Читать книгу Світова гібридна війна: український фронт - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 9

У сучасному світі загострюється боротьба за домінування моделей інтерпретації сучасності.[45] Це призводить до виникнення нових суперечностей, що врешті-решт мають наслідком і нові збройні конфлікти. В умовах гібридної війни конфлікт інтерпретацій подій перетворюється на окремий збройний інструмент. Факти втрачають роль остаточного доказу, відповідність наративу фізичному станові речей відходить на задній план. Інтерпретаційний складник гібридної війни, або когнітивний вимір ведення гібридних воєнних дій, реалізуються за допомогою дискурсивних вербально-семіотичних засобів.

Поняття гібридної війни спирається на когнітивний фрейм, що залишається остаточно не визначеним. Відхилення від усталеного фрейму війни – мета, зброя, учасники, руйнування, перемога/поразка тощо – породжують численні не цілковито передбачувані ефекти, що впливають на політичні та воєнні рішення. Розуміння гібридної війни як «не зовсім» війни є досить поширеним. Таке розуміння вигідне агресорові, зокрема в процесі пошуку «дипломатичних рішень». Водночас розходження інтерпретацій зумовлене, зрештою, фактором перспективи – позицією сторони в конфлікті.

Для явища гібридної війни питання розуміння та сприйняття подій є особливо значущим, оскільки під час неї на перший план виходить проблема інтерпретації основних складових когнітивного фрейму військового конфлікту (бойового зіткнення):

1) сторони конфлікту (противники);

2) предмет «суперечки» (проблема, яку передбачено розв’язати шляхом війни);

3) мета сторін, а також супровідних складників фрейму;

4) інтенсивність боротьби:

5) тривалість конфлікту;

6) інструменти;

7) способи та засоби ведення бойових дій;

8) просторова та часова локація подій і, нарешті,

9) кінцевий результат.[46]

Кожен з елементів цього фрейму в процесі гібридного конфлікту отримує кілька варіантів інтерпретації, при тому, що у фізичній реальності їм відповідає один і той самий стан справ.

Так, у процесі російської гібридної агресії проти України сформовано кілька версій щодо сторін конфлікту. У першій версії – це війна між РФ та Україною за участі регулярних збройних сил обох сторін, а, крім того, – керованих і забезпечуваних зброєю з РФ іррегулярних місцевих формувань на Донбасі (сепаратистів, терористів). Водночас у другій версії, авторства РФ, вона відмовляється визнавати себе стороною конфлікту (попри зафіксовані Україною та міжнародними структурами незаперечні факти її участі) і нав’язує власну інтерпретацію, згідно з якою влада України («київська хунта») воює з російськомовним населенням України на Донбасі.

За третьою версією, поширюваною впливовими міжнародними медійними агенціями, в Україні відбувається конфлікт між ЗСУ та підтримуваними РФ «повстанцями» на сході країни. Існує також поширювана з РФ версія щодо того, що на території України Росія воює із Заходом (варіант – із США). Таким чином, навіть у визначенні сторін конфлікту створюється неясність, яка далі негативно впливає на дипломатичні зусилля, стає складником інформаційної війни тощо. Іншими словами, конфлікт інтерпретацій під час гібридної війни використовується як різновид зброї поряд з іншими невійськовими компонентами гібридних дій.

Суперечності інтерпретацій корелюють із суперечностями у позначеннях конфлікту (проксі-війна, війна, громадянський конфлікт, міждержавний конфлікт, неоголошена війна, гібридна війна тощо). Факт наявності численних неузгоджених назв підтверджує значущість цього аспекту для усвідомлення подій в Україні широким загалом.

Очевидні й неспростовні свідчення на підтвердження існування міжнародного збройного конфлікту вже протягом двох з половиною років фактично ігноруються значною частиною міжнародної спільноти. Чимало західних політиків та експертів вважають події на Донбасі внутрішнім конфліктом, пристаючи на версію агресора і не розглядаючи РФ як сторону протистояння (див., наприклад, дані про Україну у великій базі даних збройних конфліктів Університету Уппсали[47]). Формат Мінських перемовин був створений на основі розуміння природи цього конфлікту як внутрішньоукраїнського, що постійно обмежує ефективність наших дипломатичних зусиль. Невизнання за РФ ролі агресора принципово викривлює зміст подій, що відбуваються в Україні.

Гібридна війна vs. «гібридна війна»

Дискурс щодо «гібридної війни» має кілька складників. На рівні воєнної теорії можна говорити про особливі гібридні умови і композицію сил на полі бою, які не є абсолютно новими, однак отримали нову якість. На стратегічному рівні гібридна війна, яку веде Росія, є істотно новим поєднанням широкого спектра інструментів, які використовуються для руйнації відкритих демократичних систем урядування.

Виникає питання щодо унікальності цієї війни. Дослідники гібридної війни визнають, що всі великі війни мають елемент гібридності, й опуси воєнних теоретиків минулого, таких як К. фон Клаузевіц і Сунь Цзи, це переконливо доводять.[48] Дійсно, жодна війна не зводилась до дій військових на полі бою, війни завжди мали принаймні політичний та економічний виміри. Форми гібридного поєднання були унікальні. Клаузевіц порівнював змінність умов ведення війни з водою, яка не має власної форми. Можливо, через цю змінність великі війни мали власні назви, які шифрували унікальні комбінації загалом не унікальних елементів: Пелопоннеські війни, Столітня війна, Перша і Друга світові війни, якщо брати найбільш відомі.

Питання можна поставити так: гібридна війна – це ім’я власне чи загальне? На оперативно-тактичному рівні гібридні війни можна розглядати як новий тип війн і розробляти їх загальну теорію. На стратегічному рівні, можливо, доречно говорити про Гібридну війну, яка має свою унікальну історію.

Якщо прийняти гіпотезу про наявність Гібридної війни, варто почати її концептуалізацію з порівняння з холодною війною. Одним з її ключових елементів була стратегія стримування, яку США застосовували проти колишнього СРСР. Ця стратегія була гібридною за змістом. Формула перемоги, запропонована Дж. Кеннаном та інкорпорована у стратегію холодної війни з боку США, полягала в тому, що позбавлений можливості військової експансії, обмежений у доступі до світових ринків і сучасних технологій СРСР знищить себе ізсередини через брак демократичних процедур оновлення влади. Одного дня з’явиться нове покоління лідерів, які для отримання влади змушені будуть зруйнувати стару систему. Стратегія блискуче, хоча й з тривалою затримкою, спрацювала. Кеннан знайшов точку вразливості стратегічного ворога. Військові, політичні та економічні інструменти, застосовані американським урядом, дозволили завдати в цю точку руйнівного удару.

Холодна війна була війною антагоністичних систем, для яких було неможливим стале мирне співіснування, або ж воно обмежувалося намаганнями уникнути тотальної «гарячої» війни на знищення. Метою холодної війни була руйнація організації ворожої системи, бажано без фізичного знищення. На це був розрахований основний метод – стратегія стримування.

Росія у своїх сучасних діях намагається зруйнувати міжнародну систему, яка виникла під західним домінуваннями після закінчення холодної війни. Неодноразово на різних рівнях і в різних формах, починаючи з «мюнхенської промови» Володимира Путіна у 2007 р., в Росії заявляли, що сучасна міжнародна система несправедлива і внутрішньо нестабільна, тому має якнайшвидше бути замінена на багатополярну систему із зонами відповідальності головних «центрів сили», включаючи РФ. У 2013 р. різке наростання тиску на Україну, яке зрештою призвело до воєнної розв’язки, було пов’язане не з воєнно-політичними факторами, а з перспективою поширення на Україну дії принципів і норм Європейського Союзу в політиці та економіці і, зрештою, виходу України з російської сфери впливу.

Росія, принаймні з 2007 р., розглядає міжнародні відносини як боротьбу антагоністичних систем, аналогічно до років холодної війни. Вона знайшла точки вразливості західної системи, що пов’язані з її відкритістю і внутрішньою конкурентністю, і спрямовано наносить по них удари методами гібридної війни. Агресія проти України, операція в Сирії, втручання в західні інформаційні системи і приховані впливи на політичні процеси укладаються у схему більш масштабної і тривалої війни, яку іноді вже називають «новою холодною війною». Її можна назвати також Гібридною війною. Цілі Росії в цій війні глобальні, вона хоче «переграти» результати холодної війни і повернути світ до потсдамсько-ялтинського устрою. Однак досягнути цих цілей в умовах глобалізації і системної безпекової кризи неможливо.

Перемога в контексті гібридної війни

Одна з особливостей гібридної війни полягає в тому, що цілковита воєнна перемога, на відміну від традиційної війни, буває в ній неможливою для жодної зі сторін.[49] Це переводить вирішення питання у вимір смислів, які формуються за допомогою дискурсивних засобів. Іншими словами, в умовах гібридної війни перемога зі сфери фізичної дійсності перемішується до когнітивного виміру війни. Тут ми знову стикаємося з конфліктом інтерпретацій.

У випадку російсько-української агресії закономірно натрапляємо на кілька цілковито суперечливих і логічно неузгоджених інтерпретацій перемоги. Так, на думку російського експерта С. Караганова, Росія вважає, що перемогла Захід і продовжує його «перевиховувати». Водночас німецькі політики й експерти вважають, що трансатлантична єдність перемогла Росію мирними засобами – фактично, перемогла Німеччина, уникнувши поновлення нової холодної війни. Показово, що в обох підходах ідеться про перемогу у термінах конфлікту РФ – Захід. Хоча трактування подій (результатів конфлікту) є абсолютно протилежним. З одного боку, це демонструє залежність поняття перемоги від того, як розуміють інтерпретатори, хто є головними учасниками конфлікту. З другого – цей приклад показує, що навіть якщо учасників ідентифікують однаково, це не стає на заваді, щоб одночасно кожний оголосив себе переможцем.

Для України питання перемоги є життєво важливим, проте єдиної зрозумілої формули наразі у нас нема. Зрозуміло, що, на відміну від держави-агресора і країн-партнерів, у когнітивному фреймі війни з перспективи України маємо двох головних учасників: Україну як об’єкт агресії і РФ як країну-нападника. Перемога для України має концептуалізуватися як перемога у боротьбі з агресором.

При цьому зв’язок концептів перемоги і поразки у фреймі гібридної війни залишається неочевидним. За правилами «звичайної» війни перемога має бути проголошена спеціальною вербальною дією (подібною до дії оголошення війни). Сторона, що перемогла, декларує закінчення війни, а протилежна сторона визнає себе переможеною. Але цей сценарій в умовах гібридної війни є майже неймовірним. Агресор, який не визнає своєї ролі як учасника конфлікту і репрезентує себе як миротворця, не передбачає для себе, відповідно, будь-якого визнання поразки. Ще більш складно говорити про зміст перемоги й поразки в умовах, коли час і форми завершення гібридного конфлікту залишаються невизначеними.

У повсякденному вжитку, в українському публічному дискурсі, в інтернет-мережах слово перемога виступає як протилежність не поразки, а зради. Крім того, перемога вживається на позначення різновиду внутрішньополітичних суперечностей, досить далеких, на перший погляд, від ситуації гібридної війни, насамперед від ситуації на Донбасі.

Ця досить нестандартна ситуація, випадок поширення контекстуальних синонімів зрада/перемога у формі інтернет-мему, переводить наратив перемоги над зовнішнім противником до наративу перемоги над власною злочинною владою (ще один популярний інтернет-мем). Таким чином, маємо ситуацію відтворення моделі протиставлення народ – влада, успадкованої від подій Революції гідності зими 2013–2014 рр. Ці позначення в сучасних текстах та окремих висловах вживають у контексті критики влади, як засіб дорікнути представникам владних структур за відхилення від «ідеалів Майдану» і зраду цих ідеалів[50] (рідше – і частіше іронічно – говорять про перемогу для схвалення дій громадськості, якій вдається відстояти свої інтереси).

Таким чином, модель протиставлення народ – влада часів Майдану зими 2013–2014 рр. частково зберігає свою роль у типологічно схожому протистоянні громадськості та влади (хоча влада за цей час змінилася).

Однак, якщо взяти до уваги, що однією з цілей гібридної війни РФ проти України є підрив легітимності української влади і роздмухування внутрішньополітичних суперечностей, цей випадок зовні «нелогічної» інтерпретації перемоги як антоніма зради цілком вписується до дискурсивного контексту гібридної агресії. Хоча виразний ігровий відтінок протиставлення зрада/перемога частково знижує можливості його деструктивного застосування.

Однак специфіка гібридної війни потребує створення власного переконливого розуміння змісту перемоги над ворогом. Особливо важливим стає бачення бажаних післявоєнних сценаріїв із залученням принципів міжнародного права у частині правила після війни (jus post bellum), їхньої модифікації для умов гібридної війни та з точки зору відповідальності гібридного агресора.

У тому випадку, коли перспектива переконливої й остаточної військової перемоги над агресором є віддаленою, особливої ваги набуває когнітивний вимір гібридної війни, досягнення успіхів у якому потребує послідовного застосування дискурсивних засобів, створення ефективного стратегічного наративу з погляду виключно національних інтересів України. Проблема реалізації власних національних цілей та перешкоджання реалізації політичних цілей ворога виходить на перший план.

Головною політичної метою України є продовження свого існування як суверенної незалежної держави. Натомість гібридна агресія РФ проти України здійснена з політичною метою її упокорення, знищення суверенітету України і повернення її до сфери геополітичного впливу РФ. Досягнення цієї мети РФ передбачає добитися за допомогою трьох політичних вимог, сформульованих ще до початку гібридної війни: їх виконання (разом чи окремо) могло б засвідчити поразку України. Це федералізація України, офіційний статус російської мови як другої державної і зміна зовнішньополітичного курсу, тобто юридично зафіксована відмова України від європейської та євроатлантичної інтеграції.

Військовий аспект перемоги над агресором забезпечується нарощуванням власної мілітарної потужності України, як для цілей оборони, так і як фактор стримування нападника. Водночас в умовах, коли не вистачає ресурсів для вирішальної військової перемоги, яка, до того ж, обернеться величезною кількістю жертв, досягти перемоги у гібридній війні можна лише невиконанням набору політичних вимог агресора. Ці політичні вимоги РФ залишаються незмінними протягом усього періоду війни. Таким чином, перемога України – на когнітивному рівні – полягатиме у тому, щоб унеможливити виконання цих вимог РФ і продовжувати зберігати своє існування як самостійної держави.