконала? Арррр. Оце все заплуталося.

Я встаю та спотикаюся на килимку. Змив унітаза шумить, мов цунамі. Я схиляюся над раковиною, відкриваю холодну воду та плескаю собі в обличчя. Дивлюся в дзеркало. Погана ідея. Я маю такий вигляд, ніби з могили вилізла, як Ума Турман у «Вбити Білла 2». На губах кров, туш розмазана, вологе волосся розпатлане, скуйовджене й жорстке. Шкіра в мене типу сіра. Я – Мортисія Адамс чи нежить якийсь. Це нагадує мені, в якому стані я була тиждень тому в Арчвеї.

Чудово.

Розпрекрасно, бля.

Знов те ж самісіньке. Без грошей. Без роботи. Жити ніде. Хлопця немає. Можна було й не клопотатися на Сицилії. Весь цей час і зусилля витрачено даремно. Сім днів до біса тяжкої праці. Навіщо я взагалі поперлася до тієї Таорміни? Я лише хотіла відпочити. Трішечки засмагнути на сонечку. Бет просто благала сісти у той літак, і не те щоб у мене був вибір. Мені добряче припікало дупу. У Лондоні в мене не було нічогісінько, крім купи боргів і пристрасті до азартних ігор. Загрози герпесу та венеричних захворювань. Я жила у повній шкідників помийниці, у справжньому раю для корости, а тим часом моя бездоганна близнючка вийшла заміж за мого хлопця й поїхала в Бурдж-ель-Араб.

Ні, знаєте що? Це моє минуле мінус один. Я зробила один крок уперед, потім два кроки назад. Тепер «Алві Найтлі» годує хробаків, а в мене на хвості італійські копи. Що мені робити? Шукати позитивні моменти? Що мене, бля, навіть не існує? Треба знайти Ніно, забрати своє бабло, а тоді вшитися… до Монако. Але як мені, в біса, його знайти, якщо в мене немає ані копійчини?

Я думала, що моє життя вже суцільні руїни, але тепер, схоже, все стало ще гірше.

Я вдивляюсь у почервонілі очі й зітхаю. Ну ж бо, Алві. Думай. Що б зробила Бейонсе? Ніно десь там, на волі. У нього – «ламборґіні» та валіза з грошима. Але я Ґлорія Ґейнор[10] – я неодмінно виживу. Він мені ще заплатить. Я йому помщуся, як Гамлет (але дівчина – Гамлета? Ні, це звучить як котлета якась). Я знайду його і вб’ю. Ось побачите. Якби тільки він був не таким управним…

Навшпиньки, ніби по битому склу, чимчикую кімнатою. Килим укритий мініатюрними пляшечками: «Смірнофф», «Ґленфіддіх», «Джек Деніелс», «Піммз». Напівпорожні, спустошені, сумні. Я хиляю п’ятдесят мілілітрів «Бомбей Сапфір», що єдиний устояв у холодильнику. Решту міні-бару я висмоктала до краплі, перш ніж відключилася вчора ввечері. На похмілля, як то кажуть. Він обпікає мене зсередини, мов розчинник для фарби.

Шоколадний коржик – частування від закладу – лежить на таці серед чашок та блюдець. Хромований срібний чайник. Пакетики чаю «Твайнінґс». Я запихаю коржика до рота й жую. Він, здається, полегшує гіркоту зради, підсолоджує бридотний сморід підлості. Et tu, Brute? Він ніби вдарив мене у спину моїм власним довбаним ножем.

Ніно, о, Ніно,

Я йду по тебе. Ніно,

Ти, Ніно, хробак.

Я помічаю його чорний фетровий капелюх, кинутий біля крісла. Підіймаю й міряю його. Червоні «Мальборо», шкіра, секс – я заплющую очі та вдихаю його запах. Згадую, як уперше побачила його на віллі Бет і здавалося, що весь світ завмер. Ніно віз мою мертву близнючку в багажнику свого пасажирського автомобіля, а зі стерео волала «Металліка». М’язисті руки в чорнилі татуювань. Голе тіло. Чіткі кубики пресу. Бездоганний дванадцятидюймовий[11] член. Я хмурюся. Ні, я не сумую за Ніно, лише за його членом.

Я мов зараз його бачу, принаймні його спину, як він мчить на машині Амброджо, все далі по Пікаділлі, як блимають червоні задні ліхтарики «ламбо». Господи, як мені подобалася та поїздка. Хай тобі трясця, Ніно, пес ти зрадливий. Той автомобіль був коханням усього мого життя.

«Якщо нічого ні від кого не очікуєш – ніколи не розчаруєшся…» Треба було дослухатися до Сильвії Плат[12]. Треба було податися в черниці.

Я зісмикую з голови капелюха і жбурляю його на канапу, вловлюючи аромат трояндового букета, що стримить у вазі біля дверей. Як він пережив моє нічне божевілля? Насильство й мародерство, як у вікінгів. Я, мов Кіт Мун, чи Кіт Річардс, чи ще якась рок-зірка, розносила власну кімнату. Мов тайфун, мов торнадо – ураган «Алві».

Мені тиждень знадобиться, щоб прийти до тями. Я вбити ладна за кокаїн. Або за протизастудний напій.

Так. З мене досить. Де, в біса, айфон Бет? Він має бути десь тут.

Я обшукую яскраво-червоні оксамитові фіранки, що зібганим жужмом валяються біля стіни. У вітальні по всій підлозі розкидано свічники, кришталеві оздоби та глянсові журнали. Принаймні курки тут немає. Або тигра. Або дитини. Я почуваюся ніби під час знімання «Похмілля у Веґасі IV». Господи, от якби це справді був фільм, тоді я натиснула б на паузу або відмотала назад. Повернулася б до самого початку та задушила ту сучку ще в утробі.

Нарешті я знаходжу телефон, що стирчить з-під килима. Хапаю його та відкриваю завантажений мною застосунок, що відстежує мобілку Ніно. Це була геніальна ідея, Алві. Одна з найкращих відомих мені фішок. Я взяла телефон Ніно, коли він був у душі. Він щойно там лазив, тож мобілка була розблокована. Я встановила цю програму просто про всяк випадок. Боже, як добре, що я це зробила. Щось мені підказувало, що не слід йому довіряти. Якось я здогадувалася, що в ньому повно лайна. Я могла всю ніч чекати на нього внизу, у тому барі, п’ючи мартіні з горілкою. Тепер я бачитиму, де Ніно є, завжди, коли він буде в зоні досяжності. Я вперше перевіряю застосунок. Останнє місце, де з’являвся той ушльопок, – десь в аеропорту Гітроу. Але це було багато годин тому. Я натискаю «Оновити» раз, удруге, втретє, вчетверте. Нічого. Бля, воно не працює. Його місцезнаходження не відображається.

Так. Усе. Я в глибочезній дупі. Тепер мені нізащо його не зловити. Цей застосунок – єдина можлива стежка до нього. Я ногою буцаю чайник у камін і жбурляю чашку в двері. Вона розколюється та розпадається надвоє, як моє дурне серце. Як я, в біса, намірилася його знайти?

«Я на крилах, бистрих, немов уява чи любовна мрія, Полину мститись»[13].

Я знову зиркаю на екран. Він може зараз бути в літаку. Може, в нього телефон в автономному режимі. Згодом ще перевірю. Усе буде добре. Розслабся, крихітко. Охолонь.

Вісім пропущених дзвінків та одне нове повідомлення на електронну пошту, від моєї мами для Бет. Я клацаю на повідомлення та читаю.

Від: Мевіс Найтлі MavisKnightly1954@yahoo.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 31 серпня 2015 09:05

Тема: Де ти є?

Елізабет, любенька, куди ти, в біса, поділася? Я божеволію з хвилювання. Я тут, у Таорміні, з твоїм сином і нянею, і ніхто нічогісінько не знає. Поліцейські лазять скрізь, ставлячи запитання про твою сестру. Здається, через те що її закопали в тому лісі, здійнявся якийсь гамір. Я переказала їм те, що ти розповіла мені по телефону, що це був нещасний випадок, але навряд чи вони мені повірили…

Я минулого тижня потелефонувала мамі та розповіла їй, що Алві загинула. Я сказала, що вона жахливо плавала і впала в басейн п’яною. Вона здавалася анітрохи не здивованою. Скоріше говорила полегшено…

Хай там як, досить про це. Мене так засмутила звістка про Амброджо. Який шок. Бідненька, бідненька моя. Можу лише уявити твої страждання. Він був справді пречудовим чоловіком. Найкращим зятем. Такий багатий. Такий хвацький і вродливий. Я ніколи не забуду вигляду його спини, коли він чекав на тебе біля вівтаря. Я сказала поліцейським, що це ніяк не могло бути самогубство. Такий гарний і заможний чоловік, як він, не наклав би на себе руки отак, ні сіло ні впало. Я показала їм вашу світлину з медового місяця, ту прекрасну картку, де ви вдвох на пляжі насолоджуєтеся дайкірі на заході сонця. «Амброджо Карузо, – сказала я офіцерові, – одружений із моєю дочкою Бет. Ви наклали б на себе руки, якби вона була вашою дружиною?» Він погодився, що ти – щось особливе. Він навіть дійшов до того, що зазначив, що ти успадкувала свою красу від своєї мами. І, мушу визнати, я цього не заперечувала. Якби він бачив твого батька, Алвіна, йому в голову не закралося б жодного сумніву. Полюбляють вони пускати бісики, ці італійські чоловіки. І слід сказати, що це змінює життя на краще. У Сіднеї жінки певного віку стають просто невидимі. Але я все ще жінка. У мене все ще є свої потреби. І я ціную цей комплімент. Докладаєш зусиль, доглядаєш за собою… хімічні пілінги, регулярна епіляція воском, зрошення кишківника. Намагаєшся залишатися в формі. Я поки ще не збираюся в могилу.

Хай там як, любенька, приїжджай побачитися зі мною. Увесь цей стрес не на користь моїм нервам, і можу сказати, що кортизол заважає гормонотерапії.

Завжди твоя,

Матуся ххх

P.S. Я намагалася дотелефонуватися на твій мобільний, але, схоже, на лінії якісь технічні негаразди. Він просто дзвонить, дзвонить, а потім перемикається на голосову пошту. Янголе, будь ласка, чи могла б ти мені перетелефонувати?

Я видаляю листа. Хитаю головою. Вона неймовірна.

У двері стукають.

Що це? Поліція?

– Хто там? – питаю я.

Я дивлюся у вікно. Думаю, якщо доведеться, я зможу вилізти. Який це поверх? О, пентхаус… Геніально. Чудовий план, Алві. Ти гола-голісінька. Центр Лондона. Середина дня. Ніхто не помітить, як ти в костюмі Єви бігаєш по даху.

– Даруйте, мадам, але ті, в кого кімнати зняті до дванадцятої, виселилися, гм, о дванадцятій.

– Так. Зрозуміло. А зараз котра?

– Пів на другу.

Гадство.

– Я йду.

Я маю зникнути, доки ніхто не побачив цієї кімнати. Ми з Ніно сплатили за рахунком (готівкою, минулого вечора, товстенним оберемком євро), але це була сплата за проживання, а не за повне відновлення цього довбаного номера. Треба вшиватися.

Але мені нічого вдягти. Ніно продовбався з валізою мого одягу. Разом з усіма грошима. Що він намірився робити з сукнями моєї сестри? Від «Ґуччі», «Ланвін» і Тома Форда. Чесно кажучи, я маю сумнів, що вони йому личитимуть. Ха! Я хочу їх повернути. І мою фотку Ченнінґа Тейтума. Повірити не можу, що він і її теж захопив. Не схоже, щоб вона йому була потрібна.

Я хапаю свою брудну вчорашню сукню (маленьке чорне плаття Бет від «Шанель») і мчу до ванної прийняти душ. Ступаю у воду, від якої підіймається пара. Співаю на все горло «You Oughta Know» Аланіс Моріссетт. Я замотую волосся в тюрбан, накидаю халат і прямую до кімнати. Запалюю собі сигарету, а потім крокую туди-сюди, як лев у клітці в зоопарку. Мені потрібне бабло, щоб вирушити на пошуки Ніно – оплачувати перельоти, готелі, горілку тощо. Але з усіх моїх власних карт усе вишкребено, а картки Бет я не зможу використати, не привертаючи уваги.

Що мені робити?

Мені в око впадає діамантове намисто Бет, що сяє в мене на шиї. Діамантові сережки Бет. Годинник Бет – «Омеґа». А ще на мені її каблучки – весільна й отримана на заручини… Усі вони стали в пригоді минулого тижня, коли я корчила з себе свою близнючку. Я здурила майже всіх, але тепер, здається, вони мені не потрібні.

Цікаво, скільки я отримаю, якщо їх закладу.

Так і зроблю. Просто зараз. Уже пішла.

Я вже наміряюся відчинити двері та мчати сходами вниз, до Мейфейра, коли зупиняюсь – із рукою на дверній ручці – та завмираю. Про що, в біса, я думаю? Серйозно? Бідолашна маленька, няшна, беззбройна Алві проти цього лютого чудовиська Ніно. Він професіональний гангстер-ліквідатор. У нього двадцять років досвіду. Лише самому Богові відомо, скільки людей він повбивав. Точно більше, ніж я. Може, сотні. Або тисячі. Отож які в мене шанси? Я, либонь, зовсім рамси поплутала.

Я відпускаю дверну ручку та падаю важкою купою на підлогу.

Я могла б мати це все.

Це було так близько. Так до біса близько. Вілла. Машина. Яхта. Дитя. Безцінні витвори італійського живопису епохи Відродження. Я жила тим життям. La dolce vita[14]. Два мільйони євро були лише початком. Він забрав у мене все, кинувши тут учора ввечері. Гарячі сльози набігають на очі та струмочками стікають униз. Я кліпаю, кліпаю, кліпаю, стримуючи їх.

Що це за аромат? «Міс Діор Шері»? Це дивно, навіть після душу я досі пахну парфумами Бет – цукровими, чіпкими, нудотно-солодкими. Я, либонь, надто ними намастилася.

Голос моєї сестри шепоче мені на вухо.

– Ну, начувайся.

Що-що? Це що, Бет?

Я розплющую очі й сідаю. Озираюся, але кімната порожня. Тут нікогісінько немає, окрім мене.

– Ти вбила мене.

– Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справді маю це слухати? – Ти більш не моя проблема.

– Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.

– Що за хуйня? Ти мені погрожуєш? Ти мертва. Я на власні очі це бачила…

– Я ще помщуся.

Я встаю та прихиляюся до стіни, моє обличчя вкриває холодний піт, дихання в мене коротке, уривчасте. Я вмикаю все світло в кімнаті: сяйливі золоті люстри, торшер на письмовому столі, світильник на журнальному столику. Хапаю канцелярський ніж зі слонової кістки.

– Ти мені ще заплатиш, – каже вона. – Ти спокійнісінько вбила мого чоловіка, пришила мого коханця…

Чорт, вона моє рацію. Я таки справді це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнівається.

– Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моїй руці. Голос у мене слабкий і тихий.

– О, почекати я можу. Мені нікуди йти. Ти вкрала моє життя, пам’ятаєш?

Вона сміється жорстоким, невеселим сміхом, як той жахливий клоун із «Воно». Звідки, в біса, він долинає? Я стою посеред кімнати, обертаюся на 360 градусів. Її тут немає, правда ж?

– По-перше, ти мертва. Ти копита відкинула. Дійшло? Ти просто дурний голос у мене в голові. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.

Тиша. Нічого. Ані писку. Ані сміху. Ані зітхання. Ані чхання.

– Бет? – Куди вона поділася? Я поволі йду до дзеркала. – Бет, це не смішно. Ти ще тут?

Я ступаю ближче, зазираю в свої очі. Зараз я так близько, що від мого дихання пітніє скло. Бет? Бет. БЕТ?

– «Мені помста належить, Я відплачу».

– ГАРРР. Стули пельку, зомбі-мудачка.

Я беркицаю назад на підлогу.

– Ти дозволиш Ніно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потім кидають. Тобі ніколи не змусити їх залишитися.

– Ні. Нізащо. Не дозволю.

– Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгідна. Ти ніколи нічого не могла владнати.

– Я знайду Ніно, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

Я сідаю трохи пряміше та шморгаю носом.

Помічаю букет троянд, що глузують, сміються, дражнять мене. Ніно ніколи не купував мені квітів. Якщо подумати, ніхто не купував. Я помічаю невеликий білий конверт, запханий усередину вази. Підскакую та хапаю його.

О БОЖЕ МІЙ. Це від нього.

Чого він хоче? Що там написано?

CARISSIMA ELISABETTA[15], ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.

І все. Ані «Цілую», ані «Пробач, люба». Ані «Моя кохана, я скоїв помилку», ані «Я хочу, щоб ти повернулася», ані «Я жахлива людина». Якщо я зумію наздогнати його? Якщо? Якщо? Не може тут бути жодних довбаних «якщо». Я його заклята суперниця. Я не просто наздожену його. Ха. Я вб’ю його, він у мене отримає межи очі. Серйозно? Як зверхньо. Мені не треба з ним працювати. Той довбойоб усе зіпсував. Чи він думає, що я це просто так залишу? Ляжу на спинку, мов пудель, і хай трахає мене, як хоче? Валятимуся непорушно, наче ганчір’я якесь? Ні.

Я – АЛВІНА НАЙТЛІ.

Варто йому боятися.

О, вже час, Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!..

А помсті меж нема[16].

Я хапаю квіти повними, товстими оберемками, шипи на стеблах впиваються, дряпають, пронизують, починає текти кров. Я жбурляю троянди на килим, пелюстки летять вусібіч, вода розбризкується, з моїх пальців крапає кров. Я стрибаю, вгору і вниз, у босоніжках Бет від «Прада», стрибаю, стрибаю, стрибаю, доки від них кваша залишається.

Розділ другий

«Берлінґтон Аркейд», Сент-Джеймс, Лондон

– Скільки?

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.

У чоловіка співочий шотландський акцент, як в Юена Мак-Ґреґора у «Мулен Руж!». Коштовності виблискують на чорній оксамитовій тканині, розстеленій на горіховому столі.

– Іще раз. Я не розчула.

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.

– Бля.

– Будьте здорові.

Я думала, може, п’ятдесят чи шістдесят тисяч. Сімдесят щонайбільше. Але це дивовижно. Це ціле багатство. Може, сьогодні мій щасливий день?

– Хочете, я це напишу?

Він дістає з кишені ручку «Монблан» і нашкрябує суму на шматочку білої картки. Вимальовує вишуканий, оздоблений завиточками знак фунта – більший, ніж потрібно, ефектний, ніби щоб привернути мою довбану увагу.

Я збираюся його дотиснути, здерти з нього більше. Жодному чоловікові більш не дозволю мене наїбати. Цей гіркий досвід я отримала від Ніно.

– Триста тисяч.

– Даруйте?

– Давайте триста, і по руках.

Я плюю на долоню і простягаю її, чекаючи, що чоловік її потисне. Старий чухає свою лисувату голову. Тонке сиве волосся витке й сухе; треба б йому купити кондиціонер. (Я знаю, що в житті є щось крім волосся, але з цього цілком можна почати…) Шматки лупи опускаються йому на плечі, як сніжинки різдвяного ранку. Хоч би він припинив чухмаритись. Це вже ціла хуртовина. Сніговика зліпити можна.

– Боюся, ця цифра занадто висока, мадам. Ми виконуємо дуже, дуже точні розрахунки, коли проводимо оцінку…

Бла-бла-бла, бля.

– Хочете діаманти? То давайте мені гроші. Або я піду.

Добре.

Я краще стала вести перемовини. Для цього потрібні врівноваженість і яйця.

Чоловік дивиться з-понад своїх окулярів-половинок і схиляється до мене.

– У такому випадку, мадам, бажаю вам удалого дня.

Він складає обтягнені твідом руки на грудях і притупує черевиком по дерев’яній підлозі. Ой, схоже, він хоче, щоб я пішла. На слабо бере, покидьок.

– Молодчина, Алві, – говорить Бет.

Я озираю його ювелірну крамницю. Тут торгують антикваріатом, а ще годинниками, вінтажними брошками та діамантовими каблучками. На стінах – картини та рудуваті фотокартки. Вікторіанські візерунки. Скринька зі слонової кістки. Людський череп, досить кумедний на вигляд, із кремовою потилицею та побитими зубами. «Гай-гай, бідний Йоріку!»[17] Утім, його я не хочу (якщо тільки це не Ніно). І він здається типу надто громіздким, щоб носити з собою.

Я помічаю прадавній годинник із зозулею, що вмостився на запилюженій полиці.

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, і я хочу цей годинник.

Я вказую на полицю. Чоловік обертається, щоб поглянути. Чесне слово, не знаю, чому я таке ляпнула. Насправді він мені навіть не подобається. Він пишно оздоблений, різьблений і надто вже недолугий, із дратівливими римськими цифрами, обтицяний дурнуватим листям. Лакований, дерев’яний, із мідними ланцюгами та висячими маятниками. Угорі маленькі дверцята, з яких зозуля має висовувати голову. Либонь, щось таке моя бабуся могла купити в подорожі до Шварцвальда 1928 року.

– Виторгували, – говорить він. – Я перекажу гроші цієї ж миті, просто на ваш рахунок.

Я простягаю чоловікові прикраси Елізабет і міцно плескаю його по плечу.

– Ні, мені вони потрібні готівкою.

З його піджака здіймається хмарка лупи. Я витираю руку об свою сукню.

За якусь хвильку чоловік повертається з десятком чи й більше товстих рулонів банкнот. Я перераховую їх усі до одної. Усе правильно, до останнього пенні. Я відкриваю годинник і засовую гроші всередину. Запалюю святкову цигарку. Ю-хууу! Повірити не можу. Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, усі мої. Я з широкою усмішкою крокую з ломбарду до «Берлінґтон Аркейд». Мало не бігом минаю магазини. Ой, погляньте, мені подобається цей браслет…

Але зараз не час бігати крамницями.

Ні, ці гроші мені потрібні на Ніно, на горілку, на перельоти і все таке.

Мені потрібно знайти Ніно та решту грошви. Двісті штук – це непогано, але це не правосуддя. Лише початок. Кому, в сраку, потрібна та дурнувата вілла Бет? То й що, що я її спалила? Куплю собі ще одну. І ще один класичний автомобіль.

Я стрімко виходжу з «Аркейд» і потрапляю на Пікаділлі. Вихлопні гази й запах кави з сусідньої кав’ярні «Каффе Неро». Кавовий аромат нагадує мені про Ніно. Йому подобалася міцна й чорна. Без молока. Без цукру. (Не уявляю, як він міг таке пити.) Спогади сповнюють мене, і я заплющую очі. Я майже відчуваю його смак, з гірким еспресо на губах. Землистий тютюн. Запах потертої шкіри. Його вуса підковою дряпливо труться об мою шкіру.

Ні. Ні. Його немає. Немає. Я хитаю головою, щоб витрусити його обриси зі свого мозку. Богом клянуся: відрікаюся від чоловіків. З мене досить. Починаю життя спочатку, стаю незайманкою. (Гмммм, а це взагалі можливо? Може, моя дівоча пліва заросте назад? Буду тугенька, як куряча дупка.)

Я знову зиркаю на застосунок айфона, але там досі зазначено аеропорт. Тепер, коли я дістала грошенят, я можу вирушати.

– ТАКСІІІІІІ, – гукаю я, махаючи рукою.

Ні. Чорти б тебе вхопили, Ніно. Ти тепер мертвий для мене. Я відчуваю смак грошей – і шоколадних крихот, з того коржика, подарованого «Рітцом», що досі тануть у мене в зубах.

Розділ третій

Аеропорт Гітроу, Лондон

Я грюкаю келих шапанського на барну стійку й оглядаю натовпи, що сновигають навколо. Ніно тепер уже може бути де завгодно – на Балі, Фіджі, Міссісіпі… Або, ще гірше, він може бути тут. Він може ховатися в натовпі, стежити за тим, як я накачуюсь ігристим. Чекати, доки я відключуся і він зможе пришити мене одним рухом. Я звужую очі й оглядаю зграї одягнених зі страшним несмаком туристів. Ніхто не озирається. Ніхто мене не помічає.

Офіціант доливає мені шампанського. Я п’ю великий ковток і здригаюся. Воно холодне, бульбашкове і з бездоганною гірчинкою. Світло-золотава рідина плескає у високому кришталевому келихові. Я дивлюся, як піднімаються бульбашки. Скільки я вже випила? Це має бути останній. Мені потрібно зберігати ясний розум. Я маю бути як піонерка, завжди готова.

Я вихоплюю айфон Бет зі своєї сумочки і проводжу пальцем, оновлюючи застосунок для стеження, знову і знову, знову і знову. Але ні, він усе повторює одне й те саме. Він був тут, в аеропорту Гітроу, просто отут, у терміналі 5. Але минуло вже кілька годин. О Господи, чому нічого не змінилося? Ці довбані технології мене ненавидять. Так завжди було, і так буде. Годинники, настінні й наручні, зупиняються в моїй присутності, ніби в мене якесь магнітне поле, що сплутує всі цифри. Я об заклад готова битися, що цей дурний застосунок зламався. Усе. Він зник. Це кінець…

Я жбурляю телефон назад на стійку й ковтаю залишки шампанського.

– Чому всі хлопці мене кидають? – питаю я, ні до кого не звертаючись.

– Бо ти психопатка, – припускає Бет.

– Яка радість. Так. Дуже допомогла.

– Ніно не перший, ти ж знаєш. Були вже Алекс, Ахмед, Саймон, Річард, Майкл… мені продовжувати? Бредлі, Джеймі, Стюарт, Гаміш, Норман, Гемфрі, Джордж, Джон, Пол, Марк, Кларк, Мадхав, Мохаммед, і Деніел, і Патрік… Але знаєш що? Почалося це все з тата. Він тебе кинув, коли тобі був один рік.

– Замовкни, Бет. Стули свою йобану пельку. Тебе тато кинув так само.

Утім, вона має рацію; тато був першим, хто мене кинув. Він не міг витримати мого вигляду. Продержався лише дванадцять коротких місяців, перш ніж зникнути назавжди. Ніно витримав менше тижня. Либонь, я стаю все гіршою.

Я відкриваю «Ютуб» на телефоні й шукаю «самозахист». Першим відкривається «П’ять крутих прийомів самозахисту». Вочевидь, «сильні» – це нові «худорляві» дівчата-пауерліфтерки: #GirlsWhoLift. Упаду йому на хвоста, мов Гіларі Свонк. Накачаюсь, як Річ Фронінґ[18]. Я маю бути готова до бою. Він може напасти будь-якої миті. Доведеться вивчити кілька карколомних прийомів, щось із дзюдо чи джіу-джитсу. Хлопець на екрані показує, що робити, якщо на вас нападає якийсь брехливий сицилійський покидьок. Він демонструє, як відповідати на удари кулаком чи лобом в обличчя, на копняк чи штурхан коліном у пах. Я переглядаю відео знову й знову, намагаючись запам’ятати всі рухи. Він усе повторює: «Не ускладнюйте». Він говорить: «Це просто». Маячня. Він рухається надто швидко, я не можу за ним навіть простежити. Потрібна практика, щоб чогось навчитися.

Дзінь.

Що це?

Застосунок блимає новим сповіщенням. Я натискаю на крихітну іконку та підношу телефон ближче до очей, щоб прочитати. Я не надто добре бачу, а в очах у мене все розпливається, але схоже на «Бухарест, Румунія». Так. Попався. Він там. Якщо той гівнюк у Румунії, то саме туди мені й треба. Ти зможеш, Алві, крихітко. Ти Диво-жінка. Лицарка-джедайка.

«Цить, серце, цить; Не м’якніть, м’язи, і тужаві станьте, Й держіть мене»[19]…

Почалося, бля.

Гмммм, Румунія. Цікавий вибір. Хотіла б я знати, чого Ніно туди попхався.

Треба йти по квиток.

Я сплачую за рахунком. Скільки? Байдуже. Я тепер багата, можу це собі дозволити. Шампанське – це одна з життєво необхідних речей, таких як «Поп-Тартс», «Прінґлз» чи кокаїн.

Щойно опинившись на борту, я починаю шкодувати, що так поквапилася. Що я робитиму, якщо знайду його? Я не тренувалася з самооборони. У мене немає плану.

Я сильно б’юся лобом об спинку сидіння переді мною.

Це не дуже допомагає.

Мені на коліна падає дурний відкидний пластиковий столик. Я штовхаю його назад угору: бех!

– У вас там усе гаразд, мадам?

У стюардеси голос мов у наглядачки – суворий, жорсткий і серйозний.

– Ні.

Ку-ку, ку-ку.

– От же ж бляха-муха – як не Бет, так той дурний годинник.

– Гей! Я вам не заважаю? – долинає голос спереду. Це хлопець, що сидить у кріслі переді мною.

Я кажу:

– Що таке, крихітко? Хочеш до «Клубу десятитисячників»?

Він кривить обличчя та відвертається.

Я різко озираюся до проходу. Стюардеса здається невдоволеною. Засмученою. Вона вдивляється у мій ряд сидінь, лоб у неї стривожено морщиться.

– Мадам? – повторює вона знову.

Вона трясе наді мною своїм блискучим шиньйоном, мандаринові губи складені в тонку оранжеву лінію. На ній щільно затягнута темно-синя краватка й біла бавовняна сорочка. У неї вузесенька осина талія. Я читаю на бейджі її ім’я: «Ґертруда».

– Коли ми вже, в біса, сядемо в Румунії? – Я більше цього не витримаю.

Спираюся щокою на спинку мого сидіння й дихаю крізь пінисту подушку; вона пахне чужим волоссям.

– Ми приземляємося в Бухаресті за три години, мадам. Ми щойно злетіли.

– Можете принести мені ще вина? – питаю я.

– Я думаю, ви вже випили достатньо. Я не можу вам подати ще більше.

Я закочую очі. Починаю говорити голосніше:

– Я випила достатньо? Ви що, смієтеся? Я випила одну маленьку, крихітну, мікроскопічну пляшечку слабоалкогольного «Шардоне», такого бридкого, що я ледь його проковтнула. – Я не рахую випите в аеропорту, це було в іншому часовому поясі.

Я відкидаюся на сидінні й заплющую очі. Западає тиша. Поряд нікого немає. (Пасажир по сусідству встав і перейшов на якесь інше місце. Не знаю чому.) Я просто хочу спати. Мене нудить від усього цього лайна. Якщо я відключуся, то мені не доведеться думати про це. Уві сні має бути краще за це. Це просто жахіття.

На поверхню води спливають бульбашки. Басейн бездонний і чорний. Її тіло опускається дедалі глибше, яскраво-біле в місячному світлі, бліде, як примара. Ніч темна. Зірки зникли, а повний місяць ховається за деревом. Глуха, непроникна тиша поглинає нас, немов хмара. Я шукаю в темряві її обличчя.

Буль.

Буль.

Буль.

Буль.

А потім бульбашок більше немає.

Вона мертва.

Я перехиляюся далі через край. Дивлюся, але там нічого немає. Тіло Бет зникло. Розчинилося. Я вдивляюся в безодню. Спалахують два яскраві вогники. Її очі? Бути не може. Та що за хуйня? Що відбувається? Її руки тягнуться з води до мене. Вони довгі й білі, нескінченні, наче вугри або варені спагеті. Її руки чіпко хапають моє горло. Я не можу дихати. Задихаюсь. Її пальці стискаються міцніше. Вона тягне мене вниз. Мої ноги ковзають на кахлі, і я падаю в воду. Вона змикається над головою. Я намагаюся зітхнути, вхопити повітря.

Я нічого не бачу, але потім два яскраві вогники блимають, сяють. Обличчя в неї вже не її, а клоуна.

– Хто ти? – питаю я.

– Я Містер Бульбашка, – каже Бет.

Сучка, вона знає, що в мене коулрофобія[20].

Вода вихором засмоктує мене. Я обертаюсь, обертаюсь. Єдине, що я бачу, – це клоун. Круглий червоний ніс, два жовті ока. Навколо її губ розтерта кров.

Вона сміється. Її сміх перетворюється на крик. Але це я кричу.