Читать книгу П’ятнадцятирічний капітан - Жуль Верн - Страница 3

  Розділ перший

Другого лютого 1873 року шхуна «Пілігрим» перебувала у відкритому морі.

Цей невеличкий вітрильник водотоннажністю чотириста тонн, споряджений у Сан-Франциско для полювання на китів, належав багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Велдону. Вже багато років поспіль «Пілігрим» плавав під командуванням капітана Галла і вважався одним з найнадійніших кораблів Велдонової флотилії.

Славетному китобоєві цього року дуже не щастило: ще задовго до кінця промислового сезону, на початку січня, саме в розпал літа у Південній півкулі, Галл змушений був покинути місця полювання. У трюмах шхуни не було й половини здобичі. І головною причиною невдачі капітан вважав додатково набрану команду, що складалася з людей випадкових, дармоїдів та гультіпак. Невелика постійна команда шхуни – п’ятеро досвідчених моряків і один молодший матрос – також була невдоволена мізерними результатами промислу.

У середині січня, коли шхуна прибула до Оклендського порту в Новій Зеландії, капітан Галл марно намагався набрати нову команду – більшість місцевих китобоїв уже понаймалися на інші судна. Він уже був намірився вийти з Окленда, аж раптом дружина власника шхуни попрохала його взяти на борт пасажирів. Галл погодився одразу, адже їй він відмовити не міг.

Місіс Велдон, її п’ятирічний синочок Джек, Нен, літня няня-негритянка, і дивакуватий родич Велдонів, якого всі називали «кузеном Бенедиктом», саме тоді вимушено перебували в Окленді. Вони супроводжували містера Джеймса Велдона в діловій поїздці й збиралися разом з ним повернутися до Сан-Франциско. Але перед самим від’їздом малий Джек серйозно захворів, і судновласник мусив виїхати з Нової Зеландії сам-один. Одужання хлопчика затяглося, і три довгі місяці розлуки з чоловіком здалися місіс Велдон такими нескінченними, що вона щиро зраділа появі «Пілігрима» в Оклендському порту. Із вітрильним судном капітана Галла завжди все було гаразд, тож за сприятливої погоди по обидва боки екватора можна було б дістатися до Сан-Франциско за сорок-п’ятдесят днів навіть попри те, що шхуна мала затриматися для розвантаження в одному з чилійських портів, трохи відхилившись від прямого курсу. Зате згодом, за сприятливого вітру, «Пілігрим» мав продовжити свій шлях не відкритим морем, а вздовж американського узбережжя…

Утім навіть відкрите море не лякало місіс Велдон – вона була сміливою тридцятирічною жінкою і звикла ділити з чоловіком незручності й незгоди далеких морських подорожей. До того ж міцний і надійний «Пілігрим» вважався одним з найкращих американських китобійних суден. Місіс Велдон мала врівноважену вдачу й міцне здоров’я; отже, коли нагода трапилася, вона вирішила неодмінно нею скористатися…

Родичеві місіс Велдон, який супроводжував її в цьому плаванні, було десь років п’ятдесят. Радше сухорлявий, аніж худий, довготелесий, з величезною кучмастою головою та окулярами в золотій оправі, що раз у раз сповзали на самісінький кінчик довгого носа, кузен Бенедикт із його недоладною зовнішністю був людиною доброю й беззахисною, як доросле дитя. Місіс Велдон ставилася до нього, мов до старшого брата маленького Джека, й не надто сподівалася на кузенову допомогу в разі серйозної небезпеки. Однак цього сумирного славного чолов’ягу, геть безпорадного в найбуденніших життєвих ситуаціях, усі любили за добру вдачу, а його незграбна хода й одвічна неуважність викликали тільки приязні усмішки у всіх, хто його знав.

Містер Бенедикт вважав себе насамперед ученим-ентомологом! Він був пристрасним дослідником і колекціонером комах і цілковито присвятив себе їх вивченню. Тож усе, що не мало стосунку до ентомології, для нього навряд чи існувало, хоча й ледарем кузена Бенедикта не можна було назвати, адже він ніколи не тинявся без діла. Він був невимогливий і невибагливий, нечутливий до спеки й холоднечі – аж так, що часом забував про їжу й питво, якщо його вчасно не нагодувати й не напоїти. Усе життя цього дивака було присвячене комахам, та й супроводив він містера й місіс Велдон до Нової Зеландії саме через свою непогамовну пристрасть до нових відкриттів. Йому й справді вдалося збагатити свою колекцію кількома унікальними знахідками, з-поміж яких був новозеландський жук-стафілін, представник хижих твердокрилих, який вважався неабиякою рідкістю. Тепер же кузен Бенедикт прагнув якнайшвидше дістатися додому, до Сан-Франциско, у свій робочий кабінет. Звісно, для певності він застрахував усю свою безцінну колекцію й упакував її в особливу вологонепроникну бляшанку, яку зазвичай носив на паску через плече. Заклопотаний своїми думками і солодкими мріями, він, здавалося, навіть не помітив, як шхуна відпливла…

На відміну від кузена, місіс Велдон ретельно підготувалася до від’їзду, хоча й поспішала, аби не затримувати відплиття судна. Двадцять другого січня «Пілігрим» узяв на борт чотирьох пасажирів. Коли останні приготування скінчилися і настав час зніматися з якоря, капітан Галл підійшов до своєї пасажирки.

– Мушу вас попередити, місіс Велдон, – неголосно мовив він, – відповідальність за ваше рішення плисти на «Пілігримі» через океан лежить на нас із вами порівну.

– Ваші слова дещо дивні, капітане, – усміхнулася місіс Велдон. – Усе вирішено, і відступати запізно.

– Я кажу так, бо не маю щодо цього жодних вказівок від вашого чоловіка. До того ж «Пілігрим», попри всю його надійність, не вельми пристосований для перевезення пасажирів. Я повинен вибачитися за те, що на моєму судні немає звичних для вас вигод, як на пакетботах, до яких ви звикли…

– Скажіть, містере Галл, – перебила його жінка, – як ви гадаєте: якби мій чоловік був тут, чи наважився б він вирушити в це плавання разом зі мною і нашим сином?

– Авжеж, – кивнув капітан. – Я й сам не вагаючись узяв би на борт свою сім’ю. Зрештою, «Пілігрим» – чудове судно, і я впевнений у його надійності.

– Це головне, містере Галл. Щодо браку вигод, то це мене не бентежить, – мовила місіс Велдон, узявши за руку сина.– Я не з тих вередливих пасажирок, сер, які завжди нарікають на тісноту кают і брак розваг. – Сказавши це, вона усміхнулася маленькому Джекові. – Ми рушаємо, синку!

Корпус судна здригнувся, загриміли якірні ланцюги. А за чверть години «Пілігрим», наставивши вітрила, вийшов з Оклендського порту у відкрите море, взявши курс на узбережжя Південної Америки…

Але через три дні плавання несподівано повіяв дужий східний вітер, і шхуна була змушена змінити курс. Другого лютого капітан з досадою побачив, що його судно й досі перебуває у значно вищих широтах, ніж він хотів би, і не має жодної можливості рухатися просто до західних берегів Південної Америки.

  Розділ другий

Погода й далі стояла гарна, а східний вітер, крім невеликої затримки та відхилення від обраного курсу, більше нічим не загрожував «Пілігримові».

Місіс Велдон почувалася на борту шхуни як у себе вдома – її з сином і нянею поселили в капітановій каюті, єдиній більш-менш зручній на судні. Капітан перебрався до порожньої сусідньої каюти, що призначалася для помічника капітана (оскільки екіпаж «Пілігрима» був укомплектований не повністю, Галл обходився без помічника). Кузена Бенедикта поселили в крихітну комірчину на носі шхуни. На сніданок і обід містер Галл і пасажири судна сходилися до колишньої капітанової каюти.

Досвідчений екіпаж китобійного судна жив, як дружна родина. Майже всі постійні матроси були американцями з каліфорнійського узбережжя і добре знали одне одного, адже плавали разом уже четвертий рік поспіль.

Лише один чолов’яга на судні був родом із Португалії, хоча й добре знав англійську мову. Звали його Неґоро. Він запропонував свої послуги капітанові Галлу після того, як колишнього кока, неохайного й пришелепуватого, довелося списати на берег в Окленді. На вигляд Неґоро мав близько сорока років. Середнього зросту, жилавий, сухорлявий, з густим темним волоссям і смуглявою шкірою, цей неговіркий португалець справляв враження людини потайної й сильної. Він уникав спілкування з матросами, але свою справу знав – у капітана досі не було до нього жодних претензій. Та все ж Галл жалкував, що не встиг зібрати достатньо відомостей про минуле нового члена своєї команди. Неґоро, схоже, не був професійним моряком, а деякі його зауваження свідчили про те, що людина він освічена. Цілісінькими днями португалець порався у своєму крихітному камбузі, лише зрідка з’являючись на верхній палубі, щоб подихати свіжим повітрям, а з настанням ночі, погасивши вогонь у плиті, зникав у своїй каюті на носі, де одразу лягав спати. Особливо старанно Неґоро уникав молодшого матроса, якого звали Дік Сенд.

Цей п’ятнадцятирічний моряк був дитиною невідомих батьків і виріс у притулку. Ім’я Дік, скорочене від Річард, дали сироті на честь перехожого, який підібрав немовля і приніс його до притулку. Прізвище Сенд нагадувало про місце, де його знайдено, а саме на піщаній косі Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, поблизу входу до Нью-Йоркського порту.

Хлопчина був кремезний, але навряд чи мав вирости високим. Світловолосий, з блакитними очима, енергійний, він з першого погляду привертав до себе увагу розумним і сміливим виразом обличчя. На відміну від більшості однолітків, Дік був серйозний і скупий на слова та жести. У свої п’ятнадцять він уже вмів ухвалювати рішення і доводити справу до кінця – моряцьке ремество непогано його загартувало. З чотирьох років він навчався читати, писати і рахувати в одній з благодійних початкових шкіл, а у вісім природжена пристрасть до моря привела Діка юнгою на судно, що здійснювало рейси до південних країн.

Капітаном корабля, на якому Дік Сенд розпочав свою нелегку службу, був не хто інший, як містер Галл. Дуже скоро він звернув увагу на допитливого сміливого підлітка і заприятелював з ним. Після повернення до порту старий моряк розповів про хлопця Джеймсові Велдону, визначивши таким чином назавжди Дікову долю – багатий судновласник узяв сироту під своє заступництво. Він оддав його до школи в Сан-Франциско, піклувався про нього, а потім увів у свою сім’ю. Закінчивши школу, Дік Сенд, уже молодшим матросом, ступив на борт китобійного судна, що належало його опікунові…

Можна собі уявити, як зрадів юнак зустрічі з місіс Велдон і маленьким Джеком на «Пілігримі»! Дік був безмежно відданий і вдячний родині Велдонів, що вже кілька років була йому за рідну. Місіс Велдон ставилася до нього, як справжня мати, а її маленького сина Дік любив, немов свого молодшого братика. Місіс Велдон і собі високо цінувала Діка і знала, чого вартий їхній вдячний вихованець. Вона завжди могла цілком покластитися на нього.

Плавання за гарної погоди у відкритому морі, коли всі вітрила поставлені й не потребують постійної уваги, залишало юнакові багато годин дозвілля, тож увесь свій вільний час він присвячував маленькому Джекові. Обидва вони – і юний матрос, і Джек – видиралися вгору вантами і стрілою ковзали вниз по снастях на палубу; і кожної миті Дік Сенд був поруч, ладний завжди підтримати хлопчика, якщо його руки раптом ослабнуть. Місіс Велдон без остраху спостерігала за цими вправами, радіючи, що її син, який щойно одужав після важкої хвороби, міцніє на очах і набирається сили на свіжому морському повітрі.

Отже, морська подорож із Нової Зеландії до Америки тривала, але постійний східний вітер почав дратувати капітана Галла – йому ніяк не вдавалося поставити «Пілігрим» на правильний курс. Крім того, шхуна через непередбачену затримку, досягнувши тропіка Козерога, могла потрапити в смугу штилів, тоді Південна Екваторіальна течія відкинула б її далеко на захід. Містер Галл змушений був чекати, поки погода зміниться.

Ранок другого лютого 1873 року видався напрочуд сонячним.

Після сніданку, годині о десятій, Дік Сенд із Джеком, за своїм звичаєм, вмостилися на салінгу фок-щогли, звідки океан було видно як на долоні аж до обрію. Під ногами у них надималося полотнище фока, а над головами тріпотів брамсель. Дік саме взявся пояснювати хлопчикові, чому «Пілігрим», хоча й помітно нахиляється на борт, ідучи за вітром, усе ж не перекидається – бо він правильно навантажений і збалансований в усіх своїх частинах. Несподівано маленький Джек спинив його, схвильовано прошепотівши:

– Що це там таке, Діку?!

– Ти щось помітив? – Дік Сенд звівся на реї на весь зріст і приставив долоню дашком до очей, прикриваючи їх від яскравого сонця.

– Авжеж! Онде!

Пильно поглянувши туди, куди показував Джек, молодий матрос загукав щосили:

– Ліворуч за курсом під вітром – схоже, напівзатонуле судно!

  Розділ третій

Діків вигук збурив увесь екіпаж – матроси, ті, хто був вільний від вахти, повибігали на палубу. Капітан Галл зійшов на місток, за ним інші пасажири. Лише Неґоро, здавалося, геть не цікавила ця несподівана зустріч в океані, бо португалець залишився в своєму камбузі.

Темний предмет, що його помітив Джек, погойдувався на хвилях десь милі за три від «Пілігрима».

– Цікаво, що воно таке? – спитав один з матросів.

– Здається, пліт із затонулого корабля, – невпевнено припустив інший.

– А раптом там рятуються люди… вцілілі після кораблетрощі!.. – вигукнула місіс Велдон.

– Навряд! На мою думку, це якась велетенська морська тварина! – заявив кузен Бенедикт. – До того ж уже мертва. Подібне траплялося…

– Здається, ви помиляєтеся, сер, – заперечив капітан. – Це не пліт, а перехилений на бік корпус корабля, затоплений водою. Коли підійдемо ближче, про все дізнаємося…

– Я теж вважаю, що це корабель, – промовив Дік Сенд, – і навіть бачу, як виблискує на сонці його оббитий міддю кіль.

Капітан Галл, обернувшись до стерничого, наказав:

– Болтоне, тримай просто на цей предмет! Він трохи лівіше від нашого курсу. Але занадто не наближайся, щоб він раптом не пом’яв нам боки…

За чверть години «Пілігрим» підійшов до загадкового предмета так близько, що сумнівів не залишалося, – це дійсно був корабель, що зазнав катастрофи й ліг на лівий борт так, що його палуба тепер стояла майже прямовисно. На кораблі не вціліла жодна щогла, снасті були обірвані й теліпалися безпорадно й безладно, у скулі[1] штирборту[2] зяяла велика діра, частина обшивки була вдавлена всередину трюму.

Дік Сенд вигукнув:

– Цей корабель зіткнувся з іншим судном!

– Очевидно, – погодився капітан Галл. – Але чому він одразу не затонув? Це вкрай дивно…

– А що трапилося з командою? – обережно спитала місіс Велдон.

– Сподіваюся, що корабель, який наскочив на це судно, узяв його екіпаж на свій борт, – відповів капітан, спохмурнівши. – Але могло статися так, що команда після зіткнення змушена була рятуватися на корабельних шлюпках. Оскільки ж на борту немає жодної з них, я схиляюся до думки, що так і було: вся команда покинула пошкоджене судно… Морська практика знає безліч подібних випадків.

– А може, містере Галл, там хтось залишився?

– Малоймовірно, – промовив капітан. – Нас би вже давно помітили й подали бодай якийсь сигнал… Проте ми зараз це перевіримо! Болтоне!

І капітан подав стерничому знак підвести «Пілігрим» якомога ближче до напівзатонулого судна.

– Тихіше! – Дік Сенд підніс руку. Всі вмовкли. – Ану!.. Здається, чути собачий гавкіт…

Справді, з корабля долинав хрипкий гавкіт, що перемежовувався з глухим гарчанням. Пса видно не було – очевидно, він не міг вибратися з підпалубного приміщення.

– Врятуймо хоча б собаку, капітане, – сказала місіс Велдон.

Відстань між кораблями становила десь триста футів.

Несподівано всі, хто був на палубі, побачили, як над бортом розбитого судна вигулькнула голова здоровенного пса. Учепившись передніми лапами у фальшборт, він розпачливо завив.

– Тримайся, собачко! – вигукнув малий Джек. Виття припинилося, і пес відповів дитині глухим гавкотом.

Шлюпку вже спустили на воду. Капітан Галл, двоє матросів і Дік Сенд стрибнули в неї. Аж ось на палубі «Пілігрима» несподівано з’явився кок, і собака люто загарчав. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер навіть не дивився у бік шлюпки, що наближалася. Неґоро, мигцем глянувши на розлюченого пса, насупився і знову сховався в камбузі.

На появу португальця ніхто не звернув уваги, але всіх здивувала поведінка тварини – пес знову зайшовся з несамовитим гавкотом.

«Невже там є люди і вони живі?» – подумала місіс Велдон.

– Що це коїться із собакою? – здивувався Галл, коли шлюпка обходила корму корабля, щоб пристати до його штирборту, майже повністю зануреного у воду. Та ось увагу капітана привернув напис, який він побачив просто перед собою: «Вальдек».

Окрім назви корабля, не було жодних вказівок на країну чи порт приписки, що суперечило всім правилам мореплавання. Проте за формою корпусу та деякими іншими характерними деталями досвідчений моряк упевнено визначив, що цей корабель водотоннажністю п’ятсот тонн – американський. Широка пробоїна, що утворилася після фатального зіткнення в борту «Вальдека», піднялася над водою. Оглянули палубу – ніде нікого.

– Коли трюм почала заповнювати вода, баласт зрушився, судно перехилилось, і пробоїна піднялася над поверхнею води, – зауважив капітан. – Саме тому «Вальдек» досі не пішов на дно…

На палубі корабля було зметено геть усе, стримів тільки оцупок грот-щогли. Вона, певно, зламалася від удару і впала за борт, потягши за собою вітрила й такелаж[3]. Але навколо судна не було видно жодних уламків, через що Галл вирішив, що кораблетроща сталася багато днів тому і далеко звідси. Судно було в такому стані, що перша ж велика хвиля неодмінно мала потопити його.

Тим часом пес поводився дедалі дивніше. Побачивши людей у шлюпці, він відбіг по прямовисно нахиленій палубі до відчиненого центрального люка і заклично загавкав, просунувши в нього морду. Дік Сенд, який досі уважно стежив за собакою, сказав:

– Здається, там хтось усе-таки є…

– Схоже на те, – спохмурнів капітан. – Але якщо там хтось і вцілів після зіткнення, то, найпевніше, давно загинув од спраги й голоду, адже камбуз і комори затоплені. Боюся, що ми знайдемо на цьому кораблі лише трупи нещасних.

– Ні, сер! – вигукнув Дік Сенд. – Тварина поводилася б інакше. Тут живі, містере Галл!

Він голосно покликав собаку. Охлялий пес озирнувся, стрибнув у воду і, ледве ворушачи лапами, поплив до шлюпки. Коли його втягнули в човен, він насамперед кинувся не до сухаря, який простяг йому юнак, а до відерця з прісною водою.

Шлюпка на кілька футів одійшла од «Вальдека» – веслярі шукали місце, де зручніше пристати. Але пес, мабуть, подумав, що вони вирішили плисти геть. Він, жалібно повискуючи, схопив Діка за полу матроської куртки і потягнув у бік свого корабля. Ці дії пса рятівники зрозуміли без слів.

Нарешті шлюпка причалила до борту. Матроси надійно пришвартували її до якоїсь скоби, а капітан із Діком Сендом, покликавши собаку, зійшли на палубу. До центрального люка їм довелося добиратися майже поповзом, а діставшись до нього, вони обережно спустилися трапом униз.

У напівзатопленому трюмі не виявилося жодного вантажу. За баласт на судні правив пісок; саме він своєю вагою тепер утримував його в такому нахиленому стані.

– Тут нема кого рятувати, повертаймося на палубу,– мовив капітан Галл.

Але пес, який залишався на палубі, зустрів людей безугавним гавкотом. Намагаючись привернути увагу капітана, він розвернувся і поповз на череві у бік матроського кубрика, ніби кличучи за собою Діка і капітана…

Там, на підлозі у кубрику, лежали п’ятеро нерухомих напівголих чорних тіл. Здавалося, вони були мертві.

Юнак, схилившись над одним з них, стиха мовив:

– Сер, він начебто дихає… Ці бідолахи живі!

Капітан негайно покликав матросів.

– Доставити всіх на борт «Пілігрима»! – наказав він.

Винести непорушні тіла з кубрика було справою нелегкою, але невдовзі усіх п’ятьох таки вдалося повантажити в шлюпку. Вони все ще були непритомні, хоча капітан Галл сподівався, що все минеться: вода і ліки, що були на борту «Пілігрима», мали швидко відживити цих виснажених людей.

Шлюпка попрямувала до шхуни, де людей з потрощеного корабля за допомогою талів підняли на борт. Не забули й про собаку.

– Бідолахи! – вигукнула місіс Велдон, побачивши врятованих чорношкірих.

– Почекаємо, поки вони почнуть приходити до тями, – промовив капітан. – Найбільше зараз ці люди потребують води, а потім їм можна буде дати трохи рому.

Обернувшись до камбуза, він покликав:

– Неґоро!

Почувши це ім’я, пес вищирив зуби і неголосно загарчав. Проте кок не показувався і не відгукувався.

– Неґоро! – голосніше повторив капітан Галл.

Шерсть на рудому загривку настовбурчилась, собака знавісніло гарчав.

Португалець нарешті вийшов із камбуза, та щойно ступив на палубу, як пес несамовито рвонув до нього і стрибнув, намагаючись схопити кока зубами за горлянку.

Неґоро відкинув пса ударом черевика; двоє матросів насилу втримали собаку від нової атаки.

– Негоро, ви раніше знали цього пса? – спитав Галл.

– Звідки, сер? – стенув плечима кок. – Зроду не бачив цієї скаженої тварюки!

– Дуже дивно!.. – пробурмотів Дік Сенд.

  Розділ четвертий

Капітан Галл напрочуд добре знав, що работоргівля, попри заборону, все ще поширена по всій Екваторіальній Африці. Віддавна попит на «чорний товар» залишався високим навіть у цивілізованих країнах. І хоча у прибережних водах континенту крейсували англійські й французькі військові кораблі, але судна работорговців, як і раніше, везли з Анголи й Мозамбіку повні трюми негрів-невільників. І хоч широти в океані, де тепер перебував «Пілігрим», були осторонь від звичайних шляхів невільничих суден, Галл був майже певен, що ці ледь живі чорношкірі належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз для продажу до однієї з іспанських колоній на тихоокеанському узбережжі Південної Америки.

На «Пілігримі» врятованих оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Велдон, якій допомагали няня Нен і Дік Сенд, одразу ж напоїла їх прохолодною водою – невеличкими порціями, з ложки, немов малих дітей. І невдовзі питво, якого вони так довго не мали, трохи рому та кілька ковтків міцного бульйону повернули бідолахам сили. Не минуло й години, як один з них, старий років шістдесяти, що чудово говорив англійською, вже міг до ладу розповісти, що з ними трапилося.

– Що стало з вашим кораблем? – найперше, що спитав у старого капітан Галл.

– Днів десять тому, вночі, коли всі спали, на нас наскочило якесь судно, – відповів той.

– А куди поділася команда «Вальдека»?

– Не знаю. Коли ми оговталися й піднялися на палубу, там нікого не було, сер.

– І той корабель, що зіткнувся з вашим, навіть не затримався, щоб підібрати потерпілих?

– Ні.

– Можливо, він дістав пошкодження і затонув?

– Ні, сер, – похитав головою старий, – ми встигли помітити, як те судно втікало.

– А екіпаж «Вальдека» міг перебратися на нього?

– Сподіваюся, що так і сталося, сер…

Капітан насупив брови. Що ж, таке траплялося не раз. Його пам’ять зберігала чимало подій на морі, коли пожадливість і жорстокість брали гору над людяністю. Далі він поцікавився:

– Звідки йшов «Вальдек»?

– Із Мельбурна.

– Отже, ви не раби?!

– О ні, сер! – очі старого негра зблиснули, він навіть спробував випростати плечі.– Ми – вільні громадяни Америки зі штату Пенсильванія!

З подальшої розмови з’ясувалося, що молодші супутники старого вже народилися вільними людьми, а сам він, бувши замолоду невільником, здобув свободу, щойно у Сполучених Штатах було скасовано рабство. Пізніше всі п’ятеро найнялися на роботу на плантації неподалік Мельбурна в Південній Австралії. Пропрацювавши там три роки і призбиравши грошей, вони вирішили повернутися додому, в Америку. П’ятого січня «Вальдек» вийшов з порту Мельбурна, а через сімнадцять діб у відкритому океані зіткнулися два кораблі.

– Ми спали собі, сер, – оповідав далі старий, – аж раптом нас розбудив страшенний гуркіт. Коли ми повибігали на палубу, щогли вже попадали за борт, а «Вальдек» лежав на боці, але, на щастя, не затонув одразу. Ось так ми й опинилися на напівзатопленому судні за тисячі миль від найближчої землі…

Цього найстаршого негра звали Том. Він був тямущим, мав енергійну вдачу і за своє довге трудове життя набув великого досвіду. На роботу до Австралії він вирушив разом зі своїм сином Батом. Інші чорношкірі – Остін, Актеон і Геркулес – працювали на плантації пліч-о-пліч з батьком і сином і так само разом вирішили вертатися додому. Всі четверо Томових супутників були високі на зріст, кремезні, мов молоді дубки, – на невільничих ринках Центральної Африки за них дали б найвищу ціну. Навіть зараз, коли вони були вкрай виснажені, в них легко прозирали особлива краса і всі чудові риси, властиві їхній расі.

Покинуті після кораблетрощі «Вальдека» майже без їжі та питної води, вони не впали в розпач і не втратили надію на те, що їх помітить якийсь корабель. З моменту катастрофи до появи «Пілігрима» харчувалися тільки тим, що знайшли в буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, поприв’язувані на палубі, розбилися від удару, а камбуз, де зберігалися овочі, крупи і спиртні напої, затопило водою. Тому найбільше негри потерпали від спраги, і вчора всі знепритомніли. Шлюпка з китобійної шхуни нагодилася саме вчасно, коли загибель бідолах здавалася вже неминучою.

У капітана не було жодних підстав сумніватися в правдивості цієї розповіді, та й Томові супутники підтвердили кожне його слово.

Шостою живою істотою, врятованою з пошкодженого судна, був пес на ім’я Дінго. Його доля також виявилася непростою. Під час одного з колишніх рейсів капітан «Вальдека» знайшов геть охлялого від голоду сторожового пса на західному березі Африки, біля гирла річки Конго. Йому сподобався цей породистий собака, і він узяв його на борт. Проте Дінго байдуже ставився до рятівника-капітана, ніколи не лащився до нього. Здавалося, він усе ще сумує за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силоміць. Єдине, що нагадувало про таємниче минуле Дінго, це дві літери – «С» і «В», вигравіювані на його нашийнику.

Це був дужий, мускулястий, напрочуд спритний пес із густою темно-рудою шерстю й білуватими плямами на морді – з тих собак, які можуть сам на сам сміливо стати до бою з ведмедем і не вагаючись кидаються на ягуара. Вдачу пес мав досить спокійну, проте не надто товариську, і часто був засмучений і пригнічений. До того ж він, здається, недолюблював чорношкірих і намагався триматися осторонь від них. Поки врятовані негри перебували на борту «Вальдека» після кораблетрощі, Дінго жодного разу до них не підійшов. Проте саме він, як уже відомо читачеві, допоміг капітанові Галлу зробити ще одну шляхетну справу…

Тепер слід було довершити її і допомогти порятованим, які ще й втратили всі свої кошти та документи, повернутися на батьківщину. Отже, «Пілігрим», розвантажившись у чилійському порту Вальпараїсо, рушить далі на північ уздовж американського берега до Каліфорнії. Там – як великодушно пообіцяла новим пасажирам місіс Велдон – вони матимуть гостинний прийом у домі її чоловіка Джеймса Велдона. А вже він неодмінно потурбується про те, щоб усі п’ятеро змогли повернутися до своєї рідної Пенсильванії.

  Розділ п’ятий

Надвечір другого лютого напівзатоплений корпус «Вальдека» зник за кормою «Пілігрима».

Усе ще віяв східний вітер, але він відчуттно слабшав і невдовзі остаточно вщух – шхуна потрапила в смугу глибокого штилю. Місіс Велдон, її син, няня, кузен Бенедикт і нові пасажири не нарікали й терпляче поділяли разом з командою всі незручності тривалого плавання на непристосованому судні. Капітан Галл, вирішивши, що кубрик затісний (там уже розташувалися п’ятеро матросів), улаштував Тома з його супутниками на бакові. А втім, ці загартовані, мужні чоловіки, призвичаєні тяжко працювати у складних умовах, були невибагливі. До того ж ледве вони трохи оклигали і зміцніли, як одразу ж почали залюбки допомагати матросам і бралися до будь-якої роботи, не бажаючи сидіти без діла.

Маленький Джек тепер мав аж трьох друзів: Діка Сенда, темношкірого велетня Геркулеса і пса Дінго, що скоро став улюбленцем усього екіпажу. Хлопчик радісно верещав, коли Геркулес, справжнісінький гігант заввишки шість із гаком футів, підкидав його високо в повітря або носив по палубі, поставивши на долоню витягнутої руки.

– А тобі не важко?

– Та ви ж мов та пір’їнка, містере Джек! – білозубо всміхався Геркулес.

– Тоді підніми мене високо-високо!

Джек зумів прихилити до себе і Дінго. На борту «Пілігрима» поведінка пса разюче змінилася: він став більш доброзичливим до людей і тепер охоче грався з хлопчиком. І тільки Неґоро намагався уникати собаки, що бозна-чому відразу зненавидів кока. Проте любов до собаки не позначилася на прихильності Джека до давнього друга – Діка Сенда. Юнак, як і раніше, проводив зі своїм маленьким приятелем усі вільні від вахти години.

Якось місіс Велдон завела з капітаном розмову про Діка Сенда.

– Запевняю вас, – палко вигукнув Галл, – цей юнак стане чудовим моряком, справжньою гордістю американського флоту. Дік має вроджений хист мореплавця, швидко вчиться морської справи, до того ж наполегливий і працелюбний.

– Можу додати, – сказала місіс Велдон, – що він чесний і добрий юнак, а душа його не злобива, хоча йому довелося зазнати чимало лихого на своєму віку. Обов’язок, відповідальність і мужність для нього – насамперед. Коли ми повернемося до Сан-Франциско, мій чоловік оддасть Діка до морського училища, щоб він зміг стати справжнім капітаном…

У цю мить на палубі з’явився кузен Бенедикт. Ні на кого не зважаючи, він пройшов повз, а потім сів навпочіпки і заходився обмацувати шви й щілини в обшивці борту.

– Що ви там шукаєте, кузене? – обізвалася до нього місіс Велдон.

– Як що? – сердито обернувся дивак. – Та ж комах, кузино Велдон…

– Нелегке ж ви поставили собі завдання, – посміхнулася жінка. – У капітана Галла на шхуні бездоганна чистота. Чи добре ви почуваєтесь?

– Дякую вам, кузино. Почуваюся непогано… – ентомолог випростався й підійшов ближче. – Але мені кортить якомога скоріше висісти на берег!

– На жаль, містере Бенедикт, вам навряд чи вдасться у відкритому морі поповнити свою колекцію, – зауважив капітан. – Хіба що кількома тарганами з трюму, хоча я не певен, що й там ви знайдете цікаві для вас екземпляри… До речі, давно хотів спитати: чому ви так дивно придивляєтеся до нашого Дінго? Він вам не подобається?

– Авжеж… мабуть… – пробурчав кузен Бенедикт. – Річ у тім, що ця мерзенна тварина не справдила моїх сподівань, сер. Я сподівався знайти в його шерсті бодай якихось… якихось комах, властивих тільки західноафриканській фауні.

– О боже! – вигукнула місіс Велдон, а капітан засміявся: – Ви шукали на ньому бліх, і пес це стерпів?

– Що ви тямите в ентомології, леді! – сухо відказав учений. – На відміну від вас, дотепників, у мене на судні з’явився хоча б один уважний слухач – високоповажний містер Геркулес. Ось кому моя колекція справді цікава.

– Бідолаха Геркулес, – шепнула місіс Велдон, коли її кузен бундючно пішов собі геть. – Тепер нашому велетневі доведеться до кінця плавання милуватися жуками і сонечками…

Море всі дні було спокійним, слабкий вітер постійно змінював напрям і ледве напинав вітрила, тому «Пілігрим» майже не посувався на схід. Капітан Галл нетерпляче чекав, коли зміниться погода.

Поки кузен Бенедикт прилучав Геркулеса до таємниць ентомології, місіс Велдон навчала сина читати і писати. Для цього вона користувалася дерев’яними кубиками, на яких червоною фарбою були написані великі літери. Хлопчик уже знав алфавіт, і йому дуже подобалося вчитися граючись – складати з кубиків слова. І саме ця гра привела до несподіваної й незвичайної події.

Ранком дев’ятого лютого Джек разом зі старим Томом був на палубі й зосереджено відшукував потрібну літеру на викладених рядочком кубиках. При цьому він раз у раз відганяв Дінго, який вертівся поруч. Раптом пес завмер, завиляв хвостом і, схопивши зубами один з кубиків, одбіг убік.

– Дінго, ну віддай, будь ласка! – вигукнув Джек, коли пес поклав кубик перед собою на палубу.

Але той знову підбіг до кубиків і, схопивши ще один, прилаштував його поряд з першим. На кубиках були літери «С» і «В».

Почувши Джекові крики, прибігли місіс Велдон, капітан і Дік Сенд. Хлопчик розповів їм про те, що сталося.

– Дінго вміє читати, – палко запевняв він, – а тепер він нікого не підпускає до цих кубиків і не віддає їх мені…

Не звертаючи уваги на загрозливе гарчання Дінго, Дік Сенд забрав у нього кубики, кинув їх до купи інших, а потім перемішав. І Дінго знову вибрав два кубики з тими самими літерами!

– Дуже дивно! – мовила місіс Велдон.

– «С» і «В» – ті самі літери, що й на нашийнику собаки, – пробурмотів капітан Галл. – Стривайте, адже ми знаємо, що пес пробув на «Вальдеку» всього два роки… Так, Томе?

– Авжеж, сер. Капітан «Вальдека» знайшов Дінго на західному узбережжі Африки. Він сам про це казав…

– І ніхто не знає імені його колишнього господаря?

– Ніхто, сер.

– Якщо це так, – замислено промовив Галл, – можливо… Утім, я думаю, що це просто випадковий збіг…

– Вам про щось нагадують оці літери на нашийнику Дінго, містере Галл? – запитала місіс Велдон, коли капітан несподівано замовк.

– Уся справа в імені… Спробую пояснити, місіс Велдон. 1871 року, тобто два роки тому, один французький учений-географ спробував перетнути Африку із заходу на схід. Розпочати свою експедицію він планував саме з гирла річки Конго… Звали цього сміливця Самюель Вернон. Про його подальшу долю нічого не відомо. Гадаю, він або загинув в екваторіальних лісах, або ж його схопили тубільці… Але що цікаво, його ініціали збігаються з тими літерами, які вибирає Дінго…

– Виходить, цей пес міг належати…

– Самюелю Вернону, – підхопив капітан. – Але якщо моє припущення правильне, Дінго виявився щасливішим за свого хазяїна: йому вдалося повернутися назад до гирла Конго, там його і знайшов капітан «Вальдека»… Втім, усе могло бути зовсім не так, це лише моє припущення. Але як інакше пояснити, що собака знає саме ці дві літери?

– Невже цей француз наважився вирушити в таку експедицію сам-один? – здивовано вигукнув Дік Сенд.

– Нічого не можу тобі сказати, Діку. Певно, хтось його супроводжував, адже зазвичай наймають невеликий загін носіїв-тубільців…

Аж раптом на палубі показався Неґоро. Ніхто, крім капітана Галла, не помітив, яким поглядом португалець уп’явся в собаку, що й далі охороняв кубики з літерами «С» і «В». Побачивши кока, пес загрозливо вишкірив ікла і глухо загарчав. Неґоро одразу ж повернувся до камбуза, щось злісно бурмочучи.

– Схоже, тут якась таємниця, – примружив очі капітан, що пильно спостерігав за цією короткою сценкою.

– Але як собака міг навчитися розрізняти літери абетки? – і далі чудувався Дік Сенд.

– Цього я достеменно не знаю, – знизав плечима Галл. – Перед нами тільки беззаперечний факт: із двадцяти шести літер латинської абетки Дінго вибрав дві; інші він навряд чи знає. Отже, були якісь дуже вагомі причини, що змусили пса запам’ятати саме ці літери…

– Ех, сер, – вигукнув юнак, – якби Дінго умів говорити! Він би враз розтлумачив нам, що означають ці літери і чому він так гострить зуби на нашого кока!

– Та ще й які! – розсміявся капітан, показавши на Дінго, який саме позіхав, роззявивши свою широку ікласту пащу.