Читать книгу Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник) - Группа авторов - Страница 12

Талановитий хлопець змалку мав виплекане чуття до образності рідної пісні, адже виховувався у родині, де знали і любили народну музику, зростав у середовищі сільської інтелігенції, у гармонійному світі галицького люду. Народжені Романом Купчинським пісні (24.09.1894 с. Розгадів Зборівського р-ну Тернопільської обл. – 10.06.1976, м. Оссінінг, США) відразу стали дорогими і рідними мотивами понад Золотою Липою та по всій Галичині, ніби як народні. І майже ніхто десятками років не здогадувався навіть у його родинному селі, що це витвори їх славного земляка. Ті пісні пахли незнаними стрілецькими походами, ніжністю, вкладеною поетом у такі прості, щирі й гострі слова. Пахли рідною м’ятою з-над берегів Дністра, травами і розпростертими аж до Збруча лісами, таємничо неприступними, як і колись. «Зажурились галичанки через тую зміну, Що відходять наші стрільці десь на Україну: – Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?..», «Човен хитається серед води, Плеще о хвилі весло, В місячнім сяйві біліють сади, Здалека видно село…», «Як з Бережан до кадри січовики манджали, То краялось серденько Із горя та печалі…» і десятки інших, слова і музика яких належать перу Романа Купчинського. Радянська влада наклала на них багаторічне табу. Але їх співали. Насамперед у краях, де й народився їх автор. Співали на родинних святах, не надто гучно й голосно, щоб чули тільки свої, ті, котрі не зрадять. Легендарний стрілець, здавалося, став легендою. Попри те – він ще був живим у ці смутні часи і мешкав в Америці, коли його творіння співала Україна, ховаючись сама від себе… Лише із постанням незалежності України, на початку 1990-их, повернулися до нас насамперед з голосу І.Мацялка та гурту «Соколи» ім’я і творчість Р.Купчинського – поета, прозаїка, журналіста, композитора, критика, громадського діяча.

1914 р. Р.Купчинський записався до легіону УСС (рядовик, командант чоти, сотні, ад’ютант полку в ранзі поручника). В сотні В.Дідушка брав участь у боях на Маківці, згодом на Тернопільщині біля р. Стрипи у селах: Семиківці, Багатківці, Панталиха, Соколів, Раковець, Соснів. У 1918 р. командував сотнею Вишколу УСС на румуно-буковинському кордоні, в січні 1919 р. – пішим полком УГА у боях за Львів, разом з цією армією пройшов її шляхом перемог і поразок. Із середини 1920 р. до лютого 1921 р. був інтернований у польському таборі для старшин УГА в Тухолі. Перший вірш Р.Купчинський опублікував 1915 р. у Відні в часописі «Вісник Союзу визволення України»; в рукописі передавали з рук у руки стрілецьку хроніку Р.Купчинського «Новініяда», яку називали початком стрілецької преси. З 1915 р. належав до «Пресової Квартири УСС» (разом із поетами, композиторами Л.Лепким, Ю.Назараком, М.Гайворонським, А.Лотоцьким, Ю.Шкрумеляком та ін.) й Артистичної горстки УСС, які збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам’яті стрілецького чину, випускали періодичні видання, компонували архіви УСС. Активно публікував свої твори у стрілецькій періодиці, львівських часописах «Шляхи» і «Діло».

Після звільнення з польського полону (1921) Р.Купчинський студіював філософію у Віденському університеті (1921–1922), невдовзі продовжив студії з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті (1922–1924). Працював у цьому місці професійно як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою. У 1924–1939 рр. був співробітником редакції газети «Діло», де вів постійну рубрику «Відгуки дня», під якою друкував фейлетони, підписуючись псевдонімом Галактіон Чіпка, підготував книжку цих фейлетонів (її виходові перешкодила війна), також співпрацював з редакціями часописів. У 1922 р. разом із В.Бобинським та П.Ковжуном організував літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва; всі троє були співредакторами. Тут публікував і свої твори. Автор роману-трилогії зі стрілецького життя «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою» (обидві частини, 1928 р.), «У зворах Бескиду» (1933 р.). Писав тексти для лялькового театру гумору і сатири «Вертеп наших днів», який у 1926 р. організував у Львові Л.Лепкий; у 1946 р. знову разом з Л.Лепким створив сценарії до «Вертепу», відновленого зусиллями останнього у таборі для переміщених осіб в с. Бльомгофен (Баварія, Німеччина). Як повідомила газета «Діло» 26 червня 1929 р.

У 1933–1939 рр. Р.Купчинський – голова Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка у Львові (ТОПІЖ). З ініціативи Р.Купчинського ТОПІЖ проводив літературні конкурси з грошовими нагородами, влаштовував вечори лауреатів конкурсу; в лютому 1935 р. започаткував Бал Української Преси – найбільшу в країні імпрезу такого роду. 1939 р. Р.Купчинський переїхав до Кракова, де працював в Українському видавництві. Наприкінці Другої світової війни виїхав до Німеччини, де продовжував займатися літературною творчістю.

У 1949 р. Р.Купчинський емігрував до США (м. Оссінг поблизу Нью-Йорка). У 1952–1954 рр. вів свою рубрику «Відгуки дня» в україномовній газеті «Свобода». У 1952 р. належав до ініціативної групи, яка організувала Спілку Українських Журналістів Америки (СУЖА), був її головою у 1958–1960 рр. (відмовився від цього поста внаслідок погіршення стану здоров’я). Почесний член СУЖА з 23 грудня 1966 р. Протягом тривалого часу працював у дирекції та редакційній колегії відновленого у 1950 р. за львівським зразком видавництва «Червона Калина». У 1950–1960 рр. – член управи Літературно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку; діяльний в Об’єднанні Колишніх Вояків Української Армії та інших українських товариствах; працював у головній редакційній колегії журналу комбатантських об’єднань Канади і США «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк). Можливості творчої та громадської діяльності митця були сковані хворобою. Помер 10 червня 1976 р. в м. Оссінгу.