Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 44

– Як мені відомо, – почав свою розповідь Вірхіліо, – із 1931 до 1938 року в Барселоні вийшла серія з восьми книжок, що називалася «Лабіринт духів». Про її автора, Віктора Маташа, я можу повідати тобі небагато. Знаю, що він час від часу підпрацьовував ілюстратором дитячих книжок, що під псевдонімом опублікував кілька романів у поганенькому видавництві «Баррідо й Есковільяс» (тепер його вже не існує), і що подейкували, буцімто він позашлюбний син розбагатілого в Латинській Америці барселонського промисловця, який відмовився від Маташа і його матері, акторки, у свій час доволі відомої в театрах Паралело. Маташ також працював художником-сценографом і виготовляв каталоги для виробника іграшок з Іґуалази [42]. У 1931 році вийшла перша частина циклу «Лабіринт духів», яка називалася «Аріадна і затонулий храм». Її видало, якщо не помиляюся, видавництво «Орбе».

– Тобі щось каже фраза «вхід до лабіринту»?

Вірхіліо схилив голову набік.

– Ну, тут під «лабіринтом» мається на увазі все місто.

– Барселона?

– Інша Барселона. Та, що в його книжках.

– Схожа на пекло.

– Щось на кшталт цього.

– І де ж цей вхід?

Вірхіліо замислено стенув плечима.

– Місто має багато входів. Не знаю. Я поміркую над цим, гаразд?

Алісія кивнула.

– А ця Аріадна? Хто вона така?

– Прочитай книжку. Не пошкодуєш.

– Хоча б кілька слів.

– Аріадна – це дівчинка, головна героїня всіх романів циклу. Аріадною звали старшу доньку Маташа, вважається, що він писав свої твори для неї. Цей персонаж – відображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алісою в Країні Чудес», улюбленою книжкою своєї доньки. Хіба не дивовижно?

– Ти ж бачиш, я вся аж тремчу від захвату.

– Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпіти.

– Ти ж мене терпиш, Вірхіліо, і за це я тебе так люблю. Розказуй далі.

– За що мені цей хрест? Сам-один на білому світі, і надії лишилося менше, ніж у Кармілли з твору Ле Фаню [43].

– Про книжку, Вірхіліо, про книжку…

– Отже, Аріадна була його Алісою, а замість Країни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зі страхіттями, неначе з нічних кошмарів. Сюжет здебільшого обертається довкола Аріадни та дивних персонажів, яких вона зустрічає під час своїх пригод, і з кожною книжкою стає дедалі моторошнішим. В останній відомій частині, що була опублікована в розпал громадянської війни і називалася «Аріадна і пекельні машини», якось так, розповідається, як у місто після облоги нарешті вдирається вороже військо, і після опису вчиненої ним різні падіння Константинополя видається комедією Лорела і Гарді [44].

– Ти сказав «в останній відомій частині»?

– Дехто вважає, що перед тим як зникнути після війни, Маташ саме закінчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато років поінформовані колекціонери ладні заплатити чималі гроші тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як мені відомо, ніхто ніколи його не бачив.

– А як зникнув Маташ?

Вірхіліо стенув плечима.

– Назви мені краще місце, щоб зникнути, ніж післявоєнна Барселона.

– А можливо розшукати решту книжок із цієї серії?

Вірхіліо допив свій «ТриНаранхус» і поволі похитав головою.

– Мені гадається, що це буде вкрай важко. Років десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примірники «Лабіринту» на самому споді ящика в підвалі книгарні Сервантеса в Севільї і що заплатили за них дуже-дуже добре. Нині, гадаю, знайти щось таке можна хіба що у Віку [45] в книгарні антиквара Кости або в Барселоні. Може, у Ґуставо Барсело і, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тішив себе надією.

– «Семпере й сини»?

Вірхіліо здивовано глянув на неї.

– Ти знаєш цю книгарню?

– З чуток, – відказала Алісія.

– Я почав би з Барсело. Він володіє унікальними примірниками і спілкується з найшанованішими колекціонерами. Якщо Маташ є в Кости, Барсело про це знатиме.

– А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зі мною?

– Як я розумію, він частково відійшов від справ, але час для статної сеньйорити він завжди знайде. Якщо ти мене розумієш.

– Я причепурюся.

– Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти мені не розкажеш, до чого це все, ні?

– Я ще сама цього не знаю, Вірхіліо.

– Можна попросити тебе про послугу?

– Звісно.

– Коли це все, над чим ти зараз працюєш, закінчиться, і якщо ти вийдеш із цієї історії цілою, а книжка на той час іще буде в тебе, принеси її мені. Я хотів би провести кілька годин наодинці з нею.

– А чому б це я мала вийти з цієї історії не цілою?

– Хто зна. Щось є таке в книжках Маташевого «Лабіринту»: усі, хто їх торкався, погано закінчують.

– Ще одна твоя легенда?

– Ні. Це правда.

Наприкінці XIX століття від світу відділився острів у формі літературного кафе й салону примар. Відтоді його, застиглого в часі, носило течією історії по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мілину за кілька кроків від будівлі Національної бібліотеки. Там, у вигляді кафе «Хіхон», острів чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощі, які приходили до нього, прагнучи духовної або смакової насолоди. Це був неначе велетенський пісочний годинник, де кожен за ціною філіжанки кави міг поглянути в дзеркало пам’яті й повірити бодай на мить, що житиме вічно.

Сутеніло, коли Алісія перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варґас чекав на неї за столиком біля вікна, насолоджуючись однією зі своїх імпортних цигарок і спостерігаючи за перехожими очима поліціянта. Побачивши, як Алісія заходить до кафе, він підвів погляд і махнув їй рукою. Алісія сіла за столик і перехопила офіціанта, який пробігав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподівалася зігрітися після холоду бібліотечного підземелля.

– Довго чекаєш на мене? – запитала Алісія.

– Ціле життя, – відказав Варґас. – Щось прояснилося?

– Залежить, як подивитися. А в тебе?

– Мені нарікати нема чого. Спочатку я поїхав до Вальсового видавництва й навідався до того Пабло Каскоса Буендіа. Ти мала рацію. Щось тут не сходиться.

– І?

– Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.

– Що людина дурніша, то більше в неї пихи, – прокоментувала Алісія.

– Спершу друзяка Каскос запропонував мені першокласну екскурсію офісом видавництва, а потім узявся розводитися про особу дона Маурісіо та його зразковий життєвий шлях так, наче від цього залежало його власне життя.

– Можливо, так і є. Персонажі на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цілий почет прихвоснів і лакиз.

– Тут, ясна річ, не бракує ні одних, ні других. Каскос усе ж видався мені стривоженим. Щось у ньому було підозріливе, і я не переставав його розпитувати.

– Він сказав, навіщо Вальс викликав його до себе додому?

– Мені довелося добряче на нього натиснути, бо спершу він нізащо не хотів зізнаватися.

– А ще мені дорікаєш.

– Будьмо відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так і треба.

– Розповідай.

– Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, – відказав Варґас. – Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них – Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.

Очі Алісії аж заіскрили.

– Далі, будь ласка.

– Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.

– Не ослячим язиком мед лизати, – увернула Алісія.

– Після півгодинної розмови з Каскосом я, хоч і не знайомий із доньєю Беатріс, щиро порадів за неї. Це був лише вступ. Далі переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розіславши свої резюме разом із родинними рекомендаціями до половини іспанських підприємств і організацій, Пабло Каскос несподівано дістає пропозицію від видавництва «Аріадна», заснованого доном Маурісіо Вальсом у 1947 році, де міністр і донині лишається головним акціонером і президентом. Каскоса запрошують на бесіду й пропонують роботу в комерційному відділі відповідальним за Араґон, Каталонію та Балеарські острови. Добра платня, можливості для кар’єрного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджується й береться до роботи. Минають місяці, аж тут одного дня в кабінеті Каскоса ні з того ні з сього з’являється дон Маурісіо Вальс і запрошує нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».

– Отакої! Високо залетів.

– Каскосу видається дивним, що голова видавництва і найвідоміший діяч іспанської культури запрошує на вечерю – як сказала би донья Маріана – працівника середньої ланки, із яким доти не був навіть особисто знайомий, і веде його до ресторану фашистської слави, у підвалі якого, подейкують, поховано мумію дуче [46]. Під час аперитиву Вальс розповідає, як схвально йому відгукувалися про Каскоса та його роботу в комерційному відділі.

– І Каскос купляється на це?

– Ні. Той хоч і йолоп, але не настільки. Він відчуває, що щось тут не так, і замислюється, чи та пропозиція роботи, на яку він погодився, не була чимось іншим. Вальс далі грає комедію, і тільки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а міністр намалював перед Каскосом блискуче майбутнє свого видавництва й натякнув, що має намір призначити нашого героя комерційним директором, тільки тоді зненацька виявляється справжня причина зустрічі.

– Прохання про невеличку послугу.

– Саме так. Вальс приголомшує Каскоса зізнанням про свою невмирущу любов до книгарень, цих храмів, що бережуть диво літератури. А найбільшу прихильність, як виявилося, міністр плекає до книгарні «Семпере й сини».

– І звідки ж така прихильність?

– Вальс не уточнив. Про що він висловився цілком ясно, то це про своє зацікавлення долею родини Семпере, а найпаче долею давнього друга померлої дружини власника й матері Даніеля, Ізабелли.

– Вальс був знайомий із цією Ізабеллою Семпере?

– За словами Каскоса, не тільки з Ізабеллою, але і з її добрим другом. Як гадаєш, із ким? Таким собі Давидом Марті́ном.

– Бінґо.

– Цікаво, еге ж? Те саме, насилу пригадане доньєю Маріаною таємниче ім’я, що прозвучало в тій давній розмові міністра зі своїм наступником на посаді очільника в’язниці Монтжуїк.

– Розповідай далі.

– Далі Вальс нарешті чітко сформулював своє прохання. Міністр був би навіки вдячний Каскосові, якби тому вдалося, використавши свої чари, кмітливість і колишню любов до Беатріс, відновити з нею зв’язок і, так би мовити, відбудувати спалені мости.

– Звабити її?

– Можна й так сказати.

– Навіщо?

– Щоб довідатися, чи цей Давид Мартін живий і чи він зв’язувався з родиною Семпере протягом усіх цих років.

– А чому Вальсові самому просто не запитати Семпере?

– Каскос у нього теж це запитав.

– А міністр відповів…

– Що йдеться про делікатну тему особистого характеру і що з причин, які справи не стосуються, він воліє спершу прозондувати ґрунт, щоб дізнатися, чи має підстави його підозра, що Мартін досі на сцені.

– І що сталося далі?

– Каскос, не довго думаючи, узявся писати квітчасті листи своїй колишній коханій.

– І отримав відповідь?

– А, шельмо, як тебе зацікавили альковні інтриги…

– Варґасе, зосередься.

– Пробач. Отож, вертаючись до справи. Попервах жодної відповіді Каскос не отримав. Беатріс, яка незадовго перед тим стала матір’ю і дружиною, нехтувала всіма зальотами цього Дон-Жуана низького штибу. Але Каскос не здавався і навіть почав думати, нібито дістав унікальну можливість повернути собі те, чого його позбавили.

– Над шлюбом Даніеля й Беатріс збираються чорні хмари?

– Хтозна. Пара доволі молода, одружилися поспіхом, та ще й зробивши дитину, перш ніж стати під вінець… Крихка споруда. Але минає тиждень за тижнем, а Беатріс не відповідає на листи свого колишнього. А Вальс стає дедалі наполегливішим. Каскос починає нервуватися. Вальс натякає на неприємності для нашого героя. Каскос надсилає останнього листа й запрошує колишню кохану на таємне побачення до номера-люкс у готелі «Рітц».

– Беатріс прийшла?

– Ні. А ось Даніель прийшов.

– Її чоловік?

– Атож.

– Беатріс розповіла йому про листи?

– Або він сам їх знайшов… Хай там як, Даніель Семпере з’являється в готелі й, коли наш жевжик у напахченому халаті, капцях і келихом шампанського в руці відчиняє йому двері, молодчина Даніель дає йому прочухана й добряче підрихтовує мармизу.

– Цей Даніель починає мені подобатися.

– Не поспішай із висновками. За словами Каскоса, якому обличчя болить ще й досі, Даніель ледь-ледь не задушив його. І завадило цьому лише втручання поліціянта в цивільному, який несподівано опинився там.

– Яким чином?

– Цей пункт цілковито незрозумілий. Моя здогадка: за поліціянта видав себе спільник Даніеля Семпере.

– А потім?

– А потім Каскос, підібгавши хвоста, повертається до Мадрида з розфарбованою пикою, тремтячи від страху перед тим, що мав розповісти Вальсові.

– І що Вальс сказав на це все?

– Міністр мовчки вислухав Каскоса й змусив того присягнути, що нікому не розкаже ні про те, що сталося, ні про те, що він його попросив.

– Та й по всьому?

– Здавалося, що так, доки за кілька днів до свого зникнення Вальс не подзвонив Каскосу знову й не призначив йому зустріч у своєму маєтку. Він не уточнив, про що хотів поговорити, але, ймовірно, про щось, пов’язане з родиною Семпере, Ізабеллою і таємничим Давидом Мартіном.

– І на цю зутріч Вальс так ніколи й не з’явився.

– І тут уже нічого не поробиш, – підсумував Варґас.

– А що ми знаємо про цього Давида Мартіна? Ти встиг про нього щось дізнатися?

– Небагато. Але те, що мені вдалося з’ясувати, обіцяє куди більше. Забутий усіма письменник і – увага! – в’язень замку Монтжуїк у 1939–1941 роках.

– Якраз тоді, коли у цій самій в’язниці сидів Сальґадо, а комендантом був Вальс, – відзначила Алісія.

– Однокашники, так би мовити.

– А що сталося з Давидом Мартіном після того, як він вийшов із в’язниці в сорок першому?

– Він не вийшов. У поліційній справі зазначено, що його було застрелено під час спроби втечі.

– А це значить…

– Ймовірно страчений без суду і слідства й похований у канаві чи братській могилі.

– За наказом Вальса?

– Найпевніше. На той час тільки він міг мати владу й повноваження, щоб віддати такий наказ.

Протягом якоїсь хвилі Алісія зважувала почуте.

– Навіщо Вальсові розшукувати небіжчика, якого він сам наказав стратити?

– Іноді трапляються небіжчики, які відмовляються помирати. Переглянь «Ель-Сіда» [47].

– Припустімо тоді, що Вальс гадає, ніби Мартін лишився живим… – почала Алісія.

– Це логічно.

– Живим і з жадобою помсти. Можливо, смикаючи Сальґадо за мотузочками, ховаючись у темряві й чекаючи на час відплати.

– В’язничні побратими не забувають один про одного, – підтвердив Варґас.

– Незрозумілими тільки лишаються стосунки Мартіна з родиною Семпере.

– Щось тут нечисто, якщо сам Вальс збив поліцію з цього сліду, воліючи використовувати Каскоса для того, щоб розвідати про Мартіна.

– І це щось, можливо, і є ключем до розгадки цієї історії, – замислено промовила Алісія.

– А ми з тобою непогана команда, хіба ні?

Дівчина помітила котячу усмішку, що зачаїлася в кутиках Варґасового рота.

– Що ще?

– Тобі мало?

– Викладай усе.

Варґас закурив цигарку і з насолодою затягнувся, спостерігаючи, як кружальця диму звиваються поміж його пальцями.

– Отож, доки ти візитувала до знайомих, я після того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усі лаври дісталися тобі, заїхав до Головного управління, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальґадо, і взяв на себе сміливість проконсультуватися зі своїм приятелем Сіхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповідав йому подробиці справи, а він не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, і, ретельно оглянувши їх, мій товариш повідомив, що є численні ознаки щонайменше в чотирнадцяти літерах і з’єднаннях між ними, які дозволяють відкинути версію про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтікання чорнила по папері, натиск і ще щось на кшталт цього.

– І що це нам дає?

– Те, що особа, яка писала Вальсові ці всі листи з погрозами, – шульга.

– І?

– Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.

Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.

– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?

Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.

– Алісіє?

Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.

– Алісіє?

Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.