Читать книгу Питання життя і смерті - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 4

Розділ 2. Перетворення НА інваліда

День у день я, Мерилін, лежу на тахті у нашій вітальні й дивлюсь у вікна – високі, від підлоги до стелі – на дуби та вічнозелені дерева, що ростуть на нашій земельній ділянці. Настала весна, і я спостерігаю, як знову з’являється зелене листя на нашому пишному часточковому дубі. Сьогодні, трохи раніше, я побачила сову, що всілася на ялині між фасадом нашого будинку і робочим приміщенням Ірва. Звідси видно невелику частину городу, на якому наш син Рід посадив помідори, квасолю, огірки та кабачки. Хоче, щоб я думала про дозрівання овочів влітку, коли мені, ймовірно, «полегшає».

Останні кілька місяців, відколи у мене діагностували множинну мієлому, застосовували сильнодійні медикаменти й госпіталізували мене після інсульту, я мало не весь час мучилася. Після щотижневих хіміотерапевтичних ін’єкцій невмолимо тяглися дні з нудотою й іншими мордуваннями тіла. Збавлю читачів від їх опису. Здебільшого почуваюся виснаженою – немовби між мозком і черепом напхано бавовни, а між мною і рештою світу простяглася туманна завіса.

Я мала кілька подруг, хворих на рак молочної залози, і тільки тепер якось утямила, щО вони перебули, борючись із недугою. Хіміотерапія, опромінення, хірургія, допомога від груп підтримки – з усього цього складалося повсякдення цих онкологічних пацієнток. Двадцять п’ять років тому, коли я писала «Історію грудей», рак молочної залози ще вважали летальною хворобою. Сьогодні медики називають її хронічною, яку можна лікувати й уповільнювати її перебіг. Заздрю таким хворим, бо вони, перейшовши на стадію ремісії, можуть обійтися без хіміопрепаратів. Пацієнти з множинною мієломою зазвичай потребують дальших сеансів терапії, хоча й рідших, ніж щотижневі ін’єкції, які я тепер терплю. Знову і знову питаю сама себе: а чи варто?

Мені вісімдесят сім років. Наспів час умирати. Переглядаючи колонки з некрологами у «Сан-Франсиско кронікл» і «Нью-Йорк таймс», зауважую, що переважно йдеться про людей, яким менш ніж вісімдесят років. Середня тривалість життя у США – 79 років. Навіть у Японії, з її рекордним довголіттям, середній вік жінок становить 87,32 року. Після щасливих довгих літ, які я поділяла з Ірвом і майже весь той час відзначалася міцним здоров’ям, чого б це я мала хотіти жити тепер – з повсякденним стражданням і відчаєм?

Відповідь проста – немає легкого способу померти. Якщо я відмовлюся від лікування, то згину від множинної мієломи раніше, ще й у муках. У Каліфорнії узаконено допомогу медика в самогубстві. Якщо вже мені настає кінець, то я могла б попросити такої допомоги.

Складніше відповісти на питання, чи варто мені жити далі. За весь цей стражденний час я виразніше відчула міру, якою моє життя пов’язане з життям інших людей – не тільки мого чоловіка та дітей, а ще й багатьох друзів, які досі підтримують мене, коли треба. Ці друзі пишуть чимало підбадьорливих есемесок, приносять їжу додому, надсилають квіти й рослини. Давня подруга, ще з коледжу, надіслала мені м’який пухнастий халат, інша подарувала власноруч зв’язану вовняну шаль. Уже вкотре я усвідомлюю, яке це благо – мати таких друзів на додачу до членів родини. Кінець кінцем я дійшла до розуміння того, що треба виживати не тільки задля себе, а й задля інших людей. Здавалося б, це очевидна річ, але допіру тепер я осягла її до дна.

Офіційно керуючи у 1976–1987 роках Стенфордським інститутом дослідження проблем жінок, я заснувала спільноту жінок-науковців і їхніх прихильників, багато з яких стали моїми близькими подругами. З 2004-го по 2019 рік я провадила літературний салон у своїй оселі в Пало-Альто і на квартирі у Сан-Франциско для письменниць із району Сан-Франциської затоки, що значно розширило коло моїх приятельок. Понад те, як колишня викладачка французької, я проводила час у Франції та інших європейських країнах, коли тільки випадала нагода. Так, у мене було гідне заздрощів становище, завдяки якому я могла налагоджувати такі дружні стосунки. Мене втішає думка, що моє життя і смерть не байдужі друзям по всьому світі – у Франції, Греції, Швейцарії, в Кембриджі, Нью-Йорку, Далласі, Каліфорнії та на Гаваях.

На щастя, всі наші діти – Ів, Рід, Віктор і Бен – живуть у Каліфорнії; троє з них – у районі Сан-Франциської затоки, а четвертий – у Сан-Дієго. За останні кілька місяців на нашому з Ірвом житті виразно позначилося те, що вони проводили дні і ночі в будинку, готуючи страви та піднімаючи настрій. Ів, лікарка, принесла мені мармеладки з медичною марихуаною, і я з’їдаю пів мармеладки перед вечерею, щоб подолати нудоту й набрати апетиту. Здається, ці медикаменти діють краще, ніж будь-які інші, й не спричиняють помітних побічних ефектів.

Лінор, наша внучка з Японії, цього року жила з нами і працювала на недавно заснованій біотехнологічній фірмі у Кремнієвій долині. Спершу я допомогла їй пристосуватися до умов життя в Штатах, а тепер саме вона опікується мною. Лінор допомагає нам у комп’ютерних та телевізійних справах і вводить японські страви до нашого раціону. Ми дуже сумуватимемо за внучкою, коли вона за кілька місяців піде на післядипломний курс у Північно-Західному університеті.

Та передусім мене підтримує Ірв, найвірніший із усіх доглядачів – терплячий, чуйний, самовідданий у старанні полегшити мої страждання. Ось уже п’ять місяців я не сідала за кермо нашої машини. Ірв постійно – крім як у час, коли нас відвідують діти – купує продукти і готує страви. Він возить мене на візити до медиків і залишається зі мною під час кількагодинних вливань. Увечері він з’ясовує, що там на телеканалах, і висиджує до кінця кожної передачі, хай навіть вона далеко не на його смак. Я пишу цю похвалу не для того, щоб підлестити Ірву чи виставити його святим перед читачами. Просто це неприкрашена правда – така, яку сприймаю. Часто я порівнюю становище – своє і тих пацієнтів, у яких немає вірного друга чи супутника життя і які мусять лікуватися самотужки. Недавно я сиділа у Стенфордському центрі вливання, чекаючи хіміоін’єкції, й жінка поруч мене сказала, що вона одинока, та ось знайшла підтримку у християнській вірі. Дарма що доводиться домовлятися про медичні візити самій, не маючи нікого поруч, зате вона весь час відчуває близькість Бога. Хоча я не побожна, та рада за неї. Так само мене підбадьорили друзі – запевнили, що моляться за мене. Моя подруга, багаїтка[7] Віда, молиться за мене щодня, і якщо Бог є, то Він, цілком певно, почує її палкі молитви. Інші друзі – католики, протестанти, юдеї та мусульмани – написали, що згадують мене в молитвах. Письменниця Ґейл Шигі[8] розчулила мене до сліз, написавши: «Я молитимуся за Вас і уявлятиму Вас у Божій жмені. Ви крихітні, якраз поміститеся».

Ірв і я, євреї у плані культури, не віримо, що після смерті будемо при свідомості. А проте мій дух підтримують слова 23 псалма зі Старого Завіту: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…» Ці слова кружляють у моїй свідомості разом із іншими, почерпнутими з релігійних та нерелігійних джерел і давно завченими напам’ять.

«Де твоє, смерте, жало?» (Перше послання апостола Павла до коринтян, 15, 55)

«Найгірше – смерть, а їй таки ж настати» (Вільям Шекспір, «Річард II», дія III, сцена 2)[9].

А ще – «Шарварок у домі», гарний вірш Емілі Дікінсон:

Усі ці звичні поетичні вислови набувають нового значення у моєму теперішньому становищі, коли я лежу на тахті й розмірковую. Звичайно ж, не можу послухатися поради Томаса Ділана: «Лютуй, бушуй, хай світло не вмира». На таке мені забракне життєвої сили. Мені ближчі кілька прозаїчних написів, на які ми з сином Рідом натрапили, коли фотографували цвинтарні надгробки для нашої виданої у 2008-му книжки «Місце спочинку в Америці». Один із них досі свіжий у моїй пам’яті: «Жити в серцях, що їх ми покинули, означає не вмирати». Жити в серцях, що їх ми покинули, або ж, як часто каже Ірв, впливати на життя тих, що знали нас безпосередньо чи через наші книжки. А за життя керуватися премудрістю святого Павла: «…і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо!» (1 Кор., 13, 2).

Завжди варто перечитати уривок, у якому Павло віддає верховенство милосердю, бо це нагадує нам, що любов, тобто доброта до людей і співчуття до їхніх страждань, переважає всі інші чесноти. (У мені завжди торопіє феміністка, коли я читаю ось таке в Посланні до коринтян: «Нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено, тільки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, непристойно бо жінці говорити в Церкві!» Читаю й хихочу, згадуючи не одну розкішну проповідь преподобної Джейн Шоу у Стенфордській каплиці.)

Слова святого Павла про милосердя Генрі Джеймс переінакшив на вдалий вислів:

У житті людини важливі три речі. Перша – бути добрим. Друга – бути добрим. І третя – бути добрим.

Сподіваюся додержуватися такої настанови, хоч і потерпаю від свого стану.

* * *

Знаю багатьох жінок, які мужньо зустріли смерть – свою чи чоловікову. У лютому 1954 року, коли я приїхала з коледжу Веллслі на похорон батька у Вашингтоні, першими словами моєї скорбної матері були: «Маєш набратися мужності». Вона завжди була зразком доброти, передусім дбала про дочок і чоловіка, з яким прожила двадцять сім років. Татові було всього п’ятдесят чотири, коли він нагло помер від серцевого нападу, випливши на риболовлю у відкрите море біля Флориди.

За кілька років мама знову вийшла заміж. А закінчилося на тому, що поховала всіх своїх чотирьох чоловіків! Вона дочекалася внуків і навіть кількох правнуків. Переїхавши до Каліфорнії, щоб бути ближче до нас, мама тихо відійшла у свої дев’яносто два з половиною. Я завжди гадала, що помру в її віці, але вже знаю, що не доживу до дев’яноста.

Моя подруга Сузан Белл дожила до вісімдесяти дев’яти з половиною. На своєму віку вона не раз уникала загибелі. 1939 року, після вторгнення нацистів у Чехословаччину, вона з матір’ю втекла до Лондона, залишивши батька, який згодом прийняв смерть у Терезинському концтаборі. Була лютеранка, як і її батьки, але нацисти вважали бабусь і дідусів підставою замахнутися на життя Сузан і вбити її батька.

За кілька тижнів перед смертю Сузан зробила мені дорогоцінний подарунок – англійський срібний чайник XIX століття. Запарений у ньому чай загострював їй і мені увагу під час роботи над нашою книжкою «Розкриття життя: автобіографія, біографія і стать» – збіркою статей, виданою 1990 року. Сузан стала піонером у розвитку окремої галузі в історії жінок і, як наукова співробітниця Стенфордського інституту Клеймана, провадила цю роботу до кінця днів. У липні 2015-го вона раптово померла, купаючись у басейні.