Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 7

«Тридцять років у морі, а найгірше завжди стається біля самого суходолу», – думав капітан Аррáес, спостерігаючи з капітанського містка за групою чоловіків, які щойно піднялися трапом з бакборту [10]. Вони погрозливо розмахували зброєю і відпихали матросів убік, готуючи прохід тому, хто, либонь, був у них за головного. Арраес був людиною моря, із тих, що мають обличчя й волосся випалені сонцем і сіллю і вологий погляд яких здавався завжди потьмареним паволокою сліз. Молодим він гадав, що люди підіймаються на борт корабля в пошуках пригод, однак прожиті роки навчили його, що пригоди завжди чекають на тебе саме в порту, і то не такі приємні, як хотілося б. У відкритому морі нічого боятися. На суходолі, натомість, останніми днями капітана дедалі частіше нудило.

– Бермехо, передай по радіо в порт, що нас затримано і що ми прибудемо з запізненням.

Бермехо, його старший помічник, що стояв поруч, зблід і став труситися, мов із пропасниці. За останні місяці бомбардувань і сутичок це траплялося з ним чимраз частіше. Колишньому боцману на круїзних лайнерах, що курсували Гвадалквівіром, бідолашному Бермехо бракувало духу для такої роботи.

– А звідки ви знаєте, капітане, що нас затримано?

Арраес зупинив свій погляд на чоловікові, який щойно ступив на палубу. Загорнутий у чорне габардинове пальто, у рукавичках і крислатому капелюсі, він, здавалося, був єдиним неозброєним серед усіх цих прибульців. Арраес стежив за тим, як чоловік неквапно йшов палубою. Його рухи свідчили про ідеально прораховану байдужість і холоднокровність. Погляд очей, які ховалися за темними окулярами, ковзав по обличчях матросів, його ж власне лице не виражало нічого. Нарешті чоловік зупинився посеред палуби, звів погляд на місток і привітався, знявши капелюха з голови й розтягнувши губи в гадючій посмішці.

– Фумеро, – пробурмотів капітан.

Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять відтоді, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, білий як крейда.

– Хто? – ледве здолав запитати.

– Політична поліція. Спускайся й скажи всім, щоб не втнули якоїсь дурниці. А потім передай по радіо те, що я тебе просив.

Помічник кивнув, але навіть не рушив із місця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.

– Бермехо! Мерщій! І, заради Бога, не обісцися!

– Слухаюсь, капітане!

Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.