Читать книгу Не накидайтеся на зефір! Солодка формула успіху - Хоаким де Посада - Страница 4

Джонатан Пейшнт,[4] зазвичай такий же стриманий і сповнений достоїнства, як і його улюблені костюми від Brooks Brothers,[5] почувався злегка потріпаним після напруженої ділової зустрічі. Коли він підійшов до свого лімузина, водій саме запихав у рот останній шматок политого кетчупом бургера.

– Ти знову їси зефір, Артуре! – дорікнув він.

– Зефір?

Артура спантеличив не лише різкий тон, а й слова видавничого магната (Джонатан Пейшнт любив говорити загадками).

– То був «Біґ-Мак», чесно. Навіть і не згадаю, коли востаннє їв зефір. Цього року в мене навіть не було зефіру у великодньому кошику, а сендвіч з арахісовим маслом і зефіром я не їв з…

– Заспокойся, Артуре. Я знаю, що насправді ти їв не зефір. Просто я провів увесь ранок серед пожирачів зефіру, тому був розчарований, побачивши тебе за тим самим заняттям.

– Я так розумію, це ціла історія, містере Пейшнт. Може, поїдемо, а ви тим часом розповісте?

– Так, Артуре. Есперанса готує свою знамениту паелью – твою улюблену, наскільки я пам’ятаю, – і я попросив її накрити на стіл за двадцять хвилин, о першій. І це тісно пов’язано з моєю історією – ти зрозумієш.

– То до чого тут зефір, містере Пейшнт?

– Терпіння, Артуре. Незабаром дізнаєшся.

Артур, плавно зрушивши з місця «Лінкольн Таун Кар», приєднався до потоку автівок, що рухалися середмістям, а майже розгаданий кросворд у The New York Times засунув за козирок перед пасажирським сидінням; тим часом Джонатан Пейшнт відкинувся на м’яке шкіряне сидіння й почав розповідь.

* * *

– Коли мені було чотири роки, я взяв участь у дослідженні, яке потім стало відомим на весь світ. А все просто тому, що я опинився в потрібному віці в потрібний час. Мій тато навчався у Стенфорді – саме здобував ступінь магістра, – а один із його професорів підшукував дошкільнят, які допомогли б йому зібрати дослідницький матеріал для експерименту з наслідків відтермінованого задоволення у дітей.

Під час експерименту дітей заводили до кімнати по одному. Коли дійшла моя черга, у кімнату зайшла жінка й поклала переді мною зефір. Вона повідомила, що має вийти на п’ятнадцять хвилин, і сказала, що якщо я не з’їм ласощі, доки вона повернеться, то у винагороду отримаю ще одну пастилку.

– Угода «два за один». Повернення двохсот відсотків інвестицій! Це може по-справжньому зацікавити навіть чотирирічного малюка, – задумливо зауважив Артур.

– Звісно. Але в чотири роки п’ятнадцять хвилин – це довго. А враховуючи, що поряд не було нікого, хто сказав би «ні», встояти перед зефіром виявилося страшенно важко, – сказав Джонатан.

– То ви з’їли зефір?

– Ні, але я був близький до цього разів десять. Одного разу навіть лизнув. Мені здавалося, що я помру, якщо не проковтну той зефір. Я намагався співати, танцювати – робив усе, що спадало на думку, щоб лишень відволіктися, – і після годин очікування (як мені здалося) вимоглива жінка нарешті повернулася.

– І вона дала вам… другий зефір?

– Саме так. То були дві найсмачніші зефірні пастилки, які я коли-небудь куштував.

– А в чому була мета експерименту? Вам розповіли?

– Тоді ні. Я дізнався про неї лише багато років по тому.

Ті самі дослідники зібрали всіх дітей-учасників зефірного експерименту, кого змогли – здається, нас було близько шестисот, – і попросили батьків оцінити нас за низкою навичок і рис характеру.

– І що батьки розповіли про вас?

– Нічого. Вони так і не отримали анкети. На той час мені було чотирнадцять років, і ми декілька разів переїжджали. Однак науковці знайшли близько ста «зефірних родин» і отримали доволі неочікувані результати.

Виявилося, що діти, які не з’їли зефір – і навіть ті, кому вдалося протриматися довше за інших, – краще вчились у школі, мали кращі стосунки з оточенням і були здатні впоратися зі стресовою ситуацією краще за дітей, які проковтнули свій зефір, щойно дорослий вийшов із кімнати. Ті, хто зміг встояти перед зефіром, виявилися значно успішнішими за тих, хто одразу з’їв його.

– Що ж, це справді схоже на вас, – сказав Артур, – але я все одно не збагну, як те, що ви не накинулись на зефір у чотири роки, зробило з вас інтернет-видавця з мільярдними статками у сорок років?

– Безпосереднього впливу, звісно, це не мало. Проте здатність із власної волі відкладати винагороду на пізніший термін є переконливим провісником успіху.

– Але чому?

– Повернімося до зауваження, яке я зробив, побачивши, як ти їси «Біґ-Мак». Хіба не ти казав сьогодні вранці, що Есперанса обіцяє притримати для тебе чудову паелью на ланч?

– Насправді вона обіцяла мені найкращу порцію, де найбільше langosta,[6] але я не повинен був про це розповідати.

– І що ти робив за півгодини до того, як вона подала б тобі найкращу в місті паелью?

– Їв «Біґ-Мак» – тобто їв зефір! Зрозумів. Я не зміг дочекатися ланчу та зіпсував апетит тим, що можна купити будь-коли.

– Саме так. Ти обрав негайне задоволення замість того, щоб почекати на те, чого дійсно хотів.

– Оце так! Ваша правда, містере П.[7] Та я все одно не збагну повної картини. Чи все-таки поїдання й утримання від зефіру пов’язане з тим фактом, що ви сидите на задньому сидінні автівки й відпочиваєте, а я тут кермую?

– Так, Артуре, це й визначає всі відмінності у світі. Завтра я поясню докладніше, коли ти о дев’ятій повезеш мене в місто. Ми вже вдома, і я налаштований насолодитися неймовірно смачним ланчем. А в тебе які плани?

– Уникати Есперанси, доки я знову не зголоднію.

* * *

Артур висадив Джонатана Пейшнта, відчинивши дверцята автівки і двері будинку людині, яка п’ять років платила йому зарплату, а коли він слухав – давала цінні уроки. Він ще не усвідомлював чому, але відчував, що урок із зефіром виявиться найважливішим із них.

Не заглиблюючись у подальші роздуми, Артур залишив маєток, дістався найближчого продовольчого магазину й купив пакетик зефіру.