Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 65

Геннадій Казакевич

Кельти мали розгалужену систему уявлень про потойбічне життя й прагнули забезпечити своїх померлих різноманітними предметами особистого вжитку. Це кельтське уявлення лірично описує римський поет Лукан: «не тихих долин Ереба і не глибин сумного царства Діта шукають тіні мертвих. Той самий дух надихає їх тіло в іншому світі. Смерть – середина життя». Інший римлянин, Валерій Максим, відгукувався про віру кельтів у життя після смерті з більшим скепсисом: «Кажуть, що вони [кельти. – Авт.] беруть у борг суми грошей, які будуть виплачені в іншому світі, настільки вони переконані, що душі людей безсмертні. Я б назвав їх божевільними, якби ці вдягнені у штани варвари не вірили у те саме, у що вірив грек Піфагор».

Зі вченням Піфагора про перевтілення душ, віру кельтів у безсмертя порівнювали й інші античні автори – Посідоній, Цезар, Тімаген. Потойбічний світ кельтської міфології досить докладно описаний у творах ірландської традиції. Вони розміщують його під землею, всередині гір та пагорбів, під водою, але найчастіше на далеких островах на півночі, або північному заході, які були місцем щасливого життя. Досить характерними є назви цих казкових країв: Країна Радощів (Tir sorcha), Країна Жінок (Tir na mBan), Країна Юності (Tir na nOg), Країна Життя (Tir na mBéo), Країна або Острів Яблук (Avallon, Emain Abhlach, Ynys Avallach) та ін.

З часів виникнення латенської культури кельти практикували обряд тілопокладення у супроводі інвентарю, який визначав статус померлого у суспільній ієрархії. Розкопки кельтських некрополів у Центральній Європі засвідчують, що кількість чоловіків, похованих зі зброєю сягає 25 %. Це був прошарок людей, які брали безпосередню участь у бойових діях, адже багато похованих мали сліди бойових поранень і травм. Звісно, не всі вони належали до прошарку знаті, оскільки могили воїнів відрізняються за кількістю супровідних предметів. Вважається, зокрема, що поховання воїнів із мечами належали старшим членам родин, головам домашніх господарств тощо. Під час війни вони гуртувалися навколо вождя вищого рангу й утворювали ядро його війська.

Кількість найбагатших поховань, які серед іншого містили комплект наступальної та захисної зброї (меч, кілька списів, щит), становить приблизно 5–10 %. У найбагатших могилах знаходять коштовні посудини для вина, а також залишки поминальної трапези – кістки вепра. З античних та ірландських джерел відомо, що споживання м’яса дикого кабана було неодмінним елементом воїнських бенкетів, а за право ділити тушу та отримати найкращу її частку, спалахували навіть криваві бійки. В деяких регіонах кельтського світу, зокрема, у Британії та Північно-Західній Галлії, довго трималася традиція ховати вождів на бойових колісницях.

Поховання жінок були інколи навіть багатшими за чоловічі. Вони супроводжувалися великою кількістю різноманітних прикрас та посудин для вина. Лише у жіночих похованнях зустрічаються торквеси – шийні гривни, які правили за символ належності до суспільної верхівки як чоловіків, так і жінок, натомість у таких похованнях трапляється вкрай рідко. Найбільше багатих жіночих поховань (Бад Дюркхайм, Клянаспергль, Шварценбах, Вальдальгесхайм тощо) датується періодом початку кельтських міграцій. Припускають, що саме відтік чоловічого населення на південь відкрив жінкам доступ до «соціальних ліфтів».

Водночас на латенських могильниках часто трапляються поховання з бідним інвентарем, або взагалі без нього. Дитячі поховання є рідкістю, водночас зустрічаються парні поховання чоловіка та жінки або двох чоловіків (воїни-побратими?). Варто відзначити, що на кельтських інгумаційних похованнях настільки істотно позначилися регіональні відмінності, що говорити про наявність певного «еталонного» поховального обряд не йдеться взагалі.

Уже під час епохи міграцій кельти почали поступово переходити до обряду кремації. Однією з основних причин цієї еволюції ймовірно було пожвавлення контактів з середземноморським світом. Помічено, що кремація була особливо характерною для кельтів Карпатської котловини, і найбільш ранній перехід від обряду інгумації до тілоспалення відбувся саме на сході кельтської ойкумени, подекуди вже у першій половині ІV ст. до н. е. У деяких місцевостях довго зберігалася біритуальність, але загалом вже у ІІ ст. до н. е. кремація стала домінуючою у більшості кельтських регіонів. Кремаційні поховання здійснювалися у різних за формою та глибиною ямах. Вони зазвичай не містять залишків поховального вогнища. Безурнові поховання домінують над урновими. Серед поховального інвентаря переважають прикраси та предмети озброєння. Останні нерідко ритуально «вбиті» – зламані або зігнуті. Поховання воїнів часто накривали щитом.

У І ст. до н. е. майже по всій території континентальної Європи, що була заселена кельтами, могильники зникають. Відтоді відомі лише поодинокі поховання або невеликі групи. Кельтські племена переважно перейшли до поховального обряду, сліди якого не можуть бути зафіксовані археологією. Найвірогідніше, відбулася якась еволюція звичаю кремації. Принаймні Посідоній у ІІ ст. до н. е. та Цезар у середині І ст. до н. е. спостерігали, як галли спалювали своїх небіжчиків: «Похорони у галлів, порівняно з їхнім способом життя, пишні й супроводжуються великими витратами. Усе, що, на їхню думку, подобалося покійному за життя, вони кидають у вогонь навіть і тварин, і ще незадовго до нашого часу після дотримання всіх поховальних обрядів спалювалися разом із померлим його раби та клієнти».

Досить специфічну категорію кельтських старожитностей становлять сліди ритуальних убивств. З писемних джерел відомо, що у Галлії людські жертвоприношення здійснювалися раз на п’ять років, при чому в жертву приносили злочинців, яких спеціально утримували для цієї нагоди. Якщо ж злочинців не вистачало, жертвами могли ставати й безневинні люди. Цезар та Страбон яскраво описували, як галли «споруджували велетенську фігуру з сіна й дерева, потім кидали туди худобу та різних диких тварин, а також людей, і все це спалювали». Крім того, жертвам перерізали горло, їх розпинали у святилищах, розстрілювали з луків, наносили удар у спину, а потім віщували за судомами вмираючого тіла. Дехто добровільно зголошувався бути принесеним у жертву: за це він, а точніше його родичі, отримували щедрі подарунки у вигляді золота, срібла, амфор з вином.

Окремі людські кістки, черепи (кельти вірили, що відрубана голова супротивника передає переможцю його силу) або цілі скелети були виявлені у кельтських святилищах на теренах Франції (Рокепертюз, Гурнэ-сюр-Арон, Рибемон-сюр-Анкр, Нантьой-сюр-Ен тощо), Чехії (Лібеніце), Австрії (Розельдорф) і навіть Туреччини (Гордіон, Каман-Калегююк). Окрім того, у Британії та Ірландії знайдені так звані «болотяні мумії» зі слідами ритуального вбивства (Людина з Ліндоу, Князі з Клонікавен). Здебільшого ці знахідки не дають підстав стверджувати практикування кельтами масових жертвоприношень людей. Хоча трапляються й виключення, такі як святилище Рібемон-сюр-Анкр. На його території було виявлено рештки близько п’ять тисяч принесених у жертву людей (судячи з великої кількості знайденої поряд зброї – полонених). Подібні знахідки, звісно, дають підстави засуджувати дикунські звичаї «варварів». Проте не варто забувати, що в античному світі людські жертвоприношення не становили чогось екстраординарного, та й стандарти поводження з переможеним ворогом, навіть у середовищі «цивілізованих» греків та римлян, навряд чи можна називати гуманістичними.

На Сході Європи власне кельтських поховань виявлено порівняно небагато. Це пов’язано з тим, що в період експансії на сході Європи кельти вже практикували кремацію та, ймовірно, почали перехід до обряду, сліди якого непомітні археологам. На східній периферії кельтського світу загалом виявлено доволі невелику кількість латенських поховань, а у Малій Азії, попри кількасотлітнє існування тут держави галатів, таких поховань зовсім немає. Крім того, відомо, що у контактних зонах кельти доволі легко запозичували обряди автохтонних мешканців. Так, в Італії кельтські поховання не завжди можна відрізнити від етруських, на Рейні – від германських, у Причорномор’ї – від фракійських. Показовий приклад – поховання кельтських найманців у столиці Держави Птолемеїв Александрії: всі вони вони були здійснені за елліністичним звичаями (без інвентарю, в урнах-кальпідах тощо) та супроводжувалися вапняковими надгробками з характерними зображеннями кельтських списоносців. При цьому лише частина похованих воїнів-галатів мала кельтські імена.