Читать книгу Наталена Королева - Христина Венгринюк - Страница 4

Життя Наталени Королевої не могло не вплинути на подальший розвиток її як письменниці, на її формування, а пізніше стало основним об’єктом для її творів. Ви самі побачите, наскільки надзвичайним, багатобарвним та цікавим був її життєвий шлях, скільки пригод спіткало її, скільки вдалося пережити втрат та розпачів, наскільки сильними були її захоплення і як вона переживала розлуку та постійні терзання того, що не могла віднайти у світі своє коріння та єдину Батьківщину. Всі книжки, написані авторкою, – автобіграфічні, хоча, якщо не знати життєпис письменниці і читати її книжки як звичайні художні тексти, можна цього не зауважити, а вже у глибших дослідженнях Наталени Королевої ми бачимо, що вона завжди писала про чужинця, тобто про себе. Письменниця духовно і ментально «заходила» у Книгу Книг, ставала одним цілим з Писаннями, вивчала все там, запам’ятовувала, аналізувала, розкладаючи Слово Боже на різні молекули, витворюючи з нього нове творіння, занурювалась у нові релігійні течії, подорожувала, щоби прийняти це життя, яке з першої хвилини було не надто справедливе з нею. Авторку не цікавили прості земні речі, вона захоплювалися прокаженими, божевільними, намагалася зрозуміти Понтія Пілата, вважала його своїм предком і, зрештою, навіть хотіла виправдати його. Це і є злам структури, це і є «інакшість» у реальності, це і є та маргінальність, яка нікому не приносить шкоди. Більшість її текстів були здебільшого втечею самої себе у віру, в сакральне. А самотні часто біжать у духовність і в мистецтво. Наталена Королева абсолютно різна у текстах і в житті – от, власне, в цьому також полягає її бінарність.

Вона народилася 3 березня 1888 року в Іспанії, в містечку Сан-Педро де Карденья біля Бургоса. Упродовж життя майбутня письменниця мала кілька імен, якими до неї зверталися рідні, – Ноель, Кармен, Естрельїта, Наталена.

Мати померла при пологах, коли дитина з’являлася на світ. Психологи поклали десятиліття, щоб дослідити цей травматичний вплив на подальше життя Наталени. Такі немовлята, які відірвані не так від об’єкту годування, а від того, що для них є цілим світом, одразу потрапляють наче в чорну діру, бо, в психічній мірі, позбуваються і життя. Дітки, яких доводилося відлучати від матері через обставини, пов’язані з хворобою або взагалі зі смертю мами, мали травматичні наслідки. Уявіть – у малесенького створіння немає нікого більше, адже ні батько, ні бабуся, ні годувальниця не могли замінити зв’язок з мамою. Простежуючи те, як Наталена жила і творила, можна зробити висновки, що цей страшний випадок не лише змінив її життя, але й залишив непереборний біль до останніх днів. Такі немовлята, матері яких помирали при пологах, вважалися «іншими», і їхніми матерями-годувальницями були чужі жінки. Мати письменниці походила зі шляхетського і давнього кастильського роду грандів Лясерда (Лячерда) де Кастор Мединаселі (Медина Челі): Марії-Кляри де Кастор Лясерда (Лячерда) і Мединаселі (Медина Челі) Фернандес де Кордоба і Фігероа. Батько – польський граф Адріян-Георг Дунін-Борковський. Батьки Наталени, будучи з абсолютно різних площин світу, зустрілися в місті Баярриц (Франція), покохали одне одного, а спільне майбутнє продовжили в маєтку дружини в Іспанії. Дівчинці при хрещенні дали ім’я Кармен-Фернандо-Альфонса-Естрелла-Наталена.

З одних джерел ми бачимо, що батько Наталени дуже важко переживав втрату дружини, вважаючи доньку винною у смерті коханої, хоча інші говорять про те, що стосунки між батьками не були зразковими, з їхнього дому часто можна було почути сварки, але це не було причиною вважатися їм поганою сім’єю. Проте батько після народження доньки та смерті дружини довгий час залишався осторонь неї, наче ніс тягар, образу, не усвідомлюючи, як сильно цим ранить власну доньку. Письменниця відчувала це і важко проживала у свідомому вже житті. Текст «Опікун» вони присвятила своїй особливій життєвій ситуації, своїй «відкинутості». Важкий та сумний час проживала сім’я Наталени, коли вся родина з’їхалась і на поховання матері і хрестини самої дівчинки. Батько навіть не хотів, щоб немовля було на похованні матері. «Кларіта пережила всього чотири години народження своєї дитини. Батько на похороні не хотів ані бачити своєї доньки. – Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти… – І вирішив від’їхати до Індії». Коли починалися розмови, хто буде дивитися за маленькою Наталеною, то батько навідріз відмовився, мовляв: «– В кожному разі не я, бо це діло жіноче. Якби ще був син! Але – дівчина? Вона не може ані продовжити мій рід. Вийде заміж, змінить прізвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа мені… Вона вже й нині мені чужа». Батько шаленів і репетував далі: «– Не нагадуйте! Бодай би та дитина ніколи не народилася!.. Ні, ні! Ніколи не буде вона мені близькою, не хочу її знати, не хочу її бачити!» Цікаво, чи знала Наталена, що насправді батько так відмовлявся від неї, чи домислювала, виливала так свій біль, а можливо, хотіла навіть показати, як батькові в той час було нелегко і як він мало не втрачав вже здоровий глузд.

Знайомство Наталени Королевої з Україною відбулося одразу після народження. «Вирішено було, що бабуня візьме з собою малу внучку та її мамку, молоду кастільянку Санчу Моліна. Матиме внучку у себе, аж доки їй не сповниться шість літ. Тоді вуйко Еугеніо приїде по Карменсіту, забере її додому, до Еспанії, щоб виховати її, як знайде за відповідне». Жінка, яка поїхали з ними і повинна була замінити Наталені маму, мала також трагічну долю – «…чоловік її – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старі дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилася з кількатижневою дитиною, хлопчиком, який незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружині. Санча була в одчаї. Коли ж довідалась, що в родині де Кастро шукають мамку до сирітки, приголосилась. Їй жаль було сирітки, позбавленої матері. Присягалась, що буде сирітці за рідну матір, бо сирітка замінить їй її дитину». Насправді ж ця жінка померла через півроку.

Перші чотири роки Наталена провела в маєтку Великі Борки на Волині. Спершу її нянькою була іспанка, а по смерті її замінила чешка Гата. Ноель (так називали майбутню письменницю) знайшла споріднену душу, якою опікувалася її бабуся Северина, – сирітку Марусю. Двоє дітей, які були позбавлені батьківської любові, відчувши тепло одне одного, пронесли його далеко за межі дитинства. Дівчатка товаришували і не відчували якоїсь соціальної нерівності, діти собі як діти. Маруся навчала Наталену багатьох речей, яких та не знала, і подружка все більше та більше закохувалася в українське.

З бабусею Севериною у Наталени Королевої пов’язано дуже багато згадок – дівчинка любила простих веселих людей, а Северина могла завжди розповісти казку чи смішну історію. Рідна ж бабуся Наталени, Теофіла, не підтримувала це спілкування, вважаючи, що дитина повинна черпати все найкраще від поважних людей. Але дівчинка любила спілкуватися з різними людьми, і найбільшим її бажанням було те, щоб Маруся жила з нею, була їй за сестричку.

Бабуся Теофіла померла до того, як Карменсіті виповнилося шість років. У бабусі їй було несолодко, бо та хворіла, не сприймала світла, тому вдома постійно було темно, як у гробниці, повітря завжди було сперте, бо старша пані боялася протягів через ревматизм. Наталена жила у світі, який вже помирав, відходив, бо їх оточували такі ж кволі приятельки бабусі, як вона сама. Пізніше письменниця казала, що їй і там місця не було. Дитині не можна було ні бігати, ні гратися, ні сміятися, бо це все тривожило хвору бабусю. Про Наталену дбали добре, але вона не мала ні до кого притулитися, ні погратися, як звичайна дитина в її віці.

Передчасна втрата рідної бабусі викликала у родині велике занепокоєння: що робити з дитиною, куди її прихилити, адже дядько Еугеніо тоді працював в Римі, тому не зміг би дбати про неї. Тому у 1893 році Наталена Королева опинилася в монастирі-пансіоні Нотрдам де Сіон на французько-іспанському прикордонні. Там навчалися дівчатка з шести років, а Наталені було лише п’ять, вона приєдналася до навчання, але головна програма почалася в неї пізніше. Найбільше її захоплювало «Святе письмо стародавніх», тобто старогрецька та староримська міфологія. В кляштор до Наталени ніхто не навідувався, окрім вуйка-теолога, навіть на свята її ніхто не забирав.

У цій великій родині була також тітонька Інес, двоюрідна сестра її матері, але вона не могла опікуватися Наталеною, бо ще навчалася. Але коли дівчинці було вже десять років і потрібно було залишити кляштор, до неї приїхала саме тітка Інес, яка щойно вийшла заміж. Вона хотіла хоч трішки показати Наталені світ. За умовою забрати дівчинку повинен був дядько Еугеніо – як її опікун. Проте 1898 року таки Інес забрала племінницю.

Вони вирушили разом у мандрівку до Аахена, як мріяла Наталена. Тієї мандрівки вони також навідалися до дядька Еугеніо у Рим, і дівчинка була цим неймовірно вражена, особливо через своє захоплення міфологією та історією. «Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічністю своїх будівель, але вічних, не які відживають в уяві того, хто, входячи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – який оживлює той давноминулий світ».

Уже в десять років Наталена знала п’ять мов, а також інші науки вивчала з захопленням та цікавістю, з дитинства тяглася до знань та нового. Вона вважала: «доки латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків…»

Саме після всіх поїздок тітка Інес наполягла, щоб Наталена залишилася в них, а не жила далі в кляшторах чи монастирях. Проте дівчинка завжди почувалася відкинутою та зайвою, про що часто потім згадувала у власних творах. Письменниця в автобіографії часто з сумом говорить про те, що батько не хотів навіть бачити свою доньку і носив портрет покійної дружини дванадцять чи чотирнадцять років після її смерті, навіть коли одружився вдруге. Отже, Наталена Королева ще при народженні втратила зв’язок із матір’ю, не всмоктавши рідного з молоком. І ця карма «іншої» супроводжувала авторку все життя. З 1899 року майбутня письменниця жила у Мадриді з тіткою Інес, завдяки якій мала можливість перебувати при королівському дворі. Саме там вона близько познайомилась з майбутнім королем Іспанії Альфонсом ХІІІ. Хлопчик був дуже простим, і мати його надзвичайно переживала, що йому не вистачає гордості та усвідомлення своїй пожиттєвої місії. Будучи у гарному настрої, вона просила Наталену навчити його «пихи».

«Більшість його вихователів намагалися виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримання всіх правил етикети, нудили безкінечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали. Перше враження, яке зробив на Наталену малий король, було таке, що блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж, вона сама була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І Наталена схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю».

«Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не міг вигадувати такі ігри, як вона. А королева-мати дуже турбувалася слабим здоров’ям свого сина. Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви – все, як «справжні». Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовано власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали. Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!»

Діти обожнювали бігати і гратися разом, їсти полуницю прямо з городу, непомиту і непочищену, просто збирати її з грядки, а не з порцелянових тарілочок. «По цій «урочистості» мила собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалося вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополіскуючи руки по праці». Вони тішились, що мати Альфонсо цього всього не знала, бо заборонила б їм товаришувати. У душах тоді ще дітей загорілося полум’я першого кохання, яке буде тривати роки.

Коли Наталені було тринадцять, вона повинна була переїхати з родиною до Андалузії, бо у тітки Інес почався туберкульоз. «Лишатися в Бургосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадрида з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».

Нове місце Наталені дуже подобалося. Вона любила плавати і ніколи не боялася стихій. «На небі почали громадитись хмари. Вітер іноді переходив у справжню бурю. Тоді хвилі йшли в наступ на берег. І оселя, дарма, що була у безпечному віддаленню від океану, здавалося, тремтіла вся, як корабель на морю. Вікна дзенчали, вітер вив і грозив. І Естрельїті приходила думка: яка шкода, що вона дівчина, а не юнак! Як би їй хотілося бути моряком, бути на кораблі, на морі!..»

Тітка Інес знову почала кашляти, це супроводжувалося гарячкою. Стривожений Лоренсо поспішив перевезти свою родину до Севільї.

У Севільї Наталені дуже подобалось, вона сама каже, що місто її усміхало. Тітка Інес наполягала, щоб Наталена вчилася співу, тому вона вправлялася в цьому. А також цікава всього, безстрашна Наталена заприятелювала з циганами. Вона завжди мала цукерки для циганчат, любила з ними теревенити та гратися. Стара пані Хосефа, яка мешкала в сім’ї тітки Інес, була шокована поведінкою Наталени, говорила з нею про етикет, про її коріння, але дівчина завжди тяжіла до простого люду.

А одного дня Наталена просто приголомшила свою сім’ю, коли танцювала на площі. Вона не могла відмовити юнаку танцювати з собою. «Відмовити було б великою нечемністю. Ну, звичайно, запрошували і її, й вона танцювала, бо дуже любила танці. Аж забула, що вже час додому. Тільки й всього! Та, на щастя, коли згадала, що вже пізно, її «партнер» запевнив її, що турбуватися – зайво». Партнер мав з собою осла і довіз Наталену додому. Виявилося, що він був ослярем! Але ж це ніяк не вплинуло на неї, якщо не зважати на стару Хосефу, яка плакала, що «дівчина такого роду танцювала з ослярем».

Стосунки Наталени з циганами заключалися в дуже щирих та довірливих розмовах, саме тоді дівчина почула про своє майбутнє, яке в достеменності збулося. «Не дурно ми любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма, що не нашої крові. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь – дома і скрізь – чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю… Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі… Біди в життю не зазнаєш. Голодна не будеш. Але багацтва ніколи не матимеш, бо не любиш ти грошей… Не ціниш те, що за гроші купити можна… «Серце живе» маєш. Маєш здібності і до мистецтва, і до науки. Та ще ліпший дар маєш: ворожити, як ми, можеш. Бо такий це дар: коли по правді справедливо ворожиш – вбогість та біда йдуть за тобою. Це – платня за рідкісний дар. Тому серед нас, гітан, багато є таких, що дурять, ремество з вищого дару роблять, заробляти ним хочуть. Та ж обдурити долю не можна. Вона кожного переможе. Єдина тільки Добра Мати кінець її владі кладе. Лише перед нею доля – безсила. Але часом і найлукавіша ворожка, така, що віщого дару не має, мусить правду сказати, хоч би й не хотіла. То Дух Віщий озивається, її устами промовляє. Але раджу тобі, донечко: не ворожи!.. Не ворожи нікому і ніколи! Не обтяжуй свою долю, бо і без того нелегка вона в тебе!»

Наталена по закінченню школи хотіла вчитися далі, її вабила археологія, але дівчина вагалася, бо тягло її до вбогих та хворих, яким хотіла допомогти, але не знала як, хоч і роздавала нужденним все що могла. Власне, це наштовхнуло її студіювати медицину, а археологію залишила вона для себе – як приємну забаву.

Наталена думала також і про те, що і на археологічних розкопках знадобиться медицина, коли хтось зламає руку чи впаде до ями. Думала вона й про те, що треба вчитися малювати, щоб могти зобразити річ при розкопках. Планів та бажань в мисткині завжди було надзвичайно багато.

Родина Наталени вважала, що, якщо їй так багато всього лежить до душі, то вона ще зовсім не визначилась. Радили їй обрати археологію за основне, а медицину та живопис – за додаткові студії. Дядько Еугеніо перевіряв знання, особливо латину, а тітка Інес просила не полишати спів…

Наталена дуже любила тітку Інес і вважала її своєю найближчою подругою. Вона не мала приятеля чоловічої статі, бо тоді так було не прийнято. За все своє життя Королева мала лише одного товариша іншої статі – Альфонса, але це було ще в дитинстві. А пізніше Альфонсо став королем!

Дядько Еугеніо постійно тяжів до того, що бажання їхньої родини – то одна справа, але що Наталену тягне свобода, спів, сцена, що справжній її «поклик» – це театр.

Через 16 років озвався батько Наталени, який повернувся після своїх мандрівок Африкою та Індією. Повернувся він іншою людиною, щасливий, усміхнений і з новою дружиною. Батько хотів забрати Наталену, але це шокувало і дядька Еугеніо, і тітку Інес. Дон Еугеніо, на правах головного опікуна, міг відмовити батьку, але знав вперту натуру того і… піддався. Інес журилася і плакала, але знала, що треба скоритися, – вона любила Наталену як приятельку, сестру чи донечку. Дітей ніколи так і не мала, а померла перед своїм тридцятилітнім ювілеєм. «Добра фея», як називала її Наталена, так рано відійшла в інший світ…

«Училася я то в Еспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато речей, яких жінки звичайно не знають». Наталену Королеву можна також поставити в ряд з протефеміністками, емансипантками України, такими як Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Леся Українка, Софія Окуневська, Ірина Вільде. Вона також завжди вболівала, щоб жінки мали освіту та силу слова.

Незважаючи на канони тогочасся, потім Наталена наважилась втекти від чоловіка через те, що не хотіла зраджувати християнства. Письменниця жила вільно і легко, її не турбувало те, як вона повинна була б поводитись і якою хотіли її бачити інші. Наталена навчалася, подорожувала, віддавалася мистецтву та своєму життєвому покликанню, можливо, більше навіть, ніж сім’ї, мала кілька шлюбів, не стала матір’ю. Для того часу це був справжній виклик, але вона не соромилась, не боялась і не вважала свою поведінку дивною чи неправильною. Ніде – ні в листах, ні в спогадах – Наталена Королева не писала про те, що її жіноче життя не до кінця щасливе. Також з джерел ми знаємо, що останній чоловік Наталени, Василь Королів-Старий підтримував натхнення та творчість дружини, вони жили як партнери і ніхто нікому не прислужував.

Але повернімося до хронології. У перші роки ХХ століття приїжджає в Київ батько Наталени Королевої, котрий як учений-ентомолог довго подорожував Цейлоном, Індією, Африкою. Він одружується вдруге із Людмилою Лось, яка походила зі славетного чеського роду. «Людмила Лось скрізь по світах розшукувала своїх кревняків – походження чехів, різні галузі яких розпорошилися по світу по Білогорській битві, коли був страчений у Празі р. 1621 – Отто з Лосів, а року 1848 – коли поклав голову при поверненні у Відні ще й Вінцент з Лосів, повтікали [прак]тично всі члени цього роду, що ще лишились живі. З цього роду походила й Людмила Лось – молода і справді дуже гарна».

Ноель з мачухою та батьком переїжджає до Києва. Коли ми знайомимося із життєписом Наталени Королевої, з перших сторінок бачимо, що авторка добре усвідомлювала свою «іншість» і намагалася лише пристосуватися (не асимілюватися) до оточення, яке постійно змінювалося. «По приїзді до батьківського дому – цілком чужому їй – дівчина перш за все мусила перестати називатися Естрельїтою. – Таке наймення надається хіба що для героїні балету! – проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало відтінь поезії та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межі», а коли починала «централізуватися» в новому житті, то її знову «викидало» на маргінес, і все починалося спочатку: «Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навіть порівнює своє перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постійна маргіналізація була важким випробуванням для дівчинки. До родичів та друзів письменниця застосовувала прикметник «свої» у лапках, що означало чужі, проте настільки чужі, щоб можна було закцентувати на цьому ще більше. У сім’ї батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дівчинка піддавалася критиці за те, що молиться перед тим, як сідати до столу, що не знає всіх шляхетних манер, що намагається зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував від доньки її «іншість», він вчив її, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато «нашого» цілком незрозуміле «їм». Що ти пробудеш рік в інституті, – може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки «ми» різні та інші від «них», тож і навчишся, як маєш поводитись з «ними».

«Незважаючи на своє бажання бути «ліберальною», графиня Людмила була більш нахильна до тиранії… Особливо у власному домі, де її воля мусила бути центром, коло якого точиться світ». Наталена у своїх автобіографічних текстах говорила про те, що навіть батько усвідомлював, що у власному домі став тільки слухняним виконавцем волі своєї дружини. «Хотів було знов повернути собі втрачену гідність «пана дому». Але було вже запізно! Малі, надзвичайно гарні ручки пані Людмили твердо й певно тримали керму й не випустили її.

Шляхетність батька не забороняла йому говорити про те, що ця «іншість» Ноель є кращою від московської: «Москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, а ті, що майстерно висміюють висліди чужої творчості». У цьому контексті зрозуміло, що, навіть будучи такою оригінальною, кращою за своїми духовними цінностями, письменниця все одно була маргінальною в усталеному середовищі, не претендуючи в цей час на «центр». Проте батько запевнив Ноель, що вона вже «їхня» і ніколи не стане «іншою» в сім’ї. На це Наталена зреагувала так: «От бачиш: родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього ж не існує ніжність, сердечність, тепло. Тільки – гасло й герб…» На жаль, сам того не усвідомлюючи, батько знову травмував і без того зранену душу Наталени, постійно «вириваючи» з одного місця, він намагався «пересадити» її на інше, але багато з цих зусиль зазнавали поразок, і дівчинка, не звикнувши до одного, повинна була одразу звикати до іншого. З сумом можна констатувати те, що власне щастя батька було для нього важливішим, ніж щастя власної дитини, проте, якщо аналізувати самі стосунки між ними, то на той час батько вже усвідомив та відчув, що не залишить Наталену, що признає і приймає її як свою доньку.

Мачуха хотіла видати Наталену якнайшвидше заміж, ліпити з неї те, чого їй бажалося, але «донька» ніяк не піддавалася. Людмила сватала її з трьома достойними, на її погляд, кандидатами, але Наталена не могла зрозуміти, як це можна йти під вінець з тим, кого не знаєш і, відповідно, не кохаєш.

У Київському інституті благородних дівиць вона потерпала від навчань пихи і надмірно пристойних манер. Хоч і була знатного роду, проте ніяк не хотіла уподібнюватися до дівчат, які «купалися» у зверхності. У життєписі письменниця каже, що інститут був в’язницею для неї (варто згадати, що Мішель Фуко вивів особливий клас маргінального – «ув’язнені»). Проте Наталена ніде не відчувала власного дому, вона навіть батьківську оселю називала «своєю». Інститутський лікар одного разу сказав, що Ноель – невиліковно хвора, але помре не від туберкульозу, бо дівчата по десять годин на день мерзнуть у тонких пелеринках у холодних приміщеннях, а повільно стихатиме від того, що вона без коріння, «вирвана зі свого ґрунту й пересаджена в цілком чужий. І тому вона й сама всім і завжди – чужа, чужа й одинока, самітня… Так! Вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечі, з душевного холоду, з недостачі душевної поживи. Одне слово, як рослина без коріння…» Навіть лікар передбачав майбутні меланхолії молодої особи, і це були перші «дзвіночки» про те, що майбутня письменниця, переживши усі травми та зміни, не може похвалитися сильною та міцною нервовою системою, психікою, що їй буде ще дуже-дуже важко у житті, адже усе, що з нею ставалося, обпікало її душу і рубцями гоїлось, але не заживало повністю.

Важливою людиною у житті авторки була проста українська дівчинка-сирітка Маруся, з якою Наталена гралася ще змалечку в бабусі на Волині. Пізніше батько Наталени запросив Марусю працювати в їхньому домі, але майбутня письменниця не хотіла, щоб подружка дитинства прислужувала їй. Наталена наче соромилась свого знатного роду, вона не хотіла, щоб звичайні, прості люди, які оточували її, знали, що вона «з шляхетних» – якби вона мала вибір, точно б хотіла залишитись звичайною. Тому Маруся стала частиною їхньої сім’ї, а не покоївкою, вчила Наталену української мови, розмовляла з нею про духовність, не відчуваючи свого нижчого походження. Письменниця завжди перебувала між «простим» і «панським», схиляючись духовно до простого, а «коріння» кликало її бути серед своїх, серед тих, що мають почесті. «У часи перебування в батьківському домі Наталена вивчала чотири слов’янські мови: польську, щоб розмовляти з батьком, чеську – для розмов із мачухою, російську, яка була державною мовою Російської імперії, та українську, якою розмовляли прислуги і київські вулиці». Також брала уроки музики в знаменитого українського композитора Миколи Лисенка.

Після смерті батька мачуха захотіла переїхати з Ноель у Санкт-Петербург, бо «периферійне життя у Києві не надто тішило Людмилу Лось…» «Отож – переїхала я до Петрограда. Для Естрельїти почалося нове життя. Мусила бути в товаристві, на царських «прийомах», балах, театрах. Це був її обов’язок, як є обов’язком урядовця ходити «до служби». Поза цим могла робити, що хотіла. Не сміла лише ходити щодня до католицького костьолу, аби це не було принято за ознаку «польської симпатії», що могло б мати лихий вплив на «блискучу кар’єру» її майбутнього дружини, в зв’язку з тим, що дід Естрельїти – батько її батька, граф Адам Дунін-Борковський – загинув у повстанні 1863 року». На жаль, окрім усього, духовність та віра Наталени також зазнавала невидимих утисків.

Вона вступила до Археологічного інституту, проте єгиптологічного відділу в ньому не було, тому зацікавилась литовськими археологічними розвідками. Записалася також до академії мистецтв. Вчилася співу в консерваторії і на медичних курсах. «Це їй давало змогу ходити на практичні вправи до невеликого французького шпиталю – захоронки для невиліковно хворих жінок. При шпиталю була католицька капличка і католицький священик – француз». Наталені добре вдавалося все, що вона починала: «здивований її успіхом професор співу, колись славний співак, нині старіючий тенор Мишуга, запропонував їй спробувати свої сили в опері. Дадуть їй дебют на сцені театру консерваторії, де ставились опери на новий лад в більш життєвих художніх формах на зразок московського Художнього театру». Великий скандал був у Естрельїти, коли мачуха побачила її ім’я в афішах. «В царській Росії не ставились з погордою до акторів, навпаки, актора чи акторку поважали як мистця, нарівні з письменником чи малярем. І дивилися як на честь бути з ними знайомими. Але, прецінь, були це люде «не з товариства»! І коли б старшина з гарди хотів оженитися з акторкою – мусив би вийти з полку!» Проте Наталена грала далі, вона стала справжньою акторкою. Режисери казали, що «диявол», котрий сидить в Наталені, – демон трагедії.

Одного разу вона грала і почала імпровізувати вкінці, керівники вже злякалися, що вона «провалить п’єсу». «Але Естрельїта на сцені повільно, немов сомнамбулічним рухом, схиляється до матері і «заводить» справжній баскійський «плач», так звану «імпровізацію», де слова потішення сплітаються з хвалою мертвому та закликом не забувати про цю смерть…» Глядачі тріумфували, Наталена була на висоті.

Вона підписує з театром контракт і отримує роль Сафо.

Наталена могла залишитись на сцені, будувати блискучу кар’єру, але ж ні. «Сцена – лише засіб, щоб повільнитись від минулого. Але – не мета».

Долю Наталени Королевої часто намагалися вирішити без її участі, за велінням рідних вона переїжджала з місця на місце, а мачуха надалі підшукувала їй наречених, які могли б достойно доповнити їхню шляхетну родину. Проте майбутня письменниця зі своєї волі заручилася з князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем, котрий заради неї виходив навіть на двобій з суперником, і вирушила до Персії.

У той час було надто небезпечно для жінки, можна сказати, недопустимо подорожувати самій, але її затії ніхто не міг протистояти, навіть дядько Еугеніо смиренно погодився, бо племінниця пообіцяла вирушити в образі та одязі юнака. Раніше на костюмований бал Наталена приміряла стрій кавказького хлопця, і ніхто не міг її впізнати. «Поїде як хлопець до Іскандерових батьків. Мовляв: «Їде додому і школи!..» І буде це правда: бо в Петрограді вона студіювала у школах, а Іскандерів дім незабаром стане її «домом»!»

«Естрельїта вирушила до Персії цілком самітня, одягнена до кавказької «черкески» зі сірою смушковою «папахою», з кинджалом за пасом й текинськими саквами замість валізи. До Кавказу їхала потягом. Але тут спіткала її перша перешкода. Треба було їхати так званою «воєнно-грузинською» дорогою, аби скоротити шлях, а не об’їздити майже цілий Кавказ». Ця дорога виявилась замкненою, бо всі шукали невловимого розбійника, котрий переховувався у горах. На цей раз було вислано цілий кінно-гірний дивізіон з гарматами, у бойовому порядку. Наталена не хотіла їхати через цілий Кавказ, а вирішила ще урізноманітнити свою «пригоду». Вона дісталася до командира відділу, показала йому перською листи, які писали Іскандерові батьки. Вояк хоч жив на Кавказі, але перською читати не вмів, а Наталена все просила, що хоче чимшвидше потрапити додому. Генерал не запідозрив, що це не юнак, і дозволив «йому» їхати з озброєним відділом, наказавши, якщо будуть проблеми, то «його» пристрелити. Наталена їхала мовчки і спала в сідлі, вся подорож минала досить добре, але коли вже «дім» був близько, то ситуація загострилась. «Естрельїта зітхнула з полегшенням: минула небезпека. Та помилилася! Перським урядовцям видалося підозрілим, що молодий «хлопчина» мав у саквах книжки, та ще у чужих мовах. Отож чужинець, який хотів бавитись туристичними подорожами, мусив проказати причину і потребу своєї мандрівки – торговельну чи урядову. «Хлопчина» не виглядав ані на торговця, ані на урядовця». Наталена також не виглядала небезпечною, тому її відсилали від уряду до уряду. Вона пояснювала, що подорожує в хлопчачому одязі для зручності, а сама захоплюється археологією і хотіла б простудіювати на місці все, що знає про Персиполіс. Це все звучало непереконливо, тоді Наталена зізналася, що заручена. Естельїту викликали на аудієнцію до самого шахіншаха. «Володар-бо володарів» схотів побачити на власні очі дівчину, яка «не боїться жити і чинити, як муж», жінку, яка цікавиться іншими речами, як дорогоцінності та солодощі». Шах пообіцяв взяти Наталену під свою охорону. На жаль, ми не знаємо, як сам наречений Іскандер реагував на ідею Наталени подорожувати самою, чи знав він про це, чи це було неочікуваним сюрпризом від коханої, про це мисткиня в жодних записах не згадувала.