Читать книгу Відлуння любові: чоловіки - Колектив авторів - Страница 3

Про що шуміли дощі
(фрагмент роману)

…На кінчику вечірнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка неминуче насувається на місто.

За балконом – сутінки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжі Камчатки. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався двадцять років тому.

Сутінки – це та мить, коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Писав Кастанеда, «Сутінки – це прошарок між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна – печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, вона таїть в собі велику суть дрібних речей.

Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне в цьому житті бути предметом чужого дозвілля?

Зрештою, над чим я розмірковую? Адже в тридцять п’ять життя закінчується. Далі – повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і було його сенсом – відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто зміг би наповнити смислом ранковий дзвінок будильника.

Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.

– Ти???…

– Невже я так змінився?

На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», – всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.

– Ні, не змінився.

– Увійти можна?

– А чи варто?

– Ти не одна?

– В мене такий безлад.

– Він мені завжди подобався.

– Чому?

– Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, – протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.

– Ти переоцінюєш наші можливості, – коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.

– Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.

– Ти відвикла?

– Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?

– Якщо є.

– В крані завжди є.

– Не всюди є кран.

Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.

З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

– Ти був щасливим?

– Мільйон разів!

– …???

– Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

– Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?

– Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс – починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз – це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш – тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим – розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя – це відчувати, як схололі за ніч кімнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свіжістю наволочка, витіпана морозним сільським вітром. І тоді, на якусь мить здається, що всі прикрощі, радощі, розпач, втрати й знахідки – якась маячня. Насправді життя тільки-но починається, і попереду не має нічого – лише тривожне очікування майбутнього.

За стіною, в сусідній квартирі, розплакалась дитина. В кімнаті так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пізніше дев’ятої. Давно не сплю й розмірковую над тим, що час, який я провів у цій квартирі, створив стійку ілюзію колишньої близькості, але вона ні мені, ні їй не потрібна. І в цій ілюзії, яка через пару годин зруйнується, винен я. Вчорашні розмови і спогади перекинули з берега на берег хиткий місточок.

Чому мене мордує?

Боязко від думки, що в тридцять п’ять життя закінчується? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле – не вигадка і не епізоди з колись прочитаних книжок.

Двічі в одну річку не ступиш. До обіду я залишу цю квартиру і не знаю, чи повернусь коли-небудь?

В ранковій тиші чути, як за стіною в сусідній квартирі жіночий голос заспокоює дитину.

Наші погляди зустрілись тоді, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на інший бік. З її заспаних очей стекли дві сльозинки.

– А ранок видався недобрим, – обережно витер на щоках сльози. – Що трапилось?

– Ти любиш дітей? – запитала вона.

– Люблю.

– А мене ти любив?

– Любив.

– Тоді чому в нас з тобою не має дитини? Чому все повинно було коли-небудь закінчитись? І чому ми зараз з тобою в одному ліжку, Воронін?

– Я до тебе більше не приїду.

– Ти ніколи до мене не приїдеш, аби сказати, що ти звідси ніколи й нікуди більше не підеш. Тому тобі краще збиратись. На тебе, мабуть, десь і хтось стомився чекати.

– Мене вже ніхто давно ніде не чекає.

– Ти один?

– Перманентно, бо це природно.

Вона йде до ванної кімнати, а я – варити каву. Приємно здивований тим, що до цього часу ще вцілів мій «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свіженький, ніжно окутує моє тіло.

– Я думав, що ти вже ним давно миєш підлогу.

– Він, дурненький, все ще чекає, коли ти сюди повернешся.

– Аби всі халати в світі були такими розумними.

У відповідь вона гримає дверима. Шумить вода. Шумить так само, як і багато років тому. Все в минулому. Тільки ми – дві тремтячі тіні.

Курю натщесерце. Знаю – не варто було б, але іноді приємно зробити те, чого не слід би робити. Трішки дитинства – і фарби заграють. Мені подобається ранок. Момент істини – в перших хвилинах пробудження, а далі – бридке повернення до вчорашніх залишків життя.

– Кава готова.

– Є ще трішки вина. Зараз приготую бутерброди. Діставати вино?

– Я охоче вип’ю. У тебе сьогодні справи?

– На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобі б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.

– Мені вже давно нічого не завадить.

Переймаю в її погляді знайому тінь невдоволеності. Здогадуюсь: моє безтурботне існування починає її дратувати.

– Ранок інтелектуального ідіота. Коли б я писала з тебе нинішнього портрет, то назвала б його саме так.

– Чому інтелектуального? Чому нинішнього?

– Між нинішнім і колишнім утворилась глибока прірва.

– Якщо ти її бачиш, тоді поясни чому вона виникла.

– Причина твого ідіотизму – це наслідки безглуздого, стихійного накачування мізків відходами, які виливають на сайти інету та прилавки книжкових магазинів.

– Ех, винця мало.

– Ні, ти скажи мені, чому тобі подобається корчити з себе нещасного месію? Що трапилось в твоєму житті? Що було не так? Виріс в селі, привчений до роботи, служив в армії, недоїдав, недосипав, отримав класичну освіту в одному з кращих університетів України. І в результаті – розмазня. І не баба, і не мужик, і не інтелектуал, і не дебіл. Хто ти зараз?

– Відверто, тому – спасибі. Може ще збігати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…

– Ти, який умів радіти палітрі осінніх фарб, – її машина гніву почала набирати обертів. Моїх слів вона чи не чула, чи відверто ігнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. – Ти, який щиро радів ранковій росі, аромату скошеної трави, ти, який міг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхівки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом… Невже ти нинішній забув, як тікав з університетських пар, щоб блукати містом навмання, коли його припорошує лапатий сніг. Врешті решт, ти, який без всього цього не міг жити – на очах чахнув всихав, черствів і тепер, корчиш з себе містечкового Еклізіаста! Жах та й годі. В мне бракне слів… «Збожеволіле, деградоване людство буде пхатись по Землі в інвалідних колясках, а роботи будуть підтирати йому задницю», – це твій Пилип Мюре, так званий оптимізм якого допомагає тобі котитись вниз. Невже ти не чуєш, як дурно пахнуть твої думки? Невже нічого не існує такого, щоб могло тобі допомогти схаменутись?

– Нічого не допоможе: ні викурена цигарка, ні випите вино – все це лиш ілюзія, зволікання вироку.

– Це ти про що?

– Про те, що мені час іти.

– Воронін, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?