Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 37

Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.

– Ви тут уже були? – запитала Алісія.

– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.

Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.

– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.

Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.

– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.

Варґас стенув плечима.

– Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.

– Банкіра?

– Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варґас.

Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.

– Як я розумію, дружина міністра хвора, – мовила Алісія.

– Хвора не те слово…

Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.

– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.

Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися в нескінченні ряди. Варґас знайшов вільне місце між «іспано-суїзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража підійшов і схвально кивнув головою.

– Нічогенька у вас сьогодні машина, начальнику, – сказав сторож, коли вони вийшли з автомобіля.

– Сьогодні зі мною дама, тож начальство дозволило мені погарцювати на «форді», – відказав Варґас.

Доглядач у повністю голубому однострої на вигляд був схожий на щось середнє між гомункулом і щуром. Здавалося, тільки завдяки тим брудним ганчіркам, обмотаним довкола його пояса, і прошарку жиру сторож не розпадається на частини. Прискіпливо оглянувши Алісію з голови до ніг, доглядач шанобливо вклонився, а потім, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки підморгнув Варґасові.

– Цей Луїс – непоганий хлопець, – виправдовуючи його, сказав Варґас. – По-моєму, він тут і мешкає, у власній комірці, під навісом у глибині майстерні.

Вони рушили вздовж музейної колекції на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луїс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчірки й слини, водночас смакуючи сласні вихили стегон та обриси гомілок Алісії.

Мажордом уже чекав на них із парасолею, якою Варґас поступився на користь Алісії.

– Сподіваюся, ваша поїздка з Мадрида була приємною, – урочисто виголосив слуга. – Ходімо, донья Маріана чекає вас.

Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмішку, що з’являється в багатьох слуг, які з роками починають гадати, ніби і в їхніх жилах тече, нехай і розведена, але все ж блакитна кров, що дає їм змогу зверхньо дивитися на інших. Алісія зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирає на неї, намагаючись за її рухами й одягом відгадати, хто вона така.

– Сеньйорита – ваша секретарка? – запитав мажордом, не відриваючи погляду від Алісії.

– Сеньйорита – мій начальник, – відповів Варґас.

Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразі, гідному того, щоб увічнити його на фотографії в рамці. Решту дороги він не розтулив губ, а очі не відривав від своїх черевиків. Парадний вхід вів до просторого вестибюля з мармуровою підлогою, від якого у різні боки розходилися коридори, галереї і сходи. Мажордом провів Алісію з Варґасом до читальної зали, де, споглядаючи крізь вікно на залитий дощем парк, на них чекала жінка середнього віку, яка обернулася з крижаною усмішкою на обличчі, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив двері за ними й пішов оговтуватися від свого спантеличення.

– Мене звати Маріана Седо, я особиста секретарка дона Маурісіо.

– Варґас із Головного управління поліції, а це моя напарниця – сеньйорита Ґріс.

Маріана своєю чергою взялася ретельно просвічувати Алісію поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорі помади. Далі перейшла до одягу й закінчила черевиками, на вигляд яких усміхнулася чи то з терпимістю, чи то зі зневагою, миттю, однак, заховавши усміх за стриманим і засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варґаса й Алісію сідати. Вони влаштувалися на шкіряній канапі, а донья Маріана всілася на стілець, який присунула до столика, де на таці парував чайник для заварювання і стояли три філіжанки, які секретарка наповнила чаєм. Алісія оцінила ту роблену міну, за якою сховалася донья Маріана, і подумала, що незмінна Вальсова охоронниця випромінювала лиховісну ауру почасти хрещеної-феї, почасти ненажерливої самиці богомола.

– Чим я можу вам допомогти? Протягом останніх днів я вже говорила зі стількома вашими колегами, що сумніваюся, чи зможу розповісти щось нове.

– Дуже вам дякуємо за терплячість, доньє Маріано. Ми розуміємо, що це тяжкі часи для родини і для вас, – почала Алісія.

Секретарка стримано кивнула з морозною усмішкою на губах, увійшовши в досконало завчений образ вірної служниці. Проте очі її видавали роздратування тим, що доводиться мати справу з дрібними службовцями. Зневага її виявлялася і в тому, що жінка дивилася переважно на Варґаса й уникала затримувати погляд на Алісії. Та вирішила передати ініціативу поліціянтові, від уваги якого ці дрібниці також не сховалися, і послухати.

– Доньє Маріано, із матеріалів справи і ваших свідчень поліції випливає, що ви були тою, хто повідомив про зникнення дона Маурісіо Вальса…

Секретарка ствердно кивнула.

– У день маскараду дон Маурісіо дозволив своїм постійним працівникам узяти собі вихідний. Я скористалася цим, щоб поїхати до Мадрида провідати свою похресницю й провести час із нею. Наступного дня, хоча дон Маурісіо й не зазначав, що потребуватиме мене, я повернулася рано-вранці, близько восьмої, і, як завжди, стала готувати кореспонденцію та планувати розклад дона Маурісіо. О дев’ятій я піднялася до його кабінету й побачила, що пана міністра там нема. Згодом одна зі служниць сказала мені, що донька дона Маурісіо, Мерседес, повідомила, що її батько на світанку від’їхав у машині разом із сеньйором Вісенте Кармоною, начальником його охорони. Мені це видалося дивним, адже, поглянувши на його розклад, я побачила, що дон Маурісіо власною рукою дописав неофіційну зустріч із комерційним директором «Аріадни» Пабло Каскосом, що мала відбутися о десятій годині того ранку тут, у «Віллі Мерседес».

– «Аріадни»? – перепитав Варґас.

– Так називається видавництво, що належить донові Маурісіо, – пояснила секретарка.

– Цієї деталі нема у ваших свідченнях, – промовила Алісія.

– Перепрошую?

– Зустріч, яку на той ранок запланував сам дон Маурісіо. Ви не згадували про неї раніше. Можна поцікавитися чому?

Донья Маріана поглянула на неї дещо неприязно, наче запитання здалося їй тривіальним.

– Я вважала цю інформацію неважливою, адже ця зустріч так і не відбулася. Треба було розповісти про неї?

– Ви це вже зробили, це найголовніше, – заспокоїв її Варґас. – Неможливо пам’ятати про всі дрібниці, і саме тому ми так надокучаємо вам і зловживаємо вашою ласкою. Прошу, розказуйте далі, доньє Маріано.

Вальсова секретарка вдовольнилася вибаченням і повела розповідь знову, ігноруючи Алісію і дивлячись тільки на Варґаса.

– Як я вже сказала, мені видалося дивним, що пан міністр поїхав з дому, попередньо не повідомивши мене. Я поговорила з прислугою, і виявилося, що дон Маурісіо, певніше за все, не спав у своїй кімнаті, а провів усю ніч у кабінеті.

– А ви ночуєте тут, у головному будинку? – перервала її Алісія.

Донья Маріана прибрала ображеного виразу й похитала головою, підібгавши губи.

– Звісно, що ні.

– Пробачте. Розповідайте далі, коли ваша ласка.

Вальсова секретарка роздратовано пирхнула.

– Невдовзі, близько дев’ятої, сеньйор Ревуельта, начальник охорони будинку, сповістив мене, що йому не відомо про плани Вісенте Кармони й пана міністра їхати кудись того ранку, а те, що вони поїхали тільки вдвох, не взявши більше нікого з охорони, є в будь-якому разі геть незвичним. На моє прохання сеньйор Ревуельта спершу поговорив із персоналом Міністерства культури, а потім зв’язався з Міністерством управління. Ніхто не знав, де дон Маурісіо, але нам сказали, що зателефонують, щойно дізнаються його місцеперебування. Минуло близько півгодини, а новин так і не було жодних. Тоді до мене прийшла заплакана Мерседес, донька дона Маурісіо. Коли я запитала, що сталося, Мерседес відповіла, що її батько поїхав і ніколи більше не повернеться…

– Вона пояснила, чому так гадає? – запитав Варґас.

Донья Маріана лише стенула плечима.

– Що ви робили потім?

– Я подзвонила до секретаріату Міністерства управління й поговорила спершу з доном Хесусом Морено, а пізніше з головою поліції, сеньйором Хілем де Партерою. Решту ви вже знаєте.

– Саме тоді ви згадали про анонімні листи, які отримував міністр.

Донья Маріана відповіла не відразу.

– Так. Ця тема виникла під час розмови з сеньйором Хілем де Партерою та його помічником, якого звали, здається, Ґарсія…

– Ґарсія Новалес, – допоміг Варґас.

Секретарка кивнула.

– Поліція, звісно, уже знала про існування цих листів і протягом багатьох місяців отримувала їхні копії. Того ранку сталося так, що, переглядаючи розклад пана міністра, я знайшла в його кабінеті теку, де він зберігав усі ті листи.

– Ви знали, що він їх зберігав? – запитала Алісія.

Донья Маріана похитала головою.

– Я гадала, що він показує ці листи поліції для потреб слідства, яке було відкрито після прикрого випадку на зібранні Товариства красних мистецтв, а потім знищує їх, але вочевидь я помилялася і дон Маурісіо їх час від часу перечитував. Про це я й сказала вашим начальникам.

– Як ви вважаєте, чому дон Маурісіо стільки часу не повідомляв правоохоронні органи про існування цих листів? – знову поцікавилася Алісія.

Донья Маріана відвела на мить очі від Варґаса й зупинила свій хижий погляд на Алісії.

– Сеньйорито, ви маєте розуміти, що обсяг кореспонденції, яку отримує така відома людина, як дон Маурісіо, просто величезний. До міністра звертаються багато всяких осіб та організацій, і часто трапляється так, що дивні або й узагалі божевільні листи я просто викидаю і дон Маурісіо їх навіть не бачить.

– Однак ці листи ви не викинули?

– Ні.

– Ви знайомі з Себастьяном Сальґадо, чоловіком, якого поліція вважає головним підозрюваним у цій справі?

– Ні, певно, що ні, – відрізала секретарка.

– Але ви чули про нього? – наполягала Алісія.

– Авжеж. Я чула про Сальґадо, коли міністр клопотався за його звільнення і коли поліція повідомила про результати розслідування щодо тих листів.

– Це зрозуміло. А раніше? Ви не пригадуєте, може, дон Маурісіо якось згадував ім’я Сальґадо? Може, багато років тому?

Донья Маріана відповіла після тривалої паузи.

– Може бути. Я не впевнена.

– Може бути, що він згадував це ім’я? – уточнила Алісія.

– Я не знаю. Можливо. Мабуть, таки згадував.

– І коли це сталося?

– У березні сорок восьмого року.

Алісія збрижила чоло, демонструючи своє здивування.

– Ви так точно пам’ятаєте дату, але не впевнені, чи мова йшла про Сальґадо? – перепитала вона.

Донья Маріана почервоніла.

– У березні сорок восьмого дон Маурісіо попросив мене влаштувати неофіційну зустріч зі своїм наступником на посту коменданта в’язниці Монтжуїк, Луїсом Болеа.

– Із якого приводу?

– Як я зрозуміла, йшлося про неофіційний візит ввічливості.

– І ви були присутні під час цього, як ви висловилися, візиту ввічливості?

– Лише якоїсь миті. Їхня розмова була приватною.

– Але, може, вам вдалося почути якийсь її уривок? Випадково. Заходячи й виходячи… Заносячи каву… Можливо, сидячи за своїм столом перед дверима до кабінету дона Маурісіо…

– Ваші натяки мені не подобаються, сеньйорито.

– Кожна дрібниця може допомогти нам знайти міністра, доньє Маріано, – втрутився Варґас. – Прошу вас.

Секретарка вагалася.

– Дон Маурісіо розпитував сеньйора Болеа про деяких арештантів. Він хотів знати, чи вони досі живі, чи досі у в’язниці, чи, може, їх звільнили або перевели. Навіщо, він не казав.

– Ви пам’ятаєте прізвища арештантів, про яких згадував міністр?

– Там було багато прізвищ. До того ж відтоді минуло чимало часу.

– Прізвище Сальґадо було одним із них?

– Так, гадаю, що так.

– Більше ви нікого не пригадуєте?

– Ще одне-єдине прізвище, яке я чітко пам’ятаю, – це Мартíн. Давид Мартін.

Алісія перезирнулася з Варґасом, який записав щось у своєму нотатнику.

– Може, ще когось?

– Ще, здається, було прізвище якесь іноземне, французьке абощо. Точно не пригадую. Кажу ж вам, це сталося багато років тому. Яке значення це може мати сьогодні?

– Цього ми не знаємо, доньє Маріано, але повинні дослідити всі можливості. Повертаючись до листів… Коли ви показали їх міністрові вперше, чи не пригадуєте, як він на них відреагував? Може, сказав щось, що привернуло вашу увагу?

Секретарка похитала головою.

– Ні, він не сказав нічого особливого. Здавалося, дон Маурісіо навіть не надав тим листам важливості. Лише сховав їх у шухляду й наказав наступні подібні листи віддавати йому до рук.

– Не розпечатуючи їх?

Донья Маріана кивнула.

– Дон Маурісіо просив вас не розповідати нікому про існування цих листів?

– У цьому не було потреби. Я не маю звички обговорювати справи дона Маурісіо з тими, кого вони не стосуються.

– Міністр часто просив вас зберігати його таємниці, доньє Маріано? – запитала Алісія.

Вальсова секретарка стиснула губи й не відповіла.

– У вас ще є запитання, капітане? – роздратовано звернулася вона до Варґаса.

Алісія не дозволила доньї Маріані ухилитися від розмови з нею і подалася вперед так, щоб опинитися в секретарки просто перед очима.

– Вам було відомо, що дон Маурісіо клопотався перед каудильйо про помилування Себастьяна Сальґадо?

Донья Маріана глянула на неї згори донизу, вже навіть не намагаючись приховати ту ворожість, яку викликала в неї Алісія. Секретарка обернулася за підтримкою до Варґаса, але той сховав очі у свій нотатник.

– Звісно, мені це було відомо.

– Вас це не здивувало?

– Чому б це мало мене здивувати?

– Міністр вам казав, чому вирішив це зробити?

– Із гуманістичних намірів. Дон Маурісіо дізнався, що Себастьян Сальґадо дуже хворий і йому вже недовго лишилося на цьому світі. Пан міністр хотів, щоб Сальґадо відвідав своїх рідних, щоб він мав змогу померти не у в’язниці, а в родинному колі.

– Згідно з рапортом поліції, після двадцяти років, проведених у в’язниці, у Себастьяна Сальґадо не лишилося родичів, про яких було б відомо, – зауважила Алісія.

– Дон Маурісіо – палкий прихильник національного примирення і прагне до якнайшвидшого загоєння ран минулого. Можливо, вам це важко зрозуміти, але є люди, яким притаманне християнське милосердя й великодушність.

– У такому разі чи вам відомо про інші випадки за час вашої роботи на пана міністра, коли б дон Маурісіо клопотався про помилування для котрогось із тих сотень чи тисяч політичних арештантів, що за багато років пройшли крізь в’язницю, комендантом якої він був?

Донья Маріана у відповідь, наче отруєним клинком, різонула крижаною посмішкою.

– Ні, мені про такі випадки не відомо.

Алісія і Варґас коротко перезирнулися. Поліціянт дав напарниці зрозуміти, що цю тему краще облишити: було зрозуміло, що цей шлях їх нікуди не приведе. Алісія знову подалася вперед, і донья Маріана хоч-не-хоч змушена була поглянути на неї.

– Ми вже закінчуємо, доньє Маріано. Дякуємо за вашу терплячість. Ця зустріч, про яку ви згадували раніше, з комерційним директором видавництва «Аріадна»…

– Сеньйором Каскосом.

– Так, із сеньйором Каскосом, дякую. Ви не знаєте, чого вона могла стосуватися?

Донья Маріана глянула на Алісію з таким виразом, ніби вважала зайвим пояснювати, яким безглуздим видалося їй це запитання.

– Видавничих справ, як легко здогадатися.

– Зрозуміло. А пан міністр часто обговорює службові справи зі своїми працівниками у себе вдома?

– Я не розумію, до чого ви ведете.

– Чи не могли б ви пригадати, коли таке траплялося востаннє?

– Раніше такого не траплялося, це правда.

– А про цю зустріч із Каскосом домовлялися ви?

Донья Маріана похитала головою.

– Як я вже вам казала, міністр сам записав її в розклад своєю власною рукою.

– А часто дон Маурісіо заплановує зустрічі без вашого відома? «Своєю власною рукою»?

Секретарка холодно глянула на неї.

– Ні, не часто.

– І, попри це, ви все ж не згадали про цей факт у своїх свідченнях.

– Я вам уже сказала, що це не видалося мені важливим. Сеньйор Каскос працює на дона Маурісіо. Немає нічого дивного в тому, що вони запланували зустрітися, адже це траплялося вже не вперше.

– Он як?

– Так. Вони час від часу зустрічалися й раніше.

– У цьому будинку?

– Як мені відомо, ні.

– Ці зустрічі влаштовували ви чи сам дон Маурісіо?

– Не пам’ятаю. Треба переглянути мої записи. Яка різниця?

– Пробачте мою настирливість, але, може, сеньйор Каскос, коли з’явився на зустріч, повідомив вам, про що міністр того ранку хотів із ним поговорити?

Донья Маріана на якусь хвилю замислилася.

– Ні. Тоді головним завданням було знайти міністра, і мені не спало на думку, що справи з працівником середньої ланки можуть бути пріоритетними.

– Сеньйор Каскос – працівник середньої ланки? – запитала Алісія.

– Так.

– Щоб ми могли порівняти, скажіть, будь ласка, працівником якої ланки є ви, доньє Маріано?

Варґас непомітно штовхнув Алісію ногою. Секретарка підвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і час прощатися.

– Прошу мені вибачити. Якщо більше нічим не можу вам допомогти… – Вона вказала на двері, ввічливо, але рішуче запрошуючи Алісію і Варґаса покинути маєток. – За відсутності дона Маурісіо його справи потребують моєї уваги.

Варґас устав із канапи й кивнув, збираючись іти за доньєю Маріаною. Він уже почав рухатися до виходу, коли помітив, що Алісія далі сидить на канапі, сьорбаючи чай, до якого навіть не торкнулася під час усієї розмови. Варґас і секретарка обернулися до неї.

– Власне кажучи, є ще дещо, чим ви можете нам допомогти, доньє Маріано, – промовила Алісія.

Вони пройшли за доньєю Маріаною лабіринтом коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.

Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полум’я. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, уп’ялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.

– Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.

– Красно дякуємо, доньє… – промовив Варґас.

Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.

– Оце так вдало поспілкувалися, – зауважив Варґас. – Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

– Менше хвилини, – вирішила Алісія.

– Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.

– Можеш підсвітити?

Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.

– Наче мишоловка, – промовив Варґас.

У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.

– Лишайте сподівання всі, хто входить [28], – проказала вона.

Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.