Читать книгу Не накидайтеся на зефір! Солодка формула успіху - Хоаким де Посада - Страница 5

– Доброго ранку, містере П. Сподіваюся, ви дотримаєте свою обіцянку й поясните мені ту зефірну історію. Я весь час про неї думаю.

– Розповім, скільки встигну, дорогою до міста, і пояснюватиму потім, якщо захочеш, під час наших поїздок. Успішні люди ніколи не порушують своїх обіцянок, – Джонатан сів на заднє сидіння, поки Артур притримував відчинені дверцята машини.

– Ви серйозно, містере П? Здається, у світі бізнесу тільки й чути, що про людей, які брешуть і відмовляються від угод.

– Так і є, Артуре. І деякі люди зароблять великі гроші, нехтуючи своїми зобов’язаннями. Та рано чи пізно воно дається їм узнаки. Ймовірність того, що ви отримаєте від людей потрібні результати, підвищиться, якщо вони вам довірятимуть. І, Артуре…

– Так, містере П? – озвався Артур, усе ще стоячи біля відчинених задніх дверцят.

– Ми перейдемо до зефірної історії швидше, якщо ти сядеш нарешті в автівку.

– Ага! Гаразд, містере П! – Артур надів картуз, швиденько оббіг лімузин, сів за кермо й завів двигун.

– Що ж, Артуре, як я пригадую, ти хотів послухати про застосування зефірної теорії. Ти хотів дізнатися, чому ті, хто здатний відкласти на потім зефір, успішніші за тих, хто його швидко з’їдає.

– Так, я хочу знати, чи це і є секретом вашого успіху та моїх, як їх – обмежених можливостей самореалізації.

– Обмежених можливостей самореалізації. Яке вдале визначення. Тепер я розумію, чому ти так легко розгадуєш ті кросворди, поки чекаєш на мене.

– Дякую, містере П. Я завжди гарно вправлявся зі словами. Хоча мені не так часто випадає нагода користуватися ними.

– Тобі до снаги змінити це, Артуре, і я покажу тобі як. Та спершу згадаємо твоє зефірне минуле. Почнімо зі старших класів. На якій машині ти їздив?

– Не повірите, містере П, – у мене була найкрутіша машина! Це був кабріолет «Шевроле Корвет» вишневого кольору, гарантований магніт для краль.

Мені навіть випало покатати на ньому королеву випускного балу.

– То ти саме для цього купив його?

– Щоб приваблювати гарячих крихіток? Аякже! І це спрацьовувало, маю сказати. Мій чорний записник був забитий їхніми іменами від першої до останньої букви алфавіту – від Анжеліки до Яни.

– Вірю. А звідки ти взяв гроші на машину? Це був подарунок?

– Ні. На початковий платіж я витратив гроші, які мені дали на святкування шістнадцятиріччя. Потім мені довелося влаштуватися на одну роботу, щоб виплачувати щомісячні внески та страховку, і на ще одну – щоб вистачало грошей на всіх дівчат, які хотіли зустрічатися зі мною. А коли машина ламалася, я опинявся у справжній халепі. Доводилось благати босів про понаднормові години, щоб встигнути полагодити автівку до вихідних. У кишенях у мене майже завжди вітер свистів.

– Той твій «Корвет» був ще тим зефіром, правильно я зрозумів?

– Га? Чим? Точно… Це була річ, що забезпечувала миттєву насолоду, еге ж? Мені негайно потрібна була найкраща машина і найгарніші дівчата. Однак все це вже давно минуло. Сьогодні в мене взагалі немає ніякої автівки – я сиджу за кермом вашої, – а жодна шикарна жінка не зацікавиться хлопцем, який мусить носити водійський картуз. Це пригнічує, містере П. Але невже є старшокласники, байдужі до швидких автівок і гарячих подружок? Невже вам цього не хотілося?

– Звісно, хотілося, Артуре. У старшій школі я завжди заздрив таким хлопцям, як ти. Знаєш, яка в мене тоді була машина? Десятирічний «Морріс Оксфорд». Це був найдешевший транспортний засіб, який я міг знайти, – фактично, він коштував мені триста п’ятдесят доларів. На ньому я їздив на роботу й у школу, навіть іноді возив на побачення дівчат, яким подобався. Ні моя автівка, ні я не були, як ти висловився, «магнітами для краль», але я вирішив збирати гроші на коледж. Я був переконаний, що освіта – це шлях до всіх чудових речей, яких я прагнув від життя. Я не їв зефіру, і поглянь, що я отримав натомість.

– Майже гору зефіру, містере П. Включно з кількома надзвичайно апетитними на вигляд пастилками жіночої статі, м’якенькими та пухкенькими у всіх потрібних місцях. Тобто коли ви були неодружені.

– Так, Артуре, ти маєш рацію, – сказав, усміхнувшись, Джонатан, – хоча я мав на увазі зовсім інше. Подумай про таке. Якби я запропонував тобі на вибір – або мільйон доларів сьогодні, або суму в розмірі одного долара, яка би подвоювалася щодня протягом місяця, – що б ти обрав?

– Містере П, я ж не дурень. Я взяв би мільйон баксів. Тільки не кажіть мені, що ви погодилися би на клятий один бакс, який би подвоювався щодня протягом тридцяти днів!

– І знову ти проковтнув зефір, Артуре. Ти націлюєшся на очевидне, замість того щоб поміркувати наперед. Тобі слід було обрати долар. Зробивши це, ти мав би більше п’ятисот мільйонів доларів, а ти задовольнився всього лише мільйоном.

– Повірити не можу, містере П! Але ж я знаю, що ви ніколи не брешете, – очевидно, так і є.

– У цьому, Артуре, й полягає дивовижна сила протистояння зефіру. П’ятсот мільйонів доларів за місяць значно краще за мільйон за день.

– Гаразд, містере П. Звучить переконливо, але яка мені користь від цієї теорії? Як я можу застосувати її у своєму житті і як ви застосовуєте її у своєму?

– Ми вже майже біля офісу, Артуре, тож я не встигну дати повну відповідь на обидва запитання. Але розповім коротку історію. Пам’ятаєш, вчора після наради я нарікав на людей, які накидаються на зефір, і початок цієї розмови?

– Звісно. Здається, то був перший раз, коли я помітив, що ваша краватка не на місці.

– Ми проводили перемовини щодо угоди про купівлю наших навчальних курсів з інтернет-продажів, котру повинна була здійснити велика латиноамериканська компанія. Вони захотіли купити в нас один із курсів, який, з огляду на розмір компанії, означав би контракт на мільйон доларів. Я ж намагався, як і завжди, продати складніший пакет послуг, курсів і семінарів, що стало би запорукою довготривалих відносин із компанією – це щонайменше десять мільйонів, а також важливі зв’язки на латиноамериканському ринку.

– І що сталося?

– Президента компанії в місті не було, і нам подзвонив віце-президент із проханням зустрітися. Наш віце-президент із продажів погодився, щойно їхній повідомив про свій намір – укласти угоду на один мільйон доларів. Йому не слід було хапатися за це просте рішення відразу, а треба було спробувати дізнатися про інші їхні потреби. Він обрав зефір, Артуре, замість того, щоб розробити обґрунтовану бізнес-пропозицію, що дала би нам десятимільйонний контракт. Таке трапляється постійно, Артуре, у багатьох компаніях по всьому світу.

– Тож ви уклали мільйонну угоду. Не те, чого ви хотіли, але не так і жахливо, правда ж?

– Нічого ще не підписано. І ситуація погіршується. Учора президент компанії зателефонував мені та зажадав пояснень, чому ми відмовилися від довгострокових відносин. На його думку, я не дотримав слова. Він був ображений, вважаючи, що ми втратили довіру до нього. Він проти підписання будь-якої угоди з компанією, що матиме на меті лише якнайшвидшу вигоду й не шукатиме рішення, яке б повністю задовольнило їхні запити.

– Він не захотів мати справ із тими, хто відразу їсть зефір!

– Саме так. Ми, мабуть, втратили десятимільйонний контракт і мільйонний контракт, бо накинулися на зефір!

– Ви можете все залагодити?

– Це я і збираюся з’ясувати, Артуре. Так чи інакше, день буде довгим, а можливо, й ніч. Повертайся додому, я зателефоную, якщо мене треба буде забрати.

– Хай щастить, містере П. Я вболіватиму за вас.

– Дякую, Артуре.

Артур повернувся до маєтку Пейшнта, поставив лімузин у гараж, розрахований на шість автівок, і повернувся пішки до гостьового будинку, де він мешкав безкоштовно, у рахунок зарплати. Його життя було доволі комфортним. Не надто напружена робота, ніяких значних витрат. Але чого він досягнув тут за п’ять років?

Жодних заощаджень на рахунку та близько шістдесяти баксів у кишені. А плани хіба що на наступний тиждень.

Артур зітхнув, увійшов у свою скромно мебльовану оселю та взяв пакетик купленого напередодні зефіру. Він розірвав пластикову упаковку та вже збирався покласти пастилку до рота, як раптом передумав і залишив її на столику біля ліжка.

«Якщо вона долежить до ранку, – подумав він, – я отримаю дві».