Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 21

Фермін розплющив очі й побачив безмір небесної білості. Янгол у білій формі бинтував йому ногу, а шерег ліжок губився в нескінченності.

– Це чистилище? – запитав Фермін.

Медсестра підвела погляд і скоса поглянула на нього.

Дівчині було не більше вісімнадцяти, і перше, що подумав Фермін, – як на янгола на божественній службі, вона має набагато кращий вигляд, ніж можна було б уявити з тих листівок, що їх розповсюджують на хрестинах і причастях. Такі порочні думки могли свідчити тільки про дві речі: покращення його фізичного стану і неминучість вічного прокляття.

– Я, розуміється, зрікаюся свого негідного безвір’я й погоджуюся до останньої коми з усім, що написано як у Старому, так і Новому Заповіті, у спосіб, який ваша янгольська милість визначить за найбільш догідний.

Побачивши, що хворий прийшов до тями й уже щось лепече, медсестра жестом підкликала лікаря, який мав такий вигляд, наче не спав уже цілий тиждень.

Лікар підійшов, пальцями підняв Ферміну повіки й оглянув його зіниці.

– Я помер? – запитав Фермін.

– Не перебільшуйте. Вас трохи пошарпало, але загалом ви цілком живий.

– Отже, це не чистилище?

– Якби ж то! Ми з вами в клінічній лікарні. Себто в пеклі.

Доки лікар оглядав його поранення, Фермін замислився над тим, як усе обернулося, і спробував пригадати, як же він потрапив до шпиталю.

– Як ви себе почуваєте? – запитав лікар.

– Дещо стурбовано, щиро кажучи. Мені наснилося, що до мене навідався Ісус Христос і ми з ним мали тривалу й ґрунтовну бесіду.

– І про що ж?

– Головним чином про футбол.

– Це через знеболювальне, яке ми вам вкололи.

Фермін заспокоєно кивнув.

– Я так і подумав, коли Господь заявив, що вболіває за «Атлетико Мадрид».

Лікар ледь-ледь усміхнувся й пробурмотів якісь інструкції до медсестри.

– Скільки часу я вже тут?

– Годин вісім.

– А дитина?

– Маленький Ісусик?

– Ні, дівчинка, що була зі мною.

Лікар перезирнувся з медсестрою.

– Мені шкода, але з вами не було дівчинки. Як мені відомо, вас дивом знайшли на одному з дахів у кварталі Раваль. Ви спливали кров’ю.

– А дівчинки разом зі мною не принесли?

Лікар опустив очі.

– Живої – ні.

Фермін спробував підвестися. Медсестра й лікар вклали його назад у ліжко.

– Лікарю, мені треба вибратися звідси. Десь там беззахиснє дитя, якому потрібна моя допомога…

Лікар кивнув медсестрі, і та відразу ж дістала ампулку зі свого візка з медичним начинням, який супроводжував її під час обходу поміж ліжками хворих, і взялася готувати ін’єкцію. Фермін замотав головою, але лікар міцно тримав його.

– Боюся, я не можу поки що вам дозволити піти звідси. Потерпіть трохи. Мені б не хотілося потім хвилюватися за вас.

– Не турбуйтеся, у мене життів більше, ніж у кішки.

– А сорому менше, ніж у політика! Тому попрошу вас більше не щипати медсестер за сідниці, коли вам міняють пов’язку. Домовилися?

Фермін відчув укол голки в праве плече, і холодок розійшовся по його жилах.

– Лікарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неї? Її звати Алісія.

Лікар відпустив пацієнта, і Фермін розслабився на ліжку. Його м’язи стали як желе, а зіниці розширилися, перетворивши довколишній світ на малюнок акварельними фарбами, які поступово розмивало водою. Далекий голос лікаря загубився у своєму ж відлунні й затих. Фермін відчув, як провалюється крізь ватні хмари, і побачив, як білість приміщення кришиться й перетворюється на порохнисте світло, що випаровується в рідкий бальзам – обіцянку хімічного раю.