Читать книгу Астрономія. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 17

Понад 90 супутників знаходяться на орбітах навколо великих планет Сонячної системи. Деякі з них утворилися разом із центральними планетами та від самого початку є їхніми супутниками. Деякі, особливо маленькі супутники планет-гігантів, вважаються колишніми астероїдами, що були захоплені гравітаційним полем планети та виведені на навколопланетні орбіти.

Перті дві планети – Меркурій та Венера – не мають природних супутників. Третя планета Сонячної системи – наша рідна Земля – має один природний супутник: Місяць. Проте деякий час існували суперечки про можливе існування другого, досі не відкритого природного супутника Землі, що обертається навколо неї дуже витягнутою орбітою та рідко підходить досить близько, щоб його можна було спостерігати. Дослідження Місяця почалося практично відразу, коли був винайдений телескоп.

У Сонячній системі найбільшим супутником планети є Ганімед – супутник Юпітера, один із галілеєвих супутників. Його діаметр дорівнює 5 262 кілометрам. Другим за розмірами є Титан – супутник Сатурна, що має у діаметрі 5 150 кілометрів. Деякий час вважали навіть, що Титан більший за Ганімед. Третє місце в цьому рейтингу посідає Каллісто – ще один із галілеєвих супутників Юпітера. Як Ганімед, так і Каллісто більші за планету Меркурій, що має у діаметрі 4 878 кілометрів. Проте таким своїм статусом вони напевне зобов’язані товстій льодяній мантії, що вкриває їхні поверхні. Тверді ядра Ганімеда та Каллісто, як вважається, близькі за розмірами до двох внутрішніх галілеєвих супутників Юпітера – Іо (діаметр 3 630 кілометрів) та Європи (3 138 кілометрів).

Кратериста поверхня привертала і привертає увагу як учених, так і аматорів астрономії. Досить детальні дослідження місячної поверхні було проведено спочатку за допомогою автоматичних станцій, а потім під час серії місій «Аполлон», до яких входила і висадка людей на поверхню нашого природного супутника. Живий інтерес викликав та викликає Місяць з точки зору пошуку слідів присутності позапланетних форм життя на його поверхні, а також через численні незвичайні події, такі як спалахи, зміни кольорів різних деталей поверхні тощо (так звані коротко-тривалі місячні події). Деякі з цих феноменів тепер отримали надійні наукові пояснення.

Найменшим супутником планети Сонячної системи є Деймос – супутник Марса. Вважається, що це «не рідний» супутник, а закручений із навколомарсіанського простору астероїд. Деймос має форму еліпсоїда з розмірами 15х12х11 кілометрів. Його ймовірний суперник – супутник Юпітера Леда, діаметр якої оцінюють у 10 кілометрів.

Наступна – і остання – планета земної групи Марс має два маленькі природні супутники Фобос і Деймос (що перекладається, як «страх» та «жах»). Вважається, що вони колись були астероїдами і не є «рідними» супутниками Червоної планети.

Юпітер, найбільша планета Сонячної системи, має найбільшу кількість природних супутників. Проте живий інтерес можуть викликати перш за все представники галілеєвих супутників. Найцікавішим «місяцем» Юпітера, напевне, є Європа. За даними досліджень, що включали в себе вимірювання магнітного поля Європи, вчені зробили висновок, що під товстим панциром з льоду криється океан з рідкої води величезних розмірів. Таким чином, Європа стає одним із найвірогідніших кандидатів для пошуку позаземних форм життя в межах Сонячної системи. Ще один супутник Юпітера Іо відомий своєю вулканічною активністю.

Найцікавішим супутником Сатурна є, безперечно, Титан. Розмірами він переважає Меркурій. Цікавою деталлю є те, що поверхня Титана вкрита дуже щільною атмосферою, тиск якої майже такий, як і атмосферний тиск на Землі; також там дуже подібний до земного вміст атмосферного азоту. Наприкінці червня 2004 року до Сатурна наблизився автоматичний міжпланетний апарат «Кассіні», що скине на поверхню Титана дослідницький зонд «Гюйгенс».

Уран та Нептун, як і попередні газові гіганти, багато своїх супутників «позичили» серед астероїдів, що необачно опинилися надто близько – у зоні дії їхнього потужного гравітаційного поля. Звичайно, в кожного з них є свої цікаві риси, проте виняткових особливостей, гідних згадки в нашому стислому огляді, стосовно них не досліджено.

Нарешті, остання планета Сонячної системи Плутон має єдиний природний супутник Харон. Він не набагато менший, власне, за саму планету, і питання про їхнє походження досі залишається невирішеним. Ані поверхню Харона, ані поверхню самого Плутона земними телескопами, та навіть за допомогою орбітального телескопа імені Хаббла, детально вивчити поки що не вдалося.