Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 40

Під її ногами простягнувся хідник із білуватого каменю. У шпаринах між тесаними брилами рівними лініями розрісся мох. Алісії доріжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зі цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплі дощу падали з віття дерев, яке торкалося Алісії, коли та проходила повз нього, немов чиїсь руки, що хотіли її затримати. Попереду маячіла споруда, яка спершу видалася дівчині оранжереєю, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мініатюрна залізниця, що оббігала весь маєток по периметру, проходила повз цю будівлю, біля головного входу до якої було споруджено перон, мовби на справжній залізничній станції. Алісія переступила через рейки й піднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Біль пульсував і шпигав у стегні, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дівчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а відтак штовхнула двері, які з тихим рипінням подалися вперед.

Спершу Алісія подумала, що потрапила до закинутої багато років тому танцювальної зали. Зі стелі, мов наморозь, звисали дві кришталеві люстри, а на шарі пилу, що вкривав дерев’яну підлогу, помережану ромбічними візерунками, виднілися сліди чиїхось ніг.

– Агов! – гукнула Алісія.

Голос її облетів залу й луною повернувся без відповіді. Вервечка кроків губилася в півмороці. Трохи далі місце вздовж усієї стіни займала шафа з темного дерева, поділена на невеличкі комірки на кшталт похоронних ніш. Алісія рушила по слідах, але відразу ж зупинилася, помітивши, що хтось на неї дивиться. Із темряви виринув скляний погляд, який належав обличчю зі слонової кістки, що посміхалося злостиво й виклично. Лялька мала руде волосся і вбрана була в чорну шовкову сукню. Алісія пройшла ще кілька метрів і зауважила, що лялька тут не одна. У кожній із тих комірок розміщувалося по фігурі в розкішних строях. Алісія нарахувала близько сотні ляльок, усі посміхалися, усі незмигно дивилися на неї. Вони були завбільшки з дитину, і навіть у темряві можна було розгледіти, з якою майстерністю виготовлено кожну їхню найдрібнішу деталь: від блиску нігтів чи білосніжних зубчиків, що визирали поміж нафарбованими губами, аж до райдужки їхніх очей.

– Хто тут?

Голос донісся з глибини зали. Алісія розгледіла чиюсь постать, що сиділа в кутку на стільці.

– Мене звати Алісія. Алісія Ґріс. Я не хотіла тебе налякати.

Постать підвелася й повільно наблизилась. Коли вона виринула з темряви і стала на краю тьмяного світла, що линуло крізь дверний отвір, Алісія впізнала обличчя дівчинки, яке бачила на світлинах у Вальсовому кабінеті.

– У тебе гарна колекція ляльок.

– Вони майже нікому не подобаються. Батько каже, що мої ляльки скидаються на вампірів. Більшість людей вони лякають.

– Тим-то вони мені й подобаються, – сказала Алісія.

Мерседес пильно пригледілася до своєї незвичної гості. На мить дівчинка подумала, що та чимось подібна до експонатів її колекції, немовби котрась із ляльок, замість навіки застигнути в дитинстві, вирізьбленому в слоновій кістці, виросла й перетворилася на жінку з плоті, крові й пітьми. Алісія всміхнулася їй і простягнула руку.

– Ти Мерседес, еге ж?

Дівчинка кивнула й потисла руку. Щось у холодному й пронизливому погляді цієї жінки заспокоювало її та викликало довіру. Мерседес вирішила, що її новій знайомій трохи менше ніж тридцять років, хоча, подібно як і з ляльками, що ближче дівчинка придивлялася до неї, то тяжче було визначити її справжній вік. Вона мала точену талію і була вдягнута так, як потайки завжди хотілося вдягатися Мерседес, хоча дівчинка не мала певності, що батько чи донья Ірена бодай колись їй це дозволять. Гостя випромінювала ту непоясненну ауру, що, як було відомо Вальсовій доньці, заворожувала чоловіків, змушуючи їх поводитися, як діти – чи як старці – і облизуватися, коли жінка проходила повз них. Мерседес бачила, як вона приїхала разом із якимось поліціянтом і заходила до будинку. Думка про те, що хтось у верхах розглядає цю людину як найвідповіднішу для того, щоб знайти батька Мерседес, здавалася такою самою незбагненною, як і обнадійливою.

– Ви приїхали сюди через мого батька, адже ж так?

Алісія кивнула.

– Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.

Мерседес знизала плечима.

– Мене вчили казати «ви» геть усім.

– А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошої родини, і ось що з мене вийшло.

Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засміялася. Алісія подумала, що Вальсова донька не звикла сміятися і робить це так само, як і дивиться на світ: як дівчинка, що ховається в тілі жінки, або ж як жінка, що їй усе своє життя довелося прожити в дитячій казці зі слугами й ляльками, які мають скляне нутро.

– Ви з поліції?

– Щось на кшталт цього.

– Ви не схожі на поліціянтку.

– Ніхто не є тим, на кого схожий.

Мерседес зважила ці слова.

– Мабуть, ні.

– Можна присісти? – запитала Алісія.

– Звісно…

Мерседес поквапилася принести з кутка два стільці й поставила їх у смужці світла, що падало крізь відчинені двері. Алісія обережно опустилася на стілець. Дівчинка, миттю прочитавши на обличчі жінки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алісія кволо всміхнулася, чоло її вкрилося плівкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потім витерла його хустинкою, яку дістала з кишені. Коли вона це робила, то усвідомила, що шкіра в Алісії така ніжна й така бліда, що дівчинці захотілося погладити її кінчиками пальців. Вона відігнала цю думку, відчуваючи, що невідь-чому застидалася.

– Вам уже краще? – запитала вона.

Алісія кивнула.

– Що сталося?

– Це давня рана. Ще з тих часів, коли я була маленькою дівчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починає боліти.

– Нещасливий випадок?

– Щось на кшталт цього.

– Мені шкода.

– Таке трапляється. Ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань?

Очі дівчинки наповнилися тривогою.

– Про мого батька?

Алісія кивнула.

– Ви збираєтеся його відшукати?

– Я збираюся спробувати.

Мерседес благально глянула на неї.

– Поліція не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.

– Чому ти так кажеш?

Вальсова донька опустила очі.

– Тому що мені здається, він не хоче, щоб його знайшли.

– А чому ти так думаєш?

Мерседес далі стояла з похиленою головою.

– Не знаю…

– Донья Маріана розповіла, що того ранку, коли твій батько зник, ти сказала їй, ніби він пішов назавжди й ніколи не повернеться…

– Це правда.

– Того вечора батько сказав тобі щось, що змусило тебе так думати?

– Я не знаю.

– Ти говорила з ним того вечора, коли відбувався бал-маскарад?

– Я піднялася до нього в кабінет. Він так і не з’явився на балі. Був у кабінеті з Вісенте.

– Вісенте Кармоною, своїм охоронцем?

– Так. Він був засмучений. Мав дивний вигляд.

– Він пояснив тобі, чому засмучений?

– Ні. Батько каже мені тільки те, що, на його думку, мені хочеться почути.

Алісія засміялася.

– Усі батьки так роблять.

– Ваш також?

Алісія лише всміхнулася, і Мерседес не наполягала на відповіді.

– Я пам’ятаю, що коли зайшла до кабінету, батько розглядав книжку.

– А не пам’ятаєш, чи це була книжка в чорній обкладинці?

На обличчі Мерседес з’явилося здивування.

– По-моєму, так. Я запитала батька, що це за книжка, і він відповів, що вона не для юних дівчаток. Мені здалося, він не хотів, щоб я її бачила. Мабуть, це була заборонена книжка.

– Твій батько має заборонені книжки?

Мерседес кивнула, знову з відтінком сором’язливості.

– У замкненій шафі у своєму кабінеті в міністерстві. Він не знає, що мені відомо про це.

– Ну, від мене він не дізнається. Скажи-но, а батько часто брав тебе з собою до свого кабінету в міністерстві?

Мерседес похитала головою.

– Я була там лише два рази.

– А в місті?

– Мадриді?

– Так, у Мадриді.

– Тут у мене є все, що потрібно, – відказала дівчинка не надто впевнено.

– Можливо, якось ми з тобою виберемося до міста разом. Прогуляємося. Або сходимо в кіно. Ти любиш кіно?

Мерседес закусила губу.

– Я ніколи там не була. Але мені хотілося б сходити з вами.

Алісія взяла долоні дівчинки у свої й усміхнулася щонайприязніше.

– Ми підемо на Кері Ґранта.

– Я не знаю, хто це.

– Це ідеальний чоловік.

– Чому він ідеальний?

– Тому що його не існує.

Мерседес знову розсміялася своїм стриманим і невеселим сміхом.

– Що ще сказав тобі батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаєш?

– Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.

– Ще щось?

– Батько був знервований. Він побажав мені доброї ночі й лишився в кабінеті розмовляти з Вісенте.

– Може, ти чула щось із їхньої розмови? – запитала Алісія.

– Підслухувати за дверима недобре…

– А я завжди гадала, що тільки так можна почути найцікавіші розмови, – зауважила Алісія.

Мерседес лукаво всміхнулася.

– Батько гадав, що хтось там був. Під час балу. У його кабінеті.

– Він не сказав хто?

– Ні.

– Що ще? Нічого не привернуло твоєї уваги?

– Щось про список. Батько сказав, що хтось має список. Хто, я не знаю.

– А що це за список, про який вони говорили?

– Не знаю. Список із чисел, мабуть. Мені шкода. Я хотіла б допомогти вам більше, але це все, що мені вдалося розчути…

– Ти мені й так дуже допомогла, Мерседес.

– Справді?

Алісія кивнула й погладила її по щоці. Ніхто так не гладив Мерседес відтоді, як пальці її матері, що десять років тому опинилася прикутою до ліжка, перетворилися на рибальські гачки.

– Як ти гадаєш, що мав на увазі твій батько, коли казав «хай що б там не сталося»?

– Не знаю…

– Твій батько казав таке колись раніше?

Дівчинка не відповіла, лише пильно дивилася на Алісію.

– Мерседес?

– Мені не подобається говорити про це.

– Про що?

– Батько казав ніколи нікому про це не розповідати.

Алісія нахилилася до Мерседес і взяла її за руку. Дівчинка тремтіла.

– Але ж я не ніхто. Мені ти можеш про це розповісти…

– Якщо батько дізнається…

– Він не дізнається.

– Присягаєтеся?

– Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.

– Не говоріть так.

– Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.

Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.

– Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила багато разів. Вона завжди стояла за ґратами воріт і дивилася на мене. Часом усміхалася мені. Я не знала, хто ця жінка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я підійшла до неї, та я боялася. Одного дня батькові охоронці затрималися. Щось там сталося у Мадриді, в середмісті. Я пам’ятаю, як машини приїжджали, забирали інших дівчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виїжджала, тій сеньйорі вдалося дістатися всередину. Вона підбігла і впала навколішки переді мною. Потім обійняла мене і зайшлася плачем. Стала мене цілувати. Я налякалася й закричала. Прибігли черниці. З’явилися охоронці, і я пам’ятаю, як двоє чоловіків схопили ту жінку попід руки й силоміць потягнули її. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один із батькових охоронців ударив її в обличчя. Тоді вона дістала щось зі своєї сумочки. Це був пістолет. Охоронці сипонули врозтіч, а сеньйора підбігла до мене. Її обличчя було все в крові. Вона обійняла мене і сказала, що любить, і попросила ніколи її не забувати.

– А що сталося потім?

Мерседес сковтнула слину.

– Потім підбіг Вісенте й вистрілив їй у голову. Сеньйора впала до моїх ніг і лежала там у калюжі крові. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки і зняла з мене черевички, забризкані кров’ю тої сеньйори. Черниця передала мене охоронцеві, який разом із Вісенте відніс мене до машини. Вісенте завів двигун, і ми помчали на повній швидкості, але я встигла побачити крізь вікно, як двоє охоронців волочили по землі тіло сеньйори…

Мерседес глянула Алісії в очі, і та її обійняла.

– Того вечора батько сказав мені, що та сеньйора була божевільною. Що поліція багато разів затримувала її за спроби викрасти дітей із мадридських шкіл. Він сказав, що ніхто й ніколи не вчинить мені нічого лихого, і що мені вже не треба боятися. І ще наказав мені нікому про це не розповідати. Хай що б там не сталося. До школи я більше ніколи не повернулася. Донья Ірена стала моєю навчителькою, і решту освіти я діставала тут, у цьому будинку…

Алісія, тримаючи Мерседес у обіймах і гладячи по голівці, дала їй виплакатися. Пізніше, коли на дівчинку нарешті спав розпачливий спокій, почувся гудок Варґасової машини, і Алісія підвелася.

– Мені вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляємося Мадридом і сходимо в кіно. А поки мусиш мені пообіцяти, що з тобою все буде гаразд.

Мерседес схопила її за руки й кивнула.

– Ти знайдеш мого батька?

– Обіцяю.

Алісія поцілувала дівчинку в чоло й пішла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сіла на підлогу, обхопивши руками коліна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, світу ляльок.