Читать книгу Погана - Хлои Эспозито - Страница 6

Десять років тому

Субота, 7 травня 2005 року

Лоуер-Слотер, Ґлостершир

Бет калатає у двері ванної кімнати.

– Алві? Ти знову блюєш?

– Ні.

Я змиваю унітаз.

Вона знову б’є в двері.

– Впусти мене.

– Від’їбися.

– Я непокоюся через тебе.

Я закочую очі.

– Гаразд, іду.

Дурнувата сестра. Скрізь свого носа пхає. Тепер, коли в неї є скобки та спортивний ліфчик, вона вважає себе головною, зовсім дорослою.

Полощу зуби освіжувачем. Випльовую. Він страшенно м’ятний. Пече мені в роті.

Утираю обличчя рушником і розглядаю себе в дзеркалі. Два нових прищики. Жодних слідів блювоти. Я відчиняю двері. Хай буде шоу.

Бет уривається всередину. Зачиняє за собою двері на клямку.

– Сядь, – каже вона.

Я хмурюся. На її обличчі написана тривога, ніби їй не похуй.

Вона показує на унітаз:

– Сядь. Будь ласка.

Я закриваю кришку і сідаю на холодний жорсткий пластик. Круто. Починається, знову…

– Алві, – каже вона.

– Доки ти ще не почала – я не блювала.

Я схрещую руки на грудях й сідаю прямо. Жодних доказів: вони усі зникли.

Елізабет підводить свою бездоганну бровку, потім бере лавандовий освіжувач повітря й оббризкує кожен дюйм кімнати. Моє обличчя вкривають крихітні краплинки. Я задихаюся від тієї хімії. Вона зводиться навшпиньки, щоб відкрити маленьке віконце ванної. Крізь нього вривається потік холодного повітря.

– Гаразд, зрозуміла, про що ти.

– Алві, – каже вона тим своїм скімливим голосом. – Я бачила у смітнику три порожні коробки від «Прінґлз» і п’ять пакетиків з-під полуничних «Поп-Тартс».

– То й що?

– Сміття викидали вчора.

– І?

– Ти сточила все це за сьогодні.

Чорт, вправно в неї виходить. Як у шпигунки якоїсь. Вона могла б працювати в MI5.

– Чому це саме я? Може, мама теж їла?

– Лише тобі подобається сир із цибулею.

Бет втуплюється мені в очі. Я можу прочитати її думки. Вона вважає, що бачить мене наскрізь.

– Знаєш, те, що з тобою робиться, має назву.

– Та невже? Тебе також можна багатьма словами назвати… – кажу я.

– Алві, це називається булімія. І це не смішно.

– Це не твоє життя. А моє, – відповідаю я.

– Про що це ти взагалі? – Вона дивиться на мене, схиливши голову. Стурбовано закушує губу. – Алві, будь ласка, ти маєш зупинитися. Я серйозно. Це може тебе вбити.

Я спираюся головою на прохолодні білі кахлі на стіні ванної.

Якщо я просто сидітиму тут, мовчки, може, вона забереться звідси?

– Чому ти не підпускаєш мене до себе? – питає вона. – Я твоя сестра. Я тебе люблю. Я вчора говорила з твоїм психологом у школі…

– Що ти, бля, робила? – Як вона сміє? Як вона могла? Обговорювати мене за моєю спиною з тією чотириокою довбойобкою, Лоррен?

– Мені довелося, Алві. Ти така худа. – Вона оглядає мене від голови до п’ят. – Я не знаю, що робити.

Що за хуйня? Вона худіша за мене.

– Чого тобі треба щось робити? Чого ти не можеш займатися своїми собачими справами?

– Це вже маячня якась. Я чую тебе щоразу після їжі. Такі гидотні звуки.

– Даруй, що викликаю в тебе огиду. Я не винна, що мама готує помиї якісь.

– Я стежила за тобою в школі, – каже вона. – Там ти робиш те саме.

– Шкільні обіди ще гірші, – кажу я в підлогу.

Голос Бет змінюється. Стає м’якшим. Тихішим:

– Знаєш, це нічого не змінить.

Я скидаю голову. Витріщаюся на неї. На ній нова рожева блискуча майка з написом «ЯНГОЛ НА 90 %». Треба б мені піти купити й собі таку, зі словами «ДИЯВОЛ НА 90 %».

– Що не змінить чого? – кидаю я.

– Блювати… Отак худнути… Мама не полюбить тебе дужче. Тато не повернеться.

Гаряча кров приливає мені до щік. Це було жорстоко. Серпом по яйцях. Як вона насмілилась отак згадувати тата? Хто їй дозволив? Ця тема типу заборонена. Це таке наше неписане правило: ми ніколи про нього не говоримо. Я хочу її вдарити. Чи, може, схопити керамічну кришку з бачка та розтрощити її гарненьку голівку?

Я думаю про фото, сховане в моєму гаманці «Примарк»; це моє єдине зображення тата. Я його поцупила з маминого весільного альбому. Вона не помітила, що воно зникло. Воно пожмакане, затерте на згинах. Але принаймні я бачу татове обличчя щоразу, коли дістаю його. Я дивлюся на нього та мрію про зовсім інше життя, яке в нас було б, якби мій тато залишився з нами, а не зник. Мені ще й року не було, а потім – раз! – і він розчинився, мов Гудіні. Він зник з лиця Землі, не залишилося ані сліду, ані електронної адреси. Єдиний доказ того, що він узагалі існував, – я (і моя сестра), моє дурнувате ім’я та заяложена фотокартка.

Мама сказала, що він переїхав до Сан-Франциско, щось пов’язане з бухгалтерською роботою, але я знаю, що це не так. Вона все це вигадала. Я обшукала Сан-Франциско, ретельно, як лише могла. Не саме місто (я ніколи не була в Америці). Я обшукувала Інтернет. Кожен якось присутній онлайн. Усі ми існуємо там, у цифровому просторі. І там немає Алвіна Найтлі, ані в Сан-Франциско, ані в жодному іншому місці в Каліфорнії. Я перевіряла, знову і знову, десь раз на два місяці, на випадок, якщо він виник у команді з боулінгу або в життєписі якоїсь компанії, в «ЛінкдІн» чи як гравець у покер, але він не з’являвся ніде.

Я не здавалася. Я охопила своїм пошуком також інші країни – мов Лісбет Саландер[21], нишпорила, полювала за ним. Алвін Найтлі – незвичайне ім’я, тож, звісно, якщо я шукатиму досить старанно, то, зрештою, він десь та з’явиться? Я телефонувала до Інституту присяжних бухгалтерів, але там про нього ніколи не чули. Я думала про те, щоб найняти приватного детектива, але я не змогла б йому заплатити.

І зрештою я з жалем дійшла висновку, що ніде на всьому цьому довбаному білому світі немає жодного довбаного Алвіна Найтлі. Якщо тільки (а я знаю, що це таки навряд чи) він не змінив ім’я на Елвін Нейтлі. (Я знайшла такого у 2003 році, але, чесно кажучи, це дуже малоймовірно, бо той хлопець на фото був чорношкірим.) Я шукала відтоді, як мені було одинадцять, коли я вперше отримала доступ до комп’ютера, і ніколи ніде не було жодних ознак мого батька. Я не зовсім тупа. Я знаю, що це означає. Це означає, що він, чорт забирай, мертвий. Або що він поза системою, навмисне не хоче світитися. А для цього треба вивертатися. Планувати. Для цього потрібен справді твердий намір. Справжнє бажання зникнути. Одного разу мені спало на думку, що він може бути шпигуном, як Остін Поверс або Джон Ле Карре (це пояснило б, звідки Бет такого набралася, Міс Іспанська Інквізиція), і уряд міг замінити його ім’я на код, типу 007. Але потім я подумала: не будь ідіоткою. Це справжнє життя, а не фільми. А він не Джейсон Борн, а бухгалтер.

Бет підходить і торкається моєї руки, перериваючи цей плин думок.

– БЛЯ, НЕ ТОРКАЙСЯ ДО МЕНЕ!

Я підхоплююсь і намагаюся відчинити двері ванної, але металеву клямку заїдає. Вона затискає мою шкіру. Я зрештою перемагаю її й грюкаю дверима. Мчу донизу, через усі п’ятнадцять сходинок.

Голос моєї сестри гукає мене:

– Алві. Вибач. Повернися. Будь ласка.

Начхати, сучко.

Запізно.

Розділ четвертий

Сьогодні

Вівторок, 1 вересня 2015 року

Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди,

Бухарест, Румунія

– Мадам, прокидайтеся, будь ласка, ми на місці.

– Ні, ні.

Клоун. Де клоун? Сидіння мокре від цівки, що витекла в мене з рота, зібравшись у калюжку. Я відчуваю руку, що трусить мене за плече.

– АРРРР! Відчепіться, – кажу я.

– Вибачте, але вам потрібно вставати. Усі інші вже повиходили з літака.

– Літака? Якого літака?

Я розплющую очі. Це та надокучлива стюардеса, Ґвіневра, чи Жеральдина, чи щось таке. І я явно в літаку.

– Де ми? Повторіть. – Я намагаюся сісти.

– Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди. Ми приземлилися в Бухаресті.

Я тру очі обома руками. Мені конче потрібно знову заснути. Я перекочуюся на сидіння та скручуюся, спираючись на подушку.

– Ще п’ять хвилинок, – кажу я.

– Мадам? Мадам?

– Я не хочу йти. Просто дайте мені спокій, – кажу я.

– Ви б хотіли, щоб я забезпечила вам візок?

– Ні. Так. Добре. Як хочете.

Вона зникає, залишаючи за собою лише надто інтенсивний запах іланг-ілангу, перепахчену хвилю. Я заплющую очі. Тихо, лише ледь чутно гуде кондиціонер. Навкруги нікого. Я втискаюсь у синтетичне сидіння. Усе хуйовіше й хуйовіше. Я далеко від дому, хоч де б то було. Єдине, чого мені хочеться, – спати. Але тепер, коли ми приземлилися, я можу увімкнути телефон (не ризикуючи одразу ж померти). Мені потрібно перевірити Ніно.

Я простягаю руку до свого телефона в маленькій сітчастій кишеньці на спинці сидіння переді мною. Утуплююся в екран. Поточне місцезнаходження: «Бухарест, Румунія. Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди».

Плечі в мене напружуються.

Він тут.

– Ось. Ми привезли для вас візок.

Я підводжу погляд і бачу ту стюардесу і з нею ще кількох товаришів. Вони підходять до мого ряду й зазирають. Розглядають мене, обережно, ніби суриката, що вшився з лондонського зоопарку, з піною на роті, – скоріш за все, хворого на сказ.

– Ви готові, любенька? – питає один зі стюардів. – Ми просто піднімемо вас і перекладемо до візка.

– Раз, два, три, взяли.

О Господи, ми вирушаємо.

Піп.

Піп.

Піп.

Візок поволі сунеться вперед, помаранчева лампочка вгорі яскраво блимає. Ми проходимо паспортний контроль і прямуємо до натовпу пасажирів, що прибули. Я заплющую очі та спираюся головою на прохолодну білу металеву поперечину. Думки в мене розпливаються від вина.

Ку-ку.

Ку-ку.

Ку-ку.

Стули дзьоба, курячі твої мізки.

Свіже повітря. Ось що мені потрібно. Щось, що допоможе збудитися. Я помічаю напис «Вихід», що світиться зеленим, хапаю свою сумку й зістрибую з візка.

– То я вже піду. Бувайте здоровенькі, – кажу я.

У маленького старенького чоловічка, що котить візок, є слуховий апарат, який, схоже, не працює. Чи, може, він не чує мене через шум акумуляторного двигуна. Я йду до подвійних дверей, і вони відчиняються переді мною. Непевним кроком виходжу надвір.

Ніч навколо чорна, а повітря свіже. Хмар немає, місяць і зірки яскраві, чіткі, ніби хтось їх обвів кульковою ручкою. Я в обидва боки озираю тиху вулицю. Нікого, сама лише я. О Господи, я зараз не готова до Ніно. Він мене розчавить за дві секунди. Я не можу просто чекати отут, зовсім відкрита. Я знаю, що він десь тут… десь… причаївся, мов кажан. Я звертаю на бічну вулицю, прискорюю крок, вогні аеропорту залишаються позаду мене. Я в житловому районі на околиці міста. Пара від мого дихання збирається в хмарки. Я обхоплюю себе руками. Боже мій, тут холодно. Я в куценькій сукенці своєї сестри, без шкарпеток, без спідньої білизни. Вона, напевно, страшенно личила Бет. Вона завжди була стрункішою за мене.

Я зловлю таксі. Дістануся до готелю. Приведу себе до ладу на завтра. Так. Так, саме так і зроблю. Зброя. План. Стратегія. Візьму себе в руки.

Хтось хапає мою сумку.

– Гей! Ні. Що за?..

Хтось поцупив мою сумочку.

Мій телефон.

Мої гроші.

Мій годинник із зозулею.

Я завмираю на місці й озираюся. Що це було щойно? Хто це був? Темна чоловіча постать завертає за ріг, і кроки тихішають. З живота підіймається нудота. До голови приливає адреналін. Бля. Це що, був Ніно?

– ГЕЙ, – кажу я.

Він не віддаляється.

Я кидаюся за крадієм.

Від туманної мряки, яку не можна назвати справжнім дощем, повітря стає якимось потойбічно-сірим. Крихітні краплі охолоджують мою шкіру. Шкода, що на мені немає більше одягу. Крижане нічне повітря пронизує голі руки та ноги та посилає дрижаки аж у хребет. Я звертаю в похмурий провулок; звісно ж, він десь тут? Від світла двох ліхтарів падають довгі тіні. Тротуар слизький і мокрий. Баки для сміття переповнені, навколо валяються сміттєві пакети. Я відчуваю огидний запах гниття. Щось здохло. Пташка? Пацюк? Кіт із половиною хвоста нявчить і вшивається, побачивши, що я йду. Він зникає в іржавому баку.

– Ніно? Це ти? – питаю я, але занадто тихо. Пошепки.

Мені на ноги бризкає холодна брудна вода з калюж. Фее, як бридко. На босоніжки «Прада». Це місце скидається на Арчвей.

Ось тепер я помічаю його перед собою – і моя шкіра вкривається холодним потом. Кроки відлунюють від стін.

– Гей, ти. Повернися. Ходи сюди.

Він одягнений у все чорне, стоїть спиною до мене. Обрисами скидається на велетенського павука. Він обертається, і я судомно вдихаю. На якусь коротесеньку мить мені здається, що це Ніно. Але це просто темрява жартує зі мною. Страхи вириваються з підсвідомості. Уява бешкетує. Я розглядаю його обличчя, біле, мов маска, нелюдське, майже демонічне. Його страхітливі очі дивляться просто в мої. Чого він так витріщається?

– Віддай мою сумку, – вигукую я в темряву. Намагаюся говорити впевнено, але кого я хочу обдурити? Голос у мене тонкий, дуже високий і тремтить мов осиковий лист.

Чоловік знову починає бігти.

Я кидаюся за ним, дурнуваті босоніжки труть, врізаються в шкіру, ноги болять, вкриті пухирями. Стегна неначе довбаним вогнем пече. Давай, Алві. Ти можеш це зробити. Це просто якийсь хлопець, це не Усейн Болт[22]. Я наздоганяю його: три метри, два метри, один метр. Бля. Що робити, якщо він озброєний? Що, коли в нього пістолет? От лайно, я вже тут. Надто пізно. Я стрибаю до сумочки й хапаю її.

– Гей, ти, покидьку, це ж «Гермес».

Мої пальці вчіплюються в шкіру. Тут сама лиш сумочка штуку коштує. Він простягає брудну руку. У нього покусані нігті. Шрам біля великого пальця. Усе навколо, здається, сповільнюється. Він із силою тягне мене за руку.

– Фе. Відчепися. Ця сукня – від «Шанель».

Моя сумочка падає на землю.

Він що, щойно розбив мого годинника з зозулею?

Ми зіштовхуємося одне з одним. Я нахиляюся по сумочку, його смердюче тіло притискається до мого. Я натикаюся на стіну, шершава цегла дряпає мою руку, здираючи пекучий клапоть шкіри. Відчуваю, як тепла кров тече вниз, до зап’ястя. Я йому за це помщуся. Неодмінно. Чую його дихання, важке, хрипуче. Відчуваю його гарячий подих на своєму вусі. І раптом – ЛЯСЬ!

Ні.

Тільки не в обличчя.

Увесь світ навкруги цього чоловіка темнішає.

Усе, що я бачу, – це його очі…

Він хапає мою сумку, і я оговтуюся. Ну ж бо, Алві, в тебе ще є справи.

– Тобі що, матуся не говорила? Не можна бити дівчаток.

Я хапаюся за ручку. Ми перетягуємо її, мов канат. Богом клянуся, якщо він її порве…

Він обертається та притискає мене до стіни. Його груба рука стискає моє горло.

– Ciao, Елізабетта, – промовляє він.

Він знає, хто я? Тобто кого я з себе вдаю? Але як? Він працює з Ніно? Застосунок повідомив, що він десь тут. Мої очі ширяють провулком туди-сюди. Його пальці щільніше стискаються в мене на шиї. Я не можу дихати. Намагаюся закричати, але звуку не виходить. Він тримає мої руки в мене над головою. Я опираюся, але він сильніший за мене. Я задихаюся. Легені вогнем пече. Вивертаюся, але він міцно тримає мене. Бля. От лайно. Я попалася.

– Ха-ха. Він тебе вб’є, – коментує Бет.

Я з усієї сили наступаю каблуком йому на ногу. Шість безжальних дюймів від «Прада». Він кричить. Стискає мене вже не так міцно. Це мій шанс. Він не може зосередитися.

Я б’ю його головою об стіну. Руки в мене тремтять, але я добре приціляюся. Його череп голосно стукає, мов молотком об каміння. Тупий удар, але вдалий, гучний. Чоловік падає на землю, його тіло валиться у бруд, мов ганчірка. Байдужий, як мішок картоплі, важкий, мов купа гною. Я опускаюся колінами йому на груди, схлипую, захлинаюся, намагаюся віддихатися. Горло в мене немов у вогні. От гадство. Ледве обійшлося. Я зазираю в його обличчя. Ще один хлопець, що спробував наїбати мене, як Ніно. Отак тобі, довбойобе. Кров із його голови починає збиратися в калюжу, гладку й блискучу, мов нафта. О Боже правий, невже я… я його вбила?

Ку-ку.

Ой, ви тільки погляньте. Годинник і досі працює.

Я даю йому ляпаса. Сильного. Він не ворушиться. Навіть не здригається.

– Ну ж бо. Прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ, – вимагаю я.

– Цього разу тобі не вийти сухою з води.

Серце в мене починає битися швидше. Я тремчу. Мене нудить. Що я зробила? Хто я така? Я піднімаю руку до його обличчя. Шия в нього тонка й жилава, шкіра на ній висить, мов у індика. Намагаюся намацати на ній пульс. Ледь помітна ниточка, схоже, слабшає від найменшого тиску. Не відчувається нічого. Жодної, навіть легенької, пульсації. Він тихий. Нерухомий. Мертвий.

Ні, ні, ні, ні. Ким я стала?

– Мені здавалося, що тобі подобається вбивати, – говорить Бет. – Здавалося, що це для тебе «природно».

– Мені справді подобається вбивати. Але це було не за планом.

– Ти ніколи нічого не робиш як слід.

Гаразд. Добре. Охолонь, Алві. Це сталося серед ночі. В якійсь дірі. Я можу просто зникнути.

Я підіймаю пошарпану сумочку Бет від «Гермес» і прямую назад, у порожній провулок.

Оглядаю стіни, чи немає ніде камер відеоспостереження. Озираюся на труп, що мокне під дощем. І все ж, хто він, у біса, такий? І звідки він, у греця, знав моє ім’я? Я зупиняюсь. Я не можу піти, доки не дізнаюся. Маю повернутися. Лише на якусь мить. А потім заберуся звідси. Я біжу назад до тіла, присідаю над ним. Засовую руку в кишеню його куртки й намацую шкіряний гаманець.

У ньому румунська картка – посвідчення особи. Згідно з нею, його звали Драґос Ґабор, але це ні хуя не означає. Це Ніно послав сюди цього хлопця, щоб обібрати мене? Чи щоб уполювати мене й заманити в якесь тихе місце? Я вдивляюся в його потворне обличчя. Чи він теж із їхньої банди?

Я кидаю гаманець у смітник. Грошей там усе одно немає. Перевіряю ще одну його кишеню. Два мобільних телефони. Це дивно – два телефони. Один для дружини і один для коханки? Один із них схожий на телефон Ніно. У нього був такий, побитий життям старий «Соні». Чорний, із репнутим екраном. Може, це просто випадковість…

Але потім до мене доходить.

Ніно тут немає, еге ж?

Тільки його дурнуватий телефон.

Він, падлюка, мене перехитрував. Я так і знала. Він, либонь, знав про застосунок. Б’юся об заклад: Ніно заплатив йому, щоб він привів мене сюди. Що ще напланував той йобаний гоблін?

Я почуваюся ніби під водою, все глибше, потопаю, шукаю вихід, зовсім розгублена. Знов оглядаю провулок, але тут нікого, принаймні поки що. Треба забиратися звідси.

Я переглядаю контакти в телефоні Бет, прокручую їх тремтливими пальцями. Екран блищить, мокрий від дощу. Зрештою я знаходжу «Ніно Бруска». Натискаю «виклик» і чекаю.

За мить «Соні» починає дзвонити. Я беру його та дивлюся на екран: «Елізабетта Карузо». Так почали звати мою сестру, коли вона вийшла заміж. Ось і доказ: це телефон Ніно. Я чую його автовідповідач: «Ciao, sono[23] Ніно Бруска…» – і вимикаюсь. Не можу чути його голос. Здається, що він десь поруч.

Я запихаю телефон у свою сумку та дивлюся на чоловіка. Про що я тільки думала? Не можна кидати його тут. Я маю діяти швидко. Не слід гаяти ані секунди. Я хапаю його за литки й тягну, висолопивши кінчик язика з куточка рота. Мені доводиться йти спиною вперед, нахиляючись, щоб врівноважити його величезну вагу. Але навіть так він важкий. Хух, і чому трупи стільки важать? Я скидаю взуття на високих підборах. Так краще. Він середньої статури, середнього зросту, але якийсь важчий, ніж здається. Я смикаю його, і його тіло тягнеться по землі, ніби замість кісток у нього металеві труби. Його обличчя скорчене в гримасу. Ряба шкіра – брудно-біла. Я відкидаю з дороги кілька пакетів зі сміттям – чується хрускіт розбитого скла – і підтягаю тіло до стіни. Кожен мій м’яз напружується. Молочна кислота. Пекучий біль.

Я хапаю пакет і кидаю йому на обличчя. Ще один куль сміття – йому на груди. І ще пару – на ноги. Ну й досить, принаймні поки що. Він не буде тхнути ще пару днів. Але до того часу я вже зникну, давно й далеко. Та й тут уже й так добряче смердить.

Я відступаю й оглядаю його імпровізовану могилу. Жодних ознак тіла, лише купи сміття. Непогано, хороша робота. Думаю, я впоралася. Добре, з урахуванням усіх умов.

Тепер іде справжній дощ, і прохолодні краплі поцілунками падають на мою шкіру, яка палає. Я глибоко зітхаю, почуваючись уже краще. Спокійна, зібрана. Я молодець. От бачиш, Алві, ти професіонал. Не варто лякатися. Я розглядаю свою пошарпану сумочку «Гермес». Вона вкрита гидкою грязюкою. Брудно-чорна. Я накидаю її на плече та запалюю собі цигарочку.

Я пробираюся порожнім аеропортом, позіхаючи, брудне взуття несу на зігнутому пальці. Мені треба купити ще один квиток. Назад, до Лондона. Неймовірно. Таке грьобане марнування грошей. Я ж щойно приїхала сюди. Сподівалася найближчими днями опинитися в Монако. Попивати «Неґроні» в Монте-Карло, тринькаючи свої нові величезні статки на «Діор» та «Ів Сен-Лоран». Але ні. Поки що ні. Нам спокій тільки сниться. Тож, здається, час повертатися до рідної Британії. Жодна каса ще не працює, тож я не можу купити квитка в один бік. Падаю на стілець у залі очікування. Доведеться мені чекати. Повірити не можу, що Ніно обвів мене круг пальця, покидьок. Тепер я справді, справді розлючена. Чорт забирай, що за гру він веде? Надсилає мені квіти, романтичну цидулку, а потім наймає якогось придурка, щоб той мене вбив? Вам доводилося чути про щось більш шизофренічне?

О Господи, та він же гірший за Бет.

Сидіння тверді, пластикові, і я просто під струменем вітру з кондиціонера, перед широкоекранним телевізором. По телевізору йдуть румунські новини, з вимкненим звуком і з субтитрами. Навряд чи той крадій потрапить до новин, якщо/коли його знайдуть. Він не був молоденькою білявкою, як Бет. Він був не надто гарненький (один або два бали з десяти). Сподіваюся, що я досить добре його сховала. Може, варто повернутися назад і перевірити? Але ні. Головою думай, Алвіно. Ніколи не можна повертатися на місце злочину, це головна прописна істина. Їм ніколи не знайти знаряддя вбивства (мої руки прикріплені до моїх плечей). Жодних відомих мотивів. Жодних камер, я ж перевіряла. Я виїду з цієї країни за лічені години. Усе це мені вдається краще й краще. Я витягаю руки над головою, знову позіхаю й розслаблююся.

Я беру айфон Бет і клацаю на застосунки.

Цікаво, чи є в Бет «Тіндер».

Розділ п’ятий

Видалю той дурнуватий застосунок для стеження. Він більше не потрібен. Як мені далі шукати Ніно? Що мені зробити? Може, я багато годин тут просиджу, доки не вилетить наступний літак до Лондона. Клацаю мобілкою Бет. «Тіндера»[24] немає. Це була не її царина. Навряд чи вона взагалі про таке знала. Чи про «Геппн»[25], чи про «Гіндж»[26], чи про «Ґріндр»[27], чи про «Бамбл»[28], чи ще про щось таке. Я завантажую «Тіндер». Мені просто цікаво. Хочу побачити, який вигляд мають місцеві жителі. Чи є в мене час на швидкий секс в аеропорту? Я могла би влаштувати коротенький курортний роман. Міг би з’явитись якийсь приголомшливий румунський кардіохірург і вибити землю в мене з-під ніг… Я завантажую застосунок, знаходжу фотку Бет і реєструюсь як Бейонсе. Ну а що? То й що, що це фейк? Таке зараз і є все моє життя.

Так.

Так.

Так.

Так.

Зустрічі шукаю.

Аж слиною стікаю.

Стефан.

Крістіан.

Міхай.

Ніколае.

Хлопчику, та ти соковитий.

З кимось таким мені час би убити.

Модель?

Дублер?

Бетмен.

Спайдермен.

М’язистий, як той Супермен.

Губи закличні.

Він фантастичний.

Накачані груди.

Він супер усюди.

Член довжелезний.

Хочу безмежно.

Гм, цікаво, чи є Ніно в «Тіндері». Ну звісно ж є. Він хижак «Тіндера». Навіщо взагалі реєструються в «Тіндері»? Щоб познайомитися з майбутнім чоловіком/дружиною? Для тривалих щасливих відносин?

БОЖЕ МІЙ.

Я МОЖУ ЗНАЙТИ ЙОГО В «ТІНДЕРІ».

Я можу його відстежити за допомогою «Свайп Бастера»[29]. Алві, ти довбаний геній. Це має спрацювати. Це неперевершено.

Єдиним можливим дрібненьким недоліком є те, що телефон Ніно в мене. Але я готова побитися об заклад, що:

1. У нього вже є новий телефон.

2. Він уже встиг завантажити «Тіндер».

(Чоловікові з таким лібідо секс потрібен щонайменше двічі чи тричі на день. Б’юся об заклад, що він там просто зараз, у цю хвилину. Гаяти не можна ні секунди.)

Так, куди, в біса, Ніно міг податися? Наважуся припустити, що до Італії. Не на Сицилію, це надто вже ризиковано. Його розшукують поліцейські та гангстери. То, може, в Неаполь? Хіба він не згадував його, коли ми планували нашу втечу?

Я пишу в «Свайп Бастер», що шукаю когось на ім’я Ніно Бруска й що востаннє він з’являвся десь у Неаполі. Уводжу фейкову електронну адресу, щоб дізнаватися про результати. У папку «Вхідні» приходить повідомлення.

Нічого. Нічогісінько. Його неможливо знайти. У Неаполі немає нікого, кого б так звали. Можливо, він підписався Джанніно Бруска? Або взагалі якимось іншим іменем?

Оххх. Так у мене скоро руки опустяться. Має бути якийсь простіший шлях.

Я ґуґлю «Як знайти когось у “Тіндері”». Мені видає «Альбіон Сервісез». Тут використовується технологія розпізнавання обличчя. Усе, що мені потрібно, – фотографія. Може, у Бет у телефоні є хоч одна? Я проглядаю її галерею. Тисячі фоток маленького Ерні. Кілька селфі Бет у новій сукні. Кілька типу художніх знімків амфітеатру в Таорміні. І… Оооо, а це що таке? Святкування дня народження. Схоже, це вечірка Амброджо. І Ніно тут є. Так, це він, жодних сумнівів. Стоїть поряд з Амброджо, що задуває свічки. Там темнувато, і його обличчя дрібне, але це може… це може просто спрацювати. Я обрізаю фото та збільшую злочинне спокусливе обличчя Ніно. Завантажую його до програми пошуку та намагаюся вгадати місто. Я знов пробую Неаполь, про всяк випадок. Вбиваю електронну адресу та чекаю… Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо.

У папку «Вхідні» надходить повідомлення.

Ні. Там його немає.

Чорт. Бля. Лайно. Гадство.

А як щодо Лондона? Чи може він досі бути там?

Я вводжу це місто. Завантажую його обличчя. Обличчя, що затьмарило б усіх янголів… Я зітхаю. Сором мені, про що я лише думаю. Я натискаю «Пошук» і кусаю нігті. Якби ж це спрацювало.

Ще одне нове повідомлення в папці «Вхідні».

Нічого. Спробую ще раз.

Рим? Може, там? Це ж Італія.

О БОЖЕ МІЙ, ЦЕ ВІН.

Це, схоже, зовсім нове фото Ніно, без капелюха (що запханий у мою сумку). «Ніно Бруска, 39 років, Рим». Це крутіше за крутість. Я завжди хотіла побувати в Римі. Він точно очолює перелік місць, які я хотіла б відвідати, перш ніж померти. (Рим, Гавана, Лас-Вегас, Банґкок.) Я чула, що там неперевершені секс-клуби. Усе складається просто чудово.

Каси нарешті відкрилися. Я купую квиток в один бік до Рима і чекаю біля воріт. Подорожую під іменем моєї сестри, адже Алві офіційно вважається мертвою. Мій паспорт могли й заблокувати. Не варто ризикувати. Літак злітає за п’ятнадцять хвилин, і я, бля, вже не можу дочекатися. Я сиджу, соваюся на місці й дивлюся новини.

Ох, бля, це ще що таке?

Я витріщаюся на екран телевізора.

Ця жінка – моя мати.

Що вона, в біса, робить у телевізорі? Це що, шоу про оцінювання антикваріату? Та ні, не воно. Камера наближається до вкритого автозасмагою обличчя матері: бездоганний макіяж, об’ємна зачіска, три низки перлового намиста. Я не чую, що вона говорить. Намагаюся (без успіху) прочитати по губах. Вона чимось віддалено нагадує біляву Маргарет Тетчер, в обох є щось однаково диявольське… Вона колихає на руках заснулого маленького Ернесто, погляд її спрямований у камеру, і мені майже здається, що вона дивиться просто на мене. Я також дивлюся прямо на неї, не моргаючи, не дихаючи, напружена, мов кішка в засідці. Я бачу її вперше за кілька років. Вона анітрохи не зістарілася, мов одне з тих радіоактивних яблук, що продаються в супермаркетах. Може, її заморозили в кріогенній камері та щойно реанімували? Позаду неї – залишки вілли Елізабет, почорнілі, зруйновані вогнем, жевріють і димлять, неначе після авіакатастрофи. Пальми, квіти, кущі жасмину – все вигоріло дотла, перетворилося на попіл, на пил. За її правим плечем виблискує басейн. Я здригаюся на стільці.

На екрані з’являється фото Бет з її медового місяця в Кенії, з великими літерами: «ЕЛІЗАБЕТ КАРУЗО». У мене холоне всередині. Гадство. Тепер це офіційно. Копи шукають мою близнючку. Я впевнена, що вона потрібна їм, щоб допитати щодо мого вбивства. Тобто, звісно, я їм потрібна. Мама благає про допомогу в її пошуку, це видно з відчаю на її обличчі. Б’юся об заклад, поліцейські думають, що я щось знаю. Вважають мене за свідка чи ще гірше. Чи вони підозрюють, що це я вбила власну сестру? Ні, ні, ні, все надто заплуталося. Тепер вони стежитимуть за її довбаною мобілкою. Чому я? Ой, як усе безладно.

Дзінь.

Що ще?

Електронний лист від моєї матері. Я натискаю на текст.

Від: Мевіс Найтлі MavisKnightly1954@yahoo.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 1 вересня 2015 08:56

Тема: RE: Де ти є?

Елізабет, янголе, ти отримала мого останнього листа? Мене охоплює страшенний стрес. Ніхто тут і гадки не має, куди ти поділася. Я сповнена тривогою по вінця. Я очей не стулила, і це не через зміну часових поясів, запевняю тебе. Мігрені. Сухо в роті. Шкіра свербить. Екзема під колінами. У мене з’явилася виразка шлунку. Це психосоматика, я просто впевнена. Гострий біль у центрі живота, за два дюйми над пупком. Дуже дошкульний. Я просто навпіл згинаюся від болю. Можу пройти лише два-три фути, а потім мені треба знову сісти. Це надлишок шлункової кислоти. Мені потрібно поїсти крейди. Звичайно, мій лікар в Австралії, а тутешній аптекар не говорить англійською. Я втомлююся вже від того, що це пишу. Можеш, будь ласка, перетелефонувати мені?

P. S. Тебе шукає поліція. Хочуть щось у тебе запитати про твою сестру.

Я закочую очі та видаляю листа, потім вимикаю телефон сестри й запихаю його в сумочку.

Якщо поліція шукає Бет, то мені доведеться бути Алві. Коли дістанусь до Рима, скористаюся паспортом Алвіни. З карткою Бет я пройшла контроль, але це було до того, як цю новину оприлюднили. Якщо… якщо тільки не… О Боже. Поліція точно заблокує паспорт Алві. Але скільки часу на це треба адміністратору після того, як хтось відкинув копита?

Оголошують мій рейс, і ми сідаємо в літак. Стоячи в черзі, я вкриваюся потом. Що мені робити, коли ми дістанемося до Італії? Хто я, в біса, така? Алві чи Бет?

Розділ шостий

Міжнародний аеропорт Рим-Фіумічіно імені Леонардо да Вінчі, Рим, Італія

– Passaporto[30], – каже чиновник, його голос приглушено долинає з-за скла. Я розглядаю долоню його витягнутої руки, глибоку лінію серця, лінію життя, усі його довбані лінії.

Мої пальці стискають паспорти на дні моєї сумки. Мабуть, варто просто піти назад і повернутися на літак. Або назавжди оселитися просто отут, як той хлопець в аеропорту Джона Кеннеді. Довічний дьюті-фрі шопінг і нестача вітаміну D. Але ні, я не можу. Це просто смішно. Ніно в Римі. Ось там я й маю бути. Я непереконливо намагаюся всміхнутися й дістаю свій власний паспорт. Простягаю його чоловікові. Він про щось теревенить італійською зі своїм колегою. Ти крута, Алвіно. Тримайся невимушено. Я ледь дихаючи дивлюся, як він гортає багряну книжечку. Серце в мене шалено калатає. У грудях стискається. Вимушена усмішка ледь тримається, і я впевнена, що лоб блищить.

Я розглядаю фото в паспорті та читаю догори дриґом:

НАЙТЛІ

АЛВІНА

ГРОМАДЯНКА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

10 ЖОВТ 89

САЙРЕНСЕСТЕР

(Ой, це ж місто римлян. Йому сподобається.)

Я розглядаю задній бік його комп’ютера. Це на екрані щось блимає? Ну чому так довго?

– Benvenuto[31], – з усмішкою каже він. Віддає мені паспорт і підморгує.

– Ой. Так. Benvenuto, – відповідаю я.

Я хапаю паспорт і вшиваюся, змішуюся з натовпом. Повірити не можу, що він мене пропустив. Можливо, співробітники аеропорту не знають, що я мертва? Чи він був надто зайнятий сміхом і жартами, щоб помітити, що монітор блимає червоним? Хай там як, слава яйцям за це. Я дісталася до Італії.

Забігаю до найближчого туалету та витріщаюся на дівчину в дзеркалі. Обличчя моєї сестри теж розглядає мене. Це її очі, а це її рот. Це наш ніс, всипаний веснянками, кінчик якого трохи задирається догори. Я схожа на Бет, але зі страшного похмілля. Мене розшукує поліція. Моє обличчя показували по телевізору (обличчя Бет, але ж ви розумієте, про що я). Копи мене впізнають. Що мені робити? Треба змінити форму носа чи ще щось таке. Потрібно майстерно замаскуватися. Слід би зрізати волосся, але я страшенно цього не хочу. Я його цілу вічність відрощувала. (Після необміркованої стрижки далекого 2011 року були довгі роки «середньої» довжини.) Я могла б перефарбуватися, але каштановий – це надто очевидно. Синій, зелений, жовтий, червоний, рожевий? Вони можуть очікувати, що я підстрижуся, тож, може, варто наростити волосся? Носити величезний капелюх, що відвертатиме увагу. Купити дзеркальні сонцезахисні окуляри. Може, зробити десь пірсинг? Тату? Але змінити форму носа – так, це саме те, що треба. Тоді в мене буде зовсім інше обличчя. Дженніфер Ґрей із «Брудних танців» стала геть несхожою на себе. Мені потрібен маленький, крихітний носик-ґудзик, не більший за родимку. Просто хвилька, мов у коміксах манґа. Кирпочка диснеївської принцеси.

Я виходжу з аеропорту й ловлю таксі.

Але перш за все мені потрібне житло. Знайду квартиру на «Ейрбнб»[32]. Це краще, ніж іще один готель. Жодних покоївок. Жодних допитливих адміністраторів. Вікна, з яких можна вилізти. Оселюся на місяць, але ще подивимось. Якщо мені тут подобається, як знати? Я можу залишитися на скільки завгодно. (Тобто якщо я виживу, звісно.) Але поки що місяця має бути цілком достатньо. Я тут з однією-єдиною метою – знищити того stronzo[33]. Ну і шопінг, звісно. Я впевнена, що тут крутезні магазини. У мене є 200 000 євро. Поки що я заплатила лише за квитки та шампанське. Я хочу поїхати в довбану «Прада». І там скупити весь магазин.

* * *

Трастевере, Рим, Італія

Я така рада, що опинилася тут, що в думках у мене сам складається хайку:

О, Рим. Спокусник.

Де ж ти, падлюка такий,

Досі був? Цьом-цьом.

Це місто до біса прекрасне. Навіть краще, ніж у фільмах. Я думала, що «Ангели і демони» – суцільний фотошоп, але ні, це місце й є просто неймовірне. О, вічне місто. Caput Mundi. Столиця цілого довбаного світу. Місто Цицерона, Вергілія та Овідія. Вулиці сповнені латинської любовної елегії. Будинки – мармуровий оргазм. Рим. Батьківщина «Фенді», «Булґарі» та Валентіно Ґаравані. Колізей. Римський Форум. «Фраскаті» (оте ігристе вино). Ізабелла Росселліні. Піца. Паста. Секс і мода. Франческо Тотті (красунчик).

Я опускаю вікно таксі та висуваю голову в навколишній вітер, моє волосся, мов прапор, тріпотить позаду мене, гаряче сонце обпікає мою шкіру. Я відчуваю пристрасний запах сексу та смакую літню спеку. З терас барів долинає аромат густої чорної кокаїново-міцної кави. Я розглядаю чоловіків у костюмах «Ферраґамо», що блискавично їздять на подібних до ос «веспах», вливаються в потік транспорту та випадають із нього і СИГНАЛЯТЬ, СИГНАЛЯТЬ, СИГНАЛЯТЬ. У них затемнені окуляри, цигарки в зубах і засмага не гірша, ніж у Девіда Гассельгоффа. Чорт, обожнюю італійських чоловіків. Я переспала б із будь-яким із них.

– Гей, у вас є якась інша музика? – питаю я байдужого таксиста.

Він підіймає погляд у дзеркало заднього огляду.

– Це Ліґабуе. Він крутий.

– Я не розумію, що він каже, – пояснюю я. – «Бла-бла-бла-бла-бла».

Водій зітхає та натискає кнопки свого цифрового ретрорадіо. Знаходить пісню англійською.

– Супер. Можете зробити голосніше?

Він додає гучності. Лунає «Wrecking Ball». Я киваю головою в такт басу й пританцьовую на своєму сидінні. Я обожнюю Майлі, вона крута засранка. У неї є татуювання з авокадо. Я хочу набити тату, доки я тут. Думаю, «СМЕРТЬ НІНО» або, можливо, просто «НАХУЙ». Подивимося, в якому настрої я буду.

Струшую у вікно попіл із цигарки. У сухому повітрі висить пил. Машини ніби повзуть жвавими міськими вулицями. На фоні неба окреслені куполи, колони, шпилі та височенні сосни. Це прекрасно. Господи, я вже закохалася в усе це. Бля, це справжня поезія. Це що, собор святого Петра? Ми, мабуть, поблизу Ватикану. О Господи, я неодмінно відвідаю могилу Джона Кітса. Цього покійного хлопця я просто обожнюю. Серйозно, він справжня легенда. «Тобі лишень безсмертя дар діставсь!»[34]

Ось статуя Богородиці, із підсвіченим світлодіодами німбом. Її пофарбована сукня потріскана й синя. Вона завжди нагадує мені Бет.

– Це Трастевере, – перекрикує водій гучну басову партію.

Майлі виспівує про початок війни. Здається, я її чудово розумію.

Автомобіль гальмує біля бордюру, і я плачу водієві. І збираюся виходити.

– То йди вже, божевільна англійська дівчино.

Моя рука на ручці дверей, але я не рухаюсь. Я визираю назовні, на вулицю. Ніно десь тут. Так повідомив «Тіндер». Він не бреше. Я пригадую бензопилу. Тіла. Кров. Я пам’ятаю ту яму в землі в лісі. «ЯКЩО ЗМОЖЕШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ». Але що, як він мене наздожене? Куля між очей? Охайно перерізане горло? На тротуарах повно темноволосих чоловіків. Будь-хто з них може виявитися ним…

– Allora?[35] – вигукує водій. Він совається на своєму сидінні та хмуриться.

Я не зможу просидіти тут увесь день.

Ще раз озираюся вусібіч.

Не зробить же він цього серед білого дня, перед усіма цими крамницями.

Я вистрибую з таксі й грюкаю дверима.

– Vaffanculo[36], – кажу я.

Я наміряюся увімкнути «Ейрбнб» і знайти собі нову квартиру, аж тут згадую, що поліцейські шукають мою сестру. Не можна користуватися її телефоном. Його відстежують. У мене досі є мій старий «Самсунґ», але я не можу ризикувати та вмикати його. Ні, тут є лише один вихід. Я куплю собі одноразовий телефон. Тут через дорогу є італійська версія «Карфон Вергаус». Я перебігаю жваву вулицю та заходжу туди.

Квартира приткнулася в звивистому бічному провулку. Горщики з квітами. Плющ. Балкони. Тут тихо. Усамітнено. Безлюдно. Ніхто не почує крику.

Я зустрічаюся з господарем моєї нової квартири (два бали з десяти. Отож не всі італійські чоловіки красунчики. Забираю свої слова назад). Він дає мені ключі, а я даю йому гроші. І він знову зникає.

Та ви, либонь, жартуєте: п’ять сходових прольотів? Та це ж убивство. Не помітно ані ліфта, ані ескалатора. Я розпашіла та вкрилася потом. Сподіваюся, це було варто зусиль. Думаю, що на верхньому поверсі безпечніше, тож це плюс, як на мене. Я відчиняю двері, і… о Господи! Це справжній палац. Куди там тому «Рітцові». Це все моє, а тут навіть королева могла б жити. Я кидаю сумку в передпокої та пурхаю кімнатами й нескінченними коридорами, пальцями обмацую панелі, якими обшито стіни, а мої ноги ледь торкаються підлоги. Я ковзаю на мармурових кахлях і захоплено кружляю кімнатами. На дерев’яних стінах виписані бездоганні пейзажі: пишна зелена трава та сонячне небо, янголята, ліси та квіти. Стелі високі, позолочені. Кришталеві люстри. Це розкішно, краще за стару віллу Бет. Ліжко з балдахіном і французькі шафи. Аромат бджолиного воску та жасмину. Я закохалася. Залишуся тут назавжди (принаймні доки я ще жива).

Наповнюю ванну водою, від якої йде пара, напускаю надто вже багато піни та глибоко занурююсь. Нарешті я тут. Я заслуговую на насолоду. Моя рука просковзує між моїми ногами. Я мокра. Я торкаюся до себе…

Ніно. Ніно.

Але я не можу зосередитись. Надто неуважна. Умикаю телефон Бет, на півхвилинки. Навряд чи за такий час його встигнуть відстежити. Мені потрібно перевірити, чи нема більш ніяких новин. Я могла пропустити щось важливе.

Дзінь.

Повідомлення з невідомого номера.

«ЩО ЗА ХУЙНЯ? ТИ ВБИЛА МОГО ХЛОПЦЯ?»

Ха. Це Ніно. Він, либонь, помітив, що його чоловік зник, і скумекав, що до чого. А знаєте що? Я не відповідатиму. Хай сам поміркує. Хай потурбується через це…

Я відкладаю телефон, а потім знову беру його. Відкладаю. І беру.

Не слід мені писати Ніно з телефона Бет, копи можуть простежити сигнал. Поряд – мій новий, тимчасовий телефон. Я набираю номер Ніно.

«ТАК, І ТИ НАСТУПНИЙ».

«Надіслати».

Це має його вивести з рівноваги.

«ДО РЕЧІ, ЦЕ Я. У МЕНЕ НОВИЙ ТЕЛЕФОН».

Це я також надсилаю.

Я видаляю його повідомлення та сердито хмурюся, потім вимикаю телефон моєї сестри. Краще більш його не вмикати. Це вже й так було надто довго. Я кидаю недопалок у різьблену мильницю, потім завантажую «Тіндер» на свій новий телефон. Вичищаю кров з-під нігтів. Пальці ніг стирчать із бульбашкової гори. Я виходжу з ванни в хмарині пари, пахуча, напудрена й чиста до блиску. Ані на обличчі, ані на ногах жодного бруду, жодної крові. З волосся не стирчить листя. Я оглядаю себе. Неперевершене божество. Чому він не відповів? Ніно – недоумок.

Знову «дзінь».

Ах, ось воно.

«ОБОЖНЮЮ, КОЛИ ТИ ГОВОРИШ БРУДНІ РЕЧІ».

* * *

Барберіні, Рим, Італія

– Але як це може бути терміновою необхідністю?

– Гаразд, так, може, це й не те щоб терміново, але відкладати точно не можна.

– Не можна?

– Так.

Адміністраторка морщить свого крихітного носика й оглядає мене з голови до п’ят. У неї бездоганні риси обличчя та ідеальна шкіра. Ні, справді, на сто відсотків ідеальна, ніби вона з іншої планети. Це не нормально. Я ніколи не бачила такої бездоганної шкірки, як у неї. Навіть у Бет не така. Навіть у маленького Ернесто. Її ніби зробили з пластмаси й пофарбували фарбою з балончика, як якусь блискучу нову машину. Її шкіра так світиться, що на якусь мить я забуваю про все. Що вона з нею робить? Як їй вдається так сяяти? Може, в неї необмежений доступ до ботоксу, тому що вона працює в цій клініці? Або до тієї кумедної штуки, мікродермабразії, коли з тебе знімають верхній шар шкіри, ніби ти якась змія? «Вампірські» маски з власної крові? Грязьові маски? Лазер? Цікаво, їм співробітники не потрібні?

– Гееееееееей! – вигукує вона.

Схоже, я на неї витріщалася. Може й слину пускала. Про що я говорила? Шкіра м’яка, мов у немовляти.

– Ой. Так. Розумієте, я поспішаю. Мені може знадобитися зникнути в будь-яку хвилину, але перш за все мені треба зробити цю процедуру.

– Так. Розумію. А куди зникнути?

– Я ще не знаю.

Де, в біса, той Ніно?

– Так, прояснімо все, – каже вона. – Ви хочете, щоб я запитала доктора Піранделло, чи є в неї час зробити термінову ринопластику?

– Ні, я ж вам казала. Мені треба змінити форму носа.

– Ринопластика – це й є зміна форми носа.

– То якого ж біса ви так і не скажете? – Англійська точно не є її рідна мова.

Вона зітхає.

– Сьогодні?

– Так, саме так.

Мені слід рухатися далі. Не можна зависати на одному місці. Кожна мить має значення…

Вона дивиться на годинник. «Омеґа», як у Бет. (Я раптом відчуваю, яке пусте в мене зап’ястя. Я продала годинника Бет, але все гаразд. Тепер у мене є той годинник із зозулею, і ви знаєте, він стає мені дедалі ріднішим.) Я бачу, що вона спантеличена, хоча насправді все дуже просто.

– Ви можете просто потелефонувати їй і запитати?

Вона дивиться на мене глибокими синіми очима, лазуровими, як небо над Сицилією, – кольоровими лінзами.

– Я перевірила її графік. Це не так просто. Ми зазвичай рекомендуємо провести одну чи дві консультації, а потім пацієнти чекають щонайменше зо два тижні, щоб переконатись, що вони не передумали. Що вони все добре обміркували…

– Угу. Усе гаразд. Я не передумаю.

– А ще ж операційна; нам потрібно замовити приміщення, медсестру, анестезіолога…

Дихання в неї свіже, як жуйка з перцевою м’ятою. Коли вона вимовила це слово – «анестезіолог», – це було ніби крок із літака в крижану тундру. Як арктичний бриз. Не хочу навіть думати, чим тхне в мене з рота. (Я наміряюся купити електричну зубну щітку, гарну, як у Амброджо та Бет.) Сподіваюся, що вона не помітила запаху вина. Я досі відчуваю присмак крові відтоді, як упала з унітаза, коли в мене була глибоко розсічена нижня губа. Доведеться говорити з напівзакритим ротом. Куплю «Губбу-Буббу». Я нахиляюся над її столом, так, що опиняюся за кілька сантиметрів від неї.

Вона кривиться. Та й біс із нею.

– Скільки?

– Даруйте?

– Просто назвіть суму. Скільки потрібно?

– Ви що, хабаря мені пропонуєте? – перепитує вона.

Та вона заслуговує на приз.

– Господи ж ти Боже мій! Я поспішаю. Скільки коштує зробити це сьогодні?

Я стукаю пальцями по її столику… Стук, стук, стук, стук. О, вийшло схоже на вступ до «Firestarter»[37].

– Справа дійсно не в грошах.

Бачу, ми йдемо в глухий кут.

– Гаразд. Хуй з вами. Піду до когось іншого.

– Спробуйте доктора Бальдассіні. Через дорогу. Він мені зробив носа, – пропонує вона.

Я вириваюся з дверей і мчу сходами донизу, під палюче сонце. Арррррр. Це вже не смішно. У мене скоро сонячні опіки будуть. От аби в мене була парасолька від дощу або від сонця. Парасольки завжди нагадують мені про нього. Ні, не про Ніно, про Амброджо. Вони нагадують мені про той вечір, коли ми вперше зустрілися. Ми слухали пісню Ріанни «Umbrella», але я об заклад готова побитися, що він цього не пам’ятає (і не лише тому, що він мертвий). Це був лише роман на одну ніч, але я хотіла більшого. Я втратила цноту та завагітніла, лише за одну ніч. Непогано. Вельми ефективно. Але я втратила дитину, а моя близнючка вкрала мого хлопця. Я ж казала, яка вона сука. О, Амброджо, bello mio[38]. Він став таким розчаруванням. Якби лише в нього був більший член, усього оцього не сталося б.

Я мчу дорогою повз «фіати», «феррарі» та «мазераті», що стоять уздовж бордюру. Чую, як машини зіштовхуються, труться одна об одну. Гудіння «весп». Сигнали клаксонів. Я проходжу повз високі білі елегантні будинки, усі зайняті операційними, приватними лікарнями та психоаналітиками. На блискучій латунній табличці на стіні вигравіювано: «Dr Baldassini». Ооо, це місце здається дуже багатообіцяльним. Тут зовні табличка з зображенням дівчини, трохи схожої на Бет. Я підіймаюся сходами та натискаю кнопку дзвінка. Заходжу крізь величезні, солідні двері. Усередині прохолодно, гарні високі стелі. Аромат мадагаскарської ванілі. Юка в горщику. Я крокую чорними й білими кахлями до жінки на рецепції.

– Вітаю, можете мені допомогти? – кажу я. – Це дуже терміново.

– Заходьте, – запрошує чоловічий голос з італійським акцентом.

Я дивлюся на платинову білявку на рецепції. Вона киває та всміхається.

Я відчиняю двері та ступаю всередину, вдихаючи лікарняне, медичне повітря. Пахне так, ніби тут перестаралися з «Містером Мускулом»; усе здається неймовірно чистим і яскравим.

– Чим я можу вам допомогти, міс, гм, міс?..

Я різко вдихаю:

– Бейонсе.

Я зачиняю за собою двері.

Ого.

Доктор Бальдассіні надто спокусливий, щоб бути хірургом. Він стоїть переді мною, приголомшливий, сліпучий, схожий на якогось бога в хрумтливому білому халаті. Зі стелі сяють точкові світильники. На шиї в нього висить стетоскоп. Це так круто, ексцентрично, сатирично, як на якомусь показі моди. Я точно бачила якісь такі аксесуари на подіумах «МакКвін» минулої весни. Його сорочка вгорі не застебнута (на два ґудзики), і я помічаю волосся на грудях. Його дизайнерська стрижка скульптурна, досконала. На щоках з’являються ямки, коли він усміхається. У нього гарна статура. Ідеальний зріст. (Схоже, я нерівно дихаю до італійців.)

Це таке марнування.

Я уявляю його самотнє життя в операційній, за білою марлею, хірургічними масками, в кумедному блакитному костюмі. У водонепроникних чоботах. Хірурги носять шапочки? Таке обличчя треба вивішувати на білбордах, щоб жінки з усього світу ним милувалися. Цікаво, він уже народився з такою американською щелепою? Це його справжнє підборіддя?

Він дивиться мені в очі, таким сповненим гідності поглядом. Я теплішаю, сповнююся чуттєвості зсередини, як швейцарське сирне фондю з білим вином. Він простягає мені руку. Потискає міцно, ніби для нього це дійсно щось означає, шкіра в нього тепла та гладка. Я підходжу трохи ближче, вдихаю його. Його лосьйон після гоління якийсь пряний – «Неролі Портофіно» від Тома Форда. Бергамот, амбра, розмарин, лимон… (Мої ніздрі пропадають ні за цапову душу, я мала стати професійною нюхальницею, парфумером у «Ів Сен-Лорані» або, можливо, nez[39] у «Шанель».) Хоч би ця операція не зіпсувала мій бездоганний нюх.

– Сідайте, будь ласка.

Я сідаю на футуристичний стілець, неначе вкрадений із космічного корабля, й оглядаю стіл, вкритий дивними кульками: вони прозорі, просвічуються, мов медузи (але без жалких щупалець). Мені десь із хвилину потрібно, щоб зрозуміти, що то таке.

Лікар помічає мій погляд.

– Візьміть.

Він нахиляється до мене над столом і дає мені аморфну силіконову кульку.

– Це найвища цінова категорія. Імпланти «Аллерґан». Це розмір 450cc.

Я беру її й стискаю. На дотик чимось нагадує пластилін «Плей До».

– О. – Я кладу кульку назад на стіл. – Так. – Усе це якось дивно, чесно кажучи.

– То що я можу сьогодні для вас зробити?

Садомазо? Анал? Легенький, лайтовий бондаж? Може, добре розважимося втрьох: я, ви та Джордж Клуні? Або можете роздягнутися, щоб я подивилася?

Він відхиляється на спинку свого шкіряного крісла та складає руки за головою.

– І, будь ласка, можете називати мене Леонардо.

Леонардо? Добре.

Голос у нього наче солона карамель – глибокий, низький, рівний. Я готова об заклад побитися, що він чудово вміє спілкуватися з пацієнтами. Це важлива риса для лікаря – заспокійливий голос. Незабутні інтимні розмови. Він може сказати, що тобі тиждень жити залишилось, але таким голосом, що ти просто подумаєш: «Ну й гаразд».

Леонардо всміхається. Він бере три силіконові кульки й починає жонглювати. Він крутий.

– Моя адміністраторка говорила про термінову операцію? Зазвичай ми такого в цій клініці не робимо, але я впевнений, що, якщо ми дійдемо згоди щодо суми, яка покриє неминучі додаткові витрати, ми зможемо щось вирішити.

– Справді? Зможете?

– Звісно. Часу трохи замало, але я подумаю, що можу зробити.

– Чудово. Блискуче. Неперевершено.

Я знала, що десь відшукаю такого несумлінного лікаря, якщо добре постараюся. Кого турбує етика? Клятва Гіппократа? Кожен має свою ціну.

Я дивлюся на його руки, що тепер лежать, стиснуті, на столі. Його нігті, підпиляні й відшліфовані, природно блищать, а шкіра кремова, рожево-біла. Схоже, що він робить професіональний манікюр. Думаю, йому слід доглядати за руками. Він хірург, урешті-решт, саме ними він торгує. Я впевнена, що вони застраховані на цілий статок. Уявляю його руки на моєму голому тілі. Його долоні масажують мої плечі, пальці стискаються навколо горла. Він опускав би руки все нижче, збуджував би мої соски, обхоплював би груди. Потім руками гладив би живіт, опустився б аж до стегон і розсунув би їх. Потер би мій клітор. Увійшов би в мене на фалангу. Хочу відчувати його пальці всередині мене.

– Бейонсе?

– А, так? Про що ми?.. Гм…

«Леонардо, Леонардо, Леонардо». Мені подобається. Пливе по язику, як «феляція». Можливо, він титан Відродження, як да Вінчі? Геніальний митець? Видатний мислитель? Його точно можна обожнювати, як Ді Капріо. Я вперше несамовито закохалася у Джека з «Титаніка». (Треба було йому зіпхнути Розу з того плоту.)

Лео натягає латексні рукавички. Я трохи соваюсь на своєму стільці. Тепер я мокра, і між ніг у мене розпалюється пристрасне бажання. Я уявляю секс на його столі.

– О Боже, Алві! Ти не можеш спати зі своїм лікарем. Це непрофесійно чи щось таке…

Що це за докучливий голос у моїй голові? Голос розуму? Розважлива Алві? У моєї совісті терпець урвався? Це ніяк не може бути довбана Бет. Хай там як, у мене часу на секс немає. Ніно десь там чекає, зловтішається. Мені треба поквапитись.

І хіба я щойно не відреклася від чоловіків? У мене пам’ять як у золотої рибки. І хіба я щойно не відреклася від чоловіків?

– Мені потрібно змінити форму но… тобто зробити ринопластику. Якомога скоріше, сьогодні, – кажу я.

– А який ви хочете мати вигляд?

– Ну, я думаю, щось середнє між Гайді Монтаґ[40] і Мадонною 1994 року.

– Гмммм. Розумію.

– Що менше, то краще, – пояснюю я. – Як у джунгарського хом’ячка.

Я вказівним пальцем показую в повітрі потрібну форму. Виходить щось трохи схоже на кому:,

Лео киває, але я не впевнена, що до нього дійшло. Його очі затримуються на моїх, допитливі, проникні: його вродливе обличчя здається спантеличеним. Чого він так витріщився на мене? Я впевнена, що в нього таке буває щонайменше разів двадцять на день. А, знаю. Він уявляє мене голою. У нього той затуманений, мрійливий погляд, що постійно буває у хлопців… Може, я йому теж сподобалася? Я готова об заклад побитися, що так воно й є. Це добре видно.

– Привіт, Елізабет.

Містер Бульбашка стоїть наді мною. Я вдивляюся в його обличчя. Налиті кров’ю очі зловісно світяться, витріщаючись на мене з білого мов крейда обличчя. Я прив’язана до лікарняного ліжка на колесах. Я сіпаюся, борюкаюся, але не можу поворухнути жодним м’язом.

Мої кисті та ступні затягнуті надто міцно. Я звиваюся й вивертаюся. В очах пече від смороду віскі. Я щокою відчуваю його хрипке дихання. Його рот усього за якийсь дюйм від мене. Він підсувається дедалі ближче. У нього в зубах щось застрягло. Схоже на людську плоть.

– Будь ласка, я хочу знову стати Алві.

Він сміється, сміється, божевільним сміхом, як сирена.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка.

Його обличчя перетворюється на обличчя Бет.

Я розплющую очі й озираюся. Що це таке? Де я є? Навіщо до мене під’єднані всі ці трубочки? Це що, лікарня? Лікарняні завіси. Голі білі стіни. Запах промислового засобу для дезінфекції. Що я, в біса, тут роблю? Я втрапила в аварію? Хтось мене намагався вбити (знову)? Я не відчуваю обличчя. Не відчуваю голови. Я що, паралізована? Чи мертва?

– Допоможіть. Допоможіть. – Що зі мною сталося? – Медсестро? Медсестро? МЕДСЕСТРО!

Біля ліжка червоний шнур для виклику. Я смикаю за нього, і спалахує світло. Чую дзвоник десь на посту чергового. Дихай, Алвіно, просто дихай. Усе гаразд. Усе з тобою буде добре. Ти, либонь, знову випила забагато й відключилася серед дороги, на зебрі. Я заплющую очі. Це якось пов’язано з готелем «Рітц»? З якимось мартіні? Думай, Алвіно. Думай. Це Ніно зробив? Я щільніше стискаю повіки, суплю брови. Ні, я знаю. Мені зробили серйозну операцію. У моєму мозку наче світло вмикається. Ринопластика. Майстерне маскування. Тепер я пригадую, все стає зрозумілим (типу). Я в бігах. Під прикриттям. Мені потрібно знайти ту падлючну падлюку. Ніколи чекати.

– Buona sera, come stai?[41]

Я розплющую очі й дивлюся на жінку, що йде до мого односпального ліжка.

– А ви хто, в біса, така? – питаю я.

Жінка всміхається. Вона схожа на мою бабусю: коротке гарно зачесане волосся, світло-сіре з легким блакитним відтінком, широка, ґречна усмішка. У куточках очей – зморшки від сміху. У неї чудово вийшло б рекламувати підливи «Бісто».

– Мене звати сестра Романо. Я сьогодні доглядати за вами.

Сестра? Фе. Не люблю сестер.

– А це що за гівно? – питаю я.

Я висмикую голку з руки, липка стрічка за все чіпляється. Пекучий біль, і в мене на шкірі виступає крапля крові. Я злизую її. Смачно.

– Це ваше знеболювальне, – пояснює вона. Вона дивиться на голку, що падає на підлогу. – Не хочете його, морфіну? Добре. Без проблем. Я забрати.

Морфін? Ой, я люблю морфін…

– Як ви сьогодні почуватися?

– Я чудово почуваюся.

Я хочу забратися звідси.

Вона натискає перемикач біля ліжка, і матрац рухається. Він бринить і гуде під моєю вагою, і я поступово сідаю.

Ох ти ж йобт!

– Що це?

Я, скосивши очі, дивлюся на свій ніс. Бачу щось типу білого гіпсу…

Медсестра вдивляється в моє обличчя та широко, променисто всміхається.

– Sì, – каже вона. – Погляньте.

Вона простягає мені дзеркало, і я підіймаю його. Вона відліплює гіпс.

– Ти схожа на Пакмана[42], – коментує Бет.

– О, святий Ісусе, – вимовляю я.

Мій ніс зник. Божевілля якесь.

– А він не… замалий? – питаю я.

– Ні, гарненький. Дайте поглянути…

Вона смикає за нього. Я нічого не відчуваю.

– Гей! Заберіть руки. Я буду кусатися.

Я все ще витріщаюся на себе в дзеркало. Леонардо, ти чудотворець. Цей чоловік – чистий геній. Святий. Чарівник. (І ще й гарненький… Чорт, Бет зі своїм голосом у мене в голові не дала мені його завалити.) Тепер жодним копам ніяк мене не впізнати. Я не схожа на Алві.

– Ви три години в операційній, а зараз повинні розслабитися.

– Три години? – Бля, це ж ціла вічність. А як же Ніно? – Я маю йти.

Вона кусає губу. Схоже, вона засмучена. Чіпляє назад білу пов’язку. Я втуплююся в її обличчя.

– Де мої речі? Я йду, – кажу я.

– Signorina, але ви щойно прокинутися.

– Мені треба забиратися звідси. Де мій телефон? – Я відчиняю шухляду біля ліжка. Знайшла. Назад, у мережу. Я хапаю його і грюкаю шухлядою.

– Ви не можете йти зараз. Mamma mia[43]. Не хочете, щоб доктор Бальдассіні спершу вас оглянув?

Ммммм, доктор Леонардо. Так, я б не проти. Але не зараз. Мені ніколи. Навіть швиденько подрюкатися. Це гонка проти часу, як у «Кришталевому лабіринті»[44]. І взагалі, з хлопцями в мене покінчено. Тепер я все пам’ятаю. Гроші. Помста. План.

Я вистрибую з ліжка та мало не падаю. Трохи похитуюся, хапаюся за штатив. Це, либонь, усе через ту анестезію. Або, може, з таким крихітним носиком у мене змістився центр тяжіння. Коли в голові вже не паморочиться й підлога не рухається, я озираюся, шукаючи свій одяг. Відчиняю шафу та бачу сукню «Шанель», що висить на маленькому гачку. Беру її й натягаю на себе. Знаходжу свої босоніжки та взуваюся, але мені ніяк не втриматися на шестидюймових підборах. Я знову скидаю їх і несу в руці. Мені боляче рухатися. Боляче йти. У мене й так було найнайтяжче похмілля, а тепер ще й ніс ніби охоплений полум’ям. Хочу ще того чудового морфіну. Чи кінських транквілізаторів? Чи джину?

– Вам треба носити це, – медсестра показує на пов’язку в мене на носі. – Носити шість тижнів. Цілодобово. Не знімати.

– Так, звісно. – Та нізащо.

Я бачу в шафі пошарпану сумочку Бет «Гермес» і запихаю в неї свій телефон. Перевіряю гроші. Так, вони на місці, у годиннику з зозулею. Здається, все: увесь мій світ в одній сумочці. Принаймні носити не важко…

– І ці таблетки теж вам. Чотири рази на день.

О, препарати ♥

– Чудесно, – кажу я.

Вона дає мені паперовий пакет, що мало не репається від пакунків із ліками. Я пхаю таблетки в свою сумочку. Тепер у ній стільки всього, що я не можу її закрити.

Я відсуваю вбік блакитну завіску та шкандибаю по палаті змерзлими, голими, холодними мов крига ногами. Запалюю «Мальборо Лайт». Медсестра гукає мені навздогін:

– Це дуже сильні знеболювальні. Кодеїн і парацетамол. Будьте обережні, не надто багато.

– Так, так, так, неодмінно.

– Добре. Ciao, Бейонсе.

* * *

Трастевере, Рим, Італія

Я заходжу в аптеку. Відчуття таке, ніби по моєму обличчю проїхався з шаленою швидкістю двоповерховий автобус. Я хапаю жменю таблеток і по одній ковтаю їх. Утираю очі. Вони напухлі, з мішками. Горло болить, і в ньому сухо-сухісінько. Я не можу вдихнути носом. Не можу поворухнути обличчям. Я хапаю пляшку енергетику «Люкозад». Мені потрібно випити, доки я не потріскалася, мов соляна рівнина в Патагонії. Краще, щоб мій ніс мав якомога охайніший вигляд, коли я зніму цю пов’язку.

Я блукаю проходами. Так, що мені потрібно? Варто купити найнеобхідніше. Я вишукую фарбу для волосся (рожеву, кольору фуксії), ерекційне кільце, змазку «Дюрекс Плей» та ароматизовані презервативи, розчіску, зубну пасту, зубну щітку (електричну), губну помаду, консилер, туш для вій і – ТАК – крутезні дзеркальні сонцезахисні окуляри. Плачу дівчині гроші з мого годинника й виходжу з магазину.

Сходами підіймаюся до своєї квартири і прямую до ванної кімнати.

Я фарбую волосся над раковиною. Рожева вода закручується вихором і стікає в трубу, коли я виполіскую фарбу з крана-змішувача. Я викручую пасма над раковиною, вкритою червоними плямами, а потім сушу їх феном. Роблю зачіску перед яскраво освітленим дзеркалом. Рожеве, мов цукрова вата, волосся падає мені на спину. Я схожа на принцесу-троля, Поппі. Я знімаю пов’язку з обличчя та знову розглядаю свого носика. КРУТО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ. Тобто – о, так! – хто це такий? Неонове рожеве волосся та кирпочка, гарненька, мов вишенька в коктейлі. Я – полуничне морозиво зі збитими вершками. «Янгольська насолода». Укриваю консилером рубці, що починають багряніти навколо носа. Трохи боляче, але могло бути й гірше. Таблетки допомагають. Я немов літаю. Мащу губи помадою. Додаю туші. Вдягаю сонцезахисні окуляри, і знаєте що? Це крутезне маскування. Дванадцять балів із десяти. Я ковтаю ще знеболювальних. Так, чорт забирай, я готова підкорювати світ.

Розділ сьомий

Я зголодніла після анестезії. Витикаю свого новенького носика надвір, щоб щось перехопити. Це місце здається непоганим: «Таверна Трілусса», старомодний італійський ресторан. Фарбованими стінами в’ється плющ. Тут є тенти та гарненька тераса. Дерев’яні віконниці та свічники. Я хочу поглянути ближче. Відчиняю двері та ступаю всередину. У приміщенні повно людей, які їдять, п’ють і базікають. Кричать. Сваряться над своїми спагеті болоньєзе. Повітря насичене спокусливими ароматами, що долинають із дверей кухні. Боже мій, у мене в роті повно слини. Я готова з’їсти що завгодно. Усе. Офіціант приходить і всміхається до мене. Він гарненький, як молодий Метт Леблан.

– Buona sera, signorina. – Він оглядає мене з голови до п’ят.

– Здоров, – відповідаю я. – Столик для одного?

– Звичайно. Будь ласка, ходіть за мною.

Я слухняно йду за ним. Його зад щільно обтягують тісні чорні штани. Сідницями горіхи лущити можна.

Ми йдемо переповненим рестораном, протискаємося повз столики та стільці до маленької місцини в кутку. Він витягує переді мною стілець, пропонуючи сісти, й розкладає на колінах серветку. Пальцями ковзає по моєму стегну. Навмисно? Чи випадково?

– Aperitivo для вас, bella?[45] Келих «Просекко»? «Апероль Шприц»?

– Мені горілки, чистої, – кажу я.

Він киває й облизує губи.

– Sì, bellissima[46].

Я беру товстелезне меню та заглиблююсь у нескінченні переліки страв. І гадки не маю, що мені обрати. Я зазвичай замовляю «Маргариту» з місцевого «Галовей Доміно».

Натомість оглядаю приміщення. Це старовинна будівля. На стелі темні дерев’яні балки, на стінах – написані олійними фарбами картини. Діжки, ліхтарики та ренесансні фрески, ковані сталеві ґратки та полиці, повні книжок. Тут затишно. Самобутньо. Традиційно. Не так гламурно, як у тому місці в Таорміні, куди я ходила з Амброджо й Бет. Але це круто. Безіменно.

Повертається офіціант із моїм напоєм на таці.

– Ваша горілка, – підморгує він.

Я відпиваю ковток через пластикову соломинку. Вона холодна, терпкувата й міцна. Ммм, як добре. Освіжно. Я ковтаю ще знеболювальних.

– То що у вас доброго є поїсти? – питаю я.

Дивлюся в очі кольору амаретто.

– Це місце славетне своїм cacio e pepe, пастою з перцем і сиром.

– Прекрасно. Сир – це добре. Я замовлю його.

– Чудовий вибір. Фантастичний.

Він усміхається та простягає руку по меню. Його пальці ковзають по моїй руці. По зап’ястю. Помилково? Ні, я так не думаю.

Я дивлюся, як він іде від мене. Він нічогенький: вісім із десяти. Точно найзграбніший хлопець із тутешніх. Усі інші офіціанти – ні про що. А потім до мене доходить.

Я розумію, чому він так мені подобається. Він трохи скидається на Ніно. Чорне волосся, темні очі. Стрункий. Середньої статури. Гарно стрижений. Може, Ніно мав такий само вигляд років двадцять тому, коли був юним гангстером-убивцею?

Ох. Точно. Ніно. Отож. Як саме я його вб’ю? Треба подумати. Розробити план. Я складу перелік. Намалюю діаграму. Потрібен мозковий штурм чи щось таке. Я записуватиму всі найбожевільніші ідеї. Це буде вільний політ думки. Усе, що спаде мені на розум, – усе має право на існування. Жодних обмежень. Я порпаюся у своїй сумочці й знаходжу червону ручку. Але в мене немає паперу. Я озираюся, шукаю серветку чи щось таке, але ні, усі серветки тут із тканини. Утім, хай там як, вони білі. Згодяться. Я розгортаю одну з них на дерев’яному столі та пишу вгорі великими літерами:

ПОМСТА АЛВІ ♥

У центрі зображую портрет Ніно. Просто палички й кружечки. Я не надто сильна в живописі. На Ніно анітрохи не схоже, скоріше на Тома Гіддлстона. Малюю петлю в нього на шиї, а потім і решту шибениці, ніби граю в ту гру. А потім у кружечках навколо складаю розширений перелік: застрелити, зарізати, задавити, скинути зі скелі, вивчити бойові мистецтва та прикінчити його рубальним ударом, мов справжня каратистка, гепнути в потилицю, задушити, замкнути в машині, щоб сам задихнувся, облити фторидом хлору, щоб самозайнявся.

– Ваша паста, signorina, – ласкаво шепоче офіціант мені на вухо.

Я смикаю серветку зі столу та стелю її назад на коліна. Сподіваюся, що він не вміє читати англійською. Я всміхаюся йому й запитую:

– Ви знаєте, де я можу знайти господарчий магазин? «Усе для дому» чи щось таке?

– Ні, вибачте. У цьому районі не знаю.

– Мені потрібно купити мотузку й молоток…

Я дивлюся на свою страву.

Я зазвичай обираю найбільші порції. Таке в мене загальне правило. Але, Боже мій, вона величезна. Офіціант ставить пательню на столик переді мною. Вона повна кремової маси спагеті, а соус пахне неначе в сирному раю. Офіціант дістає млинок для перцю, майже однакової з ним висоти й ширини. (Моєї уваги не оминає те, яку бездоганно фалічну форму має ця штука.)

– Хочете? – запитує він.

– Угу, – видихаю я. – Для мене що пікантніше – то краще.