Читать книгу Вересневі вогні - Карлос Руис Сафон, Carlos Ruiz Zafon - Страница 7

Календар Блакитної Бухти позначав лише дві пори року: літо та інші місяці. Влітку кількість робочих годин, що припадала на кожного жителя, збільшувалася втричі, адже місцеві забезпечували всім необхідним довколишні прибережні курорти, куди стікалися туристи й приїжджі з великих міст у пошуках пляжів, сонця і приємної нудьги. Пекарі, ремісники, шевці, теслі, каменярі й представники різноманітних професій залежали від трьох довгих місяців, упродовж яких сонце зігрівало узбережжя Нормандії. На тринадцять-чотирнадцять тижнів мешканці Блакитної Бухти перетворювалися на працьовитих мурах, щоб мати можливість вести спокійне життя скромної цикади решту року. Особливо напруженими видавалися перші дні серпня, коли попит на тутешні продукти й послуги злітав від нуля до хмар.

Одним з небагатьох винятків із загального правила був Крістіан Юпер. Подібно до інших власників риболовецьких суден, він розділяв долю мурахи дванадцять місяців на рік. Печальні думки опосідали досвідченого риболова щоліта, приблизно в той самий період, коли всі містяни піднімали вітрила й виходили в море. Дивлячись на них, він замислювався над тим, чи не помилився, бува, у виборі професії, чи не було б розумнішим порушити традицію семи поколінь і почати управляти власним готельчиком, стати торговцем або оволодіти будь-яким іншим ремеслом. Можливо, тоді його донька Хана не мала би увесь тиждень працювати служницею у Кравенморі. Можливо, тоді він частіше бачив би обличчя власної дружини, а не перетинався б із нею на пів години в день – п’ятнадцять хвилин уранці й п’ятнадцять увечері.

Ісмаель крадькома спостерігав за своїм дядьком, поки вони чинили баластну помпу. Замислене обличчя рибалки дозволяло здогадатися, що його пригнічує.

– Ти міг би відкрити майстерню корабельного обладнання, – зауважив Ісмаель.

Юпер видав звук, що нагадував каркання.

– Або продати корабель і вкласти гроші в крамницю мсьє Дідьє. Він цілих шість років умовляє тебе, – провадив далі юнак.

Дядько відірвався від роботи й зміряв його пильним поглядом. Упродовж тринадцяти років він заміняв Ісмаелю батька, і за весь цей час йому не вдалося виправити те, що найбільше приваблювало й лякало його у хлопцеві: абсолютну, дивовижну подібність до покійного Юперового брата, включно зі схильністю висловлювати свою думку навіть тоді, коли ніхто не просив його поради.

– Гадаю, було б краще, якби ти цим зайнявся, – відказав Крістіан. – Мені ось-ось стукне п’ятдесят. У такому віці пізно шукати іншу роботу.

– Чому ж ти бідкаєшся?

– Хто бідкається?

Ісмаель стенув плечима. Вони знову зосередилися на ремонті помпи.

– Гаразд. Більше не скажу ні слова, – буркнув Ісмаель.

– Яке горе. Мені не вистачатиме твого базікання. Закріпи натяжний ролик.

– Твій ролик нікуди не годиться. Треба міняти помпу. Одного дня вона влаштує нам сюрприз – налякає до смерті.

Юпер обдарував його своєю коронною усмішкою, що зазвичай призначалася митникам, портовій владі й різношерстим бюрократам.

– Ця помпа належала моєму батькові. А до нього – моєму дідові. А ще раніше…

– У тому-то й проблема, – перебив його Ісмаель. – Вона принесла би більше користі в музеї, ніж тут.

– Амінь.

– Я маю рацію. І ти це знаєш.

Грати на нервах дядька було однією з найулюбленіших розваг Ісмаеля, якщо не рахувати його пристрасті до плавання на вітрильнику.

– Я не хочу продовжувати цю суперечку. Годі вже. Крапка. Кінець.

Щоб розвіяти останні сумніви щодо своїх намірів, Юпер енергійно й рішуче крутнув гайковим ключем.

Аж раптом у глибинах помпи почувся якийсь підозрілий тріск. Юпер усміхнувся хлопцеві. За дві секунди кришка натяжного ролика, який вони щойно закріпили, злетіла вгору й, описавши параболу над їхніми головами, помчала далі. Слідом за кришкою в політ вирушила якась деталь, схожа на поршень, комплект шрубок і невпізнані залізяки. Дядько й племінник спостерігали за польотом брухту, аж доки той вельми неделікатно приземлився на палубу сусіднього корабля, що належав колишньому боксеру Жерару Піко – дужому, мов бик, і дурному, як вівця. Піко уважно оглянув уламки й здійняв очі до неба.

Юпер та Ісмаель переглянулися.

– Сумніваюся, що ми помітимо різницю, – зауважив Ісмаель.

– Коли я захочу дізнатися твою думку…

– Ти запитаєш у мене. Домовились. До речі, ти не проти, якщо я візьму вихідний у суботу? Хочу дещо відремонтувати на вітрильнику.

– Твій «ремонт», бува, не схожий на зеленооку білявку зростом метр сімдесят? – багатозначно мовив рибалка, лукаво посміхнувшись своєму небожу.

– Чутки розповзаються швидко, – сказав Ісмаель.

– Якщо їх розпускає твоя кузина, вони летять на крилах, любий племінничку. Як звуть твою даму?

– Ірен.

– Зрозуміло.

– Нічого ти не розумієш.

– Час покаже.

– Вона симпатична. От і все.

– «Вона симпатична. От і все», – повторив Юпер, імітуючи холодну, байдужу інтонацію хлопця.

– Забудь. Це погана ідея. Краще я працюватиму в суботу, – перебив його Ісмаель.

– Тоді почистиш трюм. Там уже кілька тижнів валяється гнила риба. Жахливий сморід.

– Чудово.

Юпер зареготав.

– Ти впертий, як твій батько. Тобі подобається ця дівчина чи ні?

– Пф!

– Не відповідай мені вигуками, Ромео. Я втричі старший за тебе. Вона подобається тобі чи ні?

Хлопець знизав плечима. Його зашарілі щоки нагадували стиглі персики. Нарешті він пробуркотів щось незрозуміле.

– Переклади, – звелів дядько.

– Так. Здається. Я майже не знаю її.

– Добре. Це набагато більше, ніж я міг сказати про твою тітку, коли вперше побачив її. А вона свята жінка, Бог мені свідок.

– Якою вона була в юності?

– Облиш. Інакше працюватимеш у трюмі всю суботу, – пригрозив дядько.

Ісмаель кивнув і заходився збирати інструменти. Юпер витирав вимазані машинним мастилом руки, скоса позираючи на нього. Остання дівчина, до якої племінник виявляв цікавість, звалася Лаурою і була донькою комівояжера з Бордо. Відтоді минуло два роки. Йому було важко проникнути у потаємні думки Ісмаеля, але все вказувало на те, що його єдиною любов’ю стали море і самотність. Та дівчина напевно була особливою.

– Я почищу трюм до п’ятниці, – пообіцяв Ісмаель.

– Він весь у твоєму розпорядженні.

Надвечір дядько й племінник зійшли на пристань, збираючись вертатися додому. Їхній сусід Піко досі вивчав загадкові уламки, розмірковуючи, де вони взялися. Можливо, того літа пролилися особливі «гвинтові» дощі. А може, небеса послали йому якийсь знак.

Коли настав серпень, родина Совелів цілком звикла до нового середовища. Їм здавалося, що вони прожили в Блакитній Бухті близько року. Ті, хто не знав їх особисто, довідалися всі подробиці їхньої біографії завдяки ораторському мистецтву Хани та її матері Елізабет Юпер. Якимось незбагненним чином інформація надходила до пекарні ще до того, як певна подія мала місце. Це дивовижне явище вочевидь було обумовлене як магією, так і звичайними пересудами. Ні радіо, ні газети не витримували конкуренції із закладом Елізабет Юпер. Гарячі круасани й свіжі новини пропонувалися відвідувачам з ранку до ночі. Отже, до п’ятниці єдиними жителями, які нічого не чули про «кохання з першого погляду», що поєднало серця Ісмаеля Юпера й новоприбулої Ірен Совель, були риби й самі «закохані». Не мало суттєвого значення, що сталося або могло статися між ними. Коротка морська прогулянка від Пляжу англійця до Будиночка-на-мисі була занесена до архіву літа 1937 року.

Перші тижні серпня справді пролетіли як одна мить. Симоні нарешті вдалося скласти вичерпне уявлення про Кравенмор. Список невідкладних господарчих справ був нескінченним: перемовини з місцевими постачальниками, перевірка рахунків, складання балансу, ведення кореспонденції Лазаруса тощо. Всіх цих клопотів було достатньо, аби заповнити цілу добу, не рахуючи часу, витраченого на те, щоб спати та дихати. Доріан – осідлавши велосипед, який Лазарус люб’язно подарував йому на честь новосілля, – став її поштовим голубом. За кілька днів хлопчик вивчив кожен камінчик, кожну вибоїну на дорозі, що вела до Пляжу англійця.

Щоранку Симона розпочинала свій робочий день, відправляючи кореспонденцію, яку треба було розіслати, й ретельно сортуючи отримані послання згідно з інструкціями Лазаруса. Вона завжди тримала при собі пам’ятку – один згорнений навпіл аркуш, де були стисло викладені всі чудернацькі настанови мсьє Жана. Жінка не забула, як на третій день свого перебування в Кравенморі припустилася помилки й мало не розпечатала один із листів, надісланих із Берліна Даніелем Гофманом. Останньої секунди пам’ять урятувала її, і вона згадала про заборону Лазаруса.

Послання від Гофмана надходили раз на дев’ять днів із математичною точністю. Пергаментні конверти завжди були запечатані сургучевими печатками із відтиском герба у формі літери «D». Симона швидко звикла відділяти їх від решти повідомлень, не замислюючись про причини такого ставлення до відправника. Втім, у перший тиждень серпня сталася подія, що знову розпалила її цікавість загадковою кореспонденцією лялькаря з паном Гофманом.

Рано-вранці Симона навідалася до кабінету Лазаруса й залишила на його письмовому столі стос отриманих рахунків і квитанцій. Вона воліла приносити папери в першій половині дня, аби не турбувати лялькаря, коли той працюватиме. Покійний Арман мав звичку розпочинати день, проглядаючи рахунки й чеки. Допоки здоров’я дозволяло йому це робити.

Отже, того ранку Симона, як завжди, увійшла до кабінету і вловила запах тютюну в повітрі, що вказував на те, що напередодні Лазарус засидівся тут до глупої ночі. Поклавши документи на стіл, вона помітила в каміні якийсь предмет, що димів посеред жевріючого вугілля. Заінтригована, жінка підступила ближче й спробувала розворушити попіл кочергою. Дивний предмет виявився купою паперів, які вогонь не встиг знищити. Вона вже збиралася піти собі, але раптом розгледіла сургучевий герб на аркушах. Листи! Лазарус спалював листи Даніеля Гофмана. Симона сказала собі, що, якими би мотивами він не керувався, це її не стосується. Відставивши кочергу, жінка вийшла з кабінету, рішуче налаштована ніколи більше не лізти в особисті справи свого покровителя.

Хану розбудив дощ, що настирливо барабанив у вікна. Перевалило за північ. Кімнату огортала блакитна темрява, далека заграва бурі, що лютувала над морем, малюючи примарні тіні. Було чути монотонне цокання одного з химерних годинників Лазаруса; очі на усміхненому обличчі циферблата безперервно рухалися сюди-туди. Хана зітхнула. Вона терпіти не могла ночувати у Кравенморі.

При денному світлі маєток Лазаруса Жана здавався їй гігантським музеєм, повним усіляких див і винаходів. Проте, коли наставала ніч, сотні механічних істот, маски та роботи перетворювалися на примарну фауну, що ніколи не спала, ніколи не втрачала пильності й, зачаївшись у темних закутках, спостерігала за тим, що відбувається в будинку; з мертвих облич не сходила посмішка, а невидющі очі витріщалися в нікуди.

Спальня Лазаруса розташовувалася поряд з апартаментами його дружини в західному крилі. Подружжя Жана та їхня покоївка були єдиними живими істотами у Кравенморі. Решта мешканців – десятки творінь лялькаря, що заповнювали кожен коридорчик, кожну кімнату. У передсвітанковій тиші Хана чула, як скриплять механічні нутрощі. Іноді, коли її мучило безсоння, вона годинами уявляла нерухомі фігури зі скляними очима, що виблискували в темряві.

Щойно вона стулила повіки, як уперше почула той звук – розмірений стукіт, приглушений шумом дощу. Хана встала з ліжка й підійшла до вікна. Під пеленою зливи простирався лабіринт веж, арок і ламаних дахів. Вовчі морди гаргуйль вивергали потоки темної води у порожнечу. Як же вона ненавиділа це місце…

Дивний звук знову долинув до неї, і Хана спрямувала погляд на численні вікна в західній частині маєтку. Судячи з усього, вітер розчахнув одне з вікон на другому поверсі. Завіси тріпотіли під дощем, а стулки невпинно стукотіли. Дівчинка прокляла свою долю. Кров крижаніла в жилах від самої думки про необхідність вийти в коридор і рушити до західного крила через весь будинок.

Перш ніж страх узяв гору над почуттям обов’язку, вона одягла халат і взула капці. Світло ніде не горіло, тож Хана взяла канделябр і запалила свічки. Довкола застрибали золотаво-коричневі відблиски, що створювали містичну атмосферу. Хана торкнулася холодної ручки дверей і судомно ковтнула слину. Десь удалині невтомно грюкали вікна в темній кімнаті. Вони чекали на неї.

Зачинивши за собою двері, Хана опинилася в нескінченному коридорі, що губився у безпросвітному мороці. Вона підняла канделябр над головою і рушила вперед. Обабіч проходу вишикувалися сплячі іграшки Лазаруса, що немовби зависали в повітрі. Дивлячись прямо перед собою, дівчинка прискорила крок. На третьому поверсі зберігалося чимало старих роботів Лазаруса – чудних незграбних потвор. Їхні риси здебільшого були гротескними, а на обличчях часом з’являвся агресивний вираз. Майже всі вони були замкнені за скляними вітринами, проте вряди-годи несподівано оживали, підкоряючись наказам внутрішнього механізму, який спонтанно будив їх, виводячи зі стану оціпеніння.

Хана пройшла повз мадам Сару. Гадалка тасувала зморшкуватими руками колоду карт Таро, витягала одну і показувала її перехожому. Попри всі свої зусилля, дівчинка не стрималася і глянула на вирізьблену з дерева фігуру, більше схожу на привида, ніж на ляльку. Циганка розплющила очі й показала їй карту. Хана відчула клубок у горлі. Там був зображений червоний демон, охоплений язиками полум’я.

За кілька метрів від циганки розхитувався торс чоловіка в карнавальному костюмі. Автомат невпинно зривав маски з його невидимого обличчя, демонструючи різні сутності. Хана відвела погляд і пришвидшила ходу. Вона сотні разів простувала цим коридором удень. Усі ці ляльки були бездушними механізмами. Не варто звертати на них увагу, а боятися – і поготів.

Заспокоюючи себе цією думкою, вона звернула у прохід, що вів до західного крила. Збоку розмістився мініатюрний оркестр Маестро Фіретті. Достатньо було кинути музикам монетку, аби вони почали грати своєрідну версію «Турецького маршу» Моцарта.

Хана зупинилася біля останніх дверей у коридорі – масивної дубової конструкції. Усі двері у Кравенморі мали унікальний рельєф, і на кожній були вирізьблені сценки зі знаменитих казок. Твори братів Грімм здобули безсмертя завдяки талановитим майстрам, які будували шикарний маєток Лазаруса. Втім, Хана вважала огидними такі моторошні зображення. У будинку вистачало кімнат, куди вона не заходила, і ця конкретна кімната не була винятком. Вона нізащо в світі не переступила би поріг, якби її не змусила необхідність.

За дверима гучно стукотіло вікно. Холодний подих ночі просочувався між щілинами й лоскотав її шкіру. Хана востаннє глянула на довгий коридор, що простирався за її спиною. Обличчя оркестрантів розчинялися в темряві. Чітко розрізнялися шум дощу і плескіт води, неначе тисячі маленьких павучків снували по даху Кравенмору. Глибоко вдихнувши, дівчинка неохоче крутнула дверну ручку й увійшла до кімнати.

Пронизливий протяг налетів на неї, затріснувши двері за її спиною і загасивши свічки на канделябрі. Мокрі завіси колихалися, мов саван небіжчика. Хана зробила кілька кроків і квапливо зачинила вікно, закріпивши послаблену вітром клямку. Потім вона сунула тремтячу руку в кишеню халата, дістала коробку сірників і знову запалила свічки. Мерехтливі вогники прорізали пітьму, дозволивши розгледіти приміщення, що нагадало їй кімнату дитини. Поряд із письмовим столом зіщулилося маленьке ліжечко, а під ним виднілися рівненько поставлені чобітки. На стільці були складені книжки й висів дитячий одяг. Зі спинки ліжка звисало мініатюрне розп’яття.

Хана пройшла трохи далі. Обстановка видавалася їй якоюсь дивною, неприродною, хоча вона не могла визначити, що саме викликало такі відчуття. Дівчинка пильніше придивилася до меблів і предметів. У Кравенморі немає дітей. І ніколи не було. Навіщо ж тоді господарі облаштували дитячу кімнату? Аж раптом її осяяла здогадка. Вона збагнула, що саме збентежило її від самого початку. Ні порядок, ні надмірна чистота. Щось таке просте й очевидне, що було важко звернути увагу на цю дрібницю. Безперечно, йшлося про дитячу кімнату. Але чогось бракувало… Іграшок. Жодної іграшки не було видно.