Читать книгу Світова гібридна війна: український фронт - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 22

Політична система сучасної Російської Федерації пройшла складний еволюційний шлях, що за своєю логікою відтворює традиційний цикл російського імперського державотворення. Він пролягає між спалахом внутрішньої і зовнішньої агресії та черговою суспільною депресією, породженою її наслідками. Протягом 1990–2000 рр. ми спостерігали наступний етап цього історичного циклу – перехід від «смуты» і «безвременья» до нового спалаху активності, що відбувається на тлі актуалізації традиційних російських мотивацій – манії величі та манії переслідування.

Протягом 1990-х років у РФ, як і в більшості інших колишніх «радянських республік», відбувалася послідовна деградація конституційно-правових відносин, що супроводжувалася утвердженням негативних форм тіньового права. Дедалі більшого значення набували корпоративні норми офіційних та тіньових структур: бюрократичного апарату, кланово-олігархічних груп, «сімейного клану», регіональних еліт тощо. Це призвело до встановлення авторитарно-олігархічного правління і владарювання «сім’ї» діючого президента РФ, розбалансування політичної системи, утворення конгломерату регіональних режимів, перехід уряду під контроль як президента, так і кланів, зрощення судової та виконавчої гілок влади тощо.

На думку З. Бжезінського, епоха Єльцина, коли Росія була найбільш наближена до західної моделі демократії, у росіян асоціюється з анархією та грабіжницьким капіталізмом. Політична система Росії у 90-х роках була характерною для транзитивних суспільств та згодом могла еволюціонувати у демократичний спосіб. Дехто з дослідників зазначає, що цьому могла сприяти і консолідація після 1998 р. як економічної, так і політичної системи країни. Крім того, новий суспільний лад, який формувався на початку нового століття, черпав імпульси для своєї стабілізації зі стрімкого зростання світових цін на енергоносії, а отже, зростаючих вливань твердої валюти в державну казну та внутрішньо-економічний оборот.[127] Однак із приходом до влади В. Путіна демократичний транзит замінила авторитарна консолідація.

За часів президентства Путіна відбувається утвердження моноцентричної політичної системи, яка передбачає зосередження влади у президента та його адміністрації, а також інтеграцію до «владної вертикалі» раніше дещо автономних політичних акторів (ЗМІ, регіональні еліти, Федеральні збори тощо). Побудова «путінської» моделі організації влади передбачала:

● реформу федеративних відносин та нову регіональну політику, спрямовану на звуження інституційних та політико-правових можливостей регіональних еліт, інтеграцію регіонів у єдиний загальноросійський політичний простір та заміну «формального федералізму» на «фактичний унітаризм». Так, указом В. Путіна від 13.10.2000 р. у Росії було утворено сім федеральних округів та запроваджено інститут повноважних представників президента РФ у цих округах.[128]

Окрім того, законодавчими змінами 2004 р.[129] прямі вибори вищих посадових осіб суб’єктів РФ (глав суб’єктів РФ) було замінено на затвердження цих осіб регіональними парламентами за поданням глави держави; розширюються підстави для дострокового припинення президентом повноважень керівників регіонів; главі держави надається право самостійно розпустити законодавчий (представницький) орган державної влади суб’єкта РФ (без ухвалення відповідного федерального закону, що закріплювалося законодавчими змінами від 29.07.2000 р.[130]), а також передбачається додаткова можливість його розпуску (у разі триразового відхилення запропонованої президентом кандидатури на посаду глави суб’єкта РФ[131]);

● реконструкцію «силового блоку» та нову конфігурацію кремлівської еліти. Кадрові рішення у силових відомствах і встановлення над ними прямого президентського контролю забезпечили В. Путіну монополію на виконавчу владу та сприяли посиленню його впливу на економічну та регіональні еліти, перетворивши інститут глави держави на «центральний» інститут російської політичної системи. Крім того, відбулася докорінна зміна у співвідношенні сил та ресурсів всередині владної еліти на користь т. зв. групи силовиків (ядро – І. Сєчін, М. Патрушев та В. Іванов), яка, обстоюючи консолідацію політичної та економічної влади в руках високоцентралізованої держави,[132] встановила тотальний контроль над держапаратом, корпораціями та стратегічними економічними ресурсами. Як зазначає О. Громико, «в Росії почався процес переходу до жорсткого авторитарного режиму, який до того ж має преторіанські риси (опора на елітні силові структури)»;[133]

● зміну порядку формування верхньої палати російського парламенту. Так, у результаті законодавчих змін 2000 р., замість входження «за посадою» губернаторів (глав суб’єктів РФ) та спікерів регіональних парламентів до складу Ради федерації, сюди входили по два представники від кожного суб’єкта Російської Федерації: по одному від законодавчого (представницького) й виконавчого органів державної влади суб’єкта РФ.[134] Цим було суттєво послаблено позиції регіональних еліт у політичному житті Росії та значно посилено владу президентських структур – особливо після законодавчих змін у 2004 р. (див. вище);

● утвердження гегемоністської партійної системи і формування «партії влади». У 2006 р. «Єдина Росія» заявила про «партизацію» політичного процесу в країні», що, за твердженням секретаря президії генеральної ради партії «Єдина Росія», віце-спікера Державної думи В. Володіна, цілком можливо в умовах сильної президентської влади.[135] Отримавши конституційну більшість у Держдумі на виборах у 2007 р., «Єдина Росія» фактично стала представником виконавчої влади у парламенті та втілювачем кремлівських законодавчих ініціатив, що сприяло нівелюванню інституту парламентаризму як демократичного механізму правотворчості й ліквідації системи поділу влади;

● встановлення контролю та уніфікацію засобів масової інформації.

Зокрема, фактична націоналізація медіа в Росії на початку 2000-х – «справа НТВ», ТНТ, НТВ-Плюс – перетворила їх на «активних провідників» кремлівської пропаганди та потужні інструменти консолідації режиму;

● домінування колективістських цінностей та культ «сильної руки», відсутність реальних механізмів впливу громадян на російську владу. Посилення централізованого регулювання суспільних відносин та захист прав виключно за ініціативою держави, з одного боку, підживлювало патерналістські, «традиціоналістські» та конформістські настрої в російському суспільстві, а з іншого – сприяло формуванню пасивного громадянства.

Традиції культу особи за часів СРСР та особливості російської моделі організації влади зумовили стійкість патерналістських настроїв пострадянського російського суспільства. Виразне бажання «сильної руки», що було вдало використане політтехнологами та наклалося на значне зростання доходів РФ від торгівлі енергоресурсами з початку 2000-х років, сформувало феномен культу президента В. Путіна в сучасному російському суспільстві. Простота у спілкуванні з журналістами чи пересічними громадянами під час масових заходів разом із показною жорсткістю до чиновників у ході нарад та офіційних зустрічей сприяли формуванню образу «свого» правителя. Знамените висловлювання «мочити в сортирі», виголошене 24 вересня 1999 р. в Астані, попри свій напівкримінальний стиль, згодом стало візитною карткою національного лідера, який перебуває в одному смисловому і ціннісному полі зі своїми співвітчизниками, але має необхідну волю і принциповість, щоб керувати цілою державною машиною.

Сформована В. Путіним модель політичного устрою характеризується передусім тим, що не допускає реальної політичної конкуренції, що сприймається як загроза існуючому режимові. Водночас розвиваються імітаційні форми політичних інститутів, які перебувають під контролем влади. З одного боку, така система виглядає ефективно керованою, але в сучасних реаліях це не так. Вибудувана під уявлення Путіна, вона втрачає потенціал використання альтернативної точки зору, що породжує неадекватне сприйняття реальних процесів і призводить до незбалансованих управлінських рішень.

Утім, така політика в цілому підтримується населенням РФ. Так, за даними дослідження «Левада-Центру» від 17 лютого 2016 р., уявлення про те, що демократія за зразком західних країн є найкращим типом політичної системи, поділялися практично третиною населення наприкінці 90-х років і в 2011–2012 рр., однак нині підтримуються мінімальним числом росіян (13 %). Чимало респондентів (37 %) найкращим типом називають радянську політичну модель, підтримка якої переважала протягом усіх років вимірів, за винятком 2008 р., коли на тлі зростання добробуту населення збільшилася частка тих, хто найкращою вважав передусім «нинішню систему», яку сьогодні підтримують 23 %.[136]

Ці погляди в основному є результатом цілеспрямованої інформаційної політики, яка, починаючи з 2000-х, проводиться президентом/прем’єром В. Путіним.

Культ Путіна збудовано значною мірою зусиллями державних та підконтрольних владі ЗМІ, передусім телебачення, які за будь-яких умов виставляють його виключно у сприятливому та позитивному світлі.[137] Невипадково саме телебачення з 2009 р. залишається для абсолютної більшості (86 %) росіян найпопулярнішим джерелом інформації.

Згідно з останніми опитуваннями, 20 % росіян повністю довіряють Путіну, 58 % – швидше довіряють. Коливання рейтингу протягом усіх 16 років незначні: за винятком 2012–2013 рр., коли рейтинг становив 59 %, загальний рівень довіри росіян до свого президента зберігається в межах кількох пунктів від 80 %.[138] Головними досягненнями президента росіяни вважають зміцнення армії і міжнародних позицій Росії у світі, а невдачами – боротьбу з корупцією, відсутність підвищення рівня життя громадян чи зростання зарплат і пенсій. Останні категорії явно перебувають у віданні уряду, чим пояснюються його низькі рейтинги.[139]

Водночас політична стійкість путінської авторитарної системи повністю залежить від наявних природних ресурсів та багатства, яке здобуте на них.[140]

Активізація протестних рухів на території Російської Федерації після виборів до Державної думи VI скликання (акція руху «Солідарність», мітинги на Болотній площі, проспекті Академіка Сахарова, Пушкінській площі, «Марш мільйонів» та ін.), а також результати самих виборів («Єдина Росія» втратила конституційну більшість у парламенті) засвідчили початок кризи кремлівського режиму та нагальність віднаходження «нових» підстав його легітимації. Окреслена у посланні президента Д. Медвєдєва до Федеральних зборів наприкінці грудня 2011 р. комплексна реформа політичної системи Росії[141] не могла бути прийнятною, оскільки суперечила основним засадам моноцентризму влади.

Політичний монополізм в Росії обумовлений цілою низкою чинників, але збереження такого стану є прямим наслідком інституційної слабкості та низької ідеологічної привабливості основних політичних конкурентів режиму В. Путіна – ліберально-демократичних сил та радикальних націоналістичних середовищ.

У політичному спектрі РФ існує багато політичних партій, які використовують ліберальні ідеї як засадничий елемент своєї діяльності. Проте більшість із них виконують декоративну функцію, створюючи лише видимість політичного плюралізму. До таких належать, наприклад, близька до влади ЛДПР та десятки «партій-спойлерів», покликаних передусім розмити ліберальне поле та поширити політичну апатію серед громадян.

Серед партій, що системно сповідують ліберальні принципи, можна виділити «ПАРНАС» та «ЯБЛОКО», а також менш відомі: «Партию прогресса», «Демократический выбор», «Либертарианскую партию», «Партию 5-го декабря». Попри відданість схожим принципам, усі спроби об’єднати зусилля ліберально-демократичних сил Росії є малоефективними. Так, створена наприкінці 2015 р. Демократична коаліція проіснувала менш як півроку: до її розвалу призвела спецоперація влади з дискредитації впливових лідерів позасистемної опозиції М. Касьянова та О. Навального, інструментом якої стали компрометуючі сюжети на федеральних телеканалах. Це негативно позначилося на електоральних шансах ліберально-демократичних партій.

Таким чином, ліберал-демократичне середовище РФ у політико-ідеологічному контексті сьогодні не здатне конкурувати з існуючим режимом. Основними причинами слабкої громадської підтримки позасистемної опозиції є: неспроможність існуючих політичних утворень сформувати синхронний порядок денний, слабкий особистісний потенціал їх керівників, непопулярність у Росії ліберальних поглядів (особливо позиціонування з «українського питання»), ефективна провладна контрпропаганда з демонстрацією того, наскільки небезпечно бути не згодним із позицією режиму.

Якщо говорити про ідеологію російського націоналізму, то вона останнім часом значно трансформувалася. Історично ці сили виступали з етатистських, великодержавних та етноцентричних позицій. Але пострадянський досвід поставив лідерів націоналістів перед фактом: держава не йде їм назустріч. На початку 2010-х років популярною стала теза, що «не народ для держави, а держава для народу», і частина націоналістів почала називати себе націонал-демократами, виявляючи увагу до демократичних процедур. За прикладом «колег» у Європі, націоналістичні лідери сподівалися, що чесні вибори дадуть їм місце у владі.

Громадські виступи не згодних з результатами виборів до Держдуми у 2011 р. призвели до серйозних дискусій щодо можливості об’єднання націоналістів та лібералів. О. Навальний восени 2011 р. агітував своїх прихильників виходити на «Русский марш», а гасло про введення візового режиму з країнами Центральної Азії почала підтримувати частина лібералів. Однак у 2014 р. російський націоналізм потрапив у найсерйознішу кризу за всю пострадянську історію. Анексія Криму, війна на Донбасі, масштабна державна пропагандистська кампанія, перемикання уваги росіян із внутрішніх проблем на зовнішню політику призвели до різкого зниження популярності націоналістичних гасел. Націоналістичні лідери виявилися під найсильнішим за останні роки тиском влади, а рядові активісти – дезорганізовані.

Послідовне придушення можливих конкурентів здійснюється чинною владою політичними, інформаційними та відверто репресивними засобами. Це стосується як політичних партій, незалежних ЗМІ, так і громадських об’єднань, не підконтрольних владі.

Починаючи з ухвалення федерального закону, яким деякі неурядові громадські організації (далі – НУО) віднесено до «іноземних агентів»,[142] тиск на них неухильно збільшується. Згідно з цим законом, будь-яка російська НУО, яка займається політичною діяльністю й отримує фінансування з-за кордону, повинна бути включена до реєстру НУО, що виконують функції іноземного агента, із запровадженням для неї особливого правового режиму з більш частою звітністю і посиленими перевірками.

Саме поняття «політична діяльність» виписане в законі нечітко, що дає змогу застосовувати його в разі потреби на розсуд міністерства юстиції РФ. Станом на 10 жовтня 2016 р. до реєстру входять 145 організацій,[143] значна їх частина була вимушена припинити свою діяльність у Росії.

На думку окремих експертів, такі дії призвели до систематичного руйнування НУО, громадянської активності, благодійної діяльності. Вони вказують на те, що життя включених до реєстру НУО перетворюється на нескінченну низку перевірок і безглузду виснажливу звітність, яка замінює всю активну діяльність.[144] Інші фахівці зауважують, що нинішня технологія влади націлена на розрив зв’язків – соціальних, міжгрупових, між різними верствами і регіонами, на руйнування систем комунікації всередині суспільства за допомогою цензури, дифамації, наклепу, репресій. Демагогія і залякування повинні привести суспільство в стан одновимірної плазми – тотальної однодумності й одностайної Росії.[145]

Особливим елементом стримування росіян від небезпечної для режиму активності є політика дискредитації «кольорових» революцій у державах, де вони відбулися.

З подачі найвищих державних посадових осіб «кольорова» революція визнається в пресі та публіцистиці не стільки суттєвою загрозою чинному політичному режимові, скільки небезпекою для функціонування держави та добробуту громадян. На підтвердження тез про деструктивність такого типу змін проводять паралелі між «трояндовою революцією» в Грузії, Помаранчевою революцією в Україні, «кедровою революцією» в Лівані, «тюльпановою революцією» в Киргизстані та подіями Смутних часів XVII ст. чи Лютневої революції 1917 р. Фактичний розпад Російської імперії трактується як результат підривної діяльності іноземних агентів та послів, зовнішнього фінансування демонстрацій. Відповідно, обструкція «кольорових революцій» покликана продемонструвати тісну кореляцію між початковими мирними заходами та кризовими подіями, які настають слідом за ними.

Для обґрунтування штучного характеру «кольорових» революцій обстоюють такі тези:[146]

– «кольорові» революції прийшли на зміну збройним переворотам, але все одно є формою повалення легітимного уряду чи режиму;

– «кольорові» революції є «мережевою війною» із застосуванням новітніх технологій, зокрема інформаційної технології «керований хаос»;

– вони вміло маскуються під істинні революційні рухи, але є операціями з експорту демократії під виглядом акцій громадянської непокори, «контрпродуктивним методом демократизації, що призводить до деградації демократичних інститутів та політичних криз;

– в основі «кольорової» революції лежить намагання керівництва США забезпечити собі доступ до національних багатств іншої країни;

– Євромайдан в Україні – репетиція американського курсу на «кольорові» революції в Росії, Китаї і Казахстані.

На цьому ґрунті створюється превентивний механізм запобігання «кольоровим» революціям через активне впровадження в масову свідомість установки на розпізнавання «суспільно-політичної катастрофи»:

– ненасильницький характер «кольорової» революції оманливий: мирні протести завжди призводять до збройних зіткнень різного масштабу і характеру, якщо їх вчасно не розігнати/скасувати/заборонити;

– організація заходу такого рівня, що дозволяє повалити режими, неможлива без активної, явної чи прихованої, грошової підтримки різних спеціальних фондів, посольств і спецслужб країн НАТО. Участь у таких заходах асоціюється з продажністю;

– реалізація права народу на самовизначення і перехід до демократії є лише декларативною метою «кольорових» революцій: під їх прикриттям відбувається ліквідація урядів та режимів, незручних для західних держав; при цьому повністю ігноруються можливі загрози для звичайних громадян;

– у країнах, де мирна фаза призводить до воєнного конфлікту, Захід допускає відкриту чи латентну військову інтервенцію для допомоги революційним силам (Лівія) чи втримання влади після успішного перевороту (Україна).

У суспільній свідомості вибудовується стійка фобія «кольорових» революцій та готовність прийняти будь-які заходи влади, спрямовані на їх запобігання: заборона чи повний контроль над мирними зібраннями, повна заборона іноземного фінансування громадських інституцій або їх демонстративне переведення у статус іноземних агентів, формування суспільної недовіри до ліберальних ідей та політичних сил. Нарешті, у березні 2016 р. Генштаб РФ зарахував «кольорові» революції до форм гібридної війни.

Далі застосовується маніпулятивна технологія навішування ярлика такої революції абсолютно всім якісно організованим формам громадянського протесту, які не є «акціями-одноденками», здатні набути підтримки у ЗМІ, з боку політичних структур та інститутів громадянського суспільства.[147] Існують також ідеї стосовно автоматичного визнання «мережевих структур залучення громадян до протестної діяльності» учасниками гібридних війн і диверсантами.[148]

Таким чином, у внутрішній політиці Росія використовує елементи вибіркової, декоративної демократії: свобода слова, свобода мирних зібрань, гласність безперешкодно реалізуються виключно у випадку корисних для влади чи ініційованих нею акцій. Поза ними ініціативи обмежуються чи повністю забороняються, а їхні організатори зазнають переслідувань. Репресії проти інакомислення набувають легальних форм унаслідок формування відповідного нормативного поля (на кшталт антитерористичних законів І. Ярової), а легітимності в очах суспільства їм додає практика навішування ярликів «іноземних агентів» на окремих активістів чи інститути громадянського суспільства.

Після невдачі виступів на Болотній площі і під враженням від сформованої у ЗМІ картини подій на Донбасі лише 6 % росіян вважають, що можуть впливати на стан справ у країні, 18 % – що здатні вплинути на дії російського керівництва, 12 % – готові особисто взяти участь у протестах. Громадяни РФ не бачать альтернативи ані нинішньому лідеру держави, ні встановленому ним політичному режиму.

Після третьої інавгурації В. Путіна гібридна війна стала не лише інструментом внутрішньополітичної консолідації, але й дієвим засобом придушення і нейтралізації політичних опонентів і легітимізації будь-яких кроків влади. Зовнішня агресія, вмотивована параноїдальними уявленнями про зовнішню загрозу, консолідувала росіян на основі ненависті, страху та винятковості, уможливила не лише збереження, а й подальше зміцнення авторитарної моделі організації влади в Російській Федерації.