Читать книгу Українська драматургія. Золота збiрка - Михайло Старицький, Иван Франко, Иван Котляревский - Страница 4

Театр представляет прежнюю улицу.

Явление 1

Микола (один). Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота – без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить – i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает.) Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.

№ 12

Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись.

Явление 2

Петро и Микола.

Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).

№ 13

Микола (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.

Петро (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.

Микола (подходя к Петру). Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.

Петро. Нi, пане брате.

Микола. Вiдкiль же ти?

Петро. Я?… (С улыбкою.) Не знаю, як би тобi i сказати – вiдкiль хочеш…

Микола. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?

Петро. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.

Микола. Та що ж ти за чоловiк?

Петро. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.

Микола. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?

Петро. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?

Микола. Так ти, бачу, такий, як i я – безприютний.

Петро. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.

Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…

Явление 3

Те же и возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.

Выборный – в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи.

Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.

Терпилиха (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

Выборный. Та надворi швидше провiтриться.

Терпилиха. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.

Выборный. За всi голови! (Отходит от двери.) Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (Увидя Миколу.) Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?

Возный. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?

Выборный. Адже ти був на базарi – що там чути?

Микола. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.

Возный. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?

Выборный. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.

Возный. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

Микола. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

Возный. По крайнiй мiрi – теє-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i – теє-то як його – о жалобах i позвах?

Выборный. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе.) Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – вiн заручився.

Микола. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв?

Возный. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

Выборный. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя.) А се що за парубок?

Микола. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

Возный. Хiба-развi – теє-то як його – iз Коломака через наше село дорога в город?

Петро. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Явление 4

Петро и Микола.

Петро. Се старший в вашiм селi?

Микола. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний – так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

Петро. А то, другий?

Микола. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда – хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

Петро (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь.) Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе.) Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

Микола. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. В Полтавi.

Петро (с ужасом). В Полтавi!..

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

Петро (вскрикивает). Так вiн умер!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

№ 14

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра.)

Петро. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

Микола. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе.)

Явление 5

Петро (один). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет.)

№ 15

Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Явление 6

Петро и выборный.

Выборный. Ти, небоже, i спiвака добрий.

Петро. Не так, щоб дуже – от аби-то.

Выборный. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

Петро. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

Выборный. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

Петро. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

Выборный. I в Харковi був? Лепський то десь город?

Петро. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

Выборный. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

Петро. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

Выборный. На комедiю (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

Петро. I не раз бачив. Се таке диво – як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Явление 7

Те же и возный.

Возный. Що ти тут, старосто мiй, – теє-то як його – розглагольствуєш з пришельцем?

Выборный. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.

Возный. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру.) Продолжай, вашець…

Петро. На комедiї однi виходять – поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть – те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають.

Выборный. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..

Возный. Они не убиваються i не умирають – теє-то як його – настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!

Выборный. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?

Возный. Не лицемiрство, а лицедiйство.

Выборный. Ну, ну! Лицедiйство…

Петро. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько.

Выборный. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.

Петро. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.

Выборный. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.

Петро. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.

Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена – теє-то як його – Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

Выборный. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас.

Возный. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.

Петро. Там i Iскру почитують.

Возный. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi.

Петро. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли.

Возный. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка – теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi.

Выборный. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп…

Возный (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi. (Уходят.)

Явление 8

Петро (один). Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет.)

№ 16

Явление 9

Петро и Микола.

Петро. А що, Миколо! яка чутка?

Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.

Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро прячется.

Явление 10

Микола и Наталка.

Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.

Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?

Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?

Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його.

Микола. Петра? (Поет.)

Наталка (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку.) Бачиш Ворскло?… Або там, або нi за ким.

Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.

Наталка. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти.)

Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.

Наталка. Говори ж – що такеє?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?

Микола. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю – приглядайся! Петре, явись!

Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются.

Немая сцена.

Микола (поет).

Петро. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.

Наталка. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе – божусь…

Микола (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв’язаться.

Наталка. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду!

Петро. Чи добре так буде? Твоя мати…

Наталка (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.

Петро. Возний – пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр’ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам.

Наталка. Петре! Не так ти думав, як одходив!

Петро. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.

Микола. Трохи Петро неправду говорить.

Наталка. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!

№ 17

Наталка.

Петро.

Оба вместе.

Наталка.

Петро.

Наталка.

Петро.

Оба.

Микола. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.

Наталка. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати – не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

Петро. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Наталка. Петре! Любиш ти мене?

Петро. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.

Наталка. Дай же менi свою руку! (Взявши руки.) Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.

Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (К Наталке.) За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (Поет.)

№ 18

Петро. Отже iдуть…

Микола. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.

Явление 11

Те же, возный, выборный и Терпилиха.

Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возный. О чем ви – теє-то як його – бесiдуєте?

Терпилиха (увидя Петра). Ох, менi лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!

Петро. Нi, се не мара, а се я – Петро, i тiлом, i душею.

Возный (к виборному). Що се за Петро?

Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.

Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.

Наталка. Почому ж вiн лишнiй?

Терпилиха. I вiдомо – лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.

Петро. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.

Наталка. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.

Возный. А по какой би то такой резонной причинi?

Наталка. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.

Возный. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.

Возный (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя – теє-то як його – нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.

Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.

Терпилиха (со страхом). Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.

Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.

Микола. Що то тепер скажуть?

Выборный. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!

Терпилиха. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.

Возный и выборный (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

Терпилиха. Зслизни, маро!

Петро. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается и утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный.)

Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається!

Наталка плачет, возный рассуждает.

Выборный. Що не говори, а менi жаль його.

Микола. На чiм то все се окошиться?

Возный (Петру). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?

Петро. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив – все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги.) Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце.) Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (Склоняется на плечо Петру.)

Терпилиха (подбегает и обнимает Петра). Петре!

Наталка (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!

Микола (выборному). А тобi як вiн здається?

Выборный. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив!

Возный (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я – возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє… (К Терпилихе.) Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло?

Терпилиха. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

Возный. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит.) Благослови дiтей своїх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственноє владiнiє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям.) Поєлiку же я – возний, то по привiлегiї, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються – третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

Петро и Наталка (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рiдная, благослови нас!

Терпилиха. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас i благословить своєю благостiю…

Микола. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

Выборный. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiї.

Петро. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.

№ 19

Хор