Читать книгу Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу - Клайв Льюїс - Страница 26

Місце, де Каспіан зустрів фавнів, і було Танцювальною галявиною. Тож саме тут вони з друзями вирішили скликати Велику нараду. Каспіану, що звик їсти виключно з золотого чи срібного посуду самі лише найвишуканіші страви, що подавали вишколені слуги, і спати у теплому ліжечку з шовковими простирадлами в прикрашеній дорогими гобеленами королівській спочивальні, геть як незвично було засинати на голій землі під усипаним зірками небесним шатром і харчуватися лише горіхами й дикими ягодами; та ще ніколи в житті не дихалося йому так вільно, як тепер; ніколи до цього він не куштував такої смачної та здорової їжі, не спав таким глибоким сном. Він дуже зміцнів за ці дні, обличчя його змужніло й набуло по-справжньому королівської гідності.

Коли настала вирішальна ніч, його дивні піддані, хто поодинці, а хто по двоє, по троє, а то й юрбою, позбиралися на галявині. Серце Каспіана радісно калатало щоразу, коли яскраве місячне світло вихоплювало з пітьми нові й нові обличчя друзів та прибічників, а вітерець доносив до нього їхні привітання. На раду прибули всі, з ким він познайомився цими днями. Тут були й товсті ведмеді-соньки, і руді й чорні гноми, кроти, борсуки, їжаки та лисиці. Були тут і ті, з ким він ще не зустрічався: п’ятеро сатирів, рудих, мов лиси, а ще під пронизливі звуки сурми прибув загін гомінких озброєних до зубів мишей на чолі з Ріпічипом. Навколо галявини по гілках розсідалися сови, а трохи подалі на самоті споглядав присутніх старий ворон із Воронячої скелі. Разом із кентаврами (у Каспіана навіть дух перехопило) останнім прибув мале-е-енький, але справжнісінький велетень Бурелом із гори з моторошнуватою назвою Мертвецька. Із собою він приніс кошик, із якого, похитуючись, немов від морської хвороби, висипали позеленілі гноми, що вирішили скористатися нагодою та прокотитися з вітерцем, а тепер кляли ту мить, коли їм спало те на думку.

Велика нарада почалася з такого самого великого непорозуміння. Соньки, що любили не тільки поспати, а ще й попоїсти, налаштувалися на вечерю і вимагали почати із неї, а поговорити можна було і потім чи зовсім перенести нараду на завтра. Ріпічип зі своїм загоном хором пропищали, що радитися нема чого, треба одразу вирушати на штурм Міразового замку. Балаболка й інші білки, перебиваючи одне одного, заторохтіли, що, мовляв, хто як, а вони, білки, можуть їсти та говорити одночасно, а раз так, чому б так не зробити? Але тут сполошилися кроти: про які наради й вечері може йти мова, коли навколо галявини досі не вириті окопи? Фавни переконували всіх, що в будь-якому разі починати треба з урочистого танцю. Не витримав і старий ворон, що погодився із ведмедями – мовляв, така відповідальна справа, як Велика нарада, триватиме довго, не можна приступати до неї натщесерце, тож він пропонує вислухати його коротку промову та взятися до вечері. Після його слів зчинився такий галас, що Каспіан, навіть за допомоги гномів та кентаврів, доклав чимало зусиль, аби вгамувати присутніх і розпочати, нарешті, військову нараду.

І ось, коли всіх умовили заспокоїтися і розсістися по колу; коли зрештою вгамували Балаболку (що було ой як нелегко, бо та кидалася туди й сюди, мов навіжена, цикаючи: «Тс-с-с, тс-с-с, тихіше, виступатиме король!»); коли Каспіан підвівся й тремтячим від хвилювання голосом вимовив: «Нарнійці!..» і вперше за вечір запала тиша – саме у цю мить Їхнє Косоочіє нагострив вуха та шикнув:

– Завмерли! Чую кроки – десь неподалік скрадається людина!

Нарнійці, звиклі до того, що на них завжди хтось полює, завмерли, мов неживі, настрочивши носа в той бік, куди навів вуха клаповухий.

– Чи то людиною тхне, чи то ні, не зрозумію, – задумливо прошепотів Трюфеліно.

– Наближається… – зауважив Косоокий.

– Двом борсукам і трьом гномам вийти навперейми, – коротко, по-військовому пошепки скомандував Каспіан.

– Ми все владнаємо, – безжалісно обізвався Нікабрик, припасовуючи стрілу до тятиви.

– Якщо він один – не вбивати, – вже навздогін зашепотів йому Каспіан. – Брати тільки живим!

– Нащо? – не зрозумів гном.

– Ану, роби, що говорять! І без зайвих питань! – зауважив йому за Каспіана кентавр Гленсторм.

У напруженій мовчанці всі чекали, доки гноми й борсуки крадькома затрусили до лісу з північно-західного боку галявини. Потім почувся різкий гном’ячий окрик: «Стій! Хто йде?», якась метушня і нарешті добре знайомий Каспіану голос вимовив:

– Усе гаразд, гаразд, я не озброєний. Тримайте мене за руки скільки забажаєте, панове борсуки, тільки не перекусіть їх. Я прийшов говорити з королем!

– Докторе Корнеліус! – не втримав радісного крику Каспіан і кинувся до свого наставника, поки всі інші, згуртувавшись довкола, мовчки спостерігали за ними.

– Тьху-ти! – тільки й сплюнув Нікабрик. – Гном-відступник. Навіть і не гном, а такий собі людогном. Не варто з ним і возитися, краще одразу – чик-чичирк… – І він виразно провів пальцем по шиї.

– Ех, Нікабрику-Нікабрику, – тільки й зітхнув Тіквік. – Як же ти досі не второпаєш, що і людей, і звірів, і гномів варто судити тільки за їхніми вчинками, а не за тим, хто їхні батьки.

– Це мій наставник, рятівник і щирий друг, – відрекомендував прибулого Каспіан. – Кому він не до вподоби – той може негайно полишити моє військо. Любий докторе, я такий радий бачити вас знову! Як тільки вам вдалося нас відшукати?

– Ну, це було зовсім не складно, – пропихкав доктор, уривчасто дихаючи від швидкої ходи, – та тепер немає часу на подробиці. Треба зніматися з місця! Вас вистежили, і армія Міраза вже йде по ваших слідах. Ще до полудня ви можете опинитися в оточенні.

– Вистежили? – перепитав Каспіан. – Як?

– Зрада! Нас зрадили!!! – хапаючись за меча, заволав Нікабрик. – Певно, ще якийсь людогном!

– Не зрадили, а вистежили, – нагадав доктор Корнеліус. – Виною усьому ваш вірний кінь, що занадто звик до королівської стайні. Коли вас викинуло з сідла, він повернувся туди, де народився і виріс, і про вашу втечу одразу ж дізналися. Я не став зволікати й дочікуватися, доки мене розпитуватимуть у міразовій катівні, та взяв із вас приклад. Заглянувши у магічний кристал, я зрозумів, де вас шукати. Та вся біда в тому, що Міразові неважко відшукати нас усіх і без магії: сліди коня вже вказали йому напрямок, і недарма весь позавчорашній день, ледь наблизившись до дороги, я помічав передові пошукові загони. Учора в похід виступила вся армія. На жаль, ваша величність і його друзі, чистокровні гноми, натоптали скрізь безліч слідів, що для лісових мешканців є непростимою помилкою! Та нічого не поробиш. Хтось сповістив Міраза про те, що Стародавня Нарнія зовсім не мертва, як би йому цього не хотілося, і він почав діяти.

– Ур-р-ра-а! – з-під ніг доктора пискнув пронизливий голос. – Нехай приходять! Прошу вашу величність послати мій загін в авангард!

– Хто це? – здивувався доктор Корнеліус. – Невже ваша величність набирає у своє військо коників чи комарів? – Він начепив окуляри, нахилився та розсміявся: – Ба, та це ж миша! – вигукнув він. – Вельми задоволений зустріччю із таким войовничим і безстрашним звіром!

– Дякую за довіру, високоповажний вчений муже, – уклонившись, пропищав Ріпічип, – і нехай стане відомо кожному, що коли хтось посміє вас образити, то, будь він гном чи велетень, йому доведеться мати справу зі мною, клянусь своєю шпагою!

– Знайшли час пустувати! – зауважив їм Нікабрик. – То що робитимемо? Бій давати чи тікати, доки ще не пізно?

– Бій! – відповів за всіх Тіквік. – Але не тепер, а тоді, коли будемо до нього готові. А поки відступаємо.

– Ох, не подобається мені ця думка… – промовив Каспіан.

– Лише послухайте його! Відступати! Та ще й перед вечерею! – наперебій заревіли ведмеді. – Це нечувано! Ніколи ще жоден ведмідь не відступав перед обідом! І перед вечерею! А також перед сніданком! А в перервах між ними – тим паче!

– Відступ ще не є поразкою, – філософськи зауважив кентавр. – Іноді саме відступ забезпечує перемогу. Нам це дозволить хоча б зайняти вигіднішу позицію.

– Ось мудрі слова! – зрадів Тіквік.

– Але куди ж нам відступати? – з усіх боків пролунали голоси.

– Гадаю, що на схід, – спокійно відповів доктор Корнеліус. – Ваша величносте і всі мешканці Стародавньої Нарнії, я гадаю, що йти нам треба долиною до великих лісів узбережжя. Заморці завжди остерігалися тієї місцевості, бо, коли вірити переказам, щось страшне чекає на них із-за моря. Ось чому, попри їхню ненависть до дерев, вони так і не зважилися їх вирубати – ті дерева відмежовують їх від узбережжя! А десь у гирлі річки стоїть легендарний палац Кейр-Паравель. Усе, що лякає наших ворогів, має допомагати нам. Що ж до укриття, то укриттям нам слугуватиме Асланів курган.

– Асланів курган? – не втримав хтось здивованого зойку. – Ми навіть не знаємо, де це!

– Курган – то величезний пагорб на краєчку лісу. Давним-давно, задовго до приходу заморців, його насипали найдавніші мешканці цієї країни. Стоїть він на священному місці й увесь прорізаний підземними ходами і галереями, а в самому серці кургану є печера, де колись лежав, а може, й досі лежить священний камінь. Усередині кургану ми і сховаємо наші запаси, а в разі чого сховаємося і самі, окрім, зрозуміло, нашого друга велетня. Там ми будемо у безпеці, і коли щось нам і загрожуватиме, то це голод.

– Як добре, що в нашому війську є хоч один учений! – зрадів Трюфеліно.

– Краще б ті вчені думали, де роздобути зброю і їжу, – пробурмотів собі під ніс Тіквік, – а то тут ані воювати нема чим, ані попоїсти нічого, а вони там няньчині казочки переповідають…

Та всі проголосували за пропозицію доктора, тож тієї ж ночі без довгих збирань (бо й збирати було особливо нічого) армія Каспіана рушила на схід. Щоб відірватися якнайдалі від Міраза, вони йшли швидким кроком і вже з першими променями сонця побачили вдалині курган. Дика краса цього місця заразом захоплювала і лякала. Курган виявився зеленим пагорбом на вершині іншого, ще більшого, пагорба. За довгі століття він поріс не тільки травою, а й густим чагарником і навіть деревами, і зовні вже ніщо не видавало його рукотворного походження. Усередину вів один-єдиний потаємний низький хід. Підземні галереї та переходи були заплутані так, що поодинці в них легко заблукати і загубитися. Склепіння і стіни були вимощені гладким на дотик камінням, а при світлі смолоскипа Каспіан побачив, що воно вщент помережено таємничими письменами і малюнками, серед яких часто траплялося зображення лева, – безумовно, курган належав до часів давніших за ті, про які розповідала йому старенька няня.

Але удача, як відомо, мінлива. Маневр, що зробила армія Каспіана, допоміг вигадати час і зайняти оборону, але ніяк не відвів загрозу нападу. Не минуло й двох днів, як розвідка Міраза виявила притулок повстанців, і незабаром Каспіан із тривогою спостерігав, як військо Міраза наблизилося до узлісся. Ворог розбив табір навпроти кургану, охопивши його величезним півкільцем. Залишалося радіти з того, що, як і передбачав доктор Корнеліус, серед заморців не знайшлося охочих сунутися в ліс, інакше армія Каспіана опинилася б в оточенні. Але сили були надто нерівні, і наступні дні це довели. Уже як заморці не боялися лісів, а Міраза вони боялися ще більше, і день за днем заморська армія тіснила повстанців усе далі й далі, відвойовуючи нові й нові рубежі. Окремі загони пробивалися аж до кургану, і відкидати їх назад вдавалося ціною дедалі більших і більших зусиль. Що могли недосвідчені нарнійці протиставити регулярній армії? Лише блискавичні нічні вилазки, що, хоч і не завдавали ворогові значної шкоди, утім, сіяли в його лавах паніку, та після того як Міраз подвоїв нічні варти, ні до чого, крім легкої розгубленості, ті вилазки привести вже не могли. Із кожним днем становище повстанців неухильно погіршувалося: армія Каспіана зазнавала поразки.

Каспіан не міг не помічати, як його військо точить глибока зневіра, і розумів, що піднести бойовий дух можна, лише вигравши велику битву, думка про яку не полишала його з перших днів облоги. Весь день напередодні падав затяжний дощ, що припинився аж за північ і приніс вогкий холодний світанок. Каспіан із невеликим загоном гномів мав розпочати бій на правому фланзі королівського війська, а коли заморці підуть у наступ, потихеньку заманити їх у ліс. І вже там із засідки в тил заморців мав ударити добірний загін найсильніших звірів і кентаврів на чолі з Буреломом. Під час операції передбачалося відтяти праве крило від основних сил, оточити й розбити, а успіх залежав головним чином від дій засадного загону. На жаль, ніхто не попередив Каспіана, що якщо велетням щось і доручати, то тільки не командування військами. Може здатися навіть дивним, але жоден велетень, попри те що в них голова велика, користуватися нею до діла не вмів (недарма серед велетнів не було ані видатних вчених, ані винахідників, ані, звісно, полководців). Цей сумний факт був колись відомий усім нарнійцям, але з плином часу він якось забувся і тепер відіграв фатальну роль. Бурелом, гордий покладеним на нього завданням, кинувся на ворога, мов лев, але зовсім не тоді, коли це було потрібно, та й не звідти і вже, певна річ, не там. Так, блискуче задумана військова операція завершилася тим, що обидва загони зазнали відчутних втрат, майже не завдавши шкоди ворогові. Коли впали сутінки, жалюгідні недобитки загонів скупчилися в лісовій гущавині, не розпалюючи багаття. Сірим небом знову повзли чорні хмари, пронизливий вітер зривав із дерев холодні дощові краплі, і настрій у всіх був навіть гірший за негоду. Усі були пригнічені: хтось мовчки вкладався спати, хтось сумно брався до вбогої вечері, хтось перев’язував, а хтось зализував рани. Жоден не вийшов із бою цілим і неушкодженим, а серйозні поранення були в кількох ведмедів і одного кентавра, тобто у тих, хто перебував під проводом Бурелома.

Не дивно, що Бурелом почувався гірше за всіх. Ніхто не сказав йому жодного слова докору, та він затято переймався своєю провиною і ніяк не знаходив собі місця. Нарешті він тихенько сів під великим деревом і гірко заплакав. Величезна сльозина скотилася з його носа і з гучним сплеском впала на мишачий табір. Бідні миші щойно зігрівалися і засинали, коли їх облило, мов із цебра. Вони посхоплювалися з несамовитим писком, витрушуючи з вух воду, і заходилися викручувати маленькі сірі ковдрочки, на всі лади лаючи нещасного Бурелома. Хтось із холодною чемністю поцікавився, чи не спадало на думку високоповажному велетню, що вони, миші, вже досить промокли і змерзли за сьогоднішній день, щоб влаштовувати їм водні процедури ще й на ніч? Хтось задерикувато пропищав, що миші ще повоюють і рано проливати над ними сльози! А хтось додав, що це взагалі нечувана нетактовність – проливати сльози над живими мишами. Своїми криками (а кричали вони щосили, аби догукатися до велетня) миші розбурхали всіх, кому вдалося заснути, і всі навперебій напустилися на них: їх, мовляв, брали в розвідку, а не в концертну бригаду, тож нехай вони й поводяться, як личить розвідникам. Миші вгамувалися, а нещасний Бурелом навшпиньки пішов шукати собі інше місце, але наступив на чийсь хвіст (як потім з’ясувалося – лисячий), хтось ображено тявкнув і хапнув його за ногу. Усі були дуже злі й засмучені.

Тим часом у глибокій печері, де зберігався священний камінь, у серці кургану відбувалася військова нарада, на якій були присутні Каспіан, доктор Корнеліус, Трюфеліно, Нікабрик та Тіквік. Склепіння печери підтримували старовинні товсті колони, а сам камінь, або Кам’яний стіл (так його називали через правильність форми), лежав посередині. Так само, як і стіни галереї, камінь був покарбований таємничими письменами, але за довгі століття, доки він лежав ще просто неба, сонце, вітер і дощ майже стерли висічені на ньому знаки, а посередині пролягла глибока тріщина. Щоб не паплюжити священну скрижаль, рада розташувалася в кутку печери на колодах за нашвидку збитим дерев’яним столом. На столі чадів глиняний каганець, вихоплюючи з темряви бліді обличчя присутніх і відкидаючи на стіни довгі химерні тіні.

– Наше становище скрутне, тож, мабуть, настав час вашій величності випробувати останню можливість, – промовив Борсук. – Я кажу про чарівний ріг королеви Сьюзан.

Про сам ріг Каспіан розповів під великим секретом товаришам ще декілька днів тому.

– Отож, – погодився Каспіан, – погані наші справи, дуже погані. Але хто може поручитися, що завтра не стане ще гірше? А всі ви знаєте, що ріг може втратити свою чарівну силу, коли засурмити в нього не в час найскрутнішої скрути.

– Так ми дочекаємося, що нас самих скрутять у ріг і вже ніякий ріг не допоможе! – зауважив Нікабрик.

– Згода, – підтримав Нікабрика доктор Корнеліус.

– Що гадаєш, Тіквіку? – запитав Каспіан в останнього з членів військової наради.

Тіквік знизав плечима.

– А Тіквік гадає, що ваша величність прекрасно знають, що думає Тіквік про усі ті дива: про цей ваш ріг і про королеву Сьюзан разом із королем Пітером, про цей обшарпаний камінець (він кивнув у бік Кам’яного столу) і про самого Аслана. А думає він, що все то нісенітниця. Тож Тіквіку геть однаково, просурмлять ваша величність у ріг чи ні і якщо просурмлять, то коли. Прошу лише про одне: армії про це ані слова, бо нема нічого гіршого за те, аніж дати живим істотам надію, а потім її, ту надію, відібрати.

– Отож вирішено, – підсумував Каспіан. – В ім’я Аслана ми просурмимо в чарівний ріг королеви Сьюзан!

– Стривайте, ваша величносте, – зупинив його доктор Корнеліус. – Справа в тому, що ми не знаємо, як саме прийде до нас допомога. Може, ріг викличе Великого короля Пітера і його могутніх співправителів, а може, й самого Аслана, проте в жодному разі не можна розраховувати на те, що допомога буде тут, щойно ви просурмите в ріг… просто сюди…

– Нарешті хтось каже щось розумне! – вигукнув Тіквік.

– Більш того, – не звертаючи на нього уваги, вів далі доктор, – більш того, я вважаю, що допомога прибуде в одне з трьох найзаповітніших місць Нарнії: чи то сюди, чи то у верхів’я річки на схід від Бобрової греблі, де лежить Ліхтарна пустка, – за переказами, саме там Великий король та інші вперше ступили на землю Нарнії. І нарешті є ще палац Кейр-Паравель, звідки вони правили цим краєм, а стоїть він біля самого моря в гирлі Великої річки. Якщо ж ріг викличе Аслана, то, знову ж таки, найімовірніше, що він з’явиться біля стін Кейр-Паравелю, бо, за переказами, Аслан приходить із-за моря, а замок саме біля моря і стоїть. Я веду до того, що варто надіслати назустріч кілька посланців: одного – на Ліхтарну пустку, а іншого – на пошуки легендарного Кейр-Паравелю, щоб зустріти нашу надію і підмогу.

– Так-так, зрозуміло, – озвався Тіквік, – із приводу надії я вже сказав усе, що думаю, а з приводу підмоги скажу одне: яка ж це підмога, коли в найгарячішу пору нам доведеться розлучитися з двома не найгіршими бійцями!

– Кого ви пропонуєте, докторе? – не звертаючи уваги на нападки Тіквіка, запитав Каспіан.

– Краще за наших білок із цим завданням не впорається ніхто! – подав голос Трюфеліно.

– Ні, ні! – втрутився Нікабрик. – Не знаю, як там інші білки, але наші вражають мене своєю легковажністю. Єдина білка, якій би я довірив таку справу, це Балаболка.

– Гаразд, нехай буде Балаболка, – погодився Каспіан. – А хто буде другим? Я аніскільки не сумніваюся у твоїй рішучості, Трюфеліно, – сказав він, помітивши, як подався вперед Борсук, – але йти треба далеко і дуже швидко, а борсукам це, на жаль, не під силу. Із тієї самої причини не можете йти і ви, докторе Корнеліус, як би вам того не хотілося…

– А на мене можна і не розраховувати, – спокійно сказав Нікабрик. – Я не піду, як би ви мене не просили. Зрештою, серед членів військової ради, де більшість людей і борсуків, повинен залишитися хоча б один рішучий гном, який простежив би, щоб з іншими гномами поводилися по справедливості, а не кидали їх у найнебезпечніші ділянки бою, як це, до речі, було сьогодні вранці!

– От же ж шакал-каракал-каракатиця! – обурився Тіквік. – Це так ти розмовляєш із королем?! З вашого дозволу, піду я, ваша величносте!

– Мені здавалося, ти не вірив у чарівну силу рогу, – здивувався Каспіан.

– І тепер не вірю. Та що з того? Можна скрутити собі шию в погоні за дикими качками, можна загинути в бою, та ви – мій король, і коли є рішення піти за качками – що ж… Рада вислухала мою думку, рада ухвалила рішення, отже, його треба виконувати.

– Дякую, Тіквіку! Я цього не забуду, – пообіцяв Каспіан. – Що ж, висилаймо тебе і Балаболку та сурмімо в ріг? До речі, коли це краще зробити?

– Мабуть, варто дочекатися світанку, – відповів доктор Корнеліус. – То найліпший час для білої магії.

Незабаром з’явилася Балаболка. Доки гінцям (головним чином – Балаболці) розтлумачували завдання, вона сиділа, а точніше – крутилася, як у колесі, й щохвилини поривалася кинутися в дорогу. Як і інші білки, Балаболка була такою ж відважною, аби не казати нерозсудливою, рішучою й енергійною, якою балакучою й непосидючою.

Спільно було вирішено, що вона вирушить до Ліхтарної пустки, що лежала далі, а Тіквік піде до моря. Гінців нагодували, і, вислухавши напуття, подяки й побажання успіху від короля, Борсука і доктора Корнеліуса, вони рушили в дорогу.