Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 5

Нестор Літописець, характеризуючи етнічний стан усього слов’янського світу наприкінці І тис. н. е., змушений був константувати: «тако разидеся Словеньскии языкъ темже и грамота прозвася Словеньская». Правда його ж теорія про дунайське походження цієї етнічної спільності та її подальше розселення на європейських просторах нині не має жодних реальних підтверджень. Достовірнішим є бачення такої конструкції як суто книжної. У ній нема жодних спогадів про дійсний рух народів на нові землі або ж відображення «колективної пам’яті» про таке переселення. І все ж, прийнявши таке твердження літописця за основу, історики-славісти різних поколінь досліджували окремі спільноти в межах конкретних етносів цієї частини ойкумени в контексті аналізу їхніх внутрішніх та міжнародних процесів, а також у динамічному розвитку та певній трансформації. Східнослов’янський світ в очах дослідників видозмінювався.

Дослідження східнослов’янських старожитностей другої половини І тис. н. е. Дають змогу виділити два періоди в їхньому розвитку: V–VII та VIII–X ст. (Баран, 2000, с. 26). Під час розгляду проблеми конкретного люду на конкретних територіях у першому із цих періодів значення мають не лише писемні повідомлення, а й археологічні матеріали та дані антропології та мовознавства. Під час другого з виділених етапів у Середньому Подніпров’ї починають формуватися осередки державності. Паралельно із соціальним розвитком активізуються і етнічні процеси, для вивчення яких передусім варто використовувати літописні повідомлення.

У VІ–VІІ ст. н. е. слов’янська людність розділилася на чотири культурні групи, відомі в археологічній типології під назвами колочинської, пеньківської, празько-корчацької та дзедзіцької культур. Перші три виникли ще у V ст. на території сучасної України та у деяких суміжних областях Росії та Білорусі, а остання – в Середній і Північній Польщі не раніше як VІ ст. До цього варто додати й те, що у матеріалах іменьківської археологічної культури Середнього Поволжя теж виявлені деякі елементи слов’янських культур V–VІІ ст. Надалі на сучасних українських теренах на межі VІІ–VІІІ ст. відбулися помітні зміни в матеріальній культурі. А на основі попередніх виросли лука-райковецька культура на Дніпровському Правобережжі (аж до Карпат) та волинцевська, а потім роменська – на Дніпровському Лівобережжі. Вже в межах цих культурних ареалів формувалися нові племена й племінні союзи, на основі яких далі створювалися структури Київської Русі.

Найінтенсивніші потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь – у напрямку Дунаю та кордонів могутньої Візантійської імперії. Але цей напрямок ми не розглядатимемо – нащадки склавінів і антів розселені у цих європейських районах не увійшли до складу майбутньої Русі. Тому звернімося до північного та північно-східного напрямків розселення слов’ян. Туди, окрім представників вищезгаданих слов’янських угруповань – склавінів і антів – переселялися й «колочинці», в яких частина дослідників вбачає давніх венедів.

Ні у кого із серйозних дослідників не викликає сумнівів, що слов’янське населення в області верхів’їв Дніпра та Волги було прийшлим і «нашарувалося» на місцевий етнічний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за північними та східними межами Верхнього Подніпров’я мешкали фіно-угорські племена – чудь і весь на півночі та мерянські, муромські й мордовські племена у Волго-Окському межиріччі. Про давнє населення Верхнього Подніпров’я літописи нічого не повідомляють, але на основі лінгвістичних даних, насамперед матеріалів гідронімії, вже давно встановлено, що у давнину ці території заселяли балти (Рис. 1). Тож, за сучасною науковою термінологією, нові утворення, де головну роль уже відігравали переселенці-слов’яни, створювалися якраз з ініціативи таких емігрантів.

Рис. 1. Центрально-Східна Європа близько 950 р. (за С. Плохієм)

Питання про балто-слов’янські взаємини та роль дніпровських балтів у формуванні тут нової слов’янської етнічної спільноти – майбутніх білорусів – досить цікаве й не до кінця розроблене. Але обов’язково варто вказати на те, що на відміну від фіно-угорських племен, які являлися чужими для слов’ян за мовою та культурою, балти були близькими переселенцям внаслідок спільного індоєвропейського минулого (Иванов, Топоров 1958, с. 39). Окрім того, на землях сучасної Білорусі простежуються ще й сліди зайд зі слов’янського заходу.

За свідченням П. Третьякова та його білоруських колег, протягом третьої чверті І тис. н. е. східні балти почали зводити численні укріплення-сховища майже біля кожного поселення. Очевидно, що ситуація у Верхньому Подніпров’ї тоді була не мирною – майже всі згадані городища загинули одночасно внаслідок пожеж. Супротивник автохтонів без особливих зусиль мав укріплення невеликих розмірів, а місцеве населення у разі його наближення ховалося в лісах. Така ситуація склалася у середині VІІІ ст. Очевидно, слов’яни в середині та другій половині І тис. н. е. проникали окремими потоками щоразу далі у північному напрямку. Але, також імовірно, що навперейми такому руху із заходу просувалися і нові переселенці-емігранти, про що свідчить незаперечний археологічний аргумент: поширення типової для «західняків» вкритої смугами розчосів кераміки.

Наприкінці третьої чверті І тис. н. е. в історії населення північної частини Верхнього Подніпров’я відбулася ще одна важлива подія, внаслідок якої етнічна ситуація суттєво ускладнилася, а «острівці» балтів ще більше звузилися. Ідеться про проникнення в розглянуту місцевість нового слов’янського населення, яке полишило по собі своєрідні поховальні пам’ятки – довгі кургани (захоронення літописних кривичів, які якраз, імовірно, й палили балтські городища). Таким чином, угруповання східних балтів, котре розміщувалося переважно на території Верхнього Посожжя, було потіснене, а можливо, й розгромлене слов’янами, які прийшли не з півдня (по Дніпру), а із заходу чи північного заходу. Балтські ж «острівці», зафіксовані у Волзько-Окському межиріччі, існували аж до початку ІІ тис. н. е., про що говорять сліди перебування тут «людей голяді».

Але основним етнічним компонентом на землях останнього із названих східноєвропейських регіонів, до часів переселення туди слов’ян із різних напрямків, все ж таки були не балти, а фінно-угри. Інтеграційні процеси там проходили ще складніше й триваліше, а культура місцевих племен ставала дедалі вагомішим й серйознішим внеском у загальну культуру північно-східних земель. Той же П. Третьяков відзначав, що процеси у фіно-угорському середовищі в часи контактів зі слов’янами проходили інакше, ніж у балтському на землях Верхнього Подніпров’я. Зокрема тут не сталося змін у формі поселень, що мало місце в зоні розселення балтів. Адже відомо чимало городищ, життя на яких тривало аж до кінця І тис. н. е.

В останній чверті І тис. н. е. слов’яни почали освоювати й північну зону Східної Європи, де представники різних їхніх угруповань почали «вклинюватися», передусім у слабо заселену межову зону між прибалтійсько-фінським і волзько-фінським етнічними масивами. Загалом у їхніх поховальних пам’ятках – сопках та довгих курганах – можна простежити тенденцію зміни дослов’янських традицій у цій обрядовості та металевому убранстві. Поширюється зведення городищ, матеріальна культура жителів котрих стає близькою до слов’янських культур південного узбережжя Балтії та одночасно відмінна від таких південних культур, як вищезгадані лука-райковецька та роменська.

Крайнім північним пунктом, образно розміщеним на вістрі слов’янського світу, котрий «вклинився» у тогочасне автохтонне фіно-угорське середовище, являлася Ладога. Цей пункт став першим значним контактним центром у слов’яно-скандинавських стосунках. Утворився своєрідний етнічний «казан», основними складовими якого стали новгородські словени, кривичі, чудь, меря і весь.

Тоді південні переселенці були лише одним із компонентів нової міжетнічної конфедерації, а не її своєрідним «локомотивом» у соціальному розвитку. Лише згодом ситуація почала змінюватися на користь тих, хто прийшов останнім – вихідців із півдня Східної Європи.

За літописними повідомленнями, з багатьох східнослов’янських племен на території України проживали такі: волиняни чи бужани (землі Західної Волині), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), древляни (Східна Волинь), поляни (Середнє Подніпров’я), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Нижнє Подніпров’я). У недатованій частині давньоруських літописів про це йдеться: «Словъне. пришедше съдоша по Днепру, и нарекошася Поляне, а друзии Деревляне. зане съдоша в лъсъхъ… а друзии же съдоша на Деснъ. и по Семи и по Сулъ. и наркошася Съверо. и тако разидеся Словенскъ языкъ тъмь же и прозвася Словеньская грамота». Надалі, коли розглядається організація східнослов’янського суспільства, наводять такі дані: «И по сеи братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ. а в Деревляхъ своє… се бо ток мо Словънескь языкъ в Русі. Поляне. Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Съверо. Бужане. зан съдять по Бугу, послеже нек Волыняне». У сучасній історичній науці вищезгадані та інші аналогічні східнослов’янські угруповання здобули назву літописних племен.

Говорячи про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних угруповань, слід зазначити, що вони певною мірою були «розмиті». Інакше кажучи – між такими племенами ще не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціальних організмів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набувають певної заокругленості, внаслідок чого зникають вклинення на території сусідів. Пізніше, в процесі подальшої викристалізації державних кордонів та регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою змінюються старі.

Характеризуючи у загальних рисах населення південноруських земель, варто звернути увагу й на антропологічний аспект у розкритті цієї непростої теми. Таким питанням займалися науковці кількох поколінь, а результати їхніх праць систематизував і доповнив С. П. Сегеда. Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов’яни загалом характеризуються доліхомезокранією, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнім за шириною обличчям із доволі широким, помірно або носом, що добре виступає, що, як відомо, властиво європеоїдам. Водночас, за варіаціями двох провідних ознак – серед них можна виділити кілька антропологічних типів. За підсумками досліджень В. В. Бунака, Г. Ф. Дебеца, Т. І. Алєксєєвої, М. С. Великанової та інших вчених з’ясовано, що серед давньоруської людності Східної Європи виокремлювалося принаймні 7 таких краніологічних типів, 4 з яких було поширено на сучасних українських землях (Рис. 2): мезодоліхокранний із середніми розмірами обличчя, представлений в Середній Наддніпрянщині, де літописні джерела, передусім на Правобережжі Дніпра, здебільшого розміщали нащадків полян; доліхокранний середньолиций, розповсюджений в середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де колись мешкали літописні сіверяни; мезокефальний високочолий і широколиций, поширений у верхів’ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Убороті, Стиру і Горині, де на час утворення Київської Русі локалізувалися древляни та волиняни; мезокранний, з доволі широким і невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, властивий давньоруському населенню Середнього Подністров’я – території, пов’язаної з літописними тиверцями та уличами.

Рис. 2. Антропологічні типи давньоруського населення на землях сучасної України (за Т. І. Алексєєвою): 1 – мезокефальний середньолиций; 2 – доліхокефальний широколиций, 3 – мезокефальний широколиций, 4 – доліхокефальний середньолиций

Нагадаємо, що черепний показник вираховується за формулою: поперечний діаметр × 100: поздовжній діаметр. При цьому пропонується така рубрикація: до 74,9 – доліхокранія, від 75 до 79,9 – мезокранія, 80 і вище – брахікранія.

Що ж зумовило регіональні відмінності фізичного типу людності тих часів? На це запитання пропонується така відповідь. Свого часу визначний чеський вчений-славіст Л. Нідерле дійшов висновку про те, що «праслов’яни» – далекі предки сучасних слов’янських народів – не були однорідними в антропологічному відношенні. Це пояснюється тим, що їхні антропологічні риси формувалися в тих регіонах Центрально-Східної Європи, де впродовж доби неоліту-бронзи переважали широколиці європеоїдні варіанти. На півночі зона відносної широколицьості обмежувалася верхньою та середньою течією Західної Двіни, на півдні – лівими притоками середньої течії Дунаю, на заході – верхньою та середньою течією Вісли, на сході – середньою та нижньою течією Дніпра, знаходячись на стику ареалів північноєвропеоїдної доліхокефальної світлопігментованої та південноєвропеоїдної брахікефальної темнопігментованої рас.

Далі, розселяючись на території Європи, слов’янські племена асимілювали місцеву дослав’янську людність, що спричинило до певних змін їхніх фізичних рис. Вплив дослав’янського субстрату відчутний у багатьох регіонах слов’янського ареалу: фінського – у європейській частині Російської Федерації, балтського – на теренах Білорусі, фракійського – в східній частині Балкан тощо.

Аналіз наявних на сьогодні краніологічних даних свідчить про те, що відносна широколицість як одна з визначальних рис слов’ян у найвиразнішій формі простежується серед північно-західних груп давньоруської людності України – нащадків літописних древлян і волинян. За цією та деякими іншими ознаками (зокрема, великими розмірами черепа), вони схожі з мазовшанами, західними кривичами, а також середньовічними балтійськими племенами: латгалами, земгалами, ятвягами та ін. Усі ці групи належать до кола масивних північних європеоїдів. Висловлювалась думка, що відносна широколицість західної групи східнослов’янських племен і балтів є проявом єдиного антропологічного субстрату, генетичні витоки якого пов’язані з носіями неолітичних та енеолітичних культур Центральної та Північно-Східної Європи. Своєрідним «антропологічним еквівалентом» балто-слов’янської спільності, що має місце в минулому, є один з одонтологічних типів, поширений серед сучасних летто-литовських та східнослов’янських народів – середньоєвропейський. Починаючи з неолітичної доби, був властивий і їхнім попередникам на території Південної Балтії та Східної Європи.

Приналежність північно-західної групи літописних племен сучасної території України до кола північних європеоїдів пояснюється не лише давньою генетичною спорідненістю балтів та слов’ян. Ще однією причиною цього могли бути їхні безпосередні контакти. На думку В. В. Сєдова, частина поховальних комплексів давньоруського часу на Волині, де під час зведення насипів використовувалося каміння, була залишена дреговицько-ятвязьким населенням. Подібних висновків дійшов і автор цієї праці, відзначивши в деяких могильниках цього регіону східну орієнтацію померлих, характерну для балтських поховань чоловіків. Аналізуючи морфологічні особливості черепів із Возвягля, Т. О. Рудич вказала на властиву їм мезокранію, широколицість, тенденцію до ослаблення горизонтального профілювання обличчя, помірне випинання носа. Цей своєрідний комплекс краніологічних ознак має чіткі аналогії зі збірною серією черепів ятвягів II–V ст. н. е.

Широколиці варіанти були властиві також давньоруській людності Прутсько-Дністровського межиріччя, де мешкали нащадки південно-західної групи літописних племен – тиверців і уличів, та Північної Буковини – ареалу білих хорватів. Аналізуючи морфологічні витоки східних слов’ян у цих регіонах, М. С. Великанова вказала на різкі відмінності між ними та їхніми безпосередніми попередниками – носіями черняхівської культури, які характеризувалися рисами грацильного мезодоліхокранного типу з невеликими розмірами черепної кришки та вузьким обличчям, знаходячи аналогії в збірній краніологічній серії V–VII ст. із території Румунії та Угорщини. Ці відмінності мають наскільки виразний характер, що, за словами дослідниці, «повністю виключають ймовірність генетичних зв’язків між черняхівцями та слов’янами, що їх змінили, і дають підстави вважати слов’янське населення на території Подністров’я прийшлим». Посилаючись на краніологічні паралелі з населенням древлянських земель, вона висунула припущення, що територія Прутсько-Дністровського межиріччя заселялася вихідцями з північніших областей східнослов’янського ареалу.

Що ж до краніологічної серії з Північної Буковини (василівської), то в ній простежується певна тенденція до високолицьості, високоорбітності та вузьконосості – ознак, властивих західним слов’янам. Аналізуючи варіації лицьового, орбітного та носового покажчиків у цій групі, М. С. Великанова зауважила, що вони ухиляються в західнослов’янському напрямку та лежать, по суті, поза східнослов’янськими межами коливань цих ознак. Причини цих відхилень можуть мати різне пояснення: а) василівська серія походить із кам’яних саркофагів біля давньоруського храму, які належали знаті, родинні зв’язки якої простягалися далеко за межі Північної Буковини; б) морфологічні особливості василівської серії вказують на певну антропологічну спорідненість східних і західних слов’ян карпатського регіону. Останнє здається переконливішим, оскільки і за носовим, і за орбітним показником василівська вибірка доволі схожа зі слов’янськими серіями карпатського регіону, які походять із території сучасної Румунії.

На іншому підґрунті склався антропологічний тип давньоруського населення Середньої Наддніпрянщини, де напередодні утворення Київської Русі існував полянський племінний союз. Як і всім іншим східнослов’янським групам, йому були властиві специфічні пропорції лицевого скелета (відносно низьке лице з низькими орбітами та доволі широким носом), за яким воно відрізнялося від більш високолицих, високоорбітних і вузьконосих носіїв черняхівської культури першої половини І тис. н. е. Водночас відмінності між давньоруською людністю Середньої Наддніпрянщини виражені слабкіше, ніж в інших регіонах України, а за деякими важливими краніологічними ознаками, надто виличним діаметром, ці групи доволі схожі. Останнє, на думку тієї ж М. С. Великанової, дає змогу припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологічного типу полян. Ще категоричніше із цього приводу висловилася Т. І. Алексєєва: поляни, по суті, є безпосередніми нащадками черняхівців, однак це, безумовно, перебільшення: весь комплекс наявних на сьогодні даних свідчить про те, що фізичні риси давньоруської людності Середньої Наддніпрянщини склалися в процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів – грацильного черняхівського та відносно масивного, носієм якого, очевидно, були племена празько-корчакської культури, фізичний тип яких залишається невідомим унаслідок обряду кремації, поширеного серед слов’янських племен у додержавний період їхньої історії. За даними краніології, саме в цьому регіоні, що став центром формування Київської Русі, простежується доволі глибока лінія антропологічної спадковості, а саме: племена лісостепової зони доби бронзи – скіфи лісостепової смуги – населення черняхівської культури – полянський племінний союз. Саме тут, принаймні з доби бронзи, кілька тисячоліть поспіль був поширений один і той самий одонтологічний тип – середньоєвропейський, що й нині переважає на етнічній території українського народу.

Черняхівський морфологічний компонент істотно вплинув також на формування антропологічних особливостей давньоруської людності Дніпровського Лівобережжя – нащадків літописних сіверян та південних полян (лубенська, ліплявська та інші групи). Показовою щодо цього є краніологічна серія з некрополя ХІ–ХІІ ст. поблизу с. Камінного на правому березі середньої течії ріки Псел: за більшістю ознак вона доволі схожа з черепами із черняхівських могильників Середньої Наддніпрянщини. Водночас, як і давньоруські серії Правобережжя, вона масивніша, ніж черняхівські, що свідчить про наявність властивого всім східним слов’янам масивного компонента. Що ж до ступеня сплощення обличчя, то черепи з камінського некрополя виразно тяжіють до краніологічної серії поблизу с. Верхній Салтів. У сучасній науці міцно утвердилася думка про те, що ця пам’ятка була залишена іраномовними аланськими племенами VІІІ–ХІ ст. верхів’їв Дону та Сіверського Дінця – носіями салтівської, або салтівсько-маяцької культури, який характеризується доліхомезокранією, середнім за шириною, різко профільованим обличчям, різким випинанням носових кісток, тяжіючи за цими ознаками до аланів Північного Кавказу. Отже, морфологічний тип давньоруського населення Дніпровського Лівобережжя сформувався за участі принаймні трьох компонентів: «власне слов’янського», черняхівського та салтівського (аланського).

Порівняння черняхівських та аланських серій виявляє певні відмінності між ними: алани були більш високолицими, мали більшу довжину носових кісток, ширші орбіти, сильніше розвинений надбрівний рельєф. Однак у них є й деякі спільні риси, які стосуються основних розмірів черепної кришки, кутів випинання обличчя та носа. Наявність спільних рис фізичної будови, властива цим групам, пояснюється тим, що їхній антропологічний тип склався на основі так званого «неопонтійського» субстрату, який включав істотний давньосередземноморський, тобто південноєвропеоїдний компонент. Починаючи принаймні з енеолітичної доби, «неопонтійські» антропологічні варіанти були вельми поширені у степовій зоні Східної Європи. У І тис. до н. е. – І тис. н. е. вони були щільно пов’язані зі скіфсько-сарматським світом.

З наведеного випливає, що слов’янські племена Дніпровського Лівобережжя асимілювали іраномовну людність, набувши домішки «неопонтійського» типу, властивого їхнім попередникам у цьому регіоні.

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово поставало питання про роль кочівницького (східного) компоненту у формуванні антропологічних особливостей давньоруського населення Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблематики пояснюється численними літописними свідченнями про слов’янсько-тюркські взаємини за доби Київської Русі та знахідками кочівницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще наприкінці минулого століття Д. Я. Самоквасов отримав на території колишнього Канівського повіту невелику краніологічну серію, яка характеризувалася рисами, не властивими давньоруській людності цього регіону, а саме: брахікранією, низькою висотою склепіння, великими розмірами обличчя, слабко профільованого в горизонтальній площині, низьким кутом випинання носа тощо. За цими ознаками, що вказують на наявність певної монголоїдної домішки, вона близька до черепів із могильника VIІІ–ІХ ст. поблизу хутора Зливки у середній течії Сіверського Дінця. Згадана пам’ятка була залишена тюркомовними протоболгарами. Черепи з монголоїдними рисами виявлені й в інших місцевостях Середньої Наддніпрянщини, зокрема в Пороссі. Так, певна монголоїдна домішка (сплощеність обличчя в горизонтальній площині, слабке випинання носових кісток із площини обличчя тощо) властива трьом із восьми жіночих черепів із Миколаївського ґрунтового могильника на Росі. Ще в виразнішій формі вона фіксується на чотирьох чоловічих і трьох жіночих черепах із могильника поблизу с. Хутір Половецький, звідки походить усього 26 черепів. Так, чоловічим черепам із поховань № 9 (22), 3 (12), 9 (8), 9 (15) властиве нешироке, низьке, дещо сплощене обличчя, слабке випинання носа, невисоке перенісся тощо, що й вплинуло на загальну характеристику серії. Три із вісімнадцяти чоловічих черепів, отриманих під час розкопок могильника біля с. Яблунівка (поховання № 11, 28, 31), відзначалися сплощеністю обличчя.