Читать книгу Володимир Сосюра - - Страница 4

Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’ємніша, ніж її досі знав наш читач. Про це свідчать публікації, що почали з’являтися з 1988 р. у періодиці, та окремі видання творів поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архіву.

Після смерті В. М. Сосюри його літературна спадщина зберігалася в родині поета. Але в 1973 р. за наполяганням відповідних органів, занепокоєних поширенням списків деяких поезій, епіграм, поеми «Мазепа» та інших творів, що не друкувалися у виданнях, архів було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою і його сином В. В. Сосюрою на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчої спадщини здійснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним.

Автору цих рядків, як тодішньому співробітникові архіву-музею, доручили підготувати інформацію про таке цікаве надходження до науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України», що зумовило необхідність ознайомлення зі ще не описаним доробком В. Сосюри.

Навіть при побіжному ознайомленні з великим масивом матеріалів виявили ряд недрукованих віршів, епіграм, поем. З архівних матеріалів було сформовано особистий фонд № 44, який пройшов науково-технічну обробку і став доступним для дослідників.

За кордоном зберігається, наскільки нам відомо, дуже мало рукописів поета, вивезених ще в роки війни письменником Аркадієм Любченком (1899–1945), колишнім президентом та відповідальним секретарем літературної організації ВАПЛІТЕ.

А. Любченко на початку війни не виїхав разом із евакуйованими письменниками і залишився в Україні. Відомо, що йому в 1943–1944 рр. не пощастило уникнути застінків гестапо, весною сорок четвертого його було звільнено. Будучи важко хворим, він виїхав за кордон, забравши із собою весь ваплітянський архів, але невдовзі (25 лютого 1945 р.) помер у Німеччині під час складної операції шлунка.

У ваплітянському архіві були рукописи не лише В. Сосюри, а й П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та багатьох інших членів цієї організації. Їх цінність як джерел історії нашої літератури винятково висока, адже то були переважно єдині примірники-автографи. Зокрема, там зберігається збірка ранніх творів В. Сосюри, написаних ним у період із квітня 1918 р. по 15 лютого 1919 р., про що вже мовилось вище. Розвідки Юрія Луцького про ті твори з’явилися в закордонній пресі англійською та українською мовами, а деякі поезії було надруковано у впорядкованому ним виданні «Ваплітянський збірник», що вдруге вийшов у Канаді 1977 р. (видання Канадського інституту українських студій). Там само було надруковано цінні матеріали М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишні, І. Сенченка, М. Ялового, О. Лейтеса, І. Дніпровського, а також деякі папери до історії ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюції, постанови, листування і навіть «Літературний щоденник», у який письменники занотовували свої враження).

У цьому ж збірнику вміщено й вірш В. Сосюри «Час» із присвятою М. Хвильовому, написаний в Одесі на дачі Гадзинського 13 червня 1926 р. Поезію було подано до альманаху «Вапліте», але, як свідчить примітка А. Любченка, її заборонив Головліт у липні 1926 р.

Отже, найповніше зібрання рукописів В. Сосюри зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, де ще чимало творів і листів поета чекають на своїх дослідників.

Тексти віршів і поем В. Сосюри, як і твори багатьох українських письменників (П. Тичини, Ю. Яновського, А. Головка, Ю. Смолича та ін.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякі залишилися поза найповнішими виданнями (так, поза десятитомником 1970–1972 рр.). Унаслідок таких «доопрацювань», а точніше – пристосувань до відповідних ідеологічних вимог часу, – під багатьма творами з’явилися дві дати написання. Наприклад, такі вірші мають подвійні дати, які нібито вказують на час написання:

«Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921–1957), «Сніг» (1921–1957), «На Захід, на Захід, на Захід!..» (1921–1957), «Як сонце до істоми гріє…» (1923–1957), «У плащі» (1923–1957), «Вулиці» (1923–1957), «Сон» (16.12.1924–1957), «Відплата» (1920–1957) та багато-багато інших. Є й такі твори, в яких зроблено істотні правки, але дату доопрацювання не зазначено. У вірші «І пішов я тоді до Петлюри…» (1924) у першій строфі друкувалося спочатку так:

Проте згодом з’явився інший варіант:

Зрозуміло, що у виданнях 1930 – 1980-х років не могли друкувати перший варіант, оскільки в ньому йшла мова про розстріли червоноармійцями бійців повстанських загонів чи УНР.

Подвійні дати під творами В. Сосюри – це ніби пряма вказівка на те, що їх піддавали повторному редагуванню. Якщо в поемі «Червона зима» (дата залишилася 1921 р.) зникли первісні образи, то з деяких творів «випали» строфи. У вірші «Минай, проклята ніч, минай…» вилучено четверту строфу:

До речі, навіть хрестоматійний вірш «Любіть Україну!» і досі іноді подається не за першопублікацією 1944 р., за яку В. Сосюру було піддано нищівній і безпідставній критиці в статті «Об идеологических извращениях в литературе», а за пізнішою, «причесаною» редакцією. В останньому рядку третьої строфи: «Без неї – ніщо ми, як порох і дим, // Розвіяний в полі вітрами…» замінено на: «Між братніх народів, мов садом рясним, // Сіяє вона над віками…».

Суттєві смислові правки внесено й до четвертої, п’ятої, сьомої і десятої строф твору, які приглушували його високий патріотичний пафос, применшували любов В. Сосюри до України. Проте до 2000 р. жодне з видань не подавало первісного тексту, і твір друкувався здебільшого за «кагановичівською» редакцією, ніби й не було знято прокляття, проголошене у згадуваній горезвісній статті газети «Правда».

До повоєнних найповніших видань творів поета не вносилися вірші й поеми, де було правдиво змальовано події громадянської війни в Україні (найкраще це описано у призабутих споминах «З минулого», опублікованих у журналі «Червоний шлях» 1926 р., а згодом частково внесених до автобіографічного роману «Третя Рота»), де мовилося про національні питання чи про репресованих діячів науки і культури.

У романі В. Сосюри «Третя Рота» згадується його поема «Махно», текст якої в архіві автора не зберігся. У першому варіанті рукопису поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) твір мав назву «Махно». Очевидно, В. Сосюра мав намір поновити з пам’яті твір, над яким працював ще в 1924 р., а точніше – написати «нову» поему про Махна.

У третій книзі спогадів Ю. Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця» є найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому саме поет «стільки випив горя» за неї:

«Рік пізніше Володя написав поему «Махно». То була «бомба» в літературному середовищі – і Блакитний знову люто картав Володю, я при тому присутній не був. Але на «збіговиську» «гартованців» у редакції «Вістей», в тому ж кабінеті Блакитного, вибухла запальна дискусія: Володя якраз прийшов від тодішнього комісара освіти Шумського, який дав Сосюрі доброго прочухана. […] <…> Не забути рядків, якими після вступу зачиналася поема:

Перші рядки поеми «Махно» були, здається, такі:

Текст цієї недокінченої – у машинопису – поеми Володька подарував був і мені, як, очевидно, ще багатьом товаришам. На превеликий жаль, у подальших життьових перипетіях цього рукопису не стало»

(Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. – К.: Рад. письменник, 1972. – С. 79–81).

У 1988 р. у домашньому архіві Ю. Смолича ми виявили конверт, у якому зберігалося кілька аркушів, списаних каліграфічним почерком В. Сосюри червоним атраментом. Заголовок «З поеми “Махно”», далі шістнадцять чотирирядкових строф, а після останньої підпис, дарчий напис і дата: «В. Сосюра. З великою пошаною й дякою за пораду т. П. Панчеві. В. С. 25.11.24. Харків». На конверті, в якому зберігалися автографи В. Сосюри, є напис рукою П. Панча: «Із поеми «Махно» В. Сосюри (оригінал)». Очевидно, цей оригінал подарував Ю. Смоличу П. Панч після ознайомлення із третьою книгою спогадів, що вийшла 1972 р., де в споминах про В. Сосюру мовилося найбільше про цю поему. У бібліографічному покажчику Яшека і Лейтеса «Десять років української радянської літератури» (Харків, 1928) є дві позиції, на підставі яких можна судити про публікацію фрагментів поеми (чи, можливо, задумуваного роману): «Махно» (уривок із поеми). – 1924. – Жовтневий збірник. – С. 7 – 14; «Махно»: Над морем сидів і хитався од болю (з роману «Махно»). – 1924. – Червоні квіти. – № 6. – С. 12–13». Розшукати першу публікацію досі не вдалося.

Публікації в періодиці кінця 1980 – початку 1990-х років доти не відомої спадщини В. Сосюри, а також згадки автора цих рядків у пресі та у виступах по радіо про втрачену поему «Махно» привернули увагу учителя-пенсіонера О. Т. Лебедя з містечка Прилуки на Чернігівщині, який скопіював текст цього твору, за винятком епілогу, ще в 1928 р. у селі Дмухайлівці на Дніпропетровщині за текстом Карпа Гупала. Останній навчався у 1923–1925 рр. у Харківському інституті народної освіти й приятелював із В. Сосюрою. Проте свій список О. Лебедь подарував В. Сосюрі 1937 р. в Одесі і зміг частково відтворити текст поеми лише в 1990 р. Оскільки цього тексту немає в автографі В. Сосюри, подаємо його за поновленим списком О. Лебедя:

Тут іде повторення тексту, що є в автографі В. Сосюри з архіву Ю. Смолича («Сьогодні свайба у Степана…»), а далі цілком невідомі фрагменти:

(Махно впізнає Ганну. З новою силою «любов ударила Махна»).

Пропуски в тексті, фрагменти якого не міг згадати О. Т. Лебедь, було позначено ним рядком крапок, а в дужках ним самим передано зміст того, що не збереглося в пам’яті.

Перші чотири розділи поеми В. Сосюри «Мазепа» було надруковано в журналі «Життя й Революція» (1929. – № 1. – С. 3 – 15). Після віршованого роману «Тарас Трясило» цьому другому твору на історичну тему, на жаль, не судилося бути повністю опублікованим за життя автора, а його творча історія розтяглася більш ніж на три десятиліття. У названому журналі друкувався лише початок твору із присвятою І. Микитенку, написаний у Харкові влітку 1928 р., а над рештою розділів (V – ХХVI), прологом і епілогом поет працював у 1959–1960 рр. Причини такої тривалої перерви В. Сосюра пояснює сам в автобіографічному романі «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неї, власне, початок, я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!

Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик».

Щодо цього «биття» робив пояснення й уточнення син І. К. Микитенка Олег Микитенко у статті «Друзі чи супротивники?» (Київ. – 1990. – № 2. – С. 138–149). Він згадує, що в архіві його батька є «рукописний зошит з текстом поеми «Мазепа» і двома віршами». «Текст (фрагменти поеми «Мазепа». – С. Г.), як пише О. Микитенко, – займає 43 сторінки, всього на них міститься 491 рядок поеми, а також понад 60 закреслених автором. Це, без сумніву, первісний авторський текст твору. На таку думку наводить і те, що окремі рядки (близько 30) в публікації журналу «Життя й Революція» постають інакше, ніж у рукопису, і те, що деяких фрагментів, які є в журнальному тексті, в зошиті немає».

О. Микитенко вперше опублікував за автографом 111 рядків окремої частини поеми «Мазепа» з підзаголовком «Провал». Стосовно історії тексту твору цей фрагмент має дуже важливе значення, оскільки з 1920-х рр. ніяких автографів цієї поеми досі не виявлено.

Із раннього варіанта поеми зберігся лише її «ембріон» – початок із чотирьох розділів, який В. Сосюра вніс до редакції, завершеної в 1959–1960 рр. Усі наявні в архіві поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками і вставками. У більшості авторизованих примірників тексту зафіксовано місце й дату написання твору: «Святі Гори – Харків (літо 1928 – літо 1930). Київ (осінь – зима 1959, зима – весна 1960 р.)» (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 6, арк. 136). Можливо, автор згодом помилково зазначив, що й далі працював над поемою навіть у 1929–1930 рр., оскільки в його архіві не збереглося жодних слідів цієї роботи.

Остання редакція поеми має авторську присвяту дружині М. Г. Сосюрі, синові та онукам:

Не всі авторські спроби подати в поемі «Мазепа» об’єктивну картину реалій початку XVIII ст. з позицій сьогодення можна вважати вдалими, цьому завадили, ймовірно, умови тоталітарної держави і багатолітня перерва між написанням окремих частин твору. Але щирість, відвертість і громадянська мужність у розмові з читачем про найскладніші періоди історії України – це головні ознаки твору.

Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повної публікації поширювалася серед читачів як за авторськими примірниками, так і в списках. Зокрема, в одному з таких примірників, що згадується у статті В. Яременка «Малий штрих до великої проблеми, або Материк його душі», є присвята письменникові В. Минку:

В. Яременко публікує там само і текст вступу до поеми «Мазепа», скопійований у 1960-х роках за примірником, що зберігався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немає в архіві В. Сосюри.

Уперше повний текст поеми опубліковано в журналі «Київ» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) із супровідною статтею-дослідженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна літературна версія. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149).

У складний повоєнний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюра звертається до біблійної тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що їх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так він згодом назве епоху сталінського терору в листі до свого грузинського друга Георгія Наморадзе). Ці поеми за життя В. Сосюри опубліковані не були.

Усі названі твори надруковано в журналі «Київ» у 1990–1997 рр. На нашу думку, їх (за винятком поеми «Каїн») варто друкувати не лише в академічному зібранні творів поета, хоча художня невикінченість цих поем є очевидною.

Поему «Розстріляне безсмертя», як зазначено в рукописних і зведеному машинописному варіантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навесні 1960 р. Зберігся загальний зошит із автографом початку поеми (22 аркуші), де є первісні варіанти перекресленої назви твору («Махно», «Примаков») і визначено остаточний («Розстріляне безсмертя»). З приводу другого заголовка є й авторське пояснення у тексті цього чорнового незавершеного варіанта поеми:

Утім, авторський задум розширювався у процесі роботи над твором. Згадавши про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра намагався в поетичній формі увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не обминув він і тих, про кого «забули» в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до своїх живих сучасників. У поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там є і слабкі місця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та інших. Згадки про них є доволі суб’єктивними.

У журналах «Україна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вітчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цієї поеми. Журнальна публікація у «Вітчизні» – це лише третина повного тексту твору, але навіть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героїв», про що треба сказати ширше.

У передмові до публікації нами було дано пояснення: «“Героєм” поеми став П. Г. Воробйов – колишній начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченні тиражів видань українською мовою і дістали належну оцінку В. Сосюри» (Вітчизна. – 1988. – № 1. – С. 92). П. Воробйов звернувся до редакції журналу з протестом, погрожуючи притягти публікатора до судової відповідальності нібито за наклеп. Пізніше редакція журналу надрукувала спростування П. Воробйова (Вітчизна. – 1988. – № 5).

Проте сама характеристика начальника Укркниготоргу ідентична як у рукописному, так і в авторизованому машинописному варіантах. До того ж серед рукописів В. Сосюри є ще дві епіграми на П. Воробйова («Небезпека» і «Ще є, щенята зінські…») та поетичне послання міністру культури України Р. Бабійчуку, в яких автор засуджує «продуктивну» діяльність цього чиновника. Звичайно, причетним (більшою чи меншою мірою) до колишньої владної еліти неприємно було читати такі критичні пасажі (не самі ж, ми, мовляв, це робили)… Об’єктивно коїлася-таки та наруга над українською літературою й мовою, і причетні мають визнати свою частку вини, – настав час відповідати і за свої вчинки. А поет, крім того, писав не заднім числом, він мав громадянську мужність у ті роки виступити зі своїм болем і гнівом.

В. Сосюра намагався, де вважав за потрібне, пом’якшити зміст деяких місць; вивчаючи один із машинописних варіантів, можна переконатися в тому, що він вилучив рядки з критикою М. Стельмаха, А. Хижняка та інших письменників. Із записної книжки (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 1, № 93) автор не вніс до остаточного варіанта різко негативні характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом ці фрагменти текстів на епіграми.

Безумовно, поема «Розстріляне безсмертя» – це твір, у якому непропорційно поєднано талановито написані фрагменти та окремі не дуже вдалі сторінки.

Чимось подібною за змістом до поеми «Розстріляне безсмертя» є поема «Слово» (без дати; написана орієнтовно десь на початку 1960-х років), у якій В. Сосюра дає негативні характеристики своїм сучасникам Я. Городському, М. Тардову, Х. Гільдіну, Івану Ле, Г. Полянкеру, Л. Пріцкеру, Л. Смульсону, А. Малишку, О. Корнійчуку, Н. Рибаку і стриману, з деякими доріканнями («З народом треба злитись вам, // а не звисать мостом до нього») – П. Тичині. Цей твір присвячено поету І. Гончаренку, а тому, звичайно, про нього сказано лише теплі слова. У доброзичливому тоні В. Сосюра говорить про М. Рильського («Максим Тадейович! Мій брат! // Людина! Світла ти людина, // і слів, і діл аристократ. // Це не Бажан і не Тичина»), М. Гарцмана. Останній, наприклад, удостоївся поваги В. Сосюри, бо живе «у підвалі // з двома дітьми і без штиблет, // хоч він справжнісінький поет. // Поет, як кажуть, то від Бога, // Куди там Феферу до нього!..»

Більшість письменників В. Сосюра наділив негативними характеристиками за те, що жили, на його думку, в розкішних п’ятикімнатних квартирах, одержували високі гонорари, незважаючи на свої скромні літературні таланти.