Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 62
Частина I
Релігія, Міф, Філософія
Релігія
Боги і Богині Еллінів
ОглавлениеТетяна Шевченко
Основою релігії давніх греків був політеїзм, багатобожжя. Віра в силу незліченних богів і божеств, що населяють недосяжний Олімп, інші численні гори, ліси, моря і ріки, була спільною для всіх еллінів. Поети описували особливості життя цих богів. Олімпійських згадували найчастіше, інших – богів більш віддалених місцевостей – звеличували на місцях. Тисячі і десятки тисяч божеств і героїв описали грецькі автори. Завдяки тому, що в античності фактично не було чітких релігійних канонів, єдиної правильної догми, поетична думка створила десятки різних варіантів життєписів і просто пригод богів.
Найвідомішими для всіх еллінів були мешканці Олімпу: Зевс, Гера, Посейдон, Гестія, Деметра, Персефона, Аполлон, Артеміда, Афіна, Діоніс, Гермес, Аїд, або за іншою версією, Плутон, Гефест і Геба. З них останніх зараховували до олімпійських далеко не всі міфотворці. Те, що їх усі греки знали, не означало, що вшановували в усіх античних полісах однаково. Навіть в такому місті як Афіни, зовсім не Зевсові вклонялися найбільше. Ніхто не мав сумнівів щодо його першості серед богів, але головнішою для мешканців міста була Афіна. Що й казати про інші міста Ойкумени, які берегли свою історію заснування, пам’ятали своїх героїв, вирішували, хто з богів більше прихильний саме до них.
Наприклад, Аполлон допоміг грекам, що заселили береги моря сучасної України, заснувати свої поселення на новому місці. У кожному з нових полісів його вшановували усією громадою. В Ольвії влаштували святилище на головній священній ділянці міста, в Пантікапеї збудували величний храм, найбільший в усьому Причорномор’ї, в Херсонесі зображали на монетах. У Тірі й Ольвії цей бог очолив пантеони, тобто став головним богом цих міст. Він привів понтійських греків на нову землю. І як же було йому не дякувати. Звернувшись у святилище Аполлона, хто в Дельфи, а хто в Дідіми, вони отримали пораду оракула. Вустами пророчиці Аполлон показав їм, куди рушати кораблями, де їх чекає успіх у новому житті.
А далі – була їхня історія. Майбутні херсонесити зустріли опір гірських племен. І тут треба було звертатися до войовничих богів. Артеміда Партенос (грецькою «Діва») стала сакральною завойовницею Таврики. Минуть роки, і завойовником значних сільськогосподарських територій навколо Херсонеса вважатиметься, поряд з нею, герой Геракл. Він також отримає головне місце в пантеоні міст азійської частини Боспору. Керкінітіда, що історично розвивалася під впливом Херсонеса, також, на думку її мешканців, перебувала під опікою Артеміди та Геракла.
Ольвіополіти освоїли тиху гавань на лимані і продовжували вшановувати Аполлона. Утім, у часи чвар у місті виявилося, що допомогти цей бог може краще, якщо називати його вже не Аполлон Ієтрос («Лікар»), а Аполлон Дельфіній. Зі зміною історичної ситуації, у перших століттях нашої ери на чолі пантеону Ольвії постає вже герой Ахілл. Прирівнявши до бога, мешканці називали його епітетом Понтарх.
У містах Боспору, в Тірі та Ніконії – свої історії стосунків із богами. До Афродіти Уранії (Небесної) зверталися боспоряни від імені усієї громади. Так, на Олімпі ця богиня легковажна. Отримуючи освіту, мешканці Пантікапею, Феодосії, Німфея, Тірітаки, Порфмія і Кімеріка знали про це з юних літ. Але лише їй вони були вдячні за сильну державу, яку об’єднувало місто Пантікапей. В них вона була покровителькою мореплавства, а також самого заснування їхніх міст. Храми Афродіти існували в Пантікапеї, Німфеї, Фанагорії, Горгіпії та Кепах. Громадські святилища підтримувалися у Кітеї, Мірмекії, Феодосії й Танаїсі. Еллінська Афродіта не була таким однозначним божеством. Її культ мав давні корені, і вів свій початок від культу Великої Матері як джерела всього живого. Це один із найдавніших і найскладніших культів. Тільки пізніше вона стала покровителькою кохання, водночас не втративши своїх захисних і хтонічних функцій. Окремі династії Боспорських правителів упроваджували культи своїх покровителів, наприклад, Діоніса.
Це не означає, що інших богів забували. Зовсім ні. Були божества, яких вшановували на найвищому рівні від часу заснування поліса до повного занепаду язичництва. Але це не було прагненням до монотеїзму. Всі інші боги, яким вклонялися поряд із покровителем, відповідали за свій окремий аспект життя населення. Зевс був у пантеоні багатьох міст Боспору, його символ блискавка зображувався на монеті Керкінітіди, Херсонеса. Але найбільше дарів отримував той, на кого найбільш надіялися чи найбільше боялися. У війні допомагав Арес і йому слід було принести пожертви перед боєм.
Землеробські сподівання на врожай покладали на Деметру та її доньку Кору-Персефону. А землеробським давньогрецьке суспільство було від початку і до кінця. Міста, торгівля, війни, митці, поети… Усе так, але основне населення займалося сільським господарством. Кожен поет не цурався військової справи, а кожен, хто заслужив повагу на громадських посадах, – виконував релігійні функції в громадських святилищах. Земельний наділ був основою належності до громадянської общини. Релігійні свята, пов’язані з проростанням зерна, стосувалися всіх. За міфом, це Кора-Персефона поверталася із потойбічного світу, де вона була дружиною Аїда, до своєї матері Деметри. У творах образотворчого мистецтва вона із зерном у руці, своїм символом перебування півроку під землею, куди її викрав чоловік. Так само сезонні свята, пов’язані з вирощуванням винограду і виготовленням вина, стосувалися усієї громадянської общини. Спільні процесії до храму або до заміського святилища, про які згадано і в херсонеському написі на мармурі, пожертви, події у театрі – все це було присвячене Діонісові.
На межах сільськогосподарських земель полісів, фактично на межах держав навколо міст, також існували святилища. Часто вони були прив’язані до незвичних природніх місць – мис, коса, ущелина, печера, ліс, які за віруваннями греків, населяли божества і напівбожества. Зокрема, в Ольвії існувало святилище в Гілеї, священному гаю. Сліди античних святилищ на пагорбах і горах знаходять навколо Німфея. Про святилище на мисі Партеній та жрицю Артеміди Іфігенію грецькі поети написали до десятка версій оповідей.
Завдяки цим місцевостям, грецькі боги отримували свої епіклези («епітети»), які визначали особливості їхнього культу. Матір богів, усім відома як Кібела, була Матір’ю Ідейською в Песинунті, біля гори Іда, мала свої епітети в Кізіку біля гори Діндімон, в Римі, де вшановувалася на пагорбі Палатин. Ні в Херсонесі, ні в Ольвії, ні на Боспорі нема жодного свідчення, що греки цих міст і поселень навколо них називали її Кібелою. Матір’ю богів – так, рідше – Матір’ю Фригійською, Матір’ю Ангіссою, а також Матір’ю Гілейською. Це при тому, що зображали її на всій території Ойкумени однаково: сидячи на троні з левом, який стоїть поряд, або якого вона тримає на колінах чи попирає ногою. Численні епітети отримав Аполлон. Окрім Ієтрос і Дельфіній, відомих в Ольвії, його називали Аполлоном Фебом. Таким іменем підкреслювалися його судові та каральні функції.
Греки на території сучасної України вшановували Борисфена, божество ріки Борисфен (Дніпро), Херсонас, уособлення міста Херсонес, Тірас – божество Тіри. Деякі міста мали культові нави – Німфей, від святилища напівбожественних німф, Феодосія від давньогрецького «боголюбна», Ніконій, від богині перемоги Ніки, Ахіллейон від героя Ахілла. На інших берегах Чорного моря були міста, названі на честь інших богів: Аполлонія, Діонісополь, Гераклея тощо.
Богів можна було вшановувати всіх. Гірше було обійти увагою якесь важливе божество. Якщо якийсь громадянин вважав за потрібне вшановувати не лише тих богів, яким влаштовували загальні урочистості, він міг робити це вдома, з родиною. Міг організувати навіть релігійне об’єднання навколо культу цього бога – колегію, фіас. У Греції найчастіше до таких спілок входили члени філи або фратрії, об’єднань родів у межах громадянської общини. У деяких полісах ці союзи приносили пожертви і влаштовували святкові бенкети на честь тих самих богів поліса – Діоніса, Зевса, Геракла. Однак віра у свій особливий статус змушувала їх додатково, або якось по-особливому вшановувати тих самих божеств. Зокрема, Деметра і Кора-Персефона, Діоніс, Матір богів, а пізніше Ісіда, Мітра потребували таїнств – таємних культів з ініціаціями, випробуваннями перед посвятою, які називали містеріями. Причому, ті самі учасники зі всіма мешканцями міста брали участь у загально-полісних святах, а також у цих містеріях.
Удома, в родині, пожертви здійснювалися богам-покровителям сім’ї, вогнища, безпеки в межах огородженої території. Це Зевс із епітетами Геркей, Ктесій, як бог комор, огорожі та всього, що в її межах, Гестія, богиня вогнища. Родинні події – народження дитини, шлюб, смерть родича – супроводжувалися зверненням до богів з відповідними функціями. «О, боги!» – звертаються герої грецьких трагедій, ніби й до всіх богів. Однак під час пологів найкраще допоможе звернення до Іліфії, тоді як мешканцям Криту – до Аріадни, а у шлюбі – до Зевса і Гери, до Афродіти.
Поховання затребувало пожертви підземним богам. І тут ще більша різноманітність, не лише відповідно до регіону, а й до окремих поселень, родів, родин. При загалом однакових уявленнях про життя померлих у царстві Аїда, в архаїчний і класичний період, навіть тоді окремі греки, які брали участь в містеріях, чекали на привілейоване потойбічне життя. Тож якщо більшість звертали свої молитви, крім Аїда, до далеких предків-героїв, які мали зустріти нового померлого, то учасники таємних культів закликали бога містерій (Діоніса, Деметру чи ін.) взяти їх у продовження святкувань та бенкетів і на тому світі. З елліністичного періоду, хоча варто сказати, що в таких віддалених античних центрах як північнопричорноморські – з кінця елліністичного періоду, уявлення про життя після смерті урізноманітнюються. Героїзації жадали ледь не для кожного померлого родича. В такий спосіб кількість героїв, напівбогів і запозичених богів зростала.
У кожному полісі через різні шляхи розвитку створилася своєрідна ідеологічна ситуація, яка впливала і на релігійний світогляд окремої родини та особи. Оскільки релігія була основою культурного життя давнього населення, вшанування божеств, що належали до полісного пантеону, мало визначальне значення для консолідації населення, а уявлення про ці божества – для обґрунтування реальних подій громадського значення. В ідеології відображалися особливості політичного, економічного та культурного розвитку населення. Релігійні уявлення та пов’язані з ними ритуали були невід’ємною частиною життя людини в античності.
Релігія Херсонеса, Пантікапея чи Ольвії, тобто прийняті громадянами і членами їхніх родин ідеологія і спільні культові дії, відрізнялася від релігії інших античних полісів певними особливостями. За суттю вона була тією ж – це віра в силу багатьох богів, наділених певними функціями, а також дії, спрямовані на вшанування цих божеств. Для досягнення прихильності богів виконувалися усталені ритуали, деякі з божеств вважалися більш прихильними, або ж навіть покровителями поліса.
Про ці особливості кажуть нам писемні, епіграфічні пам’ятки, зображення богів і їхніх атрибутів на монетах, у скульптурі, рельєфі, а також архітектурні деталі і археологічні рештки храмів. Інші культові знахідки, особливо ті, що походять із розкопок жител, є свідками родинних культів. Найбільше згадок давніх авторів, Страбона, Плінія Старшого, Помпонія Мели, отримав культ верховної богині Херсонеса. Треба тільки відрізняти свідчення херсонеського культу від міфів про таврську кровожерну богиню, теж «Діву».
Зображення на монетах найчіткіше повідомляє про полісні культи. За особливостями зображень можна виявити уявлення про божества, а також історичні умови, в яких ці боги набували тих чи інших функцій. Інакше кажучи, зрозуміти ситуацію певного періоду, коли поліс потребував допомоги чи заступництва тих чи інших божеств у властивих іпостасях. Для Херсонеса, Ольвії, де карбування здійснювалося централізовано, монетні типи справді можна вважати суттєвим підтвердженням полісного культу. На монетах зображали здебільшого усталені образи верховних богів і атрибути їх культу, а також сюжети з міфів, що стосувалися заснування поліса. Символами були Діоніса – пантера, пізніше – бик, Артеміди – лань, Зевса – лев, орел, Аполлона – півень, лебідь, Афродіти – голуб.
Античне суспільство, як і будь-яке інше традиційне суспільство, керувалося релігійною свідомістю, релігійні уявлення та відповідні практики торкалися усіх сторін життя кожного члена цієї спільноти. Відображеннями цих уявлень є не лише зображення богів у святилищах чи храмах, а й в помешканнях, похованнях, що для невеликого кола кревно споріднених осіб теж ставали культовими місцями. При чому культовими зображеннями були не тільки самі образи божеств. Релігійних уявлень стосувалися і зображення атрибутів божеств, міфологічних учасників культу, реальних учасників, але в потойбічному світі, деталей, символів культового дійства.
Участь у громадських культах була органічною частиною життя громадянина, а нерідко і негромадянина. Чітко окресленим було коло полісних культів, видавали закони, що регламентували кількість приношень. Та водночас не існувало касти жерців, яка переслідувала б шанувальників «неофіційних культів», або вимагала коштовних дарів для храму. Навпаки, законами обмежувалася надмірність витрат у виявленні жалоби, чи інших афектів, які перетворювалися на демонстрацію приватних переваг.
До участі в ритуалах поліса особу спонукали релігійні почуття, прагнення досягти блага як для себе, так і для усієї групи шанувальників, а не державні органи. У традиційному суспільстві не йдеться про віруючих чи невіруючих. Поділ на такі групи з’являється лише, коли є кілька ідеологій, свого роду релігійний вибір. На відміну від цієї ситуації, культи поліса первинно не були насаджені державою. Добре сказано: селяни античності не були в опозиції до держави, вони самі були державою.
Політична ідеологія зумовлює економічні відносини, які своєю чергою базовані на способі господарювання; землеробство породжує уявлення про залежне від природних і надприродних сил існування людини. І поліс, і сім’я, і господарство були просякнуті ідеологією, яка зумовлювала напрями і способи їх розвитку в часі. Для традиційного суспільства, якою є кожна землеробська спільнота, основою ідеології постають релігійні уявлення. Вони впливали на формування характерних рис еллінської патрилокальної і патрилінійної сім’ї, на розвиток статусу і прав громадянина, на соціальні відносини. І нарешті релігійні уявлення охоплювали сам поліс: прихильність богів до поліса визначалась вдалим виконанням ритуалів усіма членами общини разом з їхніми родинами.
Родинні культи починалися там, де закінчувались полісні, але не були полярними останнім. Біля домашніх олтарів вшановували тих же богів поліса, спрямовуючи до них молитви більш особистого характеру, проводили ті ж ритуали очищення, принесення пожертв, спільної молитви і трапези. Відмінністю між полісними і родинними культами була спорідненість учасників, а відповідно, і їх кількість. У поховальній процесії брали участь родичі померлого, у процесії, що йшла до святилища вшанувати покровителя поліса – усі члени поліса.
Релігійне життя не було відірване від повсякдення. Вбачають наявність у певні періоди, свого роду, моди на той чи інший тип зображень богів, яких вшановували вдома. Масовість використання якихось фігурок богів вказує на побутування уявлень про заступництво божества, віри в реальність його допомоги чи то померлому, чи то його живим родичам (у разі покладання фігурок до могили), або усім членам сім’ї (у разі зберігання теракот у домашніх святилищах).
Навіть за всіх особливостей в кожному окремому регіоні процедура відправлення культу зберігалася. Це відображає суть традиції: ідеалізацію повторюваності як зв’язку із предками, героями, божествами, що лежить в основі ритуалу. Ритуал є практичною стороною релігії, хоча включає в себе сакральне звернення до невидимих сил, переповідання міфів, словом, – все, що бере свій початок в релігійних уявленнях. Уявлення про відносини з божествами зумовлювало регулярне і старанне виконання обрядів, регламентованих кількості принесених дарів божествам і померлим, очищення перед ритуалом і після проведення поховання, спосіб принесення цих дарів тощо. Боги і померлі в уявленнях еллінів мали владу і контроль над долею живих: так посилювалося усвідомлення важливості родинних і полісних зв’язків, так кристалізувалися найдрібніші деталі ритуалів, що проводилися сім’єю.
Одним із основних складових ритуалу було принесення пожертви. Йому передує приготування: прикрашення жертви, учасників, дому, місця офірування, яке свідчить про небуденність усього дійства, про вивищення сакрального над повсякденним життям. Пожертвою обирали домашню тварину, найдоступнішим було принесення дрібних тварин, навіть домашньої птиці. Для переміщення офірованого до місця пожертви влаштовували процесію, що складалася з учасників ритуалу і символізувала перехід від буденного до сакрального, від світу реального в потойбічний. Сакральне значення мала не лише територія святилища, а й шлях до нього. Отже, сам перехід теж був символічним перебуванням в потойбічному світі.
Така процесія могла також прямувати від дому до храму чи полісного олтаря, якщо приносилася пожертва на знак вдячності чи присягання, початку чи закінчення якоїсь справи. Тоді вона складалася з обмеженої кількості учасників, що виконували роль свідків. Також процесії проходили від дому до цвинтаря під час ритуалу поховання або вшанування померлого. Зрозуміло, що при жертвоприношенні на домашньому вогнищі влаштування процесій не було доцільним або ж мало символічний характер. Прямування до місця проведення ритуалу супроводжувалося співами, танцями, грою на музичних інструментах. Для кожного могли складати інші, більш властиві танці чи співи гімнів, змагання музик, авторів гімнів.
Процесії були публічними. Якраз ця частина ритуалу найяскравіше виражає суть традиційного суспільства: показовість на кожному кроці життя. Навіть події суто родинного значення мали набувати розголосу, свого роду, загального визнання, легітимації, чому й сприяло проведення ритуалів. Народження, шлюб, смерть – усе це не було дійсним без відповідного виконання регламентованих культових дій. Вшанування божеств при цьому покликане завоювати прихильність не лише вищих сил, а й членів соціальної групи, для чого при похованні або при шлюбі збиралася уся родина. Визнання новонародженого взагалі відбувалося не відразу, а за кілька етапів: в межах сім’ї, родини, роду, фратрії та усієї спільноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спільне споживання жертовної їжі. Тобто замість законів діяла релігія. Спільна трапеза розцінювалася як символ об’єднання групи, визначення кола близьких.
Перед жертвоприношенням передбачалося символічне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовної тварини. Це, певною мірою, теж належить до переходу від повсякденного до сакрального, символізує готовність до небуденних дій. Проливаючи кров офірованої тварини, жрець не стає нечистим, як це відбувається при інших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тоді на олтарі спалювалися деякі нутрощі, інші їстівні пожертви, а м’ясо розділялося між учасниками. Елліни вживали м’ясо лише під час ритуалів та свят, яке обов’язково було з’їсти на місці жертвоприношення.
Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла відбуватися і без участі жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутній лідер, найчастіше – глава сім’ї чи роду, магістрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Він починає молитву, узливання тощо. У пожертві впорядковано дії кожного: вмиванням рук і киданням ячменю у вогонь окреслюється коло учасників, визначається соціальний порядок.
Криваві ритуали здійснювали, найчастіше, перед битвою, на могилі або для очищення. Безкровні ритуали можна вважати більш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматків їжі перед її споживанням, це узливання, вотивні дари. Принесення звичайної їжі відбувалося при жертвоприношенні тварини. Важливим при цьому було спалення цієї їжі. Вогонь у ритуалі відігравав чи не найважливішу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволі рідкісними. Можна казати про сакральне значення вогню, який ніколи не згасав у будинку.
Безкровним є принесення вотивів. Загалом дарування чогось вважається знаком визначення привілейованого, вищого. На олтар, до храму приносили перші плоди, тваринні пожертви теж супроводжувалися приношенням їжі. Узливання олії чи вина можна вважати найбільшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивів, інші ритуали були, свого роду, надією, оскільки виконання прохань не було гарантовано.
Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до підземних божеств. Саме визначення «молитва» є, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстів чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постає не формулою, а формою звернення до божества: закликали його ім’я, називали якнайбільше епітетів, або ж місце, звідки воно може прийти, а тоді висловлювали свої побажання. Знов-таки, молитва здійснювалася привселюдно. Усамітнення, «внутрішнє вшанування божества» стосувалося найперше філософів, їхніх учнів, і саме від них поклоніння набуває особистого характеру, очевидно, не відразу і не на всіх територіях.
Людина традиційного суспільства, яким була кожна спільнота, що забезпечувала себе землеробською працею, бачить себе як члена соціальної структури, як нащадка предків. Тобто усвідомлюється своє чітке місце в просторі і часі, змінити це місце можна лише за допомогою визначених обставин і ритуалів.
Давно розробляється ідея незадоволення духовних потреб індивіда релігією поліса. Але такі процеси пов’язують із часом кризи самого поліса. Коли ж мовиться про розквіт поліса, треба казати про актуальність та відповідність релігії тогочасній політичній та соціальній ситуації. Релігія предків залишається близькою для еллінів ще довгий час, не дивлячись на нововведення, підхоплені соціальною верхівкою. Сократ, звинувачений в атеїзмі в такому розвиненому античному центрі як Афіни, був винятком.
Якщо божество допомагало, наприклад, у військовій справі, то допомога ця поширювалась і на все військо (спільноту), і на одного воїна (індивіда). Але на винятковості окремої особи не наголошувалось. Звісно, вона була важливою як громадянин, який має право голосу у вирішенні питань, що стосуються всього поліса, як той, хто займає певну посаду в полісному устрої, як глава родини, як власник земельного наділу (у межах співвласності общини). Такою ж була роль особи і в релігійному культі на різних його рівнях: культі поліса, філи, релігійного об’єднання і сім’ї. На кожному з цих рівнів вшановували ті ж божества, проводили схожі ритуали, в яких брали участь ті ж громадяни та члени їхніх сімей. Відмінність полягала в кількості та принципі спорідненості учасників. На цьому й базувалася давньогрецька релігія.