Читать книгу Лабіринт духів - Карлос Руис Сафон - Страница 41

Дорога назад до Мадрида була позначена дощем і мовчанням. Алісія їхала, заплющивши очі й притулившись головою до запітнілого скла, подумки за тисячу кілометрів звідти. Варґас позирав на неї скоса, час від часу закидаючи вудку, щоб дізнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула місток через ту порожнечу, що супроводжувала їх відтоді, як вони виїхали з «Вілли Мерседес».

– Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, – зауважив він. – Щоб не сказати інакше.

– Вона гарпія, – пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.

– Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варґас.

– Дощить, – відказала Алісія. – Про що ще ти хочеш поговорити?

– Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.

– Нічого не сталося.

– Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.

Алісія не відповіла йому.

– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, – заявив Варґас. – Обмінюватимемося інформацією. Тому що я не твій шофер.

– Якщо так, то я можу їздити на таксі. Завжди так роблю.

Варґас зітхнув.

– Не зважай на мене, гаразд? – сказала Алісія. – Я не дуже добре почуваюся.

Поліціянт пильно глянув на неї. Дівчина далі сиділа із заплющеними очима і стискала стегно з виразом муки на обличчі.

– Може, заїхати до аптеки абощо?

– Для чого?

– Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.

– Дякую.

– Пошукати якесь знеболювальне?

Алісія похитала головою. Дихання її було уривчастим.

– Можеш зупинитися на хвилинку? – нарешті промовила вона.

За сотню метрів Варґас помітив придорожний ресторанчик біля станції техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажівок. Він з’їхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Відтак вискочив із автомобіля й, оббігши його, відчинив Алісії дверцята й простягнув руку.

– Я сама.

Після двох невдалих спроб Варґас підхопив-таки її попід руки й витягнув із машини. Узявши сумочку, яку Алісія залишила на сидінні, він повісив її дівчині на плече.

– Іти можеш?

Алісія кивнула й рушила до дверей. Варґас м’яко підтримував її попід руку, і цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, поліціянт за звичкою перебіг очима по приміщенню, оглянувши входи, виходи й публіку, що зібралася там. Гурт далекобійників бесідував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якій стояло домашнє вино й газована вода. Кілька їх обернулися, щоб глянути на нових відвідувачів, однак, зустрівшись із Варґасовим поглядом, мовчки втопили свої очі й усю свою сміливість у полумисках із косідо [31]. Офіціант, суб’єкт із виглядом трактирника з якоїсь оперетки, що проходив повз них із тацею кави, жестом припросив їх сідати на місце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу і з виглядом на дорогу.

– За хвилинку я до вас підійду, – сказав офіціант.

Варґас підвів Алісію до столика й посадив на стілець, спиною до відвідувачів бару. Сам усівся навпроти й вичікувально поглянув на дівчину.

– Ти починаєш мене лякати, – промовив він.

– Не лести собі.

Офіціант миттю повернувся і, виструнчившись, осяяв усмішкою таких шановних і неочікуваних гостей.

– Доброго дня! Бажаєте замовити щось поїсти? Сьогодні у нас смачнюще косідо, фірмова страва моєї господині, але ми можемо проготувати все, що захочете. Стейк…

– Склянку води, будь ласка, – попросила Алісія.

– Уже несу!

Офіціант метнувся по пляшку мінеральної води й повернувся, прихопивши два написаних рукою меню з ламінованого картону. Він налив дві склянки води й, відчувши, що його присутність є небажаною, шанобливо покинув їх, перед цим промовивши:

– Я залишу меню на випадок, якби вам захотілося його глянути.

Варґас пробурмотів якісь слова подяки й поглянув на Алісію, яка припала до своєї склянки з водою так, наче щойно перетнула Сахару.

– Ти зголодніла?

Дівчина взяла свою сумочку й підвелася.

– Я на хвилинку до туалету. Замов за мене.

Проходячи повз Варґаса, вона поклала руку йому на плече й кволо всміхнулася.

– Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд…

Поліціянт дивився, як Алісія, шкутильгаючи, дісталася до вбиральні й зникла за дверима. Офіціант, що поглядав із-за барної стійки, мабуть, замислювався над тим, яка ж природа стосунків між цим чоловіком і такою жінкою.

Алісія зачинила двері й замкнулась на засув. У тісній вбиральні смерділо дезінфектантом, а стіни було викладено вицвілим кахлем, списаним непристойними малюнками й не дуже доречними фразами. Вузеньке віконце обрамляло вентилятор, поміж лопатями якого гострими смужками просмикувалося порохнисте світло. Алісія підійшла до рукомийника і сперлася на нього. Вона відкрутила кран і пустила воду, від якої тхнуло іржею. Потім дістала з сумочки металевий футляр. Руки її тремтіли. Алісія взяла шприц і скляну пляшечку з гумовим корком. Зануривши голку в пляшечку, дівчина набрала півшприца. Потім постукала по ньому пальцем і натиснула на поршень, доки на кінчику голки не зібралася густа й блискуча крапля. Після цього підійшла до унітаза, опустила накривку, сіла, спершись на стіну, і лівою рукою закасала одяг аж до пояса. Помацавши внутрішній бік стегна, вона глибоко вдихнула, а потім увігнала голку трохи вище краю панчохи і випорснула весь уміст шприца. За кілька секунд вона відчула немовби поштовх. Шприц випав їй із рук і свідомість затуманилася, тимчасом як відчуття прохолоди розповзалося по її жилах. Алісія прихилилася до стіни й кілька хвилин провела не думаючи ні про що, окрім цієї крижаної змії, що звивалася в її тілі. Якоїсь миті дівчині здалося, що вона знепритомніла. Алісія розплющила очі, не розуміючи де вона, не впізнаючи смердючої й похмурої комірчини. Її увагу привернув далекий звук, немовби хтось стукав у двері.

– Алісіє! З тобою все гаразд?

Голос Варґаса.

– Так, – над силу промовила вона. – Уже виходжу.

Минуло кілька секунд, а потім кроки поліціанта стали віддалятися. Алісія витерла струминку крові, що потекла по стегні, й опустила спідницю. Потім підібрала шприц, що тріснув, і поклала його назад до футляра. Відтак умилася й витерла обличчя туалетним папером, що висів на цвяху, забитому в стіну. Перш ніж вийти із вбиральні, вона глянула на себе в дзеркало. Подібна була до однієї з ляльок Мерседес. Алісія підфарбувала губи й розгладила одяг. Потім глибоко вдихнула й приготувалася повернутися до світу живих.

Підійшовши до столика, вона сіла навпроти Варґаса й обдарувала його своєю щонайчарівливішою усмішкою. Поліціянт тримав кухоль із пивом, до якого ледве доторкнувся, і дивився на Алісію, не приховуючи стурбованості.

– Я замовив стейк, – нарешті промовив він. – Із кров’ю. У ньому багато білка.

Алісія кивнула, даючи зрозуміти, що цілком схвалює його вибір.

– Я не знав, що замовити, але потім мені спало на думку, що ти, мабуть, кровожерна.

– М’ясо з кров’ю – це єдине, чим я харчуюся, – запевнила його Алісія. – І бажано, щоб із невинних жертв.

Варґасові жарт не видався смішним. У його погляді Алісія побачила своє відображення.

– Можеш це сказати.

– Що сказати?

– Те, про що думаєш.

– А про що я думаю?

– Ти думаєш, що я схожа на наречену Дракули.

Варґас насупився.

– Так мені завжди каже Леандро, – промовила Алісія приязним тоном. – Я не ображаюся. Уже звикла.

– Я думав не про це.

– Вибач за те, що було раніше.

– Тобі немає за що вибачатися.

Підійшов офіціант із двома тарілками і послужливим виразом на обличчі.

– Стейк для сеньйорити… і наша фірмова страва, косідо, для кавальєро. Бажаєте чогось іще? Може, ще хліба? Домашнього винця?

Варґас заперечно похитав головою. Алісія глянула на свій стейк, який лежав на тарілці серед гарніру з картоплі.

– Якщо хочете, можна трішки підсмажити… – запропонував офіціант.

– Не треба, дякую.

Вони взялися до їжі мовчки, зрідка позираючи одне на одного й обмінюючись заспокійливими усмішками. Алісія не мала апетиту, але змусила себе вдати, ніби стейк їй дуже подобається.

– Смачно. А як твоє косідо? Одружився б із кухаркою, що його приготувала?

Варґас відклав ложку й відкинувся на стільці. Алісія знала, що він вивчає її розширені зіниці й причмелений вигляд.

– Скільки ти вколола?

– Це не твоя справа.

– Що це за рана?

– Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.

– Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.

– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.

На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.

– Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.

– Це сталося в Барселоні?

Алісія кивнула.

– У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, – сказав Варґас.

– І що з ним? Помер?

– На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа [32].

– Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?

– То там, то тут. Переважно в Толедо.

– Всередині Алькасара [33] чи зовні?

– Яка різниця?

– Лишилося щось на згадку?

Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.

– Можна? – запитала дівчина.

Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.

– Нічогенький шрам, – сказала Алісія. – Болить?

Варґас защіпнув сорочку.

– Тільки коли сміюся. Я серйозно.

– Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.

Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.

– За наші страждання.

Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.

– То які в нас плани на день? – запитав він.

– Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.

– А ти не хочеш навідатися до нього разом?

– У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.

– Схоже, це обов’язково умова для твоїх друзів. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?

– Так.

Варґас показав офіціантові, щоб той приніс їм рахунок.

– Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?

– У машині можеш пригостити мене однією з твоїх імпортних цигарок, – відказала Алісія.

– Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першої-ліпшої нагоди, адже ж ні?

Алісія похитала головою.

– О сьомій ми зустрінемося в кафе «Хіхон» і «обміняємося» інформацією.

Варґас суворо поглянув на неї. Дівчина врочисто піднесла долоню.

– Обіцяю.

– Краще тобі дотриматися своєї обіцянки. Де тебе висадити?

– На бульварі Реколетос. Тобі по дорозі.