Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 35

– Що вам відомо про Маурісіо Вальса?

– Міністра? – перепитала Алісія.

Дівчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потік образів, який наринув на згадку про довгу й широко висвітлену в пресі кар’єру дона Маурісіо Вальса. Бундючний, доглянутий профіль, завжди під найвигіднішим кутом на світлинах і в найдобірнішому товаристві, приймає почесті й роздає незаперечну мудрість життя під оплески й захоплені вигуки придворних клакерів. Канонізований ще за життя Маурісіо Вальс здійнявся на верхівку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозі самопроголошеної інтелектуальної еліти країни і став смертним утіленням зразкового образу іспанця – Людини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премій і вшанувань. Символ – без жодного натяку на іронію – культурної та політичної еліт країни, міністр Вальс насолоджувався увагою провладної преси. Його лекції на найбільших майданчиках Мадрида завжди збирали всіх найпомітніших членів суспільства. Його повчальні статті щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечні істини. Юрми газетярів, які годувалися з його руки, бігали за ним і зі шкури пнулися, вихваляючи міністра. Час від часу відбувалися його авторські вечори, на яких Вальс разом із найвидатнішими артистами Іспанії читав вірші та уривки зі своїх найвідоміших театральних творів. Квитки на ці вечори розходилися, як гарячі пиріжки. Літературні праці міністра було проголошено вінцем творіння, а його ім’я записано поряд із іменами великих майстрів. Маурісіо Вальс, найвидатніший розум Іберії, світоч, який осяває весь світ.

– Нам відомо те, що пишуть у пресі, – втрутився Леандро. – Яка, по правді кажучи, останнім часом висвітлює його життя куди скупіше, ніж це вона робила раніше.

– Зовсім не висвітлює, – підтвердив Хіль де Партера. – Гадаю, сеньйорито, ви теж зауважили, що з листопада 1956 року, уже протягом майже трьох років, Маурісіо Вальс, міністр національної освіти (або ж міністр культури, як більше подобається йому самому) і, коли дозволите, улюбленець іспанської преси, майже зовсім зник із публічного життя і практично не з’являється на офіційних заходах.

– Тепер, коли ви про це згадали, пане голово… – почала Алісія.

Леандро обернувся до неї, глянув на Хіля де Партеру й, діставши мовчазну згоду, узявся пояснювати:

– Певна річ, Алісіє, що пан міністр не випадково і не зі своєї волі позбавив нас задоволення насолоджуватися його витонченим інтелектом і велемудрими повчаннями.

– Я бачу, ти з ним добре знайомий, Леандро, – докинув Хіль де Партера.

– Я мав честь познайомитися з ним, хоч і коротко, багато років тому, під час мого перебування в Барселоні. Велика людина і найкращий зразок чеснот нашої інтелектуальної еліти, а також підтвердження її виняткової важливості.

– Я впевнений, що міністр погодився б із кожним твоїм словом.

Леандро ввічливо всміхнувся і знову звернувся до Алісії.

– На жаль, справа, яка зібрала нас тут сьогодні, не стосується ані незаперечної значущості нашого шановного міністра, ані пречудового стану його еґа. Я гадаю, що я не перевищу своїх повноважень, коли з дозволу присутнього тут пана голови поліції повідомлю, що причина такої тривалої відсутності дона Маурісіо Вальса на публіці спричинена підозрою, що вже протягом кількох років існує змова з метою замаху на його життя.

Алісія звела брови й перезирнулася з Леандро.

– На прохання наших друзів із Міністерства управління наш підрозділ відрядив оперативника, щоб допомогти Генеральній службі поліції у відкритому розслідуванні цієї справи, хоча офіційно ми участі в ньому не брали й, по правді кажучи, не були в курсі його деталей, – пояснив Леандро.

Алісія прикусила губу. Очі її начальника ясно давали зрозуміти, що час для запитань іще не настав.

– Цей оперативник із причин, які ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кілька тижнів, і нам нічого не відомо про його місцеперебування, – вів далі Леандро. – Це лише вступ до тої місії, яку пан голова поліції хоче нам доручити.

Леандро поглянув на Хіля де Партеру, показуючи, що передає слово йому. Той кахикнув і прибрав серйозного виразу обличчя.

– Те, що я розповім, – суворо конфіденційна інформація, і вона не повинна вийти за межі цього приміщення.

Алісія і Леандро одночасно кивнули.

– Як уже згадував ваш очільник, 2 листопада 1956 року під час учти, влаштованої на честь дона Маурісіо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді, на міністра було скоєно невдалий замах, як видається, уже не перший. Розголосу про цю подію не було, адже так вирішив і уряд, і сам міністр Вальс, який не хотів тривожити свою родину і колег по роботі. Тоді було розпочато розслідування, яке триває донині, але, попри всі зусилля Генеральної служби поліції та спеціального підрозділу Громадянської гвардії, нам досі не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох інших, які могли статися раніше і про які поліцію не було повідомлено. Природно, що відтоді заходи безпеки та охорону міністра було посилено, а всі його публічні виходи скасовано до нового розпорядження.

– Які результати дало розслідування? – перервала його Алісія.

– Розслідування зосередилося на анонімних листах, які дон Маурісіо отримував протягом якогось часу і яким він не надавав значення. Невдовзі після невдалого замаху міністр повідомив про існування листів із погрозами, які він отримував протягом кількох років. Попереднє розслідування виявило, що найімовірніше їх було надіслано таким собі Себастьяном Сальґадо, грабіжником і вбивцею, який відбував своє покарання у барселонській в’язниці Монтжуїк. Як вам напевно відомо, міністр Вальс був комендантом цього закладу на початку своєї кар’єри, а саме від 1939 до 1944 року.

– А чому міністр раніше не повідомив поліцію про ці анонімки? – запитала Алісія.

– Як я вже сказав, він стверджував, що спершу не надавав їм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пізніше міністр сказав, що листи були такі загадкові, що він не знав, як їх тлумачити.

– І що ж було такого в тих листах?

– Здебільшого туманні натяки. Автор анонімок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближається «час розплати» для «дітей смерті» і що «він» – очевидно сам автор – чекатиме на Вальса «перед входом до лабіринту».

– Лабіринту?

– Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що відомо тільки йому та Вальсові. Хоча міністр стверджував, що також нічого не розуміє. А може, це все справа рук божевільного. Такої можливості теж не можна відкидати.

– Коли Вальс керував в’язницею, Себастьян Сальґадо ще був за ґратами?

– Так. Ми перевірили особову справу Сальґадо. Його було ув’язнено в тридцять дев’ятому, невдовзі після того, як дона Маурісіо призначили комендантом. Міністр розповів, що, як він пригадує, цей в’язень був конфліктною особою. Це підтверджує нашу теорію про те, що ці листи, дуже ймовірно, надсилав саме він.

– А коли Сальґадо вийшов на волю?

– Трохи більше ніж два роки тому. Дата вочевидь не збігається зі спробою замаху в будинку Товариства красних мистецтв, ані з попередніми спробами. Або Сальґадо мав спільника на волі, або його просто використовували як підсадну качку, щоб збити зі сліду. Що далі просувалося слідство, то ймовірнішою стала видаватися друга можливість. Як побачите самі у матеріалах справи, які я вам залишу, усі анонімні повідомлення було відправлено з поштового відділення Пуебло-Секо в Барселоні, через яке проходить усе листування в’язнів Монтжуїку.

– А звідки ви знаєте, які листи, надіслані з цього відділення, прийшли з в’язниці, а які ні?

– Усі, написані в Монтжуїку, мають на конверті розпізнавальний штемпель, який ставлять у тюремній канцелярії, перш ніж відправити листа.

– А хіба листи в’язнів не перлюструються? – запитала Алісія.

– Теоретично – так. Але практично – і нам це підтвердили відповідальні за перлюстрацію чиновники – кореспонденція переглядається лише у виняткових випадках. У кожному разі, послань із погрозами міністру ніхто не зауважив. Також існує можливість того, що через зашифровану мову листів тюремні цензори не помітили в них нічого важливого.

– Якщо Сальґадо мав спільника або спільників на волі, чи не могли б вони передавати йому листи, а він уже відправляв би їх із в’язниці?

– Могли б. Сальґадо мав право на одне побачення в місяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простіше відправляти листи звичним шляхом і не наражатися на небезпеку, що тюремні цензори їх виявлять, – сказав Хіль де Партера.

– Якщо тільки хтось не хотів навмисно лишити докази, щоб усі думали, ніби листи надсилаються з в’язниці, – зауважила Алісія.

Хіль де Партера кивнув, погоджуючись.

– Я одного не можу зрозуміти, – вела далі Алісія. – Сальґадо вочевидь було засуджено до максимального покарання – тридцяти років. Як він опинився на волі?

– Цього не розуміє ніхто, не тільки ви. Справді, Себастьянові Сальґадо лишалося щонайменше десять років ув’язнення, коли його несподівано було помилувано самим Франко. Ба більше. Згадану амністію було надано за клопотанням міністра Вальса.

Алісія вражено реготнула. Хіль де Партера суворо глянув на неї.

– Навіщо Вальсові було клопотатися за нього? – прийшов на допомогу Леандро.

– Попри наші доводи, міністр, посилаючись на те, що розслідування не дає сподіваних результатів, вважав, що Сальґадо, опинившись на волі, може привести до особи чи осіб, причетних до листів із погрозами та ймовірних замахів на його життя.

– А чому «ймовірних»? – вихопилося в Алісії.

– У цій справі немає нічого певного, – відрізав Хіль де Партера. – Це не значить, що я сумніваюся в словах міністра. І вам цього теж не раджу.

– Звісно. Вертаючись до звільнення Сальґадо… Воно дало ті результати, на які сподівався міністр? – запитала Алісія.

– Ні, не дало. Відтоді як Сальґадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цілодобово. Насамперед він винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталі, де заплатив за місяць наперед. Після цього він лише те й робив, що ходив щодня на Північний вокзал, де цілими годинами просиджував у вестибюлі, поглядаючи на камери схову, та ще час від часу навідувався до старенької комісійної книгарні на вулиці Святої Анни.

– «Семпере й сини», – пробурмотіла Алісія.

– Саме так. Ви її знаєте?

Алісія кивнула.

– Цей Сальґадо не видається типовим книголюбом, – зауважив Леандро. – Нам відомо, що він сподівався знайти в камері схову на вокзалі?

– Ми підозрювали, що Сальґадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому році.

– Підозра підтвердилася?

– Коли йшов другий тиждень його волі, Сальґадо знову – цього разу востаннє – навідався до книгарні «Семпере й сини», а опісля, як завжди, вирушив на Північний вокзал. Одначе того дня, замість сісти у вестибюлі й дивитися на камери схову, він підійшов до однієї з них і відімкнув її ключем. Звідти він дістав валізу й відкрив її.

– І що там було? – запитала Алісія.

– Нічого, – відказав Хіль де Партера. – Повітря. Те, що він там зберігав, зникло. Барселонська поліція мала намір його затримати, коли він виходив із вокзалу, але Сальґадо несподівано впав на землю. Наші агенти також зауважили, що за ним ішли назирцем аж до вокзалу двоє працівників книгарні. Щойно Сальґадо впав, один із них підбіг і опустився навколішки біля нього, а за кілька секунд пішов геть. Коли поліція прибула на місце події, Сальґадо вже був мертвий. Можна було б розводитися про Божу кару, грабіжник, якого пограбували, і все таке, одначе докладний огляд тіла виявив проколи на спині й на одязі, а розтин показав залишки стрихніну в крові.

– Може, його вбили ті два працівники книгарні? Спільники, які прибрали підсадну качку, щойно вона перестала бути потрібною, або коли відчули себе в небезпеці, помітивши, що поліція стежить за ними?

– Це була одна з версій, але її відкинули. По суті, непомітно вбити Сальґадо міг будь-хто, присутній на тому вокзалі. Поліціянти уважно стежили за двома книгарями і не помітили жодного прямого контакту між ними й Сальґадо, доки той упав, імовірно вже мертвий.

– А вони не могли отруїти його ще в книгарні, перед тим як Сальґадо вирушив на вокзал? – запитав Леандро.

Цього разу відповіла Алісія.

– Ні. Стрихнін діє дуже швидко, тим паче на літнього чоловіка у, либонь, не найкращому фізичному стані після двадцяти років за ґратами. Між уколом і смертю не могло минути більше ніж одна-дві хвилини.

Хіль де Партера глянув на неї, стримано кивнувши на знак схвалення.

– Саме так, – підтвердив він. – Найімовірніше, що того дня на вокзалі був іще хтось, кого не помітили наші агенти. І саме цей хтось вирішив, що настав час позбутися Сальґадо.

– А що нам відомо про тих двох книгарів?

– Один із них – такий собі Даніель Семпере, син власника книгарні. Другий називає себе Ферміном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивільному реєстрі [26]має ознаки фальшування. Імовірно, ім’я цієї людини несправжнє.

– Як вони пов’язані з цією справою і що робили там?

– Це визначити не вдалося.

– Ви їх не допитували?

Хіль де Партера похитав головою.

– Знову ж таки, міністр Вальс заборонив. Усупереч нашій позиції.

– А сліди спільника чи спільників Сальґадо вдалося виявити?

– Ми зайшли в глухий кут.

– Можливо, тепер міністр змінить свою думку й дозволить…

На обличчі Хіля де Партери з’явився вовчий вищир досвідченого поліціянта.

– Саме до цього я й хотів вас підвести. Рівно дев’ять днів тому, рано-вранці після балу-маскараду, влаштованого у маєтку міністра в Сомосаґуас, дон Маурісіо Вальс покинув свою домівку в автомобілі разом із начальником своєї особистої охорони, Вісенте Кармоною.

– Покинув? – перепитала Алісія.

– Відтоді ніхто його не бачив і не чув про нього жодних новин. Він зникнув із лиця землі, не лишивши жодного сліду.

За столом запала тривала мовчанка. Алісія шукала очі Леандро.

– Мої люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немає нічого. Так, наче міністр Вальс випарувався, сівши в ту машину…

– А перед тим як піти з дому, міністр не лишив якоїсь записки чи якоїсь підказки, куди він подався?

– Ні, не лишив. Ми схиляємося до версії, що міністр якимось чином – яким нам не вдалося визначити – нарешті дізнався, хто надсилав йому ті погрози, і вирішив з допомогою свого довіреного охоронця зустрітися сам із цією людиною.

– І, найпевніше, потрапити таким чином у пастку, – докінчив Леандро. – «Перед входом до лабіринту».

Хіль де Партера закивав головою.

– А звідки ми можемо бути певні, що міністр не знав від самого початку, хто й чому відправляє йому ці листи?

Тепер обоє, і Леандро, і Хіль де Партера скинули на неї осудливими поглядами.

– Міністр – жертва, а не підозрюваний, – заявив голова поліції. – Не плутайте.

– Як ми можемо вам допомогти, друже мій? – запитав його Леандро.

Хіль де Партера глибоко зітхнув і по якійсь хвилі відповів:

– У мого управління є процедурні обмеження. Нам не повідомляли достатньо інформації про цю справу, аж доки не стало запізно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публічною. Дехто з моїх керівників гадає, що, зважаючи на природу справи, ваш підрозділ зможе привнести в розслідування щось нове, що допоможе нам вирішити це питання якомога швидше.

– Ти теж так гадаєш?

– Сказати по правді, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не відшукаємо міністра Вальса цілого й неушкодженого, Альтея відчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо ні ти, ні я.

Алісія запитально глянула на Леандро, але той ледь помітно похитав головою. Хіль де Партера стиха гірко розсміявся. Очі його були підплилі кров’ю – а може, чорною кавою, – і вигляд у голови поліції був такий, наче за останній тиждень він спав не більше ніж дві години на добу.

– Я розповідаю вам усе, що знаю. Але мені не відомо, чи все те, що розповіли мені, – правда. Я з вами максимально відвертий. Уже дев’ять днів ми працюємо навмання, і кожна година, що минає, – втрачена година.

– Ви гадаєте, що міністр досі живий? – запитала Алісія.

Хіль де Партера опустив очі й довго не відповідав.

– Мій обов’язок – вірити, що так, він живий, і що ми знайдемо його цілого й неушкодженого раніше, ніж бодай щось із цієї історії випливе назовні. Раніше, ніж справу заберуть із наших рук.

– Ми також у це віримо, – запевнив його Леандро. – Не сумнівайся: ми зробимо все, що можливо, щоб допомогти вам у цьому розслідуванні.

Хіль де Партера кивнув, якось непевно позираючи на Алісію.

– Ви працюватимете з моєю людиною, Варґасом.

На якусь мить Алісія завагалася. Вона поглянула на Леандро, шукаючи його підтримки, але її начальник зосередився на своїй філіжанці кави.

– З усією належною повагою, сеньйоре, я завжди працюю сама.

– Ви працюватимете з Варґасом. Щодо цього питання не може бути жодних дискусій.

– Авжеж, – підтвердив Леандро, уникаючи розлюченого погляду Алісії. – Коли ми можемо починати?

– Учора.

На знак голови поліції один із його підлеглих підійшов до столика й подав товстий конверт. Хіль де Партера поклав конверт на стіл і підвівся, не приховуючи, що квапиться кудись-інде.

– Усі подробиці – в цьому досьє. Тримайте мене в курсі справи.

Він потиснув руку Леандро і, ледве чи й глянувши на Алісію востаннє, рушив твердим кроком.

Алісія та її начальник провели голову поліції поглядами, доки він ішов через залу в супроводі своїх людей, а потім знову сіли за стіл. Протягом кількох хвилин вони мовчали. Алісія сиділа з відсутнім поглядом, а Леандро спочатку акуратно розрізав круасан, намастив скибку маслом і полуничним варенням, а потім узявся неквапливо насолоджуватися смаколиком, заплющивши очі.

– Дякую за підтримку, – промовила Алісія.

– Не сердься. Як мені відомо, цей Варґас – здібний хлопчина. Він тобі сподобається. Можливо, ти навіть навчишся в нього дечого.

– Оце так пощастило! Хто ж він такий?

– Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потім якийсь час провів у резерві, начебто розійшовся в поглядах із начальством. Щось там сталося, подейкують.

– Поліціянт, що впав у немилість? Я вже не заслуговую навіть на гідного напарника?

– Варґас – гідний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його відданість і віра в наш Національний рух неодноразово викликали сумніви.

– Нехай не сподіваються, що я його наверну.

– Вони сподіваються тільки на те, що ми не наробимо галасу і дозволимо їм із честю вийти з цієї скрути.

– Пречудово.

– Могло бути й гірше, – зауважив Леандро.

– «Гірше» означає, що справу могли доручити «вашому давньому другові», якомусь Ендайї?

– Зокрема й це.

– А хто такий цей Ендайя?

Леандро відвів погляд.

– Краще, щоб тобі цього ніколи не довелося дізнатися.

Між ними знову запала довга мовчанка, під час якої Леандро налив собі ще одну філіжанку кави. Він мав неприємну звичку пити каву, тримаючи блюдце з філіжанкою біля самого підборіддя й сьорбаючи напій маленькими ковтками. У такі дні, як цей, майже всі його звички, які Алісія знала напам’ять, видавалися їй неприємними. Леандро помітив її погляд і відповів їй батьківською доброзичливою усмішкою.

– Якби поглядом можна було вбити… – промовив він.

– Чому ти не сказав голові поліції, що два тижні тому я подала у відставку і більше не на службі?

Леандро поставив філіжанку на стіл і витер губи серветкою.

– Мені не хотілося завдавати тобі сорому, Алісіє. Дозволю собі нагадати, що в нас тут не клуб настільних ігор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, і, щиро кажучи, мені прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, ніж ти сама, і через ту велику прихильність, яку маю до тебе, я дав тобі кілька тижнів відпустки, щоб ти відпочила й поміркувала про своє майбутнє. Я розумію, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумію, що тобі не до вподоби те, що інколи ми робимо. Мені так само. Але це наша робота й наш обов’язок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.

– Мені тоді було сімнадцять років. І зробила я це не по своїй волі.

Леандро всміхнувся, неначе вчитель, що пишається своїм найкращим учнем.

– У тебе стара душа, Алісіє. Тобі ніколи не було сімнадцять років.

– Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижні нічого не міняють.

Усмішка Леандро охолола, як його кава.

– Зроби мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.

– Ні.

– Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.

– Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.

– До речі, я ніколи не міг зрозуміти достоту, чому ви з Рікардо не можете поладнати?

– Мабуть, невідповідність характерів, – припустила Алісія.

– Річ у тому, що Рікардо Ломана був саме тим оперативником, якого кілька тижнів тому я відрядив на допомогу поліції і який досі не вийшов зі мною на контакт. Тепер мені кажуть, що він зник.

– Якби ж то. У що він вплутався?

– Коли людина зникає, зазвичай вона не повідомляє подробиць свого зникнення.

– Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Має бути якась причина, через яку він не подає ознак життя. Він щось знайшов.

– Я теж так гадаю, але доки в нас немає жодних новин про нього, ми можемо тільки припускати. А нам платять не за це.

– А за що нам платять?

– За те, щоб ми вирішували проблеми. А ця проблема – дуже серйозна.

– А якщо я теж зникну?

Леандро похитав головою. Потім довго дивився на неї, прибравши засмученого виразу обличчя.

– За що ти мене ненавидиш, Алісіє? Хіба я не замінив тобі батька? Не був твоїм найліпшим другом?

Алісія поглянула на свого наставника. У горлі став клубок, і слова ніяк не приходили на язик. Два тижні вона провела, намагаючись викинути все з голови, і ось тепер, коли Алісія сиділа навпроти свого начальника під велетенським склепінням «Паласу», вона знову відчувала себе тою нещасною дівчинкою, яка мала всі шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув її з ями.

– Я тебе не ненавиджу.

– Тоді ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.

Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.

– Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.

– Так просто?

– Так просто. Даю тобі слово.

– У чому фокус?

– Немає ніякого фокуса.

– Завжди є фокус.

– Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.

Леандро простягнув руку.

– Згода?

Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.

– Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, – промовив Леандро. – А тобі – мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою – хороша команда.

– Бог нас створив, а біс поєднав.

– Ти думала вже, що робитимеш потім?

– Коли потім?

– Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.

Алісія стенула плечима.

– Ні, не думала.

– Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.

– Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, – припустила вона.

– Ти завжди хотіла писати… – нагадав Леандро. – Чи, може, станеш новою Лафоре? [27]

Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.

– Напишеш про нас?

– Звісно, що ні.

Леандро ствердно кивнув головою.

– Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.

– Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.

– А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!

– Побачити світ, – пробурмотіла Алісія.

– Перепрошую?

– Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.

– Сама?

– А потрібен ще хтось?

– Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність – найкраще товариство.

– Мені це підходить.

– Колись ти закохаєшся.

– Звучить, як непогана назва для болеро.

– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.

– Це помилка.

– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.

– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.

– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?

– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.

– Це комплімент.

– Так. І наказ.

Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.

– Скільки ти вживаєш? – запитав він.

– Останні два тижні – ніскільки. Час від часу кілька пігулок.

Леандро зітхнув.

– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.

– Але ж роблю.

Її наставник тихо лайнувся.

– Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.

– Ні.

– Алісіє…

Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.