Читать книгу З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 25

День прозорий мерехтить, як пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово – Україна.

І тому росте, росте прокляття!

Всі пориви запального квітня

Неможливо в дійсність перелляти,

На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —

Геній людський, чи лише випадок, —

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

Європа визнає державу

нову; їй дамо ґрунт і тло,

і сяє променями слави

її уквітчане чоло.

Душа ж гетьманова двоїться;

гуде новий універсал:

«Під руського царя горніться!»

Москві відданий генерал,

Вкраїни зрікшися, мов секти,

і, враз окресливши криву,

перед державцем у проекті

схилив бунчук і булаву.

І під вагою колісниці

московської, під крик і свист

юрби, при виблисках зірниці

ламається тоненький міст.

Забудь, гетьмане, сан високий!

Настануть безтривожні дні,

і ти пізнаєш мудрий спокій

в ясній ванзейській тишині.

Як сріблом час позначить скроні, —

дійшовши світлих верховин,

суддя ти станеш безсторонній

і України вірний син.

Віків минулих божевілля

набуде тон картин Доре,

і жартівливість водевіля

трагічну барву прибере.

Історія відміни любить.

Щоб не урвався нам терпець,

гримлять її веселі труби,

що дії другій вже кінець.

Завіса падає додолу,

завіса вгору знов іде:

нове накреслюючи коло,

хтось інший натовпи веде.

І коли закрутить непогода

І мене підхопить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину!

Ой, не знаю, що то за причина —

Переходжу обережно вулицю,

І весь час до мене радість тулиться,

Як безжурний вітрогон-xлопчина.

До міського руху ми не звикли,

А хлопчина рветься, як метелиця,

Ніби поле перед нами стелиться,

Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою,

Пролітаю між людьми похмурими,

Козачка вдаряю попід мурами —

Бо хлопчина не дає спокою!

«Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене – у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, – я тверда й сувора.

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.