Читать книгу Українські традиції - Группа авторов - Страница 1

Рідні, цілющі джерела

Оглавление

Існують численні наукові розвідки, у яких автори глибоко і проникливо досліджують духовну та культурну структуру того типу людини, який уособлює собою українець, ширше – українська нація, котра сягає корінням сивої давнини, часів протослов'янства.

Не в останню чергу цікавими з цього погляду є спостереження іноземних дослідників, які через призматику власного світовідчування показують те найпосутніше, найхарактерніше, що вони бачать в нашій культурі. Ці спостереження мають велику цінність, адже допомагають скласти нам повніше уявлення про нас самих. А якщо читач ще й правдиво запалюється власним бажанням дошукатися істини, якщо прагне злитися з тими духовно-психологічними і культурними енергіями, що творять його національну історію, самосвідомість, суспільні й особистісні ідеали, то він, ясна річ, зможе ґрунтовніше, життє-перспективніше засвоювати історію свого народу, відчувати неспростовну сув'язь з його духовним космосом.

«Скіфія» Геродота із Галікарнасу, «батька історії», як його вже усталено називають, – це погляд на наших предків очима іншої культури, слід визнати – викінченішої й довершенішої, ніж культура скіфів, що в основному жили іще мисливством і рибальством, але поступово опановували й землеробство. І все ж інтонація оповіді Геродота сповнена поваги до Скіфії. Читач побачить у тексті, який відкриває цю книгу, крім тенденції утвердити на скіфських теренах грецьку асимілюючу історичну потугу, ще й неабиякий спротив, що його виявляють скіфи, показуючи себе непримиренними захисниками як «тіла» своєї вітчизни, так і її душі, духу. Скіфи до затятості обстоюють свої духовні і культурні надбання, свої звичаї, які не підводили їх у протистоянні зазіханням із зовнішнього світу, вчили перемагати і бути вільними. Єдино, можливо, брак наполегливості в поширенні на зовнішній світ саме своїх цінностей, відсутність волі до закріплення в писемних пам'ятках, а відтак, і відсутність історично тяглого потужного розвитку й гуманізації власних традицій та ідеалів – з обов'язковістю спричинилося до другорядності культури скіфів на мапі духовно-культурних завоювань на зорі цивілізації, яких сягнула античність, зокрема давньогрецький її ареал, репрезентований у тому числі й історичними вислідами Геродота.

Аналізуючи етнографічний стан докиївського формування українства, чимало хто схиляється до того, що скіфи, а потім і сармати, хоч якими непокірливими вони були, здебільшого розчинилися в зовні мирному, історично малозаявленому на той період слов'янстві. А ті рештки скіфів і сарматів, що не були асимільовані слов'янством, відкочували на Північний Кавказ і далі на південь, аж чи не по сьогодні цементуючи етноси, які не збираються розчинятися в слов'янстві і взагалі ні в кому…

З інших матеріалів, що наводяться в нашому збірнику, особливо із розлогого «Викладу давньослов'янських легенд, або Міфології, укладеної Я. Ф. Головацьким», стає зрозуміло, що прото-українці мали грандіозний всесвіт власної міфології, свою космогонію, величну ієрархію богів, що вивищувалась до єдиного Бога, Бога богів, Уседержителя.

Як і в античних віруваннях, в давньоукраїнській міфології світ не вельми чітко поділяється на позаприродний і природний, видимий. Людина існує в обох цих світах, спілкується з істотами нижчого порядку, ніж вона сама, і водночас із богами, намагаючись здобути їхню прихильність. «Розчиненість» давнього українця в природі є більшою, ніж ми це бачимо у вербальних пам'ятках античності, стосунки з найрізноманітнішими її духами в українця довірливі, теплі. Тобто те, що говорить відомий український вчений-філософ, історик, філолог, славіст Дмитро Чижевський про «типового українця», яким цей останній сформувався на новітні вже часи, а саме такі риси українця, як «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», – це все глибоко корениться в прадавній злуці самосвідомості українця із стихіями рідної природи. Вона навіть своїм видимим образом, не кажучи вже про образ незримий, що складається з безлічі різноманітних духів і сили-силенної міфологічних уявлень населяючої її людності, підносила характер українця до високо-поетичної споглядальності, та водночас виробляла в ньому й індивідуалізм, непереборне прагнення свободи, але – не за чужий кошт, бо українець ніколи не зазіхав на інші землі, а лише боронив свою, сердечно близьку йому в найдрібніших природних її проявах, цінував її над власне життя…

«Влес-книга», уривки з якої теж подаються в цій книзі, є гранично промовистим і переконливим з цього погляду твором. Та маємо тут, очевидно, сказати й інше: «Велесова книга», а це ж один такий розлогий історичний, духовно-культурний документ з дуже малого їх числа, що дійшли до нас із глибу віків, засвідчує і незламний ратний дух праукраїнства, його органічну відразу до уярмленого життя, націленість на найголовніше – відсіч завойовникам і поневолювачам, готовність до подвигу в бойовищах, подвигу, що благословляється всім сонмом богів, хоробрих воїтелів під ясними корогвами Ясуні, богів, котрі припроваджують душі загиблих за рідну землю у найсвітліші царства потойбіччя, де поряд з лункими гімнами слави бринить стільки нот найпроникливішого ліризму, котрим насотував свою душу українець ще тут, у земних виднокругах, в безмежно прекрасному і вже тим одним безсмертному для нього предківському краї… Мотив оборони цього краю, збереження його для нащадків, натхненна віра в його невичерпну історично-духовну місію є головним для «Велесової книги» – величної симфонії глибоко самодостатньому українському характерові. Рідко ще які книги в часи подальші, часи поступового розмивання цього характеру, співатимуть йому таку сонцепромінну славу і заздравицю.

Недаремно так багато поглядів звертається нині до «Велесової книги», є навіть чимало гарячих голів, що ладні визначити подальший після неї шлях українства в історії, передовсім шлях християнізований, хибним, але то скорше емоційна реактивність свідомості, відчаєної тим, що стільки віків перебувала Україна в рабстві, а от якби, мовляв, трималася заповітів своїх духовних настановителів-пращурів, то все могло б бути інак. Одначе історія не визнає умовного способу, «якби» для неї не існує, це по-перше, а по-друге – релігія, що не виокремилася ще власне із природи, не може заступити релігії людини вже цивілізованої, що обрала за ідеал гуманістичні цінності, спрямувала духовну боротьбу передовсім у саму себе, у своє єство, аби виплекати його на засадах добра, братолюбності, правдивого духовного спасіння.

Меч, яким осяює себе вищий бог праукраїнців, – річ велична і справляє враження, та чи не більше враження справляє Христос, який миє ноги своїм учням і визнає їх за братів, за рівню, Христос, який бере гріхи світу на себе і розпинається добровільно заради порятунку кожного з нас, Христос, який виводить людину із суперечливої природи і наближає її до Творця, новими історичними ландшафтами доправляючи ціле людство до богопромислительних трансформацій. І дивно було б, якби Україна раптом відпала від цього всезагального поступу, повернулась до язичницьких, давньовіджилих уявлень про світ і про себе в цьому світі.

«Природна» культура, «природна» мораль і духовність не виходять, проте, із орбіти народних українських уявлень і досі. «Типовому українцеві» чужий абстрактний, «платонівсько-арістотелівський» підхід до явищ буття, він схильний усе бачити через світло знань серця як центру духовно-розумової та душевно-тілесної діяльності людини. Українцеві притаманне протилежне раціоналістичному західному – «олександрійсько-біблійне» світовідчування, він відсторонюється від фаталізму, схиляння перед позитивістською філософією (варто пригадати М. Гоголя і П. Юркевича), українець увесь у душевному русі, в тому «психічному неспокої», причини якого Дм. Чижевський відносить саме до глибинного зв'язку національного характеру з природою, до безміру її виднокругів, передовсім степових, не заступлених ані надто високими горами, ані непрохідними лісами, ані непевною стихією моря чи океану. Тут, так би мовити, далеко видно. Тут ніщо не чаїться, як, приміром, за стіною лісу чи за скелями гір, тут дзвони цикад розлягаються аж до крайнеба, а біла хата стоїть під зорями як осереддя привітного і гостинного всесвіту, яким є в ньому і вона сама, ця хата, і є такою якраз тому, що протягом цілої тисячі років, з часів прийняття християнства Київською Руссю, у божнику на покуті, прикрашені вишитими рушниками, стоять у ній ікони Христа-Спасителя, Божої Матері, Миколи-Угодника. А почасти доповнює їх і цілий шерег інших святих…

Спливали віки. По довгих часах спустошення, що його принесли на Русь монголо-татари, вогнем і мечем намагаючись утвердити тут рабство, яке потім так само нав'язували Україні Литва, Польща, Росія, в тому числі – і може, найбільшою мірою (згадаймо мільйони, що загинули під час голодомору в 1930-ті роки) Росія більшовицька, – на теренах українства запалахкотів бунтівливий, саможертовний, високо-сакральний, справді лицарський вогонь козаччини, що згодом дав світові і Козацьку республіку, і першу демократичну конституцію.

В облозі сил, що сповідували внутрішній, глибоко зачаєний і невикорінний тоталітаризм, імперську зверхність, Україна не виявила здатності до державницької консолідованості, не сприйняла тих духовно-моральних, культурних та історично-трансцендентних цінностей, які їй у черговий раз нав'язувала цивілізація, – і впала в нову безодню порабування, руйнації, знищення. На кістках і ідеалах святого визвольного козацького руху постала нова, не менш тривала, ніж монголо-татарська, Руїна…

Але парадоксальним чином, вочевидь, саме вона спричинилася до непоступливо-амбітної, іноді аж яро-наступальної самоідентифікації нації.

Саме з цієї непокірної гілки українства народилися Сковорода і Шевченко – два титани нашого духу. А скількох світочів дала Україна своєму стражденному народові в особах їхніх наступників – (та й попередників, таких як Петро Могила й Данило Туптало) від Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Плужника, Володимира Винниченка до Василя Симоненка і Ліни Костенко…

Бунт Сковороди мав високий «вертикальний» рівень; відомо, що на могилі мандрівного філософа і поета стоїть не хрест, а камінь – втім, із цілком християнським написом: «Світ ловив мене, та не спіймав». І тут є певне віддзеркалення загалом українського світобачення, душевного устрою, які носив у собі Сковорода і не прагнув комусь покласти їх під ноги заради будь-яких вигод чи в нападі релігійного самобичування і самопониження.

Сковорода прагнув «самостійницького», «унезалежненого» набуття Святого Духа, піддаючи таким чином випробі загальнолюдську складову свого «позаматеріального єства» і складову українську. І та, й друга в особі Сковороди цей іспит витримали. Сковорода став правдивим пророком України.

Таким же провідником нації був і Великий Кобзар. Він відобразив у своїй творчості, окрім глибинних християнсько-філософських та національно-буттєвих пластів самосвідомості народу, іще й пронизливе, історично-наскрізне його жадання соціальної справедливості, соціальної гармонії. І Сковорода, і Шевченко, а за ними і вся українська література, виводять на перший план саме «просту людину». «Елітного» світовідчування Україна взагалі, здається, не знала, у ній завжди «випирало» назовні розуміння світу козачо-демократичне, народницьке. Вона завжди стояла і стоїть в обороні своєї внутрішньої духовної структури, свого характеру – немалою мірою це виявляється у давніх і прадавніх звичаях та обрядах, які, нищені-перенищені царями і псарями, дійшли до наших днів, підуть, звісно ж, і далі, в неосяжне майбутнє. В цих звичаях та обрядах – багатюща культура українського народу, цілі зрізи його духовного життя, його тисячолітніх ідеалів. І весілля, і народини, і мерлини, і безліч дрібніших подій, якими сповнюється існування людини на землі, мають в українців урочистий і водночас тепло-домашній вигляд, перегукуються з устремліннями «Дажбожих внуків» до заквітчаних занебесних луків Ясуні. Ці дві надзвичайно потужні духоутворюючі складові – природна і суспільна, набуваючи в історичному плині часу певних видозмін, назагал залишаються й подосі стрижневими, такими, що не підлягають переглядові. Звідси – і національно своєрідне переломлення християнських засад в українстві – все тут дуже привітне, радісне, рідне, близьке, таке ж, як і в спілкуванні українця з природою або й навіть у його щиросердно-довірливому покладанні (інколи аж сліпому) на своїх суспільних проводарів, які мають влаштовувати життя своєї людності належним чином…

Критикуючи подібну наївність, чимало поважних інтерпретаторів української ментальності (такі твори частково теж подаються у нашій книзі) ладні бачити тут значні загрози для України в мінливому сучасному світі. І вони, мабуть, мають рацію. Нове, що постає з конгломерату різнорідних національних походжень, але переплавлюване на єдність – хай, може, й тимчасову – в тиглі історико-глобалізаційних актуальностей невідворотно відсторонює, заперечує, а то й знищує старе.

Україна з її прадавніми коренями проходить сьогодні шлях неабиякої трансформації. І все ж їй слід, залишаючись відкритою до найновіших вимог часу, про ті корені не забувати. Чимало чого зовні неспростовного і ніби ворожо-неперебутного вона у своїй довгій історії уже пережила. І при тому завжди виносила із таких «переплавок», показувала людству справді золотий зливок своєї душі.

Чого ж вчить нас Україна, її прихований від марно-цікавих поглядів есхатологічний сенс, її доля? Багатотисячолітнє життя духу і культури України вчать нас тому, що не мир, а меч принесено нам, що «той Мені брат, і сестра, і мати», хто сповідує «вчення Моє», а вчення це – соціальна і природна гармонія, відсутність наднаціональної зверхності, служіння істині, в якій той, хто нині, поза істиною знаходячись, хоч і є пониженим, повищеним буде і землю наслідує, і сином Божим наречеться…

Зрештою, якби було інак, то і наша, й інші нації, не закостенілі, не зашкарублі в проживанні всесвітньої історії «назад», у непрохідні хащі «прогресу», давно б відклали убік і свою душу, і свою пісню, і свій псалом, і свою думу, і своє розуміння буття. А в ньому, в цьому розумінні, войовничі постулати «Велесової книги» давно змінилися в українців правдиво християнськими і не облудними, тим більше не неопоганськими, себто лише зовні призодягненими в шати «любові до ближнього», в реальності ж – далекі від того, щоб дійсно прагнути і могти врятувати людину.

В України є своя місія, і вона її виконує – терпеливо і з непідробною любов'ю. З надією. З вірою. Тож нехай таланить їй на її вузькому, тернистому шляху, хай вона ніколи не буде подолана, а разом із своїми спільниками у цьому світі, а їх чимало, – переможе. Бо то буде перемога Добра, перемога Бога в суперечливому, краяному його антиподом і зліплюваному кривавою глиною сьогоднішому і вчорашньому бутті. То буде і наша Ясунь, і наш Едем, і наша Земля Обітованна.

До цього стремить український дух, цього прагне вся українська вічно значима і вічно жива – скрізь, тут і в занебессі, – духовно-культурна спадщина. Припадаймо до неї, навчаймось у неї, шукаймо у ній усе більшого і більшого, того що вона, розгортаючись у днях і століттях, закодовано і приявно несе в собі через матеріальний, видимий, і трансцендентні – світи.


Олексій КОВАЛЕВСЬКИЙ,

поет, лауреат премії ім. В. Сосюри

Українські традиції

Подняться наверх