Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 39

Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас м’яко притримав Алісію за лікоть.

– Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.

Погляд Алісії вп’явся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.

– Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.

– Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті…

Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.

– Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ… – уточнив поліціянт.

– Доказ чого?

Тон Алісії був холодний, різкий.

– Того, що поліція виявила під час розслідування…

– Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.

– Слухай-но…

Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.

– Алісіє…

Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.

– Будь ласка, – промовив він.

Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.

– Що сталося?

– Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.

– Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, – запропонував поліціянт.

І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видиво – якусь будівлю, укриту запоною дощу.

– Що там? – запитав Варґас.

Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.

– Матір Божа! – пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.

Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.

– Там хтось був, – промовила вона. – Стежив за нами.

– Хто б це міг бути?

Алісія спинилася на мить і замислилась.

– Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.

– Ти впевнена?

Дівчина кивнула.

– Візьми принаймні парасолю…

Варґас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникає за імлистою завісою, перетворюючись на ще одну тінь серед дерев.