Читать книгу Українські традиції - Группа авторов - Страница 14
Частина друга
«Ой вже весна воскресла…»
Я. Ф. Головацький
Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія про стародавніх слов'янських ідолів і богів
Перун
ОглавлениеЄ велика ймовірність, що Перун, шанований стародавніми русинами, найголовніша божественна істота після бога Вседержителя, означав також світлоносне начало. Назва його, що українською та іншими слов'янськими мовами означає грім (пор. грецьк. вогонь; зенд. пеирамунъ, світла, небесна оселя) і вирази: Перун вбив, Перунова стріла та ін. вказують на те, що він володів громом і блискавкою, був громовиком, але, крім того, він, здається, означав видозміну світла. У литовській міфології він названий Перкунасом. Перун був (подібно до Святовита) богом війни і миру; русини клали до його підніжжя зброю і клялися при укладенні угод богом Перуном – Володимир Великий поставив Перуну бовван у Києві, а Добриня (дядько і воєвода його) – у Новгороді. Вогонь був священною ознакою богослужінь Перунові. За словами Гвагнинія (Krön. W. rsieztwa Moskiew. pols. przekt. X.VII. 485), горів у Новгороді перед ідолом Перуна незгасимий вогонь з дубового дерева. Те ж саме божество під іменем Єсень чи Ясень шанувалось поляками як таке, шо дарує плоди земні (Sarnickip. 1028). Атрибутом його у Шлезьку була гора Собот (тобто сонце, що сходить). В пісні карпаторуській згадується: Грім-Собота, гора висока[145] чи Громова Собота, таким чином, гора Собот є гора Сонця чи Грому-Перуна. Соботкою називається обряд купальського свята, під час якого палять на горах ватри з дерев[146]. Подібне Перуну божество шанувалося слов'янами у Любеку (Lübeck) під іменем Проне чи Прове, а в Адріатичних слов'ян під назвою Берона, що стверджують написи, знайдені в Аквілеї (Jovi Sancto Beroni tona bono deo Beroni).
145
Див.: Хрестом. Церковно-словен. и древно-руск. въ пользу учен. высш. Гимн. сост. Яковъ Головацкій, въ Відни 1854, стор. 347.
146
Наш Густинський літопис пише про те: «Сему Купалу, бѣсу, еще и донинѣ по нѣкоихъ странахъ безумнии память совершаютъ, наченше Юнія 23. дня, въ навечеріє Рождества Іоанна Предитечи, даже до жатвы и далѣй, сицевымъ образом (въ Арх. списку прибавлено: соботки на якую память): съ вечера собираются простая чадь, обоего полу, соплетаютъ себѣ вѣнцы изъ ядомого зелія, или коренія, и препоясавшеся быпіемъ возгнѣтаютъ огнь, индъ же поставляють зеленую вѣтвь, и емшеся за руцѣ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пѣсни, преплетающе Купаломъ; потомъ черезъ оный огонь прескакуютъ, оному бѣсу жертву себе приносяще». (Полн. Собр. Русск. лѣт. II, стр. 257.) На нашій Русі зберігся обряд палення вогню, що зветься соботка, ще тільки в горах Саноцького та Ясільського округів та на протилежних горах Угрів, де до цих пір напередодні різдва святого Іоанна вночі збираються селяни, особливо молодь обох статей, ставлять Віху із смерекового дерева на високій горі і закладають із сушняку вогнище, підпалюють великий вогонь і, взявшись за руки, підперезані чорнобилем, танцюють, співаючи:
Горішняни, долішняни,
Сходітеся на Собітку,
Спечеме си чорну китку, і т. д.
Потім скачуть через вогонь і переганяють через нього худобу. В інших сторонах Галичини не обходять того звичаю, тільки тоді ж надвечір обтикує кожна господиня стріху хати та інших будівель лопухом (Lappa vulgaris) та чорнобилем (Artemisia vulgaris), яким наостанку і підперізуються в той день, щоб (як кажуть) крижі не боліли.
