Читать книгу Українська драматургія. Золота збiрка - Михайло Старицький, Иван Франко, Иван Котляревский - Страница 6

Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.

Явление первое

Прокiп (в расхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет):

(Крадется через театр.)

Одарка (выходит из избы, не выходя со двора). А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди!

Прокiп (с неудовольствием, в сторону). От чортова доглядачка! Таки i вздрiла! (Кричит ей с досадою.) Чого там вертатися? Нiколи!

Одарка. Яке там нiколи припало? Вернися, бузовiре! (Он ее не слушает, она ему грозит кулаками.) Вернись, кажу тобi, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла? (Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит.) Вернись, вернись, вернись!

Прокiп (с досадою возвращается). Т’адже i вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?

Одарка. А кажи, куди було помандрував?

Прокiп (все с сердцем). Та де тобi помандрував? Тiльки хотiв було йти до шевця, щоб чобiт залатав.

Одарка. Яке тепер латання? Недiленька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрi люди i з церков не повиходили, а ти вже i на вольну швандяв! Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятiнка свята, люди нi рiсочки у рот не беруть, а вiн на вольнiй, та так впився, що не змiг i додому дiйти. Ввалився у провалля оттам на Холоднiй горi та й спав цiлу нiч. Ще то навдивовижу, як тебе москалi не обiдрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай, гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тiльки б йому по вольним i шлятись!..

Прокiп. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашiй вулицi, так би я випив та й додому потрапив би, а то бiда! Iдеш, iдеш, поки до тiєї вольної дiйдеш!

Одарка. А, дурний та божевiльний! А про те не кажуть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та вiдмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибi сказала!

Прокiп. Холодком i туди недалеко. Аби б туди дiйти, а то й байдуже!

Одарка. Бач, п’яницi море по колiно! Вiн знай своє товче! Я тобi кажу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого мiщанина; усе позбував, усе попропивав, звiвся нiнащо. Одним одна свитина, а пояса i шапки катма!

Прокiп. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка i тепер цiлiсiнька у тебе у скринi, а пояс застановив.

Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

Прокiп. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дає?

Одарка. Та нащо ти п’єш?

Прокiп. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опiвночi прийду, то й вiдчиня; та таки i горiлка не розведена. Вже пак до кабатчикiв не пiду. Та нащо i горiлку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на свiтi, то я б i не пив. Тогдi б послухав тебе.

Одарка. Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п’яницю? – Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, – усiм була голова; на жарти, на скоки, – усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: «Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати – що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленiя». Так-таки iди та iди! От же i пiшла; от i живу! Люди у щастi та у багацтвi i не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодiї лiта? Де моя дiвичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним.) А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб.) Ось так же, коли честю не слухав.

ДУЭТ

Одарка.

Прокiп (кланяясь).

Одарка (толкая его во двор и затворяя ворота).

Прокiп (из-за ворот).

(Вместе.)

Одарка.

Одарка. Сиди, сиди собi там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тiльки хоч ногою вийдеш, то не побоюся грiха, битиму, кажу тобi, що битиму. Коли б менi знати, як то у панiв бува? Адже розказувала клюшниця отого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, панi так над паном вередує, що i крий Боже! I чого б то нi забажала, – чи мочених кисличок, чи нiмецьких медяничкiв, чи якої хустки або одежi, то усе i є: хоч опiвночi забажа чого, то усе їй i поставля, i без її волi з хати не iде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жiнцi мужика бити; хiба у панiв така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередували над мужиками!

Явление второе

Те же и Кандзюба.

Кандзюба. Дай Боже день добрий! З недiлею будьте здоровi.

Одарка. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до якого часу, ще б то i не теє.

Одарка. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi?

Кандзюба. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна.

Одарка. А що там за бiда?

Кандзюба. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! – А старий ваш дома?

Одарка. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати.

Кандзюба. А куди ж то?

Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахура; вiн i дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора і вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.

Одарка. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу їздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. – Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають», а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п’є. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу.

Кандзюба. Де ж вiн тепер?

Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться.

Прокiп (за воротами поет). Била жiнка мужика, за чуприну взявши…

Кандзюба. Бач, де обiзвався! – Здоров, приятелю; а ходи ке сюда!

Прокiп. Рада б душа в рай, так грiхи не пускають. Як жiнка скаже.

Кандзюба (Одарке). Випустiть-бо його, будьте ласкавi. Маю до вас дiло.

Одарка. Ану вже iди сюди, iди! (Прокип выходит.)

ТЕРЦЕТ

Кандзюба.

Прокiп.

Одарка.

Кандзюба.

Прокiп i Одарка.

Кандзюба.

Одарка.

Кандзюба.

Прокiп i Одарка.

Кандзюба.

Одарка.

Прокiп.

Одарка (мужу).

(Кандзюбе.)

Кандзюба.

Одарка.

Кандзюба.

(Вместе.)

Кандзюба.

Прокiп.

Одарка.

Кандзюба. Гай, гай! Товкуєте не знать об чiм! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би i зовсiм дурний був, так не узяв його кат, буде багатий пiсля моєї смерти; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сiллю i за рибою на Дiн, i усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльш; батракiв дома з десяток, та при скотинi на бразi скiльки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налiчить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсiм парень друзяка. Та й яка нужда, що нiчого не зна; жiнка навчить i усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати…

Прокiп. Або й шинкарювати; i то дiло дуже добре!

Кандзюба. Та що захоче, то вже не пiде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я пiду по других; бачите, вже не рано.

Одарка (с явным удовольствием слушала его). А що, Прокопе, як думаєш?

Прокiп. Ти думай, а я вже за тобою.

Поют.

Кандзюба.

Одарка.

(Вместе.)

Кандзюба.

Прокiп.

Одарка.

Обнявшись, приплясывают.

Одарка. Е! тривайте лишень: ще треба дiвки спитати, як-то вона ще скаже?

Кандзюба. Хiба вона часом i не туди?

Одарка. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь i вигадує; така вже собi нiжна! То щоб i з женихами не стала вередувати.

Кандзюба. Та вона ж не панянка! Нехай вже тi вередують, поки довередуються до свого. Та нiчого грiха таїти, тепер i усюди така мода: нашi мужички – так усе б то за мiщан; а мiщанка вже i об купцевi не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то i гляди: дiвують, сердешнi, до того, що можна буде їми на Донцi греблю загатити. – А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробiть тiльки бешкету.

Одарка. Та не бiйтесь, не бiйтесь, присилайте-таки старостiв; вже ж вона не без розуму, вмiє розсудити.

Кандзюба. Спасибi ж за ласку. Ждiть вiд нас людей по закону, увечерi; а я Стецька пришлю, нехай з дiвкою… Я щось її не знаю; а як її зовуть?

Одарка. Та Уляна ж i досi.

Прокiп. Та ще й Прокiпiвна.

Кандзюба. Так нехай мiй Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчiть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.

Повторяют последний куплет.

(Вместе.)

Кандзюба.

Прокiп.

Одарка.

Обнявшись, приплясывают, потом Кандзюба уходит.

Прокiп. От же скверно, що свата без чарки горiлки вiдпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збiгати на вольну та на сватання придбати.

Одарка. А вже ти менi з тою вольною остив та споганiв! I як би то ти пронiс вiд об’їздчикiв?

Прокiп. Але! будьто i первина! Через лiсок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от їм i дуля пiд нiс! Так посилай же.

Одарка. Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Iди лишень додому, я пiдожду Уляни, та й прийду, i сядемо обiдати.

Прокiп (неохотно). Та вже i пiду. Таки-то i урвався на вольну! (Уходит.)

Явление третье

Одарка и Уляна.

Уляна. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi.

Одарка. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема.

Уляна. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (Разворачивает платок.) I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках.

Одарка (рассматривает платок). Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий?

Уляна. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! – А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерiя (указывая на шею), та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» – А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється.

Одарка. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував.

Уляна. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi.

Одарка. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить!

Уляна. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний.

Одарка. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! – Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

Уляна. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи.

Одарка. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

Уляна (жеманно). Якi там старости? Вiд кого б то?

Одарка. Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса.

Уляна. От за того старого? Лисого?

Одарка. Тю-тю, дурна! – За Стецька, його сина, коли знаєш.

Уляна. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

Одарка. Дурний! – Так багатий.

Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.

Одарка. Глузду нема, так багатий.

Уляна. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються.

Одарка. Нехай смiються, а вiн собi багатий.

Уляна. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали.

Одарка. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась.

Уляна. Та вже, мамо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду.

Одарка. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати?

Уляна. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi – слава тобi, господи, – скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня.

Одарка. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди?

Уляна (застенчиво). Мамо!.. Я б вам… щось сказала…

Одарка. Ану, кажи.

Уляна. Адже ви знаєте Олексiя?

Одарка. Якого се?

Уляна (смелее). Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив?

Одарка (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн?

Уляна (стыдливо). Атож!

Одарка. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав?

Уляна. Еге!

Одарка. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi?

Уляна. От так пак! А за що?

Одарка. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього?

Уляна. Атож!

Одарка. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!

Уляна. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде.

Одарка. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

Уляна. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його!

Одарка. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?… Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

Уляна. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi – чи мало там панських? Так усi-то, крий Боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!

Одарка. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали.

Уляна. Ох, менi лихо! сьогоднi?…

Одарка. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна…

Уляна. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю…

Одарка. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. – Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит.)

Уляна (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет.)

Явление четвертое

Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит.

Стецько. Та й патлата! (Смеется громко и, подошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит.) А що в вас варили?

Уляна (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого!

Стецько (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер… що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що? Нiчого.

Стецько. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.

Уляна. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!

Стецько. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.

Уляна. Нi об чiм нам домовлятися.

Стецько. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?

Уляна. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.

Стецько. А чом не буде?

Уляна. Тим, що я за тебе не пiду.

Стецько. А чом не пiдеш?

Уляна. Тим, що не хочу.

Стецько. Та чому не хочеш?

Уляна. А не хочу – тим, що не хочу.

Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.

Уляна. Не пiду.

Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:

А що? чи хороша моя пiсня?

Уляна. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Поет.)

А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

Стецько (долго смотрит на нее молча, потом вдруг вскрикивает). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти її спiваєш? Га?

Уляна. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе.

Стецько. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Вздохнув.) Я вже пробував.

Уляна. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.

Стецько. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась.

Уляна. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай Бог милує! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.

Стецько. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!

Уляна (в сторону). Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати.

Явление пятое

Те же и Олексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает.

Стецько. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать?

Уляна. А як же? присилай, присилай. (В сторону.) Побачиш, якого облизня пiньмають.

Стецько. А пiч колупатимеш?

Уляна. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами.)

Стецько (оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?

Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), – як ту собаку рудую!

Олексий (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде.

Стецько. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.

Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.

Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсiм.

Стецько (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется.) Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? (Увидя у нее шелковый платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то?

Уляна. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо.) Твоїй пицi вона i пристала.

Стецько. А ке сюди, я примiряю.

Уляна. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся.

Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити?

Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему.) А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней.)

Олексий (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi Бог помага!

Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала.

Олексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi.

Уляна (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

Олексий. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!

Стецько (важно). Спасибi.

Олексий. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш?

Стецько. Пришлемо.

Олексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.)

Стецько. Спасибi.

Олексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!

Стецько. Iди здоров!

Уляна (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко.) Олексiю!

Олексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.)

Уляна. Олексiю-бо!

Олексий (останавливаясь). А чого там?

Уляна. Чого-бо ти сердишся?

Олексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його?

Уляна. Так що ж, що правда?

Олексий (поет).

Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками… Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня…

Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.

Олексий. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

Стецько. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется.) А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.

Олексий. Ходив же ти у дорогу?

Стецько. Ходив.

Олексий. А куди?

Стецько. З хурою, до моря.

Олексий. До якого мiсця?

Стецько. Аж до Основи.

Олексий (смеется). Крий Боже, як далеко! Аж двi верстви!

Уляна. О, щоб тебе, Стецю! i мене розсмiшив.

Олексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бiр по шишки?

Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я й сiв та й обiдаю, усе обiдаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обiдаю, усе обiдаю… та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побiжу та через городи! А батько як гукне: хлопцi, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопцi повибiгали, та мене ловити, та й пiймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та у город, та до волосного правленiя, та у колоду, а уранцi i у привод…

Олексий. Так тебе i у привод водили? Я сього i не чув.

Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька, та не втiкай.

Олексий. Що ж тобi було у приводi?

Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!

Олексий. Через що тебе не прийняли у салдати?

Стецько. Та так, бiда сталася: не зумiв пальцiв перелiчити. (Перебирает пальцы.) Та й до бiса ж їх на руках. Станеш їх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.

Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А iди обiдати!

Уляна. Зараз, мамо, прийду.

Одарка. Коли Стецько тут, клич i його.

Стецько. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень i вночi усе б обiдав. (Уходит во двор.)

Олексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш!

Уляна. Чи я ж сама за нього iду, чи що?

Олексий. А як же? коли i за рушниками велiла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тiльки мене i бачила. Сам собi смерть заподiю.

Уляна (бросаясь к нему). Олексiєчку, мiй голубчику! I я без тебе не хочу на бiлiм свiтi жити! Не вмирай без мене, озьми i мене з собою! Не покинь мене сиротинкою!

Олексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ти не держиш правди i мiняєш того, хто тебе любив, вiд щирого серця… дуже, дуже любив… i мiняєш на кого? Не боїшся ж ти Бога, га?

Уляна (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мiй лебедику, мiй сизий голубоньку; час вiд часу бiльш люблю, чим уперш на вулиці зiйшлися. Не покинула б я тебе нiзащо на свiтi; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!

Олексий. Ти ж їй казала, що мене любиш?

Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й нi за кого не пiду; так i говорити не дає. Та вже ж: на усе пiду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останнiй разочок! (Обнимаются.)

ДУЭТ

Уляна.

Уляна.

Олексий.

Уляна.

(Вместе.)

Уляна.

Олексій.

(Вместе.)

Олексій.

Уляна.

Обнимаются.

Стецько (выходя из-за ворот). Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поїли, i яловичину покришили, а вона i не iде. (Увидев, что любовники обнимаются.) Бач, з ким тут, вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуть, з Олексiєм розмовля; а вона добре розмовля, що женихається! Iди ж, iди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її у потилицю!

Уляна. Та iду, зараз iду. – Олексiєчку! не втiкай вiдсiля; я швидко вийду. За слiзоньками i не їстиму нiчого та й поспiшу до тебе. Послiдня наша годинонька, тiльки i наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор.)

Стецько. Вийдеш, вийдеш, коли-то ще пущу. (Подходит к Олексию.) А ти чого тут, пробишака?

Олексий. Чого? Я до Уляни приходив.

Стецько. До Уляни? А зась не знаєш? До Уляни!

Олексий. Що? ще i сей став на мене гримати!

Стецько. А то ж i не гримати? Одарка казала: прожени його.

Олексий. Ти мене проженеш? О, вражий сину? Через тебе така напасть! (Бросается к нему. Стецько, испуганный, бежит; Олексий, поймав его, схватывает за грудь и трясет.) Задушу, анахтемську вiру! О, якби не боявсь грiха, тут би i амiнь моєму супостатовi! (Отталкивает его от себя.) Згинь з очей, католиче!

Стецько до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит.

Олексий (успокоившись). Дурний i я, що з дурнем зв’язався. Що менi робити? Де ськати помочi? Тяжко моєму серцю! Сам би на себе руки пiдняв! Похожу по горi, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (Уходит.)

Стецько (осматривается во все стороны и, не видя Олексия, бегает и кричит). Пробi, ратуйте, ратуйте! Хто в Бога вiрує, ратуйте! Ой, ратуйте!..

Явление шестое

Стецько и Прокип с Одаркою выбегают.

Одарка (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричиш?

Прокiп. Чи не об’їздчики кого з горiлкою злапали?

ТЕРЦЕТ

Стецько.

Одарка.

(Уходит.)

Стецько (плачет).

Прокiп.

Стецько.

Одарка (приносит ему большой кусок каши).

Стецько.

Одарка.

Стецько.

Прокiп.

Уводят Стецька с собою.