Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 43

Легенда – це брехня, яку вигадують, щоб пояснити універсальну правду. Місця, де брехня й марева угноюють землю, особливо родючі для її культивування. Першого разу, коли Алісія Ґріс у пошуках легендарного вампіра заглибилася в похмурі коридори сутеренів Національної бібліотеки, то знайшла тільки підземне місто, заповнене сотнями тисяч книжок, які мовчки чекали, обсновані павутиною і відлунням.

Украй рідко життя дозволяє людині прогулятися її власними снами й торкнутися рукою власних спогадів. Йдучи цими коридорами, Алісія не раз зупинялася в півмороці, очікуючи знову почути вибухи бомб і металічне ревіння літаків. Єдиними живими створіннями, яких вона зустріла за кілька годин блукань поверхами підземелля, були два чи три ласі до книг хробачки, що повзали по корінцю збірки Шиллерових поем у пошуках харчу. Спорядившись кишеньковим ліхтариком, купленим у крамниці господарських продуктів «Кальяо», Алісія вторглася до підземних надр бібліотеки вдруге, однак цього разу не натрапила навіть на своїх друзів-хробачків. Натомість через півгодини розвідин виявила коло входу приколоту шпилькою записку, у якій мовилося:

Добрий ліхтарик.

Ви завжди ходите в одному й тому самому жакеті?

У цій країні це заледве чи не екстравагантність.

Щиро Ваш,

Вірхіліо [38]

Наступного дня Алісія знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий ліхтарик і упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дівчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сіла перед зібранням творів сестер Бронте, її найулюбленіших письменниць ще з часів патронату «Рібас». Вона дістала сандвіч із маринованою шинкою, який їй приготували в кафе «Хіхон», і пиво, придбане в тому самому закладі, й узялася до їжі. Відтак, натоптавши черево, задрімала.

Розбудили її кроки в темряві, легкі, немов розчерки пера в поросі. Алісія розплющила очі й зауважила шпичаки бурштинового світла, що проймалося крізь стелажі книжок із другого боку коридору. Бульбашка світла переміщувалася поволі, наче медуза. Алісія підвелася й змахнула хлібні крихти з відлог жакета. За кілька секунд із-за рогу з’явилася постать і рушила далі, просто до дівчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алісія, – це очі, блакитні й призвичаєні до темряви. Бліда, немов сторінки щойно видрукованої книжки, шкіра і пряме, зачесане назад волосся.

– Я принесла вам ліхтарик, – промовила Алісія. – І батарейки.

– Дуже люб’язно з вашого боку.

Голос був хрипкий і незвично різкий.

– Мене звати Алісія Ґріс. А ви, мабуть, Вірхіліо.

– Він самий.

– Це лише проста формальність, проте мушу запитати, чи ви не вампір.

На обличчі Вірхіліо з’явилася дивна усмішка. Алісії він у цю мить здався схожим на мурену.

– Якби я був вампіром, то вже помер би від запаху часнику з вашої канапки.

– То ви не п’єте людської крові?

– Я віддаю перевагу «ТриНаранхусу» [39]. У вас цілий список таких запитань?

– Боюся, я стала жертвою жахливого розіграшу, – відказала Алісія.

– А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?

– Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.

– Я так і думав. Бібліотечні жарти.

– Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.

– Потреба настала?

– Я в цьому не певна.

– Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?

– Він ваш.

Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.

– Скільки років ви тут працюєте? – поцікавилася Алісія.

– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.

– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?

– Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.

– Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?

Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.

– Такої легенди ніколи не існувало, – заявив він.

– Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?

– Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.

– Ніколи не чула про такого письменника.

– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?

– Із чогось на такий самий кшталт.

Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.

– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?

– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.

– Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.

– Амінь, – підсумувала дівчина.

Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.

– Алісіє, була б ти легенем, я попрохав би твоєї руки й серця з метою незаконного співжиття.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вірхіліо поцілував.

– Так приємно це чути, Вірхіліо.

Чоловік усміхнувся, та в очах його був увесь смуток світу.

– Ось що значить бути начитаним – ти вже знаєш усі вірші й усі виверти долі.

Часом, суботніми вечорами, Алісія купляла кілька пляшок «ТриНаранхусу» і йшла до бібліотеки, щоб послухати розповіді Вірхіліо про невідомих авторів, імен яких не чув ніхто й ніколи. Життєписи цих проклятих письменників зберігалися під замком у бібліографічній крипті на найнижчому поверсі підземелля.

– Алісіє, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоєю ногою?

– Війна.

– Розкажи мені.

– Я не люблю розповідати про це.

– Я здогадуюсь. І саме тому розкажи мені. Тобі поліпшає.

Алісія ще нікому не розповідала історії про те, як незнайомець урятував їй життя тої ночі, коли авіація Муссоліні на службі у франкістів безжально бомбардувала Барселону. Дівчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нічого і що досі відчуває в повітрі запах сірки й обсмаленої плоті.

– І ти так і не знаєш, хто був той чоловік?

– Друг моїх батьків. Той, хто любив їх по-справжньому.

Тільки коли Вірхіліо простягнув їй хусточку, Алісія усвідомила, що плаче і що, попри весь сором і попри всю злість на себе, не може спинитися.

– Я ніколи не бачив, щоб ти плакала.

– Ніхто не бачив. І ніколи більше не побачить.

Того дня після візиту до «Вілли Мерседес» Алісія відіслала Варґаса на розвідини до Головного управління поліції, а сама знову навідалася до Національної бібліотеки. Що всі її тут уже знали, то дівчині навіть не довелося показувати свій читацький. Вона перетнула читальну залу й попрямувала до крила, відведеного для дослідників. Чимала кількість академіків снили наяву над столами, коли Алісія тишком пробралася повз них і рушила до чорних дверей наприкінці галереї. За кілька років вона вже встигла вивчити звички Вірхіліо, тож вирахувала, що о цій порі – була перша година дня – він найпевніше на третьому ярусі, впорядковує першодруки, які цього ранку науковці брали для консультацій. Там Алісія його й знайшла – споряджений ліхтариком, який вона йому подарувала, Вірхіліо насвистував почуту по радіо мелодійку, ліниво вигойдуючи своїм блідим і худорлявим тілом. Видовище було неповторне й заслуговувало на власну легенду.

– Твої тропічні ритми мене зачарували, Вірхіліо.

– Ритми клаве [41] чіпляють за саму душу. Але ти сьогодні щось зарано, чи це я втратив відчуття часу?

– Я прийшла з напівофіційним візитом.

– Тільки не кажи, що мене заарештовано.

– Ні, тебе не заарештовано. Однак твої знання тимчасово залучаються для державних потреб.

– Коли так, то кажи, чим я можу бути корисним.

– Я хотіла б, щоб ти глянув на дещо.

Алісія дістала книжку, яку знайшла у Вальсовому столі, і простягнула її бібліотекареві. Вірхіліо узяв книжку до рук і запалив ліхтарик. Побачивши на обкладинці гравюру з гвинтовими сходами, він пильно глянув на Алісію.

– А ти не маєш ні найменшої гадки, що це таке?

– Я сподівалася, що ти мені це поясниш.

Вірхіліо озирнувся через плече, неначе боявся, що в коридорі може бути ще хтось, і кивком голови запропонував Алісії йти за ним.

– Краще ходімо до моєї робітні.

За робітню Вірхіліо правила вузька комірчина, що розміщувалася наприкінці одного з коридорів на найнижчому ярусі. Здавалося, приміщення утворилося під тиском мільйонів книг, нагромаджених на численних поверхах. Це було щось на кшталт каюти, заваленої книжками, теками і щонайрізноманітнішим начинням: починаючи від склянок з пензликами й голками для шиття й закінчуючи лінзами, лупами й тюбиками з барвниками. Алісія гадала, що саме тут Вірхіліо надає невідкладну медичну допомогу загиблим примірникам, відновлюючи їх і повертаючи до життя. Найважливішим предметом у робітні був невеличкий холодильник. Вірхіліо відчинив його, і Алісія побачила, що там геть усе заставлено пляшками «ТриНаранхусу». Її приятель дістав звідти дві, а потім, озброївшись збільшувальними окулярами, поклав книжку на прямокутник червоної оксамитової тканини й натягнув тонкі шовкові рукавички.

– Зважаючи на весь цей ритуал, я роблю висновок, що йдеться про неймовірно рідкісний примірник…

– Ша, – закликав її до тиші Вірхіліо.

Протягом кількох хвилин Алісія спостерігала, як бібліотекар захоплено оглядає книжку Віктора Маташа, насолоджуючись кожною сторінкою, погладжуючи кожну ілюстрацію і милуючись кожною гравюрою так, наче йшлося про якусь диявольськи ласу потраву.

– Вірхіліо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.

Чоловік обернувся до неї. Його блакитно-крижані очі здавалися велетенськими за лінзами годинникарських окулярів.

– Гадаю, ти не можеш мені розповісти, де дістала цю книжку, – почав він.

– Правильно гадаєш.

– Це колекційний примірник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шалені гроші. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тільки урядом, але й Святою Церквою.

– Ця і ще сотні інших. Що ти можеш розповісти мені про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?

Вірхіліо зняв збільшувальні окуляри й одним ковтком вихилив півпляшки «ТриНаранхусу».

– Вибач, я перехвилювався, – визнав він. – Ось уже щонайменше двадцять років я не бачив таких смаколиків…

Вірхіліо відкинувся на спинку свого фотеля з перфорованої шкіри. Очі його блищали, і Алісія зрозуміла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.