Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 2

Для осмислення цивілізаційної історії України надзвичайно вагомим є звернення до світоглядних, культурних та духовно-ціннісних процесів того часу, коли на перехресті Сходу та Заходу виникла держава, яку сучасники називали «Русь». Але беручись за розгляд цих процесів, необхідно висвітлити кілька проблем.

Переконливої відповіді на питання, поставлене ще на початку ХІІ ст. давньоруським літописцем: «откуда єсть пошла Русская земля», немає донині. Навколо походження назви «Русь» або «Руська земля» постійно виникають дискусії, часто палкі та емоційні. На сьогодні існує більше ніж два десятки теорій щодо її появи, й кінця цьому процесу не видно.

Проблема початку Русі, її історичних витоків, була важлива ще для укладачів давньоруського літопису, в якому формувався погляд на неї «із середини». Тож варто хоча б коротко зупинитися на аналізі власного самоусвідомлення місцевого люду наприкінці І – на початку ІІ тис. н. е., розглянути, як населення тих часів іменувало себе, як відчувало зв’язки між різними групами людності на просторах Східної Європи. При цьому варто пам’ятати, що історична самосвідомість народу формується насамперед у його соціальної та інтелектуальної еліти, в нашому разі – у князівському оточенні та в середовищі «книжників». Звичайно, цей процес був направлений на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) витоків й «реального» родичання зі світом цивілізації.

У часи формування давньоруської держави з історичної арени сходять літописні племена, а на сторінках писемних джерел, насамперед у «Повісті минулих літ», дедалі частіше з’являються нові самоназви східних слов’ян: «руси», «русини» або «русичі». Вони щільно перепліталися з найменуванням першої східнослов’янської держави – «Русі», «Руської землі» з основним центром у Середньому Подніпров’ї, у Києві. Окрім цього осередку державотворення, існувало ще кілька таких утворень у різних зонах Східної Європи, але названий вище все ж таки виділявся у соціально-економічному та культурному аспектах.

Напевно, розгляд проблеми варто розпочинати з «голови», тобто з питання про походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке також ще й досі викликає певні дискусії. І все ж таки треба констатувати, що полеміка, котра розгорнулася з цього приводу раніше, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Д. Баран: «Літопис складався при живих князях Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнічне походження правлячої династії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам’ятали і стверджували своє норманське походження».

З мовознавчої точки зору термін «Русь» не може бути включеним до жодної зі словоутворювальних груп власне східнослов’янських етнонімів літописного часу. Натомість він має відповідності у північних найменуваннях людностей неслов’янського (балтського та фінського) походження. Прибалтійсько-фінські народи, які не були слов’янізовані, досі зберігають етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів; а імена перших київських князів та їхніх наближених, зафіксовані як у давньоруських, так і в іноземних джерелах, здебільшого виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням.

Загалом ситуація видається такою. Огляд основних груп джерел, котрі в тій чи іншій формі фіксують назви «Русь» та «Рос», чітко вказує на його походження й основні тенденції розвитку протягом VIII – першої половини X ст. На першому етапі спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибережні області Східної Балтики, а пізніше – вгору по річках Балтійського басейну, котрі доповнювалися з часом осіданням частини скандинавів у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку основу для етномовних контактів. Особливості проникнення скандинавів у фінські землі внаслідок походів на суднах, веслярі та воїни на яких називалися «ruotsi» обумовили перетворення професійної назви в екзонім (іноназву) у згаданому фінському середовищі. Запозичене слово від самого початку отримало семантичну двозначність, відображаючи специфіку умов, у яких проходили скандинаво-західнофінські контакти.

На другому етапі, коли, власне, й формується східнослов’янська держава, головною її силою, що консолідує, стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності повною мірою залежала від відповідності внутрішнім соціально-економічним процесам державотворення у слов’янському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський «князь» потім був призваний «зі всією руссю», тобто військовою дружиною, по «ряду»-договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, а й її природними союзниками, що були завжди готовою і не пов’язаною з представниками місцевих племен військовою силою. Якраз такою надплемінною нейтральною силою в суперечливих соціальних, політичних та етнічних умовах і були зазвані князь та його військова дружина. Нейтральною, не пов’язаною із племінними традиціями, була й самоназва «русь».

Далі, коли Олег захопив Київ та південні території, його дружина вже стала поліетнічною. Поширення назви «русь» на поліетнічні великокнязівські контингенти вело до швидкого розмиву початкової етнічної прив’язки до власне скандинавів. Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника «руський» у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фінське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зі скандинавами, а всі території, підпорядковані великому князю київському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються «Руською землею». Етнічно нейтральна, не пов’язана із жодним із племінних етнонімів, що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом, назва «Русь» виявилася найвідповіднішою для нової східнослов’янської спільноти.

В опосередкованій формі еволюція змісту терміна «Русь» відобразила найважливіші етносоціальні зрушення у східнослов’янському суспільстві, причому настільки послідовно, що уявляється можливим зіставлення основних етапів такої еволюції з етапами русько-скандинавських зав’язків у часи раннього Середньовіччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні й формі назви «Русь» загалом, завершуються з консолідацією держави східних слов’ян. Походження ж самої назви «Русь» слід відносити до часів, які передували слов’янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож у епоху, котра передувала східнослов’янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний термін «ruotsi», а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів такий, що утримував лише етнічне значення й перетворений також пізніше в хоронім Ruotsi.

Така еволюція назв, етнонімів та харонімів, зокрема, притаманна для епохи становлення держав та утворення нових етнічних спільнот. Так сталося і в Дунайській Болгарії, у своїй основі слов’янській державі, де свого часу було сприйнято назву від тюрок-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) від германського племені франків тощо. Тож скандинавська за походженням назва «Русь» має безпосереднє відношення до скандинавів лише у додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає становлення східнослов’янської державності з центром у Києві. Від початку II тис. н. е. термін «руси» починає вживатися лише до представників східнослов’янського етнічного масиву.

Під час розгляду середньовічного періоду історії України не можна обійти південних сусідів східних слов’ян, одні з яких досягають державного рівня розвитку (населення Хозарського каганату), а інші майже впритул підійшли до формування цивілізаційних структур, але так і не змогли перейти через цей важливий історичний рубіж (печеніги, торки та половці).

На території сучасної України ще на межі III тис. до н. е. утворилися два провідних господарчо-культурних типи: осілих хліборобів у лісостеповій та поліській смутах й кочових скотарів у степовій. Цей детермінований природними умовами розвиток різних людських спільнот доповнювався міграційними процесами. У своїй основі представники першої із названих систем розвивали сільське господарство. Інша, кочівницька, система, котра значною мірою все ж таки протистояла осілій, зазвичай сприймається як агресивна, завойовницька. Утім, не все так просто. Із самого початку східні слов’яни та степовики перебували в різноманітних тісних контактах і доволі активно впливали один на одного в різних сферах життя. Якась частина номадів навіть була асимільована автохтонами-землеробами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя у новому регіоні проживання теж справили позитивне враження, через що вони у переважній більшості бажали залишатися тут назавжди. Та існувала й принципова відмінність: вихідці із Північної Європи були поступово асимільовані місцевим населенням, а основна ж маса кочівників зберегла в давньоруські часи власну етнічну основу, хоча також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній мапі України. Але без врахування відносин зі степняками складно в усьому обсязі зрозуміти історичні процеси розвитку першої східнослов’янської держави.

Про кожен із таких народів-сусідів слов’ян мова піде далі, а тут варто зупинитися на основному в цьому разі питанні – проблемі так званого Великого або ж Степового Кордону, визначити зону тривалого контакту, в межах якої відбувалися безпосередні взаємозв’язки між представниками кочових та землеробських народів. Поняття такого Кордону є одним із найважливіших для розуміння як усього людства загалом, так і специфіки вітчизняної історії зокрема. Адже від часу раннього розподілу народів на землеробів та кочівників виник і перший Великий Кордон, схожі риси з котрим зафіксовано на рубежах стародавнього Єгипту, північного Китаю, а також на Українському Придніпров’ї.

З географічного та кліматичного боку Степ був цілісним рівнинним регіоном, придатним для рільництва, скотарства та основних промислів (мисливство й рибальство) по всій своїй площі. Але через тривалу й при цьому доволі виснажливу конкуренцію представників «плуга» із суперниками-кочівниками, які хвиля за хвилею накочувалися з території Азії, освоєння цього простору потребувало непомірних зусиль як від перших (щоб опанувати Поле й переконливо закріпитися на узбережжі), так і від других (щоб не випускати осілих із лісової зони). Тому межа поширення впливу тієї чи іншої цивілізаційної системи щоразу залежала від балансу сил й періодично змінювала власні координати. А це, безумовно, варто зараховувати до ключових особливостей тутешнього Кордону. Власне, Великий Кордон не міг не виникнути між представниками двох різних господарських систем, котрі, своєю чергою, символізували Схід і Захід у глобальному розумінні цих термінів.

Утім варто наголосити, що наприкінці І – на початку ІІ тис. н. е. численні та різноманітні контакти між землеробами й кочовиками відбувалися по всій широкій зоні Лісостепу. При тому вони інколи заходили в глибину зон розселення один одного (подібно до того, як це робили кількома століттями пізніше запорожці та татари). Цьому є численні свідчення. Так, у «Повчанні Володимира Мономаха дітям» під час опису подій 1078–1079 рр. згадано, що цей славнозвісний князь поблизу Новгород-Сіверського на Середній Десні, тобто на Поліссі, розбив чималий загін половців. А місцем битви об’єднаних сил русів і тих самих половців із монголо-татарськими завойовниками 1223 р. була р. Калка (нині р. Кальчик, притока Кальміусу) в степовій зоні України. Але ще раз підкреслимо, що на час кінця І – початку II тис. н. е. то були поодинокі, а не систематичні, проникнення на «чужу» територію.

Переходячи безпосередньо до розгляду середньовічної доби, варто також зазначити, що загалом усі степові народи були вимушені постійно шукати нові життєві простори й при цьому буквально вриватися у лісостепові райони, котрі вже значно раніше були зайняті землеробами. Маючи мобільне й озброєне військо кіннотників, кочовики доволі часто досягали військової переваги над осілим населенням. Нерідко останні на довгий час ставали заручниками степових володарів, несли відчутні матеріальні та людські втрати. Але, попри це, історична перспектива майже завжди залишалася за землеробами. Переможці приходили, а потім відходили. Часто вони загалом зникали з історичної арени, а переможені продовжували свій поступ на власних землях. Це повною мірою стосується і розглянутої у цій книзі доби.

Здебільшого номади розселялися на землях, зайнятих осілим населенням, переймали мову, культуру та віру. Звичайно, фізично вони не щезали, але поступово розчинялися у масі осілого населення. Винятком із цього правила є лише угри, сучасні угорці, яким вдалося зберегти на нових землях власну мову, а також власний етнос.

Етнічне збагачення давньоруського народу шляхом періодичного входження до його складу окремих груп кочівницького населення супроводжувалося також й певними культурними надбаннями. Вони помітні у військовій справі, художньому ремеслі, в одязі та деяких інших проявах матеріальної культури, як і в усній народній творчості. Усе вищесказане не дає підстав для ствердження тези про симбіоз землеробської та кочівницької культур, але водночас свідчить про значну роль тюркського етнокультурного елементу у формуванні слов’янського світу, передусім – на півдні Східної Європи.

Говорячи про середньовічну європейську цивілізацію, її часто називають теократичною, маючи на увазі те, що панівне становище в ній мала всепроникна концепція християнського Бога. Упродовж кількох століть свого існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: спочатку язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі та у IX–X ст. н. е. досягла свого апогею. Натомість водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції й друга – нова віра, що поширювалася на Русь із Візантії – могутньої середньовічної імперії. При тому разом із новою вірою та її світоглядною концепцією поширювалися й інші різноманітні культурні явища – писемність, архітектура, музика. Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І – на початку II тисячоліть н. е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту, про що йтиметься далі у відповідних розділах.

Поширення християнства в усіх країнах європейського континенту відбувалося протягом довгого часу: західні готи та франки хрестилися у VI ст. н. е., Англія, Саксонія – у VIII ст., Велика Моравія, Болгарія – в IX ст., Чехія, Польща, Угорщина – у Х – ХІ ст., Данія, Норвегія, Швеція – в XI ст., Пруссія – у XIII ст. Таким чином, на теренах Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся значно раніше). Київська Русь щодо хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів нічим не відрізнялася від інших аналогічних суспільств.

Кожна з релігій існує в системі «людина-суспільство-природа-культура», віруючий завжди виступає конкретним представником суспільних відносин певного соціокультурного типу, а також певної історичної спільноти. Водночас маємо враховувати, що у соціально стратифікованому (структурованому) суспільстві культура будь-якого великого людського колективу (етносу) не є однорідною. Вона представлена різними субкультурами, носії котрих посідають неоднакове становище в цьому етносоціальному організмі, можуть по-різному ставитися до зовнішніх імпульсів та чинити неоднаковий за силою вплив на ступінь їхнього сприйняття культурою етносу загалом. Виникнення згаданих культур було пов’язане з явищем соціального розшарування населення, виток цієї диференціації дослідники відносять до періоду розкладу первіснообщинного ладу й зародження майнової та соціальної нерівності. З виокремленням із первісного егалітарного (де всі рівні) суспільства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей, а з іншого – бідних общинників, котрі іноді навіть не мали змоги прогодувати себе та власні родини, розпочалося й становлення двох полярних субкультур в одній культурі етносу. Згадані субкультури здобули назви «елітарної» (офіційної, міської, дружинної) та «народної» (фольклорної, сільської) культур. При цьому не лише світосприйняття, а й загалом самоідентифікація різних прошарків давньоруського населення як елемент культури тих часів також не могло бути винятком із цього правила. Тому зазначене явище варто мати на увазі, пам’ятаючи, що різні духовні світи існували в історичному просторі паралельно, часто-густо навіть переплітаючись. Свідомість суспільства не була монолітною і не перебувала в статичному стані.

Запропонована увазі читача книжка, звичайно, не може охопити весь різноманітний спектр проблем, пов’язаних із цивілізаційним розвитком народів, які населяли територію України у часи Середньовіччя загалом та розвитком східнослов’янської цивілізації часів існування держави Русь зокрема. Такий розгляд у будь-якому разі не може бути вичерпним як через неосяжність самого матеріалу, так і через постійний розвиток історичних досліджень. Утім, автори, які взяли участь у підготовці цього видання, знайомлять читача з найбільш важливим та цікавим доробком у цій галузі, зокрема з результатами власних новітніх досліджень.