Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 42

Того року, коли Алісія Ґріс прибула до Мадрида, її наставник і керівник Леандро Монтальво розповів, що кожен, хто прагне зберегти здоровий глузд, повинен мати в цьому світі місце, де він міг би й хотів би загубитися. Це місце – останній притулок, така собі прибудова до душі, куди людина завжди може втекти, щоб замкнутися там і викинути ключі, коли світ зазнає краху у своїй комедії абсурду. Однією з найдратівливіших звичок Леандро було те, що він завжди мав рацію. Із часом Алісія зрештою підкорилася очевидному й вирішила, що, можливо, настала мить знайти собі власний притулок, адже абсурдність світу більше не видавалася їй комедією, перетворившись на просту рутину. Одного разу долі таки забажалося здати їй на руки хороші карти. Як і всі великі відкриття, сталося це тоді, коли Алісія найменше цього очікувала.

Одного далекого дня її першої осені в Мадриді злива зненацька захопила дівчину, коли та прогулювалася бульваром Реколетос. Посеред алеї Алісія побачила розкішний, у класичному стилі, будинок, який видався їй музеєм і в якому вона вирішила перечекати негоду. Змокла до рубця, вона піднялася сходами, довкола яких стояли прегарні статуї, і не зауважила напису над входом. Якийсь чоловік із флегматичним виразом обличчя й поглядом пугача стояв на порозі, спостерігаючи за дощем, і побачив Алісію. Його хижі очі вп’ялися в неї, немов у дрібного гризуна.

– Добрий день! Що у вас тут показують? – запитала навмання Алісія.

Чоловік вбирав її своїми схожими на дві лупи очима, і враження про дівчину в нього склалося вочевидь не найкраще.

– У нас тут показують терплячість, сеньйорито, а ще вряди-годи подивування перед нахабством невігласів. Це Національна бібліотека.

Чи то сповнившись співчуття до неї, чи то просто від нудьги кавальєро з совиним поглядом повідав дівчині, що вона ступила до однієї з найбільших на планеті книгозбірень, у надрах якої на неї чекають понад двадцять п’ять мільйонів книжок, і якщо Алісія прийшла сюди з наміром скористатися туалетом або переглянути журнали про моду у великій читальній залі, то може забиратися звідси на поталу запаленню легень.

– А можна поцікавитися особою вашої вельможності? – запитала Алісія.

– Уже багато років я не бачив жодної вельможності, але якщо ви маєте на увазі мою скромну персону, то досить сказати, що я є директором цієї установи і що однією з моїх найулюбленіших розваг є виганяти втришия всяких неуків і випадкових зайд.

– Але я хотіла би записатися до вашої бібліотеки.

– А я хотів би написати «Девіда Копперфільда», але ось, стою тут перед вами, із сивиною на голові й досі без бібліографії, вартої на увагу. Як вас на ім’я, кралечко?

– Алісія Ґріс, до ваших послуг і до послуг Іспанії.

– Те, що я не лишив для нащадків творів, які могли б стати класикою, не заважає мені відчувати іронію чи недоречність. За Іспанію казати нічого не буду – нині й без мене досить тих, хто мовить за неї. А ось щодо себе, то я не бачу, як ви можете послужити мені, окрім того, що нагадати про мій літній вік. Одначе не думайте, ніби я якесь страшидло: якщо бажання ваше записатися щире, то я не стану тим, хто перешкоджатиме вашому просвітленню. Моє ім’я – Бермео Пумарес.

– Для мене честь познайомитися з вами. Звіряю себе до ваших рук, сподіваючись дістати науку, що вирятує мене з пітьми неуцтва й розчахне переді мною двері цієї очолюваної вами Аркадської академії [34].

Бермео Пумарес звів догори брови й уважніше приглянувся до розмовниці.

– Мені починає здаватися, що ви здатні вирятуватися самі й не потребуєте будь-чиєї підпомоги, а неуцтво ваше значно поступається вашому зухвальству. Я свідомий того, що надмірне споживання книжок перемінило мою мову, налаштувавши її на бароковий лад, одначе це ще не значить, що треба кпити зі старого професора.

– Мені ніколи в житті не спало б на думку кпити з вас.

– Еге ж. По їхній мові пізнаєте їх [35]. Алісіє, ви мені припали до вподоби, хоч це, може, й не очевидно. Проходьте всередину і йдіть просто до віконечка. Скажете Пурі, нехай випише вам абонемент.

– Чим я можу вам віддячити?

– Приходьте сюди й читайте хороші книжки, ті, які вам хочеться читати, а не ті, які я або хтось іще порекомендують вам як обов’язкові до прочитання, бо ж я, попри мою схильність до пишномовності, не є зарозумілим всевідою.

– Я так і зроблю, будьте певні.

Ось так Алісія отримала свій читацький квиток до Національної бібліотеки Іспанії. Той вечір став першим із багатьох, проведених у просторій читальній залі, коли Алісія видобувала на світ Божий ті скарби, що їх людській думці вдалося нагромадити за цілі століття. Не раз, відірвавши очі від книжки, вона зустрічалася зі совиним поглядом дона Бермео Пумареса, який мав звичку прогулюватися залою, щоб подивитися, що читають його гості, і витурити з бібліотеки тих, хто прийшов туди поспати чи пошушукатися, адже, як казав директор, люди, розум яких або спить, або ласий до базарних пліток, мають до своїх послуг цілий світ за цими дверима.

Відтоді минув рік, коли одного разу Бермео Пумарес, що за весь цей час уже переконався в читацькій натурі Алісії та її щирій зацікавленості книжками, запросив її до підсобного приміщення й розчахнув перед нею двері відділу, зачиненого для загалу. Там, як пояснив він, зберігалися найкоштовніші бібліотечні примірники, і потрапити до цього відділу могли тільки привілейовані власники особливого абонемента, який видавався окремим академікам і науковцям для їхніх розслідів.

– Ви ніколи не казали мені, якому фаху присвятили своє земне існування, одначе ніс мені підказує, що ви маєте справу з розслідженнями, і я кажу не про відкриття похідних продуктів пеніциліну й не про відновлення загублених віршів Архіпресвітера Ітського [36].

– А ви на правильному шляху.

– Я все своє життя на правильному шляху. Проблемою нашої коханої країни є дороги, а не подорожні.

– Щодо мене, то мені шлях вказує не Господь, а установа, яку ваша вельможність назвала би державним апаратом безпеки.

Бермео Пумарес повільно кивнув.

– Ви наче скринька з сюрпризом, Алісіє. Із тих, які краще не відчиняти, щоб не бачити сюрпризів, які там заховані.

– Мудра думка.

Пумарес простягнув їй абонемент зі своїм ім’ям.

– У будь-якому разі, перш ніж піти, мені хотілося забезпечити вам дослідницький абонемент, щоб ви могли навідатися до цього місця в будь-який час.

– Перш ніж піти?

Пумарес прибрав відповідного виразу обличчя.

– Секретар міністра дона Маурісіо Вальса був такий ласкавий довести до мого відома, що мене звільнено з посади наказом, який має зворотну дію, і що моїм останнім днем на чолі цієї установи була вчорашня середа. Рішення пана міністра, либонь, спричинене багатьма факторами, серед яких вирізняються, з одного боку, мій вочевидь недостатній запал стосовно священних принципів нашого Національного руху, хай якими б вони не були, а з другого – зацікавленість свояка згаданого державного мужа в тому, щоб обійняти місце директора Національної бібліотеки Іспанії, адже якомусь йолопові, мабуть, здається, що гучна посада дає в певних колах майже таке саме визнання, як запрошення до президентської ложі на матч мадридського «Реала».

– Мені дуже шкода, доне Бермео. Справді.

– Не шкодуйте. Дуже рідко в історії цієї країни на чолі культурної установи перебувала кваліфікована людина або ж хоча б не безпросвітній неук. Щоб цього не сталося, застосовується суворий контроль, а численний штат чиновників навчений перешкоджати цьому. Меритократія [37] і середземноморський клімат несумісні між собою. Гадаю, це та ціна, яку ми платимо за найкращу в світі оливкову олію. Те, що Національною бібліотекою Іспанії керував – нехай навіть лише трохи більше року – досвідчений бібліотекар, сталося випадково, і видатні розуми, що вершать нашу долю, виправили це непорозуміння, тим паче коли є сила-силенна родаків і свояків, яких можна найменувати на цю посаду. Можу сказати лише одне: мені вас бракуватиме, Алісіє. Вас, ваших таємниць і ваших шпильок.

– Мені вас теж бракуватиме, доне Бермео.

– Я повертаюся до мого прекрасного Толедо, чи то пак до того, що від нього залишилося. Сподіваюся, мені вдасться винайняти кімнату в якомусь спокійному будиночку на пагорбі, з якого можна буде насолоджуватися краєвидами міста. Там я проведу решту своїх змерхлих днів, буду пудити на берегах Тахо й перечитувати Сервантеса, а також усіх його противників, більшість із яких мешкала недалеко звідси, однак не змогла ані на крихту змінити курс цього судна, попри все золото й усю поезію їхньої доби.

– Може, я чимось могла б вам допомогти? Я не пишу віршів, однак ви здивувалися б, які стилістичні засоби я маю до своїх послуг, щоб із легкістю розхитати нерозхитуване.

Пумарес довго дивився на неї.

– Я б не здивувався. Але я б на це не наважився, я сміливий тільки з невігласами. До того ж, хоча ви цього ще не усвідомлюєте, ви й так мені неабияк допомогли. Щасти вам, Алісіє!

– І вам щасти, маестро.

На обличчі Бермео Пумареса з’явилася усмішка, широка й відкрита. Уперше й востаннє Алісія бачила, як він усміхається. Бібліотекар міцно потиснув їй руку і стишеним голосом промовив:

– Скажіть-но мені одну річ, Алісіє. Дуже мені цікаво знати: окрім вашого захоплення світом Парнасу, потягу до знань та інших звичних причин, що насправді приводить вас до цього місця?

Дівчина стенула плечима.

– Спогади, – відказала вона.

Бібліотекар зацікавлено звів брови.

– Спогади дитинства. Про місце, яке приверзлося мені, коли я була на межі життя й смерті. Багато років тому. Собор, побудований із книжок…

– А де це сталося?

– У Барселоні. Під час громадянської війни.

Бібліотекар спроквола кивнув, усміхаючись мовби сам до себе.

– Кажете, це вам приверзлося? Ви впевнені?

– Майже.

– Певні знання підбадьорюють, однак вчимося ми тільки сумніваючись. І ще одне. Настане день, коли вам доведеться нишпорити там, де не можна нишпорити, і збурити все це каламутне болото аж до дна. Я знаю це, тому що ви не перша й не остання, хто приходить сюди з тою самою тінню в очах. І коли настане цей день – а він неодмінно настане, – знайте, що цей будинок таїть у собі набагато більше, ніж здається, і що люди, такі, як я, приходять і відходять, але тут є дехто, хто, можливо, стане вам у пригоді.

Пумарес показав на чорні двері в глибині широкої галереї з арок і стелажів, заставлених книжками.

– За цими дверима – сходи, що спускаються у підземелля Національної бібліотеки. Поверх за поверхом незчисленні переходи провадять до зал, заповнених мільйонами книжок, багато з яких – першодруки. Тільки під час війни до колекції додалося півмільйона надходжень, щоб урятувати їх від вогню. Але це не єдине, що є тут. Гадаю, ви ще не чули легенди про вампіра з палацу на бульварі Реколетос.

– Не чула.

– Але визнайте: початок інтригує.

– Не заперечую. Але невже ви говорите серйозно?

Пумарес підморгнув їй.

– Колись я вам уже казав, що, попри свій вигляд, можу оцінити іронію. Порозмірковуйте добре над цією думкою. І, сподіваюся, ви ніколи не перестанете навідуватися до цього – або подібного – місця.

– Я робитиму це заради вас.

– Краще заради світу, який переживає зараз нелегкі часи. Бережіть себе, Алісіє. Бажаю вам знайти той шлях, який вислизнув від мене.

Відтак, не промовивши більше ні слова, дон Бермео Пумарес востаннє пройшов галереєю дослідників, потім перетнув велику читальну залу й, жодного разу не озирнувшись назад, вийшов із Національної бібліотеки. Опинившись на бульварі Реколетос, він рушив у напрямку до забуття – ще одна краплина в безкрайньому морі поламаних життів, що загубилися в сірості тогочасної Іспанії.

А кілька місяців по тому настав день, коли цікавість Алісії переважила розсудливість, і дівчина вирішила пройти крізь ті чорні двері, щоб поринути в темряву підземель, які ховалися під Національною бібліотекою, і вивідати їхні таємниці.