Читать книгу Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу - Клайв Льюїс - Страница 22

Принц Каспіан
Розділ 3
Гном

Оглавление

Хоча сон на свіжому повітрі й має переваги, недоліків йому не бракує, ще й з лишком, і найприкріше те, що завжди прокидаєшся дуже, дуже рано, ще на світанні! А прокинувшись, мусиш уставати, адже на голій землі не полежиш. І коли на вечерю мав самі лиш яблука, і вранці на сніданок нічого іншого не було, настрій від того не поліпшується. Тож коли Люсі – не кривлячи душею – спросоння промовила: «Ах, який чудовий ранок!», у відповідь ніхто не обізвався, лише Едмунд пробурмотів, висловивши спільну думку: «Треба якнайшвидше забиратися звідси».

Напившись просто з колодязя та сплеснувши водою обличчя, мандрівники спустилися вздовж струмка до берега та втупили погляди в протоку, що відділяла їх від великої землі.

– Не дуже й широка, можна подолати й уплав, – запропонував Едмунд.

– Звісно, Сьюзан – як риба у воді, – зауважив Пітер (із плавання у школі Сьюзан посідала лише перші місця), – та про інших я цього сказати не можу.

Під «іншими» він мав на увазі Едмунда, що насилу перепливав маленький шкільний басейн, та й то – лише в один бік, та Люсі, що ледве трималася на воді…

– І справді, у протоці може бути течія чи водоверть, – додала Сьюзан. – Тато завжди казав, що плавати в незнайомому місці – вершина нерозсудливості.

– Пітере! Пітере! – смикнула Люсі брата за рукав. – Ти знов судиш за тим, як було в Англії! Та хіба ти не пам’ятаєш, якими дужими плавцями ми були, коли правили Нарнією? А якими хвацькими наїзниками ми були… Скажи, а ти міг би так само хвацьки проскакати вдома, Пітере?

– Але ж то зовсім інше, – задумливо промовив Пітер. – Ми правили Нарнією довгі роки і за ці роки багато чого навчилися. А тепер ми знову діти!

– Ага! – несподівано вигукнув Едмунд. Усі замовкли та повернулися до нього. – Зрозумів!

– Що зрозумів? – перепитав Пітер.

– Усе зрозумів! – відповів Едмунд. – От минулої ночі ми з вами розмірковували, як могло статися, що ми полишили Нарнію лише з рік тому, а повернувшись, застали наш рідний Кейр-Паравель у такому вигляді, неначе тут не одну сотню років ніхто не жив. Але згадаймо лишень, скільки часу минуло в Англії з тієї хвилини, як ми ввійшли до платтяної шафи, до тієї хвилини, як ми вийшли з неї! І що все це має означати?

– Ну, далі. Здається, і я потроху розумію, – кивнула Сьюзан.

– А це означає, – вів далі Едмунд, – що в Нарнії час протікає інакше, ніж за її межами. Тож чому не могло так статися, що за нарнійським часом минули вже сотні, навіть тисячі років, а в Англії пройшов лише один!

– Оце так-так, Еде… – протягнув Пітер. – Певно, так воно і є! За нарнійським часом ми повернулися сюди через сотні років після свого правління в Кейр-Паравелі! Як ті хрестоносці чи англосакси, чи зовсім давні брити, що зненацька опинилися в сучасній Англії!

– Оце кумедія! – засміялась Люсі. – Уявляєш, ідеш вулицею, а тобі назустріч хтось такий закутий в обладунки з мечем. А тим паче – бородань у шкурах із ломакою…

– Тсс-с-с! Дивися! – зашикали на неї з усіх боків, бо іншим уже впало в око те, чого ще не помітила вона.

На тому березі протоки щось безперечно відбувалось. Із-поза порослого густим лісом мису праворуч, де, певно, ріка впадала в море, вигулькнув човен! Обминувши мис, він розвернувся носом у їхній бік і поплив до острова. У човні було двоє: один веслував, а другий сидів на кормі, притримуючи щось схоже на повний лантух чи паку, і та пака щосили звивалася, крутилася та виривалася. З вигляду обидва в човні були воїни: у кольчугах, у шоломах, а їхні бородаті обличчя виявляли чи то тупу рішучість, чи то рішучу тупість, а радше за все і те, і інше разом. Діти, як один, відступили подалі у глиб лісу, аби не видати себе ні звуком, ні рухом.

– Табань уже, – мовив той, що сидів на кормі, коли човен наблизився до острова.

– Капрале, а чи не прив’язати йому до ніг каменюку? – подав ідею інший, сушачи весла.

– І так зійде! – буркнув перший. – Саме потоне, лиш добре затягни шворку.

– Згода, та з каменем все ж таки надійніше, – насмілився доповісти другий, який, вочевидь, вирізнявся кмітливістю.

– І де ж ти був раніше?! – гаркнув перший, що, певно, був за старшого. – Камінь… Його ж треба було взяти!

Із цими словами він підвівся в човні та підняв лантух, який пихкав і щосили виривався. І тут Пітер побачив, що то був аж ніяк не лантух і не тюк, а гном, зв’язаний по руках та ногах. Та наступної миті над вухом Пітера щось тенькнуло, і грізний воїн упустив гнома на дно човна і, немов здавався, підніс догори руки, а за мить гепнувся за борт, горлаючи: «Ґвалт!» Він щосили замолотив руками й ногами і швидко поплив у бік рідного берега. Пітер уже збагнув, що, скоріш за все, це Сьюзан згадала, як вправно вона володіє луком, і тепер її стріла, що влучила в шолом капрала, ошелешила його і врятувала життя маленькому гному. Пітер повернувся до сестри. Обличчя її зблідло, але вона вже рішуче прикладала до тятиви нову стрілу. Та пускати її не знадобилося. Другий воїн, побачивши, що сталося з його начальником, заволав нелюдським голосом і шубовснув у воду слідом за ним. Як виявилося, глибина сягала його зросту, не більше, і він також без пригод дістався берега та зник у лісі.

– Швидше! Доки його не віднесла течія! – крикнув Пітер, і вони зі Сьюзан, в одязі, як були, кинулись у воду.

Протока і справді була неглибока: вода ще не сягнула їм підборіддя, як вони вчепилися в борт човна та потягли його до свого берега. Уже на березі вони витягли з човна гнома, й Едмунд заходився перепилювати численні вузли своїм маленьким складаним ножичком. (Читач може нагадати, що Пітер мав великий гострий меч, та вся штука полягала в тому, що через довге лезо він аж ніяк не годився для того, щоб розрізати мотузки.) Нарешті пута спали, і визволений гном сів, розтираючи стерплі руки.


– Овва! – зауважив він. – Щоб там не казали, а на примар ви якось не схожі!

Як і більшість гномів, він був кремезний, широкогрудий і низькорослий (дорослій людині до пояса). Кудлата руда борода та копиця жорсткого волосся майже повністю затуляли його обличчя, звідки стирчав лише довгий, схожий на пташиний дзьоб, вельми примітний ніс та виблискували чорні намистинки очей, у яких так і танцювали бісенята.

– А проте яка різниця, примари ви чи ні, – сказав далі він, – ви врятували мені життя, і за це я вам щиро вдячний.

– А звідки ви взяли, що ми примари? – поцікавилася Люсі.

– Бачте, нам усе життя розповідають, що в цих лісах примар, як дерев у лісі, а дерев тут без ліку, – пояснив гном. – Тому якщо когось хочуть позбавитися, то кращого способу, ніж привести сюди, годі й шукати. Так і кажуть, що залишать на ласку примарам. А самі, либонь, камінь на шию і кінці у воду. Або перерізають горлянки. Але я… я в примар ніколи не вірив. А от ці два страхополохи повірили – це точно! Хоч і озброєні до зубів, та мало не вмерли з переляку, ніби то їх, а не мене присудили до страти!

– Ага-а! – вигукнула Сьюзан. – Так ось чому вони дали драла.

– Як «дали драла»? – не второпав гном.

– А ось як: просто перепливли протоку і втекли, – пояснив йому Едмунд.

– Розумієте, я не збиралася їх убивати, – вибачалася Сьюзан, що не могла дозволити, аби подумали, ніби вона схибила з такої близької відстані.

– Гм… – задумався гном. – Це погано, зовсім погано. Ваша жалість, пані, може обернутися на лихо! Одна надія, що ці двоє припнуть язики.

– Даруйте, а за що вони збиралися вас утопити? – нарешті поставив незручне питання Пітер.

– О-о-о, я надзвичайно небезпечний злочинець, – усміхнувся гном, – та це неймовірно довга історія! Історія, яку не годиться розповідати на порожній шлунок. І коли на те ваша ласка, то запросіть мене поснідати. Ви й гадки не маєте, який звірячий апетит прокидається після страти.

– Ми запросили б залюбки, та от запросити вас, окрім як на яблука, нема на що, – сумно озвалася Люсі.

– Що ж, краще яблука, ніж нічого, а ще краще – свіжа рибка, – проголосив гном. – Тоді дозвольте мені запропонувати вам сніданок. У човні є рибальська снасть, от тільки ловити рибу треба з того боку острова, щоб нас не помітили з великої землі.

– А й то діло! Якось це мені не спало на думку… – погодився Пітер.

Спільними зусиллями всі п’ятеро зіштовхнули човен у воду і видряпалися на борт. Гном одразу ж заходився веслувати, та весла, звісно, були для нього завеликі, тому Пітер пересів на весла, а гном до стерна і направив човен протокою на північ. Трохи згодом вони повернули на схід, уздовж острова. Звідси діти змогли роздивитися ріку з усіма її сагами і затоками, рукавами і плесами та безліччю маленьких острівців. Іноді їм ввижалося, що вони ось-ось впізнають якесь знайоме місце, однак острів, густо порослий лісом, змінився невпізнанно.

А човен тим часом уже вийшов на велику воду трохи на схід від острова. Тут гном і заходився рибалити. Незабаром на дні човна тріпотіли товсті пузаті рибини, чия луска мінилася на сонці всіма кольорами райдуги, і діти згадали, як у той час, коли були королями та королевами Нарнії, частенько смакували такими у своєму замку Кейр-Паравель. До речі, вони так і називалися – райдужні товстопузики. За чверть години риби було вдосталь, аби нагодувати всю юрбу, і човен спрямували до берега, затягнули на пісок і прив’язали до найближчого дерева. Гном швиденько почистив та випатрав рибу – він взагалі виявився майстром золоті руки. І це не дивно: серед гномів, звичайно, є і пройдисвіти, і пролази, і хвальки, і брехунці, але кого-кого, а невмійок та недотеп ніколи не було й нема.

– Що ж, тепер потрібен хмиз! – оголосив він, закінчивши роботу.

– Хмизу ми назбирали ще вчора, тільки він увесь у замку.

У відповідь гном лише стиха присвиснув:

– Блохи-мухи-таргани! Виходить, замок – то не побрехеньки!

– Ну, не зовсім замок, а радше його розвалини, – виправила Люсі.

– Та хто ж… – почав був гном, оглядаючи дітей з голови до ніг, та замовк на півслові. – А, пусте! Спершу сніданок… Проте присягніть мені, поклавши руку на серце, що я не потонув, а живий-здоровий і перебуваю серед живих людей, а не серед примар.

Його заспокоїли, як змогли, і вже збиралися йти до замку, як постало інше питання: нема в чому нести рибу. Ні кошика, ні мисочки, ані цеберка – геть нічого!.. крім капелюха Едмунда. Як то кажуть, рибка в сітці, себто в капелюсі. Так у капелюсі рибу і понесли. Едмунд був заперечив, бо, як ви розумієте, хотів надягти капелюха сам, а не поступатися ним якійсь там рибі, та куди ж діватися, як голод не твій брат.

Із першого погляду замок гномові не дуже сподобався. Він довго озирався навколо та принюхувався, чхав та примовляв: «Гм… Може, примар тут і нема, але привидітися може все що завгодно!» Зате потім, коли розпалили багаття, гном підбадьорився і залюбки взявся вчити дітей запікати райдужних товстопузиків у попелі. Їсти рибу без виделки та ножа одним складаним ножичком на п’ятьох серед королів якось не заведено. Та не забуваймо, що сніданок відбувався о дев’ятій, а діти, на щастя гнома, повставали ще вдосвіта, о п’ятій, і не засуджуватимемо нікого за порушення етикету. Так от, дмухаючи щосили то на рибу, то на пальці, товариство впоралося зі сніданком за одним присідом. Десерт було представлено знов яблуками, а напої – колодязною водою. І того, й іншого було в необмеженій кількості. Потім, коли всі влаштувалися якнайзручніше на смерековій глиці, гном звідкись витяг люльку завдовжки з власну руку, набив її тютюном, запалив та, випустивши хмару диму такої величини, що на якусь мить навіть зник з очей, мовив, коли дим трохи розвіявся:

– Ну, що ж, розповідайте!

– Ні, спершу ви, – за всіх відповів Пітер. – А потім ми поділимося і своєю історією.

– Ну, гаразд, – згодився гном. – Нехай так. Урешті-решт, ви врятували мені життя, тож вам і вирішувати. Ось тільки я й сам не знаю, з чого почати. Хіба що з того, що перед вами не хто інший, як посланець короля Каспіана.

– Кого? – в один голос перепитали діти.

– Короля Нарнії Каспіана Десятого, нехай буде довгим його правління! – пояснив гном. – Тобто, ми, його підлеглі, сподіваємося, що одного дня він стане королем усієї Нарнії. А доки він король тільки над нами, тубільними нарнійцями.

– А хто такі тубільні нарнійці? – не зрозуміла Люсі.

– То ми, – знизав плечима гном, – повстанці.

– Інакше кажучи, – нарешті второпав Пітер, – Каспіан очолив повстання тубільних, тобто споконвічних нарнійців.

– Гм… можна сказати й так, – почухав потилицю гном. – Та, розумієте, сам він зовсім не нарнієць, а заморець.

– Не розумію, – зізнався Едмунд.

– Це заплутаніше, ніж історія війни Білої та Червоної троянд, – підхопила Люсі.

– Та що тут заплутаного? – почав був обурюватися гном та одразу ж затявся. – Я дуже, дуже поганий оповідач. Хто ж починає розповідь із кінця? Почнімо з самого початку, коли ще маленький Каспіан підростав при дворі свого дядька. Та попереджаю – то буде довга історія.

– Нічого, – заспокоїла його Люсі. – Аби не нудна.

Тож усі вмостилися зручніше, і гном почав свою розповідь. Оповідач із нього й справді був нікудишній: щось він випускав, у чомусь повторювався, і діти навперебій засипали його питаннями, і безглуздо дослівно передавати всю їхню розмову – вийде занадто довго та плутано. Навряд чи варто передавати його розповідь слово у слово, проте суть її була такою.

Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу

Подняться наверх