Читать книгу П’ятнадцятирічний капітан - Жуль Верн - Страница 4

  Розділ перший

Молодший матрос невідь-чому відчував неприязнь до Неґоро, хоча судновому кокові досі не було за що докоряти. Проте на деякий час Дік Сенд геть забув про португальця, бо на шхуні тільки й розмов було, що про Дінго. Його одностайно визнали найученішим псом на світі, який вміє не тільки читати, а може, навіть і писати краще за деяких матросів.

– Ось побачите, – казав стерничий Болтон, – одного чудового дня цей пес підійде до мене й спитає: «Куди тримаємо курс? З якого румба дме нині вітер?» І що вдієш – доведеться відповісти…

– Існують же балакучі птахи, – підхоплював інший матрос, – ті самі граки чи папуги! Чом би й собаці не заговорити, якби він схотів?

Капітан Галл кілька разів розкладав кубики перед мордою пса, і Дінго завжди безпомильно і не вагаючись вибирав ті самі – з літерами «С» і «В». За цим дослідом якось спостерігав кузен Бенедикт, але ентомолога поведінка Дінго анітрохи не вразила.

– Не лише собаки такі кмітливі, – поважно промовив він, – на світі існує чимало інших розумних тварин. Але всі вони керуються лише інстинктом. Наприклад, щури, що втікають з корабля, приреченого на загибель… або ж бобри, які вміють передбачати повені. Згадайте також віслюків з їхньою чудовою пам’яттю… папуг, що виголошують цілі промови… А комахи з їхнім дивовижним інтелектом! Мурахи можуть позмагатися з нашими архітекторами, а водяні павуки-сріблянки, не знаючи законів фізики, будують водолазні дзвони з бульбашок повітря… Ні, цей Дінго – звичайнісінький сторожовий пес, хоча й породистий…

Тільки кок не поділяв загального захвату і ще старанніше, ніж будь-коли, уникав зустрічей з улюбленцем команди. Взаємна неприязнь кока й собаки щодень більшала.

Плавання тривало; та частина Тихого океану, де в очікуванні погожого вітру дрейфував «Пілігрим», виглядала одноманітною і геть пустельною. Насправді ж тут скрізь вирувало життя – і під водою, і над нею. З палуби пасажири шхуни могли спостерігати, як завзято полюють на дрібних рибок зграї морських птахів, як гойдаються на хвилях жмути морських водоростей, як кружляють над шхуною буревісники, а високо в небі ширяють велетенські альбатроси. Жодне судно не з’являлося в цих широтах; та раптом на поверхні моря пасажири помічали легкий пінистий слід, хвиля колихала уламок дошки, і всі бралися розмірковувати, які події могли бути з цим пов’язані.

Ранком десятого лютого погода трохи змінилася, набридливий штиль закінчився, вряди-годи віяв рвучкий вітер і щоразу змінював напрям. Капітан Галл сподівався, що коли вітер посилиться і повіє на північний захід, «Пілігрим» зможе, нарешті, підняти всі вітрила і надолужити згаяний через штиль час.

Місіс Велдон прогулювалася палубою, коли помітила, що поверхня моря стала червонувато-бурою, ніби воду забарвила кров.

– Поглянь, Діку, – вигукнула вона, – чому вода має такий дивний колір? Може, це якісь особливі водорості чи морська трава?

– Ні, місіс Велдон, – відповів юнак, який у цей час грався із Джеком неподалік. – Такий відтінок воді надає сила-силенна крихітних рачків. Зазвичай ними живляться великі морські ссавці, тому моряки називають їх «китовою юшкою».

– Ходіть усі сюди! – гукнула жінка. – Капітане, кузене Бенедикт! Джеку, поглянь на воду – ти ніколи такого не бачив! Кузене, бачите цю величезну червонясту пляму на морі? Це мікроскопічні рачки, щось подібне до ваших комах…

– Нісенітниця! – буркнув ентомолог, короткозоро вдивляючись у воду.

– Щодо нісенітниці, містере Бенедикт, ви помиляєтеся, – зауважив капітан Галл. – Це головна їжа китів, їхні улюблені ласощі. Коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на таку зграю рачків у морі, то мерщій готуємо гарпуни і вельботи[4]. Адже десь неподалік неодмінно бенкетує кит…

– Як величезний кит може наїстися такими дрібними рачками? – здивовано спитав малий Джек.

– Що ж тут дивного, друже? – усміхнувся капітан. – Адже готують кухарі поживні страви з манних круп і борошна! От і китові, коли він натрапляє на таку червону воду, треба тільки розтулити рота якомога ширше – смачна юшка для нього вже готова! І тоді безліч рачків опиняються в його шлунку точнісінько так само, як суп у твоєму животику… При цьому ласун може так захопитися бенкетом, що не помічає нічого навколо, дозволяючи наблизитися до нього. Це найбільш слушний момент, щоб його загарпунити…

Несподівано, ніби підтверджуючи капітанові слова, пролунав гучний вигук вахтового матроса:

– Кит на обрії!

Капітан пильно подивився на море і, охоплений мисливським запалом, побіг на ніс шхуни.

Справді – за чотири милі з підвітряного борту «Пілігрима» море немов кипіло. Досвідчене око китобоя навіть на такій відстані не могло помилитися: серед багряних хвиль то з’являвся, то знов зникав великий морський ссавець. Проте який це кит, визначити було важко: їх існує чимало видів, і кожен має свої відмінності.

Кит був ще надто далеко, і капітан Галл нетерпляче стежив за ним – тільки за виглядом фонтанів водяної пари, що вихоплювалися з його дихала, коли він з’являвся на поверхні, можна було визначити, до якого виду він належить. Якщо це так званий гладкий кит, то варто було ризикнути – надто вже спокуслива здобич для полювання…

– Це не гладкий кит! – нарешті вигукнув капітан. – У тих фонтани вищі й тонші. Але й не горбач. Коли чуєш шум, схожий на віддалене дудніння канонади, можна впевнено сказати, що маєш справу з горбачем… Що скажеш, Діку?

– Мені здається, капітане, це смугач, – відповів Дік Сенд. – Погляньте, з якою силою вихоплюються фонтани. Та й водяних струменів у них ніби більше, ніж пари.

– Твоя правда, Діку! Така особливість властива смугачам. Саме один із них зараз спокійно обідає і навіть гадки не має, що за ним стежать!

– Дуже великий смугач…

– Авжеж! – схвильовано вигукнув капітан Галл. – Щонайменше футів сімдесят завдовжки.

– Оце так-так! – вигукнув боцман Говік. – Загарпунити б із півдюжини таких, тоді ми б ущерть набили всі трюми. У нас порожні двісті бочок для китового жиру, і половину з них ми могли б заповнити просто зараз…

– Слушно кажеш, – пробурмотів капітан, не відводячи погляду від поверхні моря. – Але загарпунити такого смугача – справа непроста. – Галл обернувся до місіс Велдон: – У цього кита хвіст страшний, і до нього слід наближатися вкрай обережно. Найміцніший вельбот розлітається на тріски від удару його хвоста.

– Такий смугач – добряча здобич! Ще й дуже вигідна!.. Варто б усе ж нам з ним привітатися, шкода просто так пройти повз!.. – один поперед одного вигукували матроси.

Що й казати – усій команді кортіло пополювати. А в серці капітана Галла змагалися досада і сумніви. Тим часом кит, немов потужний магніт, приваблював погляди всіх, хто був на палубі.

– Людей нам бракує… – замислено мовив Галл. Але потім, уже охоплений нестримним бажанням, звернувся до команди: – А що, друзі? Впораємося?

– Впораємося! – в один голос збуджено загукали матроси.

Капітан усміхнувся:

– Тоді готуйтеся! Ану, чи здатний я ще як слід метнути гарпун…

  Розділ другий

Спокуса була величезна!

Місіс Велдон поцікавилася, чи не занадто ризиковане таке полювання.

– Цілком безпечне, – заспокоїв її Галл. – Нам часто випадало полювати на китів з одним вельботом, хоча зазвичай користуються двома і навіть трьома, але жодного разу ми не опинялися у критичній ситуації. Та й зараз, запевняю, серйозна небезпека нам не загрожує – ані китобоям, ані шхуні.

Тим часом підготовка до полювання завершувалася. На «Пілігримові» було ще три вельботи і шлюпка, які зазвичай усі спускалися на воду під час полювання на кита. Але нині капітан мав у своєму розпорядженні всього п’ятьох матросів – один китобійний екіпаж. Галл з досвіду знав, що полювання буде нелегким, тому вжив усіх застережних заходів. Не могло бути й мови про те, щоб скористатися допомогою Тома та його товаришів, адже керування шлюпкою під час полювання на кита до снаги тільки досвідченим китобоям. Один хибний поворот стерна чи недоладний змах весла у момент нападу на тварину можуть стати фатальними. Замість себе на шхуні капітан Галл залишив Діка Сенда, сподіваючись, що полювання не забере багато часу.

– Слухаюсь, капітане! – виструнчився Дік.– Я виправдаю вашу довіру.

І хоча йому страшенно кортіло й собі взяти участь у полюванні, але юнак розумів: краще буде, якщо місце в шлюпці займе досвідченіший китобій. Четверо матросів сядуть на весла, боцман Говік стане за кормове весло, що править за стерно, а капітан Галл займе місце гарпунера. Його завдання – поранити кита і пильно стежити за міцною й тонкою линвою з поплавцем, закріпленим на держаку гарпуна, а потім, коли кит знову підніметься на поверхню, добити його важким списом. Відтак здобич потрібно буде прибуксирувати й пришвартувати до борту судна і обробити, позрізавши з неї жир… Слід сказати, що це складна й важка робота для всієї команди. Але зрештою ніщо не віщувало біди, й тихе море мало посприяти китобоям у полюванні…

Китобійний вельбот спустили на воду з лівого борту, і четверо матросів одразу ж посідали в нього. Боцман скинув їм два гарпуни й пару довгих важких списів з гострими наконечниками. До цього він додав п’ять бухт міцної й тонкої линви – по шістсот футів у кожній. Коли одна бухта розмотується, матроси швидко сточують її з кінцем іншої, хоча іноді й півмилі линви буває замало – так глибоко здатний пірнути кит.

Нарешті все китобійне знаряддя було складене на носі вельбота. Зайнявши свої місця, команда чекала наказу віддати швартови; останнім у вельбот мав спуститися капітан Галл.

Перш ніж відчалити, капітан ще раз окинув поглядом «Пілігрим», що лежав у дрейфі. Вітрила були поставлені як слід, снасті гарно натягнені. Дікові Сенду, можливо, лише кілька годин доведеться самому командувати судном, та Галл іще раз покликав до себе юнака і дав йому останні настанови.

– Пильнуй! – сказав він. – Може статися, що «Пілігримові» доведеться піти за нами, тоді Том та його друзі допоможуть тобі впоратися з вітрилами, якщо ти їм усе гарненько розтлумачиш… Добре, якщо вітер трохи посвіжішає. Але, хай там що станеться, Діку, не покидай судно!

– Слухаюсь, капітане!

– Якщо в гонитві за китом ми запливемо занадто далеко, я дам тобі сигнал: підніму вимпел на кінці багра.

– Не хвилюйтеся, сер, я не спускатиму з вельбота очей!

– Чудово, Діку. І більше витримки! Пам’ятай, що тепер ти – помічник капітана. Будь гідний цього звання…

Юнак промовчав, лише щоки його вкрив легкий рум’янець. Містер Галл ступив крок до мотузяного трапа, щоб спуститися в шлюпку, й подумав, який славний цей хлопчина – скромний і рішучий.

Поки вельбот віддалявся, пасажири піднялися на надбудову в носовій частині «Пілігрима», щоб не пропустити жодної подробиці цього небезпечного і через це ще більш захопливого полювання.

Розмірені змахи двох пар весел швидко наближали до мети маленьке суденце з китобійною командою на борту, а кит-смугач спокійнісінько трапезував за три милі від шхуни. Вже за півгодини китобої змогли гарненько роздивитися майбутню здобич. Здавалося, що величезний кит поринув у сон. Очевидно, він наситився і тепер дрімав. Завдовжки могутній ссавець сягав не менше вісімдесяти футів.

Капітан Галл, проте, покладався не на щастя, а на досвід і майстерність своєї команди. Передусім він наказав стерничому нечутно підкрастися до сплячого кита проти вітру. Боцман незворушно повів шлюпку по краю червонястого поля на воді, в центрі якого плавав кит, обходячи його і вибираючи зручне місце для атаки.

– Увага, Говіку! – сказав капітан. – Тепер починайте по спіралі наближатися на потрібну відстань, а я наготую гарпун. Спробуємо захопити цього сонька зненацька.

– Слухаю, сер! Вітер увесь час дме в наш бік.

– Чудово! – Галл озвався до матросів: – Веслуйте тихенько, хлопці!

Весла, заздалегідь обмотані смужками шкіри, не рипіли в кочетах і тихо занурювалися у воду. Вельбот ковзав по воді, як по маслу – цілком нечутно. Смугач не ворушився, а вельбот, обходячи його по колу, потроху віддалявся від «Пілігрима».

– Повільніше! – стиха скомандував веслярам Галл.

– Схоже, наша рибка щось почула, – пробурмотів Говік, – вона тепер сопе не так гучно, як досі…

За п’ять хвилин мисливці наблизилися до кита на відстань кабельтова.

Боцман випростався на повний зріст і скерував шлюпку до лівого боку смугача, намагаючись, проте, триматися на безпечній відстані. Капітан стояв на носі човна, широко розставивши ноги і стискаючи в руці гарпун, націлений у товстелезну китову спину, що горбом випиналася над водою.

– Приготуватися! – пошепки наказав Галл.

– Слухаюсь! – відповів боцман, міцніше стискаючи стерно.

– Підходь!

Вельбот порівнявся з китом. Зараз мисливців і здобич розділяло менше десяти футів. Смугач, як і раніше, погойдувався на хвилях. Кит, якого захопили під час сну, легко стає здобиччю китобоїв, проте капітан зволікав – щось його зупиняло.

«Якась дивна застиглість! – подумав Галл. – Не схоже, що цей вайло просто заснув. Щось із ним не те!»

Те саме спало на думку і боцману, який витягував шию, намагаючись роздивитися, що відбувається праворуч від кита.

Але час було діяти. Схопивши гарпун точно посередині ратища, капітан Галл прицілився, а потім щосили метнув його у бік смугача.

– Задній хід!!! – одразу скомандував він.

Матроси щосили налягли на весла, і вельбот рвонув назад, намагаючись уникнути смертоносного удару хвоста пораненого гіганта.

І в ту ж мить почувся вигук боцмана, що нарешті збагнув причину загадкової непорушАності тварини:

– Маля! Ми застали її за годуванням китеняти!

Поранена гарпуном самиця саме перекинулася на бік, і тепер усі китобої побачили його.

Галл знав: якщо поряд китеня, полювання стає удвічі небезпечнішим. Проте, усупереч його очікуванням, самка смугача не напала на вельбот одразу. Вона стрімко розвернулася, вихопившись із води усім своїм могутнім тілом, відтак напрочуд швидко рушила вперед, а потім пірнула. Китеня не відставало від матері.

На вельботі встигли як слід роздивитися смугачиху й оцінити належним чином. Ця молода самиця була надзвичайно велика, і було б справді шкода після вдалого початку полювання відмовитися від такої багатої здобичі. Почалася відчайдушна гонитва – вельбот мчав по хвилях стрілою, поступово віддаляючись від «Пілігрима».

Та все ж веслярі не могли змагатися з морським велетнем, а линва, закріплена на гарпуні, розмотувалася з такою швидкістю, що від тертя об борт човна ось-ось могла спалахнути. Та кит і не думав зупинятися; навпаки – він усе глибше пірнав під воду. Капітан Галл приточив другу бухту, потім третю, але і її вистачило ненадовго…

Очевидно, гарпун не зачепив жодного важливого органу смугачихи, а це вже було поганим знаком. Крім того, здавалося, що тварина зовсім не має наміру підніматися на поверхню, щоб поповнити запас повітря.

– Хай йому біс! – спересердя вигукнув капітан. – Здається, ця шалена матуся готова розмотати усі наші п’ять бухт! Ніколи такого не бачив!

– Схоже, вона задумала відтягти нас якнайдалі від «Пілігрима», – похмуро додав боцман.

Матроси занепокоїлися – шанси вполювати здобич ставали примарними.

Аж ось і п’ята бухта розмоталася майже наполовину, і раптом туго напнута линва ніби ослабла.

– Ура! – вигукнув боцман. – Здається, втомилася!

Капітан Галл, піднявши вимпел на вістрі багра, подав шхуні сигнал підійти ближче. Дік Сенд з допомогою Тома і його друзів негайно підняв вітрила, проте вітер був слабким, і «Пілігримові» ніяк не вдавалося підійти до вельбота.

Тим часом, як і передбачали китобої, поранена смугачиха піднялася на поверхню океану, щоб подихати. Гарпун усе ще стирчав в її боці, й тепер вона, здавалося, чекає, коли з’явиться з глибини китеня. Галл наказав веслярам налягти на весла, і незабаром вельбот знову підплив до смугачихи. Двоє матросів-веслярів склали свої весла і озброїлися довгими списами.

– Увага! Цільтеся гарненько, хлопці, не схибте! Ти готовий, Говіку?

– Авжеж, капітане, – насупився боцман, – але мені не подобається, що після такої скаженої гонитви наша матуся раптом затихла, немов зачаїлася!

– Мені це теж здається дивним…

– Треба бути пильними!

– Твоя правда, але ж не кидати почате! Вперед! – азартно скомандував Галл.

Несподівано самиця смугача стрепенулася, змахнула хвостом і за раз здолала добрих півсотні футів.

– Стережися! – закричав Галл. – Зараз вона візьме розгін і шугне на нас! Назад, боцмане, швидше!

Боцман вчасно відвернув вельбот убік, і смугачиха за інерцією проскочила повз нього. Матроси одночасно метнули списи, а величезна тварина знову рвонула до шлюпки, ледь не вистрибуючи з води і викидаючи два фонтани води й пари, забарвлені кров’ю. Ця спроба обійшлася самиці дорого – вона отримала ще кілька глибоких ран. Шаленіючи від болю і люті, вона знову й знову намагалася напасти на людей – причину свого болю. Третя атака виявилася вдалою – боцман упав на дно шлюпки, зламавши під час падіння своє стернове весло.

Капітан Галл кинув відчайдушний погляд у бік «Пілігрима».

Але що міг вдіяти Дік Сенд, коли йшлося про майже цілковитий штиль і застиглу шхуну? Він міг би узяти з собою двох-трьох найміцніших негрів і дістатися до вельбота на шлюпці. Але й це було неможливо, адже капітан суворо наказав йому в жодному разі не покидати корабля.

А тим часом самиця смугача, прикриваючи своїм тілом китеня, знову атакувала вельбот китобоїв.

Боцман Говік більше не мав чим змінити курс вельбота, і капітан Галл зрозумів, що відтепер усі вони приречені. Матроси нажахано схопилися на ноги, а наступної миті нищівний удар хвостового плавця смугачихи підкинув вельбот високо в повітря, розламавши його на три частини. Кілька хвилин на цьому місці вирував водяний смерч із бризок і рожевої від крові піни…

Коли за чверть години «Пілігрим» дістався до місця жахливої трагедії, там не було вже жодних слідів китобоїв. Тільки на поверхні води, що побуріла від крові, плавали дрібні уламки вельбота.

Океан поглинув капітана Галла разом з його вірними матросами.