Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 13

За часів імператорів Октавіана Августа (31 р. до н.е. -14 р. н.е.) та Тіберія (14–37 рр. н.е.) в римській провінції Іудея на Близькому Сході виникла релігія, яка потім стала світовою, – християнство. Частина іудеїв визнала пророка Йошуа га-Ноцрі (Ісуса Назареянина, Ісуса з місту Назарет в області Галілея) Мессією (давно очікуваним царем-Спасителем, помазаником, грецькою мовою-Христом). В 33 році за рішенням Синедріону (ради іудейських жерців на чолі з першосвящениками Анною і Каіафою) та римського прокуратора (намісника) Іудеї Понтія Пілата він був розп’ятий в Ієрусалимі (столиці Іудеї) як заколотник. Послідовники Йошуа-Ісуса вірили, що він воскрес і, як Син Божий, вознісся на небо, але обов’язково повернеться, щоб судити під час Страшного суду перед кінцем світу душі людей живих та померлих. Згідно з вченням Христа, шлях до спасіння – це шлях милосердя та всесвітньої любові. Його учні-апостоли проповідували вчення любові в єврейських громадах Римської імперії. Апостол Павло звернувся в своїх проповідях не тільки до євреїв, але й до еллінів, римлян і варварів, завдяки чому християнство вийшло за межі національної (єврейської) монотеїстичної (однобожої) релігії – іудаїзму. Промови Христа, розповіді про його діяння та мандри апостолів, а також листи апостолів були зібрані й записані грецькою мовою (койне). Вони стали Новим Заповітом Біблії (Старий Заповіт Біблії – священна книга іудеїв – був створений жерцями стародавніх євреїв давньоєврейською мовою). Спочатку керівники християнських громад обиралися. Згодом утворилася церква – організація з ієрархією священнослужителів на чолі з єпископами («пастирями»), сформувалися вчення про Святу Трійцю (Бог – єдиний у трьох іпостасях як Бог-Отець, Бог-Син, тобто Христос, та Бог-Дух Святий), обрядність і храми (базиліки), культ святих мучеників і чудотворців. Римська влада ставилася ворожо до перших християн, оскільки вони не шанували імператорів як богів, відмовлялися приносити жертви перед їхніми статуями, тобто для римських посадовців були політично неблагонадійними. Багато християн було жорстоко страчено.

Але нова релігія швидко розповсюджувалася і знаходила послідовників.

В І ст. в Причорномор’ї проповідував один з найближчих учнів Христа – святий апостол Андрій, який, згідно з греко-римськими текстами, відвідав Таврику, але ніколи не мандрував по Дніпру, як написав на початку ХІІ ст. н.е. Нестор Літописець. Наприкінці І ст., за часів імператора Траяна (98-117 рр.) в Херсонес Таврійський був засланий єпископ (папа) Риму Климент (святий Климент Римський).

В І ст. продовжувала посилюватися влада Римської держави. За часів імператора Траяна римляни здійснили свої останні завоювання. У 101–106 рр. армія Траяна підкорила Дакію (сучасну Румунію). На римському кордоні в Дунайсько-Карпатському регіоні були зведені укріплення для захисту від нападів непокірних варварських племен, у слов’янських легендах ці захисні споруди називали «вали Траяна». У 113–117 рр. війська імператора Траяна перемогли парфян та захопили Месопотамію. Але Парфія (Іранське царство Аршакідів) залишалася сильним суперником Риму на Сході. Наступний імператор Адріан (117–138 рр.) повернув парфянам Месопотамію, але парфяно-римське суперництво не припинилось. У 223 рр. останній цар з парфянської династії Аршакідів Артабан V втратив владу над Іраном, яка перейшла до нащадка Ахеменідів Арташира І (Артаксеркса, 223–227–243 рр.), першого царя (шаха, шахиншаха – царя царів) з перської династії Сасанідів. Жорстокі війни іранців з римлянами відновилися. Крім персів на Сході, в ІІІ ст. на кордони Римської імперії з півночі посилили тиск численні племена варварів (варварами іменувалися народи, чиї мови греки та римляни не розуміли; їм здавалося, що «варвари» промовляють тільки слова на зразок «бар-бар-бар» чи «вар-вар-вар»). Ще у 113–111 рр. до н.е. римляни зіткнулися з навалою германських племен кимврів та тевтонів.

Спочатку індоєвропейці-германці мешкали в Скандинавії, Ютландії та на півночі сучасної Німеччини. В І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. вони почали наступ на кельто-іллірійський та римський світи. Це було нове Велике переселення народів.

Індоєвропейські племена кельтів (галлів, галатів) в стародавні часи займали велику територію від Галісії в Іспанії (Іберії), Гібернії (Ірландії), Британії, Аквітанії, Галлії та Белгикі до Галичини (Галіції; назва цієї історичної області та міста Галич, скоріше за все, також походять від імені «галли, галати», тобто «кельти») та малоазійській Галатії. В Закарпатті існувало кельтське містофортеця Новіодунон («Нове укріплення»), а на місці сучасного Кам’янця-Подільського – Карродунон («Кам’яне місто»). Найближчими родичами кельтів були іллірійці та венеди (венети, звідси – Венеція). Римляни підкорили Іллірію (області між Дунаєм та Адріатичним морем), землі галльських племен, аквітанів, белгів, кельтіберів, бриттів. Землі венедів зайняли слов’яни й стали називатися також венедами. Германці разом з сарматами тиснули на кельтів, іллірійців і римський світ на Дунаї та Рейні. У 169–180 рр. н. е. римляни з великими труднощами зупинили в Подунав’ї навалу германців квадів й маркоманів та сарматів. Під час цієї війни почалася епідемія чуми. Помер переможець варварів – імператор-філософ Марк Аврелій (161–180 рр.). Під загрозою ззовні у 212 р. імператор Марк Аврелій Антонін Каракалла видав едикт (наказ) про дарування прав римських громадян усьому вільному населенню імперії.

Скульптура Христа, що проповідує

В ІІІ ст. Римська імперія пережила внутрішню кризу. Після загибелі внаслідок заколоту імператора Олександра Севера (222–235 рр.) почалася епоха «солдатських імператорів». Легіони, розквартировані в різних провінціях імперії, проголошували імператорами своїх командирів. Повноваження римського сенату визнавалися лише в місті Римі. Імперія розкололася. Варвари й перси посилили тиск на кордони. Об’єднав імперію іллірієць Діоклетіан (284–305 рр.). Він став вже не імператором-принцепсом (першим сенатором), а імператором-домінусом («господарем»), августом («великим, високим, священним»). У Діоклетіана було три співправителі – август Марк Аврелій Валерій Максиміан (володар Заходу імперії, 286–305 рр., 307–310 рр.), цезар Гай Галерій Валерій Максиміан (на Сході імперії, 293–311 рр.) та цезар Гай Флавій Валерій Констанцій Хлор (на Заході, 293–306 рр.).

На початку IV ст. християни вже були впливовою частиною римського суспільства. У 301 р. цар Вірменії з парфянської династії Аршакідів Тірідат ІІІ Великий (287–330 рр.) зробив християнство державною релігією в своїй державі. У 313 р. римські августи Флавій Валерій Константин (Константин/Костянтин І Великий, 306–337 рр.) та Ліциній (308–324 рр.) видали в Медіолані (Мілані) едикт про вільне сповідування християнства в Римській імперії. Згодом, під впливом своєї матері Єлени та римського папи Сільвестра, Константин І сам прийняв християнство. У 325 р. на соборі в малоазійському місті Нікея християнські єпископи прийняли Символ (сповідування) віри та затвердили вчення про Святу Трійцю. Природа Христа була визнана Боголюдською. Аріани – послідовники священика Арія (з Олександрії Єгипетської), які ставили на перше місце людську природу Христа, – були засуджені як єретики («відступники»). Константин І підтримав рішення Нікейського собору. Арій був засланий в Іллірію. Та частина Християнської Церкви, яка підтримала рішення Нікейського собору, стала Православною (Ортодоксальною) та Католицькою (Всесвітньою) Церквою. На чолі її стояли п’ять найголовніших єпископів – папа Римський, патріарх Єрусалимський, патріарх Антіохійський (Антіохія-на-Оронті – головне місто Сирії), патріарх-папа Олександрійський (Олександрії Єгипетської), патріарх Константинопольський.

В 324 р. Константин І переміг свого співправителя-суперника Ліцинія та став єдиним володарем імперії. У 324–330 рр. стародавнє грецьке місто Візантій на Боспорі Фракійському (Босфорі) було перебудовано в нову столицю Римської імперії – Константинополь («Місто Константина», Царгород, нині – Стамбул).

Наприкінці IV ст. головними ворогами римлян були перси й германці-готи. Спочатку готи (племена остроготів під проводом роду Амалів, везеготів під проводом роду Балтів, гепідів, гаутів-йотів-ютів) жили на півдні Скандинавії (Йоталанд), на острові Готланд в Балтійському морі, та, можливо, на півострові Ютландія. В другій половині ІІ ст. н.е. більшість готських племен на чолі з конунгом (вождем, королем) Філімером оселилася на землях біля гирла (дельти) ріки Вісла на південному узбережжі Балтійського моря. Готи потіснили германські племена ругів (ругіїв), вандалів та бургундів (уругундів). У ІІІ ст. з берегів Вісли готи разом з герулами, ругами просунулися в Скіфію та Дакію. Римляни евакуювали з Дакії свої війська та населення (за часів імператора Авреліана, 270–275 рр.), у 270–271 рр. германці оселилися на берегах Дніпра (Данапра, Борисфену), Дону (Танаїсу), Дунаю (Данубія, Істра), завдали смертельного удару по Боспорському царству та Ольвійському полісу. В гірській частині Таврики, недалеко від Херсонесу Таврійського, готи й герули заснували маленьку державу з центром у фортеці Дорос-Дорі на горі Мангуп, прийняли православне (ортодоксальне, нікейське) християнство. Під назвою Феодоро Кримська Готія проіснувала до 1475 р., коли її завоювали турки-османи. Під тиском готів синдо-меотське населення азійської частини Боспору переселилося до Криму, де змішалося зі своїми далекими родичами скіфами.

Як писав у VI ст. готський історик Йордан, готи в Скіфії та Дакії зіткнулися з племенами венетів (в Карпатських передгір’ях, у верхів’ях Вісли), склавенів (між Істром-Дунаєм, Данастром-Дністром та Вісклою-Віслою), антів (між Данастром-Дністром та Данапром-Дніпром), яких більшість сучасних вчених вважає слов’янами. Антський вождь-князь Бож (Боз, Бус – «вождь») загинув у боротьбі з германцями (про це нагадав автор «Слова о полку Ігоревім» багато століть пізніше). Слов’янами, мабуть, були й борани (сіверяни?), які спочатку жили біля Істру-Дунаю, а в ІІІ ст. в Приазов’ї. В Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та Подунав’ї готи зіткнулися не тільки зі слов’янами, але й із сармато-аланськими, кельтськими, можливо, фінно-угорськими та балтськими племенами. Готські королі об’єднали під своєю владою величезну кількість племен, що мешкали між Балтійським та Чорним морями, між Приазов’ям та Карпатами. З Північного Причорномор’я готи та їхні васали здійснювали напади на східні провінції Римської імперії. Головним етносом (народом) в Готській державі (чи союзі племен) були остроготи (остготи, східні готи). Центр її знаходився на північно-західному узбережжі Чорного моря. Найбільшої могутності ця держава досягла у IV ст. за часів короля Германаріха (Херменеріга, 351–376 рр.) з роду Амалів.

Серед готів в ІІІ ст. почало розповсюджуватися християнство аріанського типу. Каппадокієць Ульфіла (Вульфіла, 311–383 рр.), який потрапив у полон до везеготів ще дитиною, був ними вихований, став хрестителем та єпископом готів і переклав Біблію готською мовою.

У 375 чи 376 р. готи зазнали поразки від гуннів. Можливо, центральноазійські племена сюнну (хунну), з якими воювали китайці в епоху «Чжань го» («Царств, що змагаються», V – ІІІ ст. до н.е.), в епоху династії Цинь (імператор Цинь Шихуанді (221–210 рр. до н.е.) навіть наказав побудувати Велику стіну для захисту від нападів сюнну), в епоху династії Хань (202 р. до н.е. -220 р. н.е.), та гунни ефталіти (білі гунни, гунни з Семиріччя), з якими воювали шаханшахи Ірану з династії Сасанідів у Vor., були їхніми родичами. До союзу гуннських племен, вірогідно, входили тюркські, ірано-сакські, фінно-угорські етнічні групи, а потім приєдналися слов’яни та германці. У 360–370 рр. гунни з’явилися на землях аланів на Північному Кавказі та поблизу Дону. У 375 р. гуннська кіннота вирушила на Захід. Старий король Германаріх загинув у битві з гуннами. Племена, підкорені готами, як і самі остготи, визнали владу гунських вождів.

Але вестготи, які жили на території стародавньої Дакії, на чолі з Фрітігерном з роду Балтів не підкорилися гунам. Вони запросили дозволу в імператора Валента ІІ (364–378 рр.) оселитися на римських землях як союзники-федерати Риму. Варвари, які ставали федератами, отримували землі для поселення в обмін на зобов’язання захищати кордони імперії. Август Сходу Валент дозволив їм оселитися у Фракійському діоцезі[5]. Проте свавілля римських чиновників призвело до повстання. До вестготів приєдналися місцеві раби, а також загони остготів й аланів. 9 серпня 378 р. в битві під Адріанополем (сучасне місто Едірне) римська армія була розгромлена, а імператор Валент загинув. Завдяки дипломатичним зусиллям полководець Феодосій врятував Константинополь. Август Заходу Граціан (367–383 рр.) призначив Феодосія своїм співправителем. Феодосій І Великий (379–395 рр.) віддав вестготам Іллірію для поселення. Згодом він став імператором як Сходу, так і Заходу римського світу. Феодосій І зробив нікейське християнство державною релігією Римської імперії та заборонив Олімпійські ігри (спортивні змагання на честь Зевса в Олімпії на півострові Пелопоннес).

Візантія була опорою православного християнства (православні визнають текст Символу віри, затвердженого на Нікейському соборі, без змін, внесених до нього на Заході у IX-ХІ ст.). В 1204 р. імперії завдали страшного удару католицькі лицарі-хрестоносці та флот Венеціанської республіки під час Четвертого хрестового походу. У 1261 р. Ромейська держава відродилася, але у 1453 р. була завойована турками-османами.

Перед смертю Феодосій розділив імперію між своїми синами – старшим Аркадієм та молодшим Гонорієм. У 395 р. Аркадій (395–408 рр.) став імператором Східної Римської імперії. Її мешканці розмовляли переважно грецькою мовою, але вважали себе римлянами-ромеями. В історію ця держава увійшла як Візантійська імперія, тому що її столиця – Константинополь – була побудована на місці давньогрецького міста Візантій. Необхідно звернути увагу на те, що візантійська влада зберігала римські традиції. Посаду імператора (згодом – василевса) займала людина, яку підтримували армія, синкліт (сенат) та народ Константинополя. Східна Римська імперія проіснувала майже на тисячу років довше, ніж Західна імперія. Але внутрішня криза все-таки зруйнувала Західну Римську імперію.

У 476 р. головнокомандувач римської армії, яка вже складалася тільки з варварів-найманців, скір або руг за походженням, Одоакр позбавив влади останнього західноримського імператора Ромула Августула (31 жовтня 375 р. -5 вересня 476 р.). Залишився тільки один імператор – на Сході (Зенон/Зінон, 474–475, 476–491 рр.). У лютому 493 р. остготи, які оселилися в Подунав’ї, на чолі з королем Теодоріхом (Теодеріхом, 475–526 рр.) з роду Амалів захопили Італію (Одоакр був убитий) та перенесли в Равенну центр свого королівства.