Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 14

Уже споночіло, коли шлюпка причалила до кам’яних східців біля корабельні Драссанас. Фермін покинув човен і розчинився в портовій імлі, перетворившись на ще одну постать серед натовпу вантажників і моряків, що прямували до вуличок Равалю, який тоді називали Китайським кварталом. Змішавшись із юрбою, Фермін почув уривки розмов, із яких зрозумів, що попереднього дня місто зазнало чергового нальоту авіації, одного з багатьох за останній рік, і що цієї ночі очікують нового бомбардування. У голосах і поглядах цих людей відчувався страх, але, переживши такий жахливий день, Фермін був переконаний: хай що йому б не готувала ніч, гірше вже бути не могло. Провидінню забажалося, щоб дорогою йому перестрівся торговець ласощами, який уже вертався з базару, штовхаючи перед собою візок із усілякими смаколиками. Фермін зупинив його і щонайуважніше оглянув товар.

– Маю цукрований мигдаль, точнісінько такий самий, як до війни, – запропонував продавець. – Не хочете покуштувати?

– Мене цікавить «Суґус», – уточнив Фермін.

– У мене саме лишився пакетик полуничного.

Очі Фермінові зробилися круглими, наче блюдечка, а по губах на саму згадку про таку лагоминку потекла слинка. Завдяки фінансам, отриманим від капітана Арраеса, він зміг придбати цілий кульок жувальних цукерок, який відразу ж розірвав із пожадливістю засудженого до смерті.

Імлисте сяйво ліхтарів Ла-Рамбли завжди видавалося Фермінові – поряд зі смаком його улюбленого «Суґусу» – однією з тих речей, заради яких варто прожити бодай ще день. Утім, того вечора, простуючи центральною алеєю Ла-Рамбли, Фермін зауважив, що кілька нічних сторожів ходили з драбиною від ліхтаря до ліхтаря й гасили їхнє світло, що відбивалося від бруківки. Фермін підійшов до одного з цих сторожів і взявся спостерігати за його роботою. Коли той став спускатися з драбини й помітив Ферміна, то зупинився й скоса позирнув на глядька.

– Доброго вечора, начальнику, – привітався Фермін приязним тоном. – Ви не образитеся, якщо я насмілюся запитати, чому ви лишаєте місто в темряві?

Сторож замість відповіді лише вказав пальцем у небо й, забравши драбину, рушив до наступного ліхтаря. Фермін постояв на місці ще якийсь час, споглядаючи незвичне видовище: як Ла-Рамбла поступово поринає в пітьму. Довкола нього стали зачинятися кав’ярні й крамниці, фасади яких мінилися слабким місячним сяйвом. Із якимось неспокоєм на душі Фермін рушив далі й невдовзі помітив те, що видалося йому нічною процесією. Численна група людей з клунками й ковдрами прямувала до входу в метро. Дехто ніс запалені свічки й каганці, інші йшли в темряві. Минаючи сходи, що спускалися до підземки, Фермін затримав погляд на хлопчикові, якому ще, либонь, не виповнилося й п’яти років. Його міцно тримала за руку чи то мама, чи то бабуся – у скупому освітленні всі ці люди здавалися передчасно постарілими. Фермін хотів було підморгнути хлопчикові, але погляд того був прикутий до неба. Дитина вдивлялася в плетиво чорних хмар, що снувалися на обрії, немовби прагнула розгледіти щось, що ховалося за ними. Фермін і собі звів очі догори й відчув доторк холодного вітру, що здіймався над містом і пахнув фосфором та горілою деревиною. Просто перед тим, як мати потягнула його сходами вниз, до підземних переходів метро, хлопчик скинув на Ферміна поглядом, від якого похололо на серці. В очах п’ятирічної дитини відображалися сліпий жах і безнадія, немовби це були очі глибокого старця. Фермін відвів погляд і кинувся геть, налетівши на міського гвардійця [14], що вартував вхід до підземки. Вказавши на Ферміна пальцем, він промовив:

– Якщо підете зараз, потім місць не буде. А бомбосховища вже всі переповнені.

Фермін кивнув, однак лише пришвидшив ходу. Він ішов Барселоною, що здавалася містом-примарою, і заглиблювавсь у нескінченний півморок, який ледь-ледь розганяло миготливе сяйво каганців і свічок у під’їздах і на балконах. Діставшись нарешті до бульвару Святої Моніки, Фермін видивився вдалині арку темного й вузького під’їзду. Тяжко зітхнувши, він рушив на зустріч із Люсією.