Читать книгу Вересневі вогні - Карлос Руис Сафон, Carlos Ruiz Zafon - Страница 6

Світанок 22 червня 1937 року був найяскравішим з усіх, які Ірен бачила за все своє життя. Море виблискувало, мов діамантова мантія під блакитним небесним склепінням. Дівчинка виросла у великому місті, тож навіть не уявляла, що небо буває таким прозорим. О цій порі з вікна її кімнати можна було добре роздивитися острівець із маяком – так само, як і маленькі скельні групи, що випиналися посеред бухти, наче гребінь морського дракона. Трохи далі, за Пляжем англійця, уздовж міської набережної, простиралися ряди охайних будиночків, чиї відбитки зливалися у прекрасну тремтливу акварель між буйками, що починалися за риболовецьким причалом. Примружуючи очі, Ірен немовби бачила рай, зображений Клодом Моне, улюбленим художником її батька.

Вона навстіж розчахнула вікно, впустивши до кімнати свіжий морський бриз, просякнутий запахом солі. Мартини, що гніздилися на стрімчаках, зацікавлено зиркнули на неї. Нові сусіди. Неподалік від зграї птахів Ірен угледіла Доріана, який уже дістався своєї схованки поміж скель і складав каталог міражів або описував життя землерийок… хтозна, чим він так захоплено займався під час тих самотніх прогулянок.

Ірен розмірковувала над тим, яке вбрання обрати, аби вийти надвір і насолодитися цим казковим днем, що неначе прослизнув у реальність із якогось дивовижного сновидіння. Аж тут вона почула чийсь дзвінкий голос, що доносився з нижнього поверху. Гостя базікала без угаву. Прислухавшись на кілька секунд, вона розрізнила спокійний тембр матері. Симона намагалася вести бесіду, – точніше, вставляти односкладові вигуки у коротенькі паузи, які час від часу витримувала співрозмовниця.

Одягаючись, Ірен спробувала вгадати зовнішність відвідувачки. Це заняття було її улюбленою розвагою в дитинстві: вона заплющувала очі, прислухалася до незнайомого голосу й уявляла його власника, стараючись визначити зріст, вагу, обличчя, риси характеру…

Цього разу перед нею постав образ юної брюнетки – низенької, жвавої і моторної (найбільш імовірно, що її очі були темними). Намалювавши подумки її портрет, Ірен вирішила спуститися сходами й убити двох зайців одним пострілом: по-перше, задовольнити ранковий апетит ситним сніданком, а по-друге, задовольнити свою цікавість стосовно власниці голосу (останній пункт був найважливішим).

Щойно ступивши на перший поверх, вона пересвідчилася, що припустилася лише однієї помилки: дівчина мала волосся солом’яного кольору. Всі інші ознаки збігалися зі стовідсотковою точністю. Отак Ірен познайомилася з колоритною балакучою Ханою – на слух.

Симона Совель доклала всіх зусиль, аби пригостити Хану смачним сніданком і віддячити їй за неймовірну вечерю, яку та приготувала напередодні в маєтку Лазаруса Жана. Хана ковтала їжу ще швидше, ніж плескала язиком. Вона обрушила на Симону й Ірен потік різноманітних історій, жартів і пліток про містечко та його мешканців. Не минуло й кількох хвилин, як у них склалося враження, ніби вони знають її все життя.

Поїдаючи один тост за іншим, Хана встигала розмовляти на шаленій швидкості й стисло викладати факти своєї біографії. У листопаді їй виповниться шістнадцять; її батьки мали власний будинок у містечку; батько був риболовом, а мати – пекаркою; з ними жив її кузен Ісмаель, який втратив батьків багато років тому і допомагав дядькові, тобто її татові, рибалити на кораблі. Віднедавна Хана не відвідувала школу, оскільки Жанна Бро – директорка державного коледжу і справжнісіньке стерво – вважала її тупуватою й лінивою. Попри це, Ісмаель учив її читати, і щотижня їй дедалі краще вдавалося завчити таблицю множення. Дівчина обожнювала жовтий колір і колекціонувала мушлі, які збирала на Пляжі англійця. У вільний час вона полюбляла слухати серіали по радіо й ходити на танці, які влаштовували на головній площі в літні місяці, коли до міста приїжджали оркестри-гастролери. Вона не користувалася парфумами, але їй подобалася губна помада…

Слухати оповідки Хани було весело, хоча, з іншого боку, ця безперервна балаканина неабияк утомлювала. Розправившись зі своєю порцією і всім, що не доїла Ірен, вона кілька секунд помовчала. Тиша, що запала в будинку, здавалася надприродною. Звичайно, вона тривала недовго.

– Може, ми прогуляємося і я покажу тобі місто? – спитала Хана, раптово надихнувшись ідеєю провести екскурсію по Блакитній Бухті.

Ірен переглянулася з матір’ю.

– Залюбки, – відповіла дівчинка після короткої паузи.

Хана розплилася в широкій усмішці.

– Не хвилюйтесь, мадам Совель. Я поверну її вам неушкодженою.

Ірен та її нова подруга перескочили через поріг і щодуху помчали до Пляжу англійця. Спокій поступово повертався до Будиночка-на-мисі. Симона взяла філіжанку кави й вийшла на веранду, налаштована сповна насолодитися тихим, умиротвореним ранком. Доріан, який блукав поміж скель, помахав їй рукою.

Симона помахала йому у відповідь. Дивний хлопчик. Завжди сам. Здавалося, він не волів шукати нових друзів або не вмів їх заводити. Допиваючи каву, Симона востаннє позирнула на Ірен і Хану, які прямували до містечка. Хана продовжувала торохтіти без угаву. Суцільні крайнощі: хтось забагато розмовляє, а хтось постійно мовчить.

Осмислення всіх таємниць і тонкощів життя в маленькому приморському містечку зайняло більшу частину липня – першого місяця, проведеного родиною Совель у Блакитній Бухті. Початковий етап – культурний шок і збентеження – тривав один тиждень. Саме тоді вони зробили важливе відкриття: не рахуючи метричної системи, тутешні звичаї, норми й особливості не мали нічого спільного з паризькими. Насамперед відрізнявся розпорядок дня. Не буде перебільшенням стверджувати, що на тисячу парижан припадає кілька тисяч годинників – безжальних тиранів, що структурують їхнє життя з військовою педантичністю. У Блакитній Бухті ніхто не зважав на годинники – режим залежав від сонця. Тут не було автомобілів, за винятком машин лікаря Жиро, жандармерії й Лазаруса. Тут не було безлічі інших речей… Розмаїття контрастів здавалося нескінченним. Хоча основна відмінність полягала не у числах, а в традиціях.

Париж – місто незнайомців, де цілком реально прожити багато років і навіть не дізнатися імені сусіда по сходовому майданчику. Натомість у Блакитній Бухті неможливо було чхнути або почесати кінчик носа, аби ця резонансна подія не отримала широкого висвітлення по всіх усюдах. Звичайний нежить вважався новиною, а новини виявлялися більш заразними за будь-який нежить. Місцевих газет не існувало, бо в них не було жодної потреби.

Хана взяла на себе просвітницьку місію, яка полягала в тому, щоб докладно розповісти Совелям про дива Блакитної Бухти й історію цієї місцевості. Дівчинка стріляла словами на запаморочливій швидкості, завдяки чому їй вистачило кількох нетривких зустрічей, аби повідомити їм стільки інформації та пліток, що можна було б укласти величезну енциклопедію на основі цього матеріалу. Отак вони довідалися, що Лоран Сован, місцевий парафіяльний священник, організовував чемпіонати нирців і змагання з марафонського бігу. Церковник не лише виголошував проповіді про неприпустимість лінощів і недостатньої фізичної активності, а й подолав більше миль на своєму велосипеді, ніж Марко Поло проплив морем. Також вони почули, що місцева рада збиралася щовівторка і щочетверга о першій годині дня задля обговорення нагальних питань. Під час засідань Ернест Діжон – пожиттєвий мер, старший за Мафусаїла, – розважав себе тим, що грайливо пощипував подушки крісла, анітрохи не сумніваючись, що пестить пишне стегно Антуанети Фабре – лютої старої діви, яка обіймала посаду скарбника.

Хана обрушувала на них близько дванадцяти подібних історій за хвилину. Така обізнаність значною мірою пояснювалася тим, що Елізабет, її мати, працювала в пекарні, яка водночас виконувала функції інформаційної агенції, розвідувальної служби й консультативного центру для закоханих.

Совелі швидко збагнули, що економіка містечка скидалася на своєрідний різновид паризького капіталізму. В пекарні, ясна річ, продавали хліб, але в підсобних приміщеннях активно працював інформаційний відділ. Швець – мсьє Сафон – лагодив ремені, блискавки й підошви чобіт, однак це не заважало йому насолоджуватися подвійним життям і приваблювати клієнтів своїм головним хобі – укладанням астрологічних прогнозів і гороскопів.

Описана схема відтворювалася знову і знову. Тутешнє життя здавалося простим і спокійним, але водночас було більш заплутаним, ніж витіювате візантійське мереживо. Найкращий спосіб осмислення цієї картини світу – налаштуватися на специфічний ритм містечка й прислухатися до думки його мешканців, які допомагали всім новачкам пройти певні ритуали, перш ніж визнавали їхнє право на проживання у Блакитній Бухті.

Саме тому, коли Симона навідувалася до середмістя, аби забрати листи й посилки для Лазаруса, вона неодмінно заходила до пекарні й дізнавалася все про минулі, теперішні й майбутні події. Дами Блакитної Бухти радо прийняли нову приятельку і невдовзі почали засипати її питаннями про загадкового роботодавця. Лазарус вів життя відлюдника й рідко з’являвся на вулицях. Місцевих насторожували не тільки його «дивацтва», а й тонни книг, які він отримував щотижня.

– Уявіть лишень, моя люба подруго, – якось сказала їй Паскаль Лелуш, дружина аптекаря, – самотній чоловік… майже самотній… у величезному будинку з усіма цими книгами…

Симона зазвичай кивала й усміхалася, не реагуючи на подібні вияви нетактовності. Вона не збиралася задовольняти людську цікавість. Колись давно її покійний чоловік дав їй одну цінну пораду: не варто марнувати час на спроби змінити світ – достатньо уникнути того, щоб світ змінив нас.

Також жінка вчилася з повагою ставитися до дивних вимог Лазаруса стосовно його кореспонденції. Особисту пошту слід було розпечатувати наступного дня після отримання і негайно писати відповідь. Ділові й офіційні листи необхідно було розкривати одразу, проте вона мала відповідати не раніше, ніж за тиждень. Основна умова стосувалася будь-яких послань із Берліна, підписаних якимось там Даніелем Гофманом: такі повідомлення передавалися Лазарусу особисто, і читати їх суворо заборонялося. Симона вирішила не сушити мозок усіма цими тонкощами, не пов’язаними з її безпосередніми обов’язками. Вона зловила себе на думці, що їй подобається жити тут; її тішило, що діти зростатимуть у здоровій атмосфері, далеко від Парижа. Менше за все її хвилювало, коли і в якій послідовності треба розпечатувати листи.

Що ж стосується Доріана, він переконався на власному досвіді, що захоплення картографією дозволяло йому виділяти час на дружбу з деякими місцевими хлопчиками. Здавалося, всім байдуже, чи давно його родина оселилася тут або щойно переїхала, чи добре він плаває або взагалі не вміє (спочатку в нього виходило погано, але нові приятелі навчили триматися на плаву). Доріан дізнався, що гра в «петанк» – розвага для пенсіонерів, а переслідування дівчат – основна мета зухвалих п’ятнадцятирічних підлітків, змучених гормональною лихоманкою, що позбавляла розуму і псувала шкіру. У цьому віці хлопчики полюбляють кататися на велосипеді, фантазувати й спостерігати за світом в очікуванні, що світ зверне на них увагу. Недільні вечори присвячувалися кіно. Саме в кінотеатрі Доріан зустрів нове таємне кохання, порівняно з яким картографія видавалася нудною наукою про запилені пергаменти: Грету Гарбо. Самої лише згадки про це божественне створіння під час обіду було достатньо, щоб у нього пропав апетит, хоча йшлося про немолоду – тридцятирічну! – актрису.

Поки Доріана роздирали сумніви, чи немає ознак збочення в його захопленні жінкою, яка наблизилася до порогу старості, Ірен – єдина з усієї родини – витримувала фронтальний наступ Хани. На порядку денному стояло складання списку юнаків, чиє товариство було бажаним (можливі стосунки не передбачали жодних зобов’язань). Хана намагалася втовкмачити їй, що вона прожила в містечку аж п’ятнадцять днів, і якщо не почне негайно фліртувати з кимось, хлопці вважатимуть її дивачкою і білою вороною. Попри це, Хана першою визнавала, що біцепси претендентів заслуговують на високу оцінку, проте Господь обділив їх розумом – мізки мали скромні можливості й суто практичне призначення. Хай там як, а Ірен приваблювала чимало кавалерів і залицяльників, що викликало білу заздрість її подруги.

– Моя люба, якби я мала такий успіх, то вже б стала Матою Харі, – часто повторювала Хана.

Скоса позираючи на групу хлопців, що прямувала їм назустріч, Ірен зніяковіло усміхалася.

– Мені не хочеться фліртувати з ними. Вони здаються дурнуватими.

– Дурнуватими? – обурювалася Хана, не розуміючи, як можна проґавити стільки заманливих шансів. – Якщо хочеш дізнатися щось цікаве, раджу піти в кіно або взяти книжку!

– Я подумаю над цим, – хихотіла Ірен.

Хана хитала головою.

– На тебе чекає доля мого кузена Ісмаеля, – проголошувала вона.

Її двоюрідний брат Ісмаель мав шістнадцять років. За словами Хани, він виховувався у її родині після смерті своїх батьків. Ісмаель працював матросом на кораблі дядька, але його істинними захопленнями були самотність і вітрильник, виготовлений власноруч. Назву останнього Хана ніяк не могла запам’ятати.

– Здається, щось грецьке. Уф!

– А де він зараз? – спитала Ірен.

– У морі. Літні місяці – найкраща пора для рибалок, які наважуються виходити у відкрите море. Мій тато та кузен перебувають на «Естель». Вони не повернуться до серпня, – пояснила Хана.

– Мабуть, їм сумно. Вони змушені проводити стільки часу в розлуці…

Хана здвигнула плечима.

– Треба якось заробляти на життя…

– Тобі не дуже подобається працювати в Кравенморі, правда? – закинула вудочку Ірен.

Подруга дещо здивовано глипнула на неї.

– Звісно, це не моя справа, – поспішила виправитися Ірен.

– Усе гаразд, я не образилася, – усміхаючись, сказала Хана. – Так, це правда. Мені не надто подобається працювати там.

– Через Лазаруса?

– Ні. Лазарус – приємна людина. Він був дуже добрим до нас. Багато років тому, коли мій тато потрапив під гребний гвинт і дуже травмувався, саме він заплатив за операцію. Якби не Лазарус…

– У чому ж тоді проблема?

– Не знаю. Мене насторожує це місце. І машини… Там повно машин, які ні на мить не зводять з тебе очей.

– Звичайні іграшки.

– Спробуй поспати там одну ніч. Щойно заплющуєш очі, як чуєш цокання – «тік-так, тік-так».

Вони переглянулися.

– Тік-так, тік-так? – повторила Ірен.

Хана іронічно посміхнулася.

– Може, я боягузка, але ти, здається, обрала шлях старої діви.

– Обожнюю старих дів, – парирувала Ірен.

Дні спливали майже непомітно, і не встигли Совелі й оком змигнути, як у двері постукав серпень. Він приніс перші літні дощі й грози, що тривали кілька годин. Симона захопилася новими клопотами. Ірен звикала до товариства Хани. Що ж стосується Доріана, неважко здогадатися, що він вчився пірнати й креслити мапи інтимної географії Грети Гарбо.

Одного серпневого дня, коли нічний дощ звів прекрасні палаци з білосніжних хмаринок на сліпучо-блакитному небесному полотні, Хана й Ірен вирішили прогулятися Пляжем англійця. Минуло рівно півтора місяця відтоді, як Совелі оселилися у Блакитній Бухті. Здавалося, всі можливі несподіванки вже трапилися і не варто очікувати чогось особливого. Та сюрпризи лише починалися.

Полуденне сонце дозволяло розгледіти низку слідів, що тягнулися уздовж лінії прибою – чіткі позначки на світлій пластині. Далекі щогли портових кораблів блимали, мов міражі в пустелі.

Усе, куди сягало око, було застелене тонкою вуаллю сліпучо-білого піску. Ірен та Хана вмостилися на уламках старого човна, що застряг на мілині. Їх оточували зграйки маленьких блакитних пташок, що вочевидь гніздилися у білосніжних дюнах.

– Чому це місце називають Пляжем англійця? – спитала Ірен, вдивляючись у пустку, що простиралася між містечком і мисом.

– Довгий час тут стояла хижка старого художника-англійця. Бідолаха мав більше боргів, аніж пензликів. Він дарував місцевим свої картини в обмін на одяг та їжу. Помер три роки тому. Його поховали на цьому пляжі, де він провів усе своє життя, – розповіла Хана.

– Якби мені дали право вибору, я б теж воліла бути похованою в такому місці.

– Веселі думки, – жартівливо мовила Хана з певним докором.

– Утім, я не поспішаю, – уточнила Ірен. Тієї миті її погляд упав на маленький вітрильник, що розсікав хвилі метрів за сто від лінії узбережжя.

– Уф! – пробурмотіла її подруга. – Ось і він: самотній моряк. Не міг і дня прожити без свого вітрильника.

– Хто?

– Учора мій батько з кузеном зійшли з корабля на берег, – пояснила Хана. – Тато ще спить. А цей навіжений знову… Він невиліковно хворий.

Ірен вдивилася у морську далечінь, туди, де вітрильник перетинав бухту.

– Це мій кузен Ісмаель. Він проводить половину життя на борту, принаймні тоді, коли не працює з моїм батьком на пристані… Але він хороший хлопець. Бачиш цей медальйон?

Хана показала їй прекрасний медальйон на золотому ланцюжку, який звисав з її шиї: сонце, що занурювалося в море.

– Подарунок Ісмаеля.

– Чудовий, – сказала Ірен, уважно розглядаючи прикрасу.

Хана підстрибнула й видала оглушливий крик, сполошивши блакитних пташок і змусивши їх перелетіти на інший кінець пляжу. Стрункий молодик, що стояв за штурвалом, помахав їй рукою, і човен розвернувся носом до пляжу.

– Запам’ятай найважливіше: нічого не запитуй про вітрильник, – застерегла її Хана. – Якщо ж Ісмаель першим порушить цю тему, не треба цікавитись, як він його виготовив. Він може просторікувати годинами.

– Сімейна традиція.

Хана метнула на неї гнівний погляд.

– Мабуть, я покину тебе тут, на пляжі. Віддам на поталу ракам.

– Вибач.

– Вибачення прийнято. Якщо я здаюсь тобі балакучою, уявляю, що ти подумаєш про мою хрещену. Порівняно з нею вся наша родина нагадує німих.

– Мені буде дуже приємно познайомитися з нею.

– Ха! – відказала Хана, не в змозі стримати лукаву посмішку.

Вітрильник Ісмаеля впевнено перетнув лінію прибою; кіль встромився у пісок, наче ніж у масло. Юнак поспішив віддати фал і за лічені секунди опустив вітрило до основи щогли. Його досвідченість не викликала жодних сумнівів. Ісмаель ступив на сушу і мимоволі зміряв Ірен поглядом із голови до ніг. Красномовність цього погляду не поступалася його навігаційним навичкам. Хана закотила очі під лоба й насмішкувато висунула кінчик язика, після чого швидко відрекомендувала їх одне одному. Звісно, на свій лад.

– Ісмаелю, це моя подруга Ірен, – люб’язно мовила вона. – Тобі зовсім не обов’язково її їсти.

Хлопець штовхнув її ліктем і простяг Ірен руку.

– Привіт…

Лаконічне вітання доповнювалося сором’язливою, щирою усмішкою. Ірен потиснула йому руку.

– Спокійно, Ісмаель не є розумово відсталим. Така вже його манера виражати, що він радий знайомству і таке інше, – зауважила Хана.

– Кузина так багато теревенить, що мені часом здається, що їй не вистачить словника, – пожартував Ісмаель. – Гадаю, вона вже попередила тебе, щоб ти не розпитувала мене про вітрильник.

– Ні, нічого такого вона не казала, – обережно відповіла Ірен.

– Не вірю. Хана вважає, що я не вмію обговорювати інші теми, бо це єдине, що мене цікавить.

Розвеселившись, Ірен слухала цей словесний двобій. Вони явно насолоджувалися, пускаючи шпильки, проте в уїдливих коментарях не відчувалося злорадства – лише необхідна доза іронії, аби додати щіпку перцю до рутинних буднів.

– Як я зрозумів, ви оселилися в Будиночку-на-мисі, – сказав Ісмаель.

Ірен зосередила всю свою увагу на хлопцеві, бажаючи скласти про нього вичерпне уявлення. Так, Ісмаелеві справді на вигляд було шістнадцять. Судячи зі стану шкіри й волосся, він проводив багато часу в морі. Його тілобудова видавала, що він займається важкою фізичною роботою на пристані, а руки та плечі були вкриті павутинням маленьких шрамів, вельми нетипових для паризьких молодиків. Уздовж правої ноги тягнувся довший і чіткіший рубець, що починався трохи вище коліна й опускався до щиколотки. Ірен стало цікаво, де він міг роздобути такий трофей. Зазирнувши йому у вічі, вона подумала, що очі Ісмаеля – єдина оригінальна риса в його зовнішності. Великі й прозорі, вони неначе були створені для того, щоб приховувати всілякі таємниці під пеленою проникливого погляду, в якому читалася невиразна печаль. Ірен пригадувала, де бачила такі погляди, сповнені страху, смутку і гіркоти. Так дивилися на неї безіменні солдати, з якими вона танцювала неповні три хвилини під ритми третьосортного оркестру.

– Моя люба, ти у хмарах літаєш? – голос Хани вивів її з прострації.

– Я думала про те, що вже пізно. Моя мама, певно, хвилюється.

– Твоя мама має радіти, що їй дали спокій на кілька годин, але тобі краще знати, – сказала Хана.

– Я можу підкинути тебе, якщо хочеш, – запропонував Ісмаель. – Біля Будиночка-на-мисі є маленький причал посеред скель.

Ірен допитливо глянула на Хану.

– Якщо ти відмовишся, то розіб’єш йому серце. Кузен не запросив би на борт свого вітрильника навіть Грету Гарбо.

– А ти не поїдеш? – дещо знічено спитала Ірен.

– Я б не сіла у цю розвалюху, навіть якби мені заплатили. До того ж сьогодні у мене вихідний, а ввечері на площі будуть танці. На твоєму місці я б добре подумала. Це каже донька рибалки. Гаразд, щось я забалакалася. Іди вже. А ти, моряче, постарайся довезти до порту мою подругу цілою і здоровою. Второпав?

Вітрильник (який називався «Кіанеос», якщо вірити напису на борту) вийшов у море, розправивши вітрила й розвернувшись носом у напрямку мису.

Здійснюючи різні маневри, Ісмаель сором’язливо усміхався дівчинці. Він усівся біля штурвала лише тоді, коли корабель ліг курсом за течією. Учепившись руками в лавку, Ірен підставила обличчя бризу, що осипав її крапельками води. Потужний вітер штовхав їх уперед, і Хана миттєво перетворилася на крихітну фігурку, що махала їм рукою з берега. Швидкість, з якою вони мчали бухтою, і плескіт хвиль об корпус викликали у пасажирки нестримне бажання сміятися без будь-якої причини.

– Твій перший раз? – спитав Ісмаель. – На вітрильнику, я маю на увазі.

Ірен кивнула.

– Особливий досвід, правда?

Усміхнувшись, вона кивнула вдруге, не в змозі відірвати очей від великого шраму, що зміївся на нозі Ісмаеля.

– Вугор, – пояснив хлопець. – Довга історія.

Ірен звела очі й глянула на обриси Кравенмору, що ледь проступали над лісом.

– Що означає назва твого вітрильника?

– Грецьке слово «Kyaneos». Ціан, – відповів Ісмаель із загадковим виглядом.

Оскільки Ірен насупила брови, не розуміючи, що він хоче сказати, хлопець провадив далі:

– Греки вживали його для позначення синього кольору моря. Описуючи море, Гомер порівнює його колір із темним вином. Саме він запровадив це слово – kyaneos.

– Бачу, що ти вмієш говорити не лише про сіті й твій корабель.

– Намагаюся.

– Хто тебе навчив?

– Судноплавства? Я всього навчився сам.

– Ні, я про греків…

– Мій батько захоплювався історією. Я зберіг деякі його книжки.

Ірен промовчала.

– Хана напевно розповіла тобі, що мої батьки померли.

Вона обмежилася ствердним кивком. За кілька сотень метрів від них вигулькнув острівець із маяком. Ірен зачаровано дивилася на нього.

– Маяк уже давно не працює. Наразі використовується той, що стоїть у порту Блакитної Бухти, – повідомив Ісмаель.

– Невже ніхто не припливає на острів? – поцікавилася Ірен.

Він похитав головою.

– А чому?

– Тобі подобаються історії про привидів? – спитав він замість відповіді.

– Залежить від конкретної історії…

– Місцеві вірять, що на острові водяться привиди чи щось таке. Подейкують, що там потонула жінка. Дехто бачить вогні. Врешті-решт, кожне місто має свої байки, і наше нічим не відрізняється від інших.

– Вогні?

– Вересневі вогні, – уточнив Ісмаель. Тієї миті вони проминули острівець, що залишився за правим бортом. – Легенда – якщо її можна так назвати – оповідає, що якось наприкінці літа в місті влаштували карнавал. Уночі люди побачили, як жінка в маскарадному вбранні сіла на корабель і відчалила в море. Хтось вважає, що вона плила на таємне побачення зі своїм коханцем, який чекав на неї біля маяка, а хтось стверджує, що вона скоїла страшний злочин і тікала від правосуддя. Ти ж розумієш, що будь-яка версія годиться, тому що ніхто не знав, хто вона така. Її обличчя приховувала маска. Однак ця жінка не встигла перетнути бухту – несподівано зчинилася сильна буря. Корабель вдарився об скелі й розлетівся на тріски. Загадкова незнайомка потонула. Принаймні її тіло так і не знайшли. Кілька днів по тому приплив виніс на берег пошарпану маску. Містяни кажуть, що відтоді на острові блимають вогні – це трапляється в останні дні літа, коли на землю опускаються сутінки…

– Привид тієї жінки…

– Угу… Вона намагається завершити свою подорож і дістатися острова. Так говорить легенда.

– І це правда?

– Це історія про привидів. Ти або віриш у неї, або не віриш.

– А ти віриш? – допитувалася Ірен.

– Я вірю лише в те, що бачу на власні очі.

– Скептичний моряк.

– Щось таке.

Ірен знову спрямувала погляд на острівець. Хвилі несамовито билися об скелі. Тріснуті вікна на вежі маяка переломлювали світло, внаслідок чого утворювалася фантастична веселка, яка повільно розчинялася у пелені бризок, що сипалися на хвилеріз.

– Ти бував там? – спитала дівчинка.

– На острівці?

Ісмаель підтягнув шкот і крутнув штурвал. Вітрильник накренився на лівий борт і, ставши проти течії, що рухалася з проливу, розвернувся до мису.

– Ми попливемо туди, якщо бажаєш, – запропонував він. – Погуляємо острівцем.

– А це можливо?

– Усе можливо. Питання полягає в іншому: чи вистачить тобі сміливості, – відказав Ісмаель із викличною усмішкою.

Ірен витримала його погляд.

– Коли?

– Наступної суботи. На моєму вітрильнику.

– Удвох?

– Удвох. Але якщо ти боїшся…

– Я не боюсь, – відрізала Ірен.

– Тоді зустрінемося в суботу. Опівдні я заберу тебе на причалі.

Ірен перевела погляд на узбережжя. Будиночок-на-мисі височів серед стрімчаків. На веранді стояв Доріан і спостерігав за ними з неприхованою цікавістю.

– Мій брат Доріан. Може, піднімешся і познайомишся з моєю мамою?

– Я – поганий кандидат для знайомства з родиною.

– Тоді іншим разом.

Вітрильник увійшов у маленьку природну бухту біля підніжжя скель, що оточували Будиночок-на-мисі. Зі спритністю, розвиненою завдяки тривалій практиці, Ісмаель опустив вітрило й дочекався, коли сильна течія віднесе їх до причалу. Потім хлопець узяв трос і зістрибнув на сушу, щоб пришвартувати корабель. Досягнувши своєї мети, він простяг руку Ірен.

– До слова, Гомер був сліпим. Звідки він знав, який колір має море? – спитала дівчинка.

Ісмаель схопив її за руку й одним різким порухом переніс на причал.

– Ще одна причина довіряти лише власним очам, – відповів він, не випускаючи її долоню.

Ірен згадала слова Лазаруса, які той мовив під час вечері у Кравенморі.

– Часом очі обманюють нас, – заперечила вона.

– Мене не обдурять.

– Дякую за прогулянку.

Ісмаель кивнув і повільно розтиснув пальці.

– Побачимося в суботу.

– До зустрічі.

Повернувшись на борт, Ісмаель відв’язав трос і дозволив течії відтягти корабель від причалу, поки він піднімав вітрило. Вітер підштовхнув його до гирла затоки. За кілька секунд «Кіанеос», хитаючись на хвилях, заглибився у бухту.

Ірен стояла на причалі, спостерігаючи за тим, як біле вітрило поступово зникає з поля зору, перетворюючись на крихітну цятку на безмежних морських просторах. Певної миті дівчинка усвідомила, що усмішка не сходить з її обличчя, а по руках бігають якісь підозрілі мурашки. Саме тоді вона зрозуміла, що цей тиждень буде нескінченно довгим.