Читать книгу Питання життя і смерті - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 3

Розділ 1. Доленосна коробочка

Знову й знову я, Ірв, ловлю себе на тому, що погладжую собі груди. Минулого місяця у їх верхній лівій ділянці з’явилася нова штука – металева коробочка завбільшки два на два дюйми. Імплантував її хірург, уже й не пригадаю його імені та обличчя. Усе почалося з відвідин фізіотерапевта. Я звернувся до цієї лікарки, бо став заточуватися. Вимірявши мій пульс на самому початку візиту, вона раптом обернулася до мене і, очевидно шокована, сказала: «Зараз же їдемо у службу екстреної допомоги! У вас тридцять ударів за хвилину».

Я спробував заспокоїти її: «Серце б’ється повільно вже кілька місяців, а інших симптомів немає».

Мої слова майже не вплинули на неї. Лікарка відмовилася провадити далі сеанс фізіотерапії, і я з примусу пообіцяв їй, що негайно побачуся зі своїм лікарем-терапевтом В. й обговорю з ним цю справу.

Три місяці перед тим на щорічному медичному обстеженні В. відзначив мій повільний, а часом ще й нерівномірний пульс і скерував мене до Стенфордської клініки аритмії. Там мені приліпили на грудях монітор Голтера, який два тижні реєстрував ритм серцебиття. Результати засвідчили про стабільно повільний пульс, позначений періодичними короткими нападами миготіння передсердь.

Щоб не відірвався згусток крові й не засів у мозку, В. прописав мені еліквіс – антикоагулянт. Хоча цей препарат захистив мене від інсульту, та став причиною іншого клопоту: у мене вже кілька років було не все гаразд із рівновагою, і тепер травматичне падіння могло стати смертельним, бо ж нема змоги діаметрально змінити вплив антикоагулянту й зупинити кровотечу.

За дві години після того, як лікарка скерувала мене до В., він, оглянувши мене, констатував, що пульс сповільнився, і наказав мені ще два тижні носити монітор Голтера.

Минуло два тижні, відколи технік клініки аритмії зняв із мене цей прилад і передав на лабораторне дослідження запис серцевої діяльності, – і ось трапився ще один тривожний випадок, цього разу з Мерилін. Під час нашої розмови вона раптом оніміла, ані слова не могла вимовити. Це тривало п’ять хвилин. А тоді ще кілька хвилин поступово поверталася здатність говорити. Майже напевно моя дружина перебула інсульт. Два місяці тому в неї діагностували множинну мієлому й розпочали лікування ревлімідом. Інсульт міг стати наслідком цього сильнодійного хіміотерапевтичного препарату, який Мерилін приймала останні два тижні. Я зразу ж зателефонував лікарці моєї жінки. Випадково ця медичка була неподалік і метнулася до нашого будинку. Після швидкого обстеження вона викликала карету «швидкої», щоб відвезти Мерилін до клініки.

Наступні кілька годин у клінічній почекальні були найгірші з усіх пережитих нами двома. Чергові лікарі розпорядилися зробити кілька зображень мозку, і виявилося, що це справді інсульт, викликаний тромбом. Моїй дружині почали вводити ТАП (тканинний активатор плазміногену), щоб згусток розсмоктався. Алергію на цей препарат має дуже малий відсоток пацієнтів. На жаль, Мерилін належала до таких і мало не померла в лікарні. Однак поступово одужала, обійшлося без наслідків інсульту, і за чотири дні її виписали.

Але на тому наше лихо не скінчилося. Я привіз Мерилін додому, а за якихось кілька годин зателефонував В. і сказав, що тільки-но надійшли результати дослідження мого серця і конче треба хірургічно ввести електрокардіостимулятор у грудну клітку. Я відповів, що Мерилін щойно приїхала додому після лікування і я дуже зайнятий її доглядом. І запевнив, що вже на початку наступного тижня постараюся про допуск на операцію.

– Ні-ні, Ірве, – заперечив мій лікар. – Послухай, це зовсім не щось таке необов’язкове. За годину маєш добратися до клініки й негайно лягти на операцію. Двотижневий запис роботи твого серця показав, що трапилася 3291 атріовентрикулярна блокада, яка тривала загалом тридцять годин.

– А що воно означає? – спитав я. – Востаннє мене навчали фізіології серця десь шістдесят років тому, і я не претендую на те, щоб іти в ногу з прогресом медицини.

– Це означає, – відказав він, – що за останні два тижні було понад три тисячі випадків, коли електричний імпульс від твого природного кардіостимулятора в лівому передсерді не потрапляв до шлуночка, що міститься нижче. Це призводило до паузи, аж нарешті шлуночок відповідав хибно і скорочував серце сам від себе. Така вада загрожує життю, і її треба терміново усунути.

Не відкладаючи, я зареєструвався у службі екстреної допомоги, де мене оглянув кардіохірург. За три години мене відкотили на візку до операційної і вживили стимулятор. Наступного дня я вийшов із лікарні.

* * *

Бандажі знято, металева коробочка засіла у мене в грудях, трохи нижче від лівої ключиці. Сімдесят разів за хвилину ця новітня штуковина наказує моєму серцю стискатися, і так робитиме без жодного підзарядження аж дванадцять років. Цим вона відрізняється від усіх тих приладів, які мені траплялися. Ліхтарик згасає, пульт керування телевізором припиняє перемикати канали, а стільниковий навігатор – вказувати напрямок. На відміну від них, цей маленький пристрій працює, коли на кону найвища з усіх можливих ставок. Якщо він вийде з ладу, то моє життя закінчиться за кілька хвилин. Я приголомшений нетривкістю свого існування.

Ось такий нині стан справ: люба дружина Мерилін, ще з моїх п’ятнадцяти років найважливіша людина у моєму світі, страждає від важкої недуги, а моє життя стало загрозливо нетривким.

Дивно, але я спокійний, майже незворушний. Чому мені не моторошно? Вкотре ставлю собі це дивне запитання. Більшу частину життя я був фізично здоровий, а проте так чи інакше завжди долав боязнь смерті. Як гадаю, мої науково-дослідницькі та літературні праці про таку боязнь, безконечні спроби полегшити страждання пацієнтів, свідомих свого близького кінця, живилися моїм-таки страхом смерті. Але що сталося з цим страхом? Звідки прийшов спокій[1], коли смерть уже стукає у двері?

З плином днів наші важкі випробування блякнуть і відходять на задній план. Ми з Мерилін проводимо ранки, сидячи поруч у саду за нашою оселею. Милуючись деревами, тримаємося за руки і споминаємо наше життя удвох. Згадуємо наші численні подорожі: два роки на Гаваях, коли я служив в армії і ми жили у славнозвісному Кайлуа, рік творчої відпустки в Лондоні, пів року під Оксфордом, кілька місяців у Парижі, чимало часу на Сейшельських островах, Балі, у Франції, Австрії та Італії.

Насолодившись цими добірними спогадами, Мерилін стискає мені руку й каже: «Ірве, я не хотіла б щось змінити».

Щиро згоджуюся з нею.

Обоє відчуваємо, що провікували повноцінне життя. Найдієвіший із усіх моїх засобів утішати пацієнтів, які бояться смерті, – це твердження, що треба жити, не жалкуючи. Мерилін і я не жалкуємо – ми жили повнокровно і відважно. Старалися не проґавити можливостей пізнавати нове, а тепер не даємо собі прожити коротку решту життя[2].

Мерилін пішла подрімати. Знесилена хіміотерапією, вона часто й надовго лягає вдень у постіль. Відкинувшись на спинку шезлонга, я думаю про багатьох побачених пацієнтів, охоплених страхом смерті, і про багатьох філософів, що пильно придивлялися до неї. Дві тисячі років тому Сенека сказав: «Не може бути готовим померти той, хто тільки-но почав жити. Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо»[3]. Ніцше, найпотужніший із усіх авторів крилатих висловів, ствердив: «Жити в безпеці небезпечно». На думку спадає ще одна його фраза: «Чимало вмирає надто пізно, а дехто – надто рано. Вмирай своєчасно!»[4]

Гм, «своєчасно»… Не в брову, а в око. Мені майже вісімдесят вісім, а Мерилін – вісімдесят сім. Наші діти й онуки процвітають. Боюся, що я вже списався як письменник. Помалу припиняю психіатричну практику, а моя жінка тяжко хворіє. «Вмирай своєчасно». Годі викинути це з голови. Ось на гадку спливає ще один ніцшеанський вислів: «Що стало досконалим, зрілим, – прагне смерті! Усе незріле прагне жити. Усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жадання – жадання дальшого, вищого, світлішого»[5].

Так, теж зачіпає за живе. Зрілість – це годиться. Зрілість – це саме те, що тепер почуваємо ми з Мерилін.

* * *

Мої думки про смерть походять із раннього дитинства. Пригадую, юнаком я захопився віршем Едварда Каммінґса «Баффало Білл упокоївся» і безліч разів декламував його сам собі, стрімголов спускаючись на велосипеді з висоти.

Я був і при батькові, і при матері (у другому випадку можна вважати, що був), коли вони вмирали.

Батько сидів за крок-два від мене. Раптом його голова звалилася набік, а очі скосилися вліво й не зводили з мене погляду. Я закінчив медичну школу за якийсь місяць перед тим, тож вихопив шприца з чорної сумки свого шваґра-лікаря і вприснув адреналін у серце. Пізно: батько вже сконав від обширного паралічу.

За десять років ми з сестрою відвідали в лікарні нашу матір, що зламала стегнову кістку. Ми сиділи утрьох і розмовляли годину-другу, поки не настав час операції. Сестра і я трохи прогулялися надворі. Повернувшись, застали голе ліжко. Тільки матрац залишився. Не стало матері.

* * *

Зараз пів на дев’яту суботнього ранку. Початок мого поки що звичного дня: я прокинувся, як завжди, близько сьомої, після легкого сніданку пройшов сорокаметровою стежкою до свого кабінету, а там увімкнув комп’ютер і переглянув електронну пошту. Перший лист повідомляє:

Мене звуть М., я студентка з Ірану. Я лікувалася від нападів панічного страху, аж нарешті мій лікар ознайомив мене з Вашими працями й порадив прочитати «Екзистенціальну психотерапію». Читаючи цю книжку, я відчувала, що знаходжу відповідь на багато запитань, які поставали ще з дитинства, і мала враження, що Ви поруч зі мною читаєте кожну сторінку. Досі ніхто, крім Вас, не відповів на мої побоювання та сумніви. Щодня я читаю Ваші твори і ось уже кілька місяців не маю нападів. Мені дуже пощастило знайти Вас, коли я втратила надію на життя. Ваші книжки роблять з мене оптимістку. Уже й не знаю, як Вам подякувати.

Мені навернулися сльози на очі. Такі листи надходять щодня – зазвичай тридцять-сорок за день, і я щасливий, що можу допомогти стільком людям. А що мені написали з Ірану, одного з ворогів нашої країни, то й впливає цей лист сильніше, ніж інші. Відчуваю, що приєднуюся до всесвітньої спільноти, члени якої стараються допомогти людству.

Моя відповідь іранській студентці:

Я дуже радий, що мої книжки стали для Вас важливими й корисними. Будемо сподіватися, що колись наші дві країни отямляться і поспівчувають одна одній. Усього Вам найкращого. Ірв Ялом

Мене завжди зворушують листи від моїх прихильників – попри те, що часом приголомшує їх кількість. Намагаюся відповісти на кожен лист, причому звертаюся до адресанта на ім’я, аби знав, що я прочитав його листа. Зберігаю цю кореспонденцію у файлі електронної пошти, започаткованому кілька років тому і названому «Шанувальники». Нині він містить кілька тисяч позицій, частина яких позначена зірочкою. Маю намір перечитувати ці позначені листи, коли буду в гнітючому настрої й потребуватиму підбадьорення.

Уже десята ранку, я виходжу з кабінету. Вже з порога видно вікно нашої спальні. Кинувши оком на нього, бачу, що Мерилін не спить: уже розсунула штори. Вона досі дуже квола після хіміотерапевтичної ін’єкції, зробленої три дні тому, тож я поспішаю до дому, щоб приготувати їй сніданок. Але вона вже випила трохи яблучного соку і не має охоти на щось інше. Мерилін лежить на тахті у вітальні, дивлячись на дуби в нашому саду.

Як завжди, питаю, як вона почувається.

Як завжди, вона відверто відповідає:

– Почуваюся жахливо. Не можу передати це словами. Я далека від усього… усе тіло пронизують жахливі відчуття. Якби не ти, я б не трималася на цьому світі… Не хочу далі жити… Вибач, що я раз у раз кажу це тобі. Знаю, що товчу одне й те саме.

Уже кілька тижнів я щодня вислуховую від неї такі слова. Почуваюся пригніченим і безпорадним. Ніщо не завдає мені більшого болю, ніж її біль. Щотижня моїй дружині роблять хіміотерапевтичне внутрішньовенне вливання, від якого нудота, біль голови і велика втома. Мерилін втратила зв’язок зі своїм тілом, з речами і людьми – не опишеш цього. Із пацієнтів, що відбувають курс такого лікування, багато хто характеризує це явище словом «хіміоголова». Я заохочую дружину пройти хоча б оті тридцять метрів до поштової скриньки, але, як завжди, надаремно. Тримаю Мерилін за руку і силкуюся, як можу, підбадьорити її.

Сьогодні, коли вона знову стверджує, що не хоче так жити, я відповідаю інакше:

– Мерилін, ми з тобою вже кілька разів говорили про чинний у Каліфорнії закон, який дає медикам право допомагати пацієнтам покінчити з собою, якщо ті потерпають на невиліковну хворобу. Пригадуєш, наша приятелька Александра саме так і вчинила? Стільки разів за останні місяці ти казала, що тримаєшся на світі лише задля мене і непокоїшся тим, як я виживу без тебе. Я не раз і не два думав про це. Ось і останньої ночі лежав у постелі, кілька годин не міг заснути і думав. Хочу, щоб ти дізналася. Послухай: я перетерплю втрату тебе. Зможу й далі жити – мабуть, недовго, якщо вже мушу носити цю коробочку в грудях. Безперечно, я тужитиму за тобою щодня й до самого кінця… але й далі житиму. Мене вже не лякає смерть… не так, як колись.

Пам’ятаєш, як я, перебувши інсульт, втрачав рівновагу й мусив ходити з ціпком чи ходунком? Пам’ятаєш, як я почувався після операції на коліні, який нещасний і пригнічений я тоді був? Хоч бери та й знову лягай у лікарню. Що ж, воно минулося, як знаєш. Тепер я спокійніший, уже не мучуся, навіть непогано сплю. Хочу, щоб ти знала: я зможу пережити твою смерть. Не стерплю єдиного – думки про те, що задля мене ти живеш з таким болем, з такою мукою.

Мерилін проникливо дивиться мені в очі. Цього разу мої слова зачепили її. Ми дуже довго сидимо разом, тримаючись за руки. У голові промайнула одна з сентенцій Ніцше: «Думка накласти на себе руки – могутня втіха, з нею щасливо перебуваєш не одну лиховісну ніч»[6]. Але я стримуюся й не висловлюю її.

На якусь мить Мерилін заплющує очі, а тоді киває.

– Дякую, що ти це сказав. Такого я від тебе ніколи не чула. Воно втішає… Знаю, що останні місяці стали тобі кошмаром. Ти мусив робити все – купувати продукти, готувати страви, одягати мене, возити до лікаря та до клініки й там годинами чекати, телефонувати всім моїм друзям. Знаю, що я виснажила тебе. А однак ти, здається, почуваєшся добре. Видаєшся таким урівноваженим, таким стійким…. Ти вже кілька разів сказав мені, що, якби змога, взяв би мою хворобу на себе. І я знаю, що ти так і зробив би. Ти завжди дбав про мене, завжди з любов’ю, але останнім часом змінився.

– Як саме?

– Важко описати. Іноді ти здаєшся спокійним. Майже умиротвореним. Чому так? Як тобі це вдається?

– Це важливе питання. Я не знаю самого себе. Але здогадуюся, чому так, і це не пов’язано з любов’ю. Ти ж знаєш, що я закоханий у тебе ще відтоді, як ми, підлітки, познайомились. Річ у чомусь іншому.

– То скажи мені. – Мерилін уже сидить і пильно дивиться на мене.

– Мабуть, річ ось у цьому.

Я попліскую по грудях, по коробочці.

– Ірве, ти мав на увазі своє серце? Але звідки взявся спокій?

– Я часто торкаю й потираю цю коробочку. Вона раз у раз нагадує мені, що я помру від вади серця. Скоріш за все, раптово і швидко. Помру не так, як Джон та всі інші пацієнти, яких ми бачили в палаті для недоумкуватих.

Мерилін киває. Вона розуміє. У мого близького приятеля Джона була важка деменція, а недавно він сконав у притулку для людей похилого віку. Коли я востаннє відвідав Джона, він не впізнавав ні мене, ні будь-кого. Просто стояв і кричав – безперестанку, цілими годинами. Не можу стерти з пам’яті цю картину: це моя смертельна примара.

– Отож завдяки тому, що діється в моїх грудях, – кажу я, торкаючись грудей з коробочкою, – я певен, що нагло помру. Як мій батько.