Читать книгу Сила забування - Кристин Лоберг - Страница 4

Як можна розвинути чіткий, швидкий розум незалежно від рівня IQ

Зараз ми визнаємо той факт, що навчання – це довічний процес, який дозволяє не відставати від змін. А найбільш нагальна задача – навчити людей навчатися.

Пітер Друкер

Уявіть на хвилинку, як це – вчасно завершувати проекти; відстежувати їх виконання без підйомів о третій годині ночі, переймаючись через весь ваш клопіт; швидко знаходити речі, які ви кудись переклали, управляти своїм часом, як профі; зосереджуватися на завданні, незважаючи на всі відволікання, що лізуть у голову; та насолоджуватися численними моментами повної релаксації. Не знаю, як ви, але я називаю людей, яким це під силу, ефективними мислителями. Ефективний мислитель – це людина, яка, незважаючи на божевілля сучасного життя, усе тримає під контролем. Яка не дозволяє нічому перешкоджати на шляху до дотримання пріоритетів, постійно відстежує ситуацію та доводить важливу справу до кінця. Таку людину рідко побачиш перевантаженою роботою, але якось їй вдається завершувати проект за проектом. І це людина, яка використовує свій мозок на найвищому, найбільш ефективному рівні.

Сьогодні пересічний робітник утрачає приблизно три години з восьмигодинного робочого дня (і це не враховуючи обідню перерву та ланч). Нікого не здивує, що Інтернет більше за все перешкоджає нашій здатності залишатися зосередженими. На другому місці – колеги, утворення соціальних контактів з ними і, нарешті, старе добре розтягування робочого дня. Незважаючи на те що люди завжди стикалися з труднощами та протягом віків брали на себе величезну кількість обов’язків, я вважаю справедливим зауважити, що сучасний світ високих технологій підкидує унікальні випробування для нашого мозку, який, у свою чергу, просто не мав такої розкоші, як час, щоб еволюціонувати та впоратися з ними. Обсяг інформації, яку ми намагаємося обробляти, просто грандіозний. Це явище виникло не так давно. Лише обміркуйте різницю між тим, з якою кількістю інформації вам щодня доводилося мати справу раніше, до появи електронної пошти (та мобільного телефону), і з якою зараз. Додайте ще кількість технологій, що є в нашому розпорядженні, і ви побачите, чому багатьом з нас так бракує зосередженої уваги. І якщо нам вже така приємна думка про те, що ми можемо створити кращі звички, лімітуючи ті постійні відволікання, давайте приймемо один факт: цього буде дуже важко досягнути.

У мене є подруга, яка тримає в себе на робочому столі велику пляшку води як нагадування, скільки енергії вона витратила, щоб упоратися з усіма завданнями на день. Вона розглядає пляшку як символ обмеженого запасу. Те, скільки води вона випиває протягом дня, символізує кількість вичерпаних інтелектуальних ресурсів мозку. Вона не може випити половину до настання обідньої перерви, адже тоді вона вичерпає енергетичний потенціал ще до того, як закінчиться день. Вона має мудро розподілити свої ресурси, щоб упоратися зі всіма задачами та зекономити місце для непередбачуваних завдань. Звісно, у цілому, пляшка з водою – це аналогія. Бо, за бажанням свого серця, моя подруга вип’є її всю, якщо відчує спрагу. Але коли вона пояснила мені, як вона розподіляє свою енергію впродовж усього дня на прикладі своєї надійної пляшки з водою, усе це набуло для мене досконалого сенсу. Її мозок легко може впоратися із щоденним обсягом інформації у 34 гігабайти.

Якщо ви схожі на більшість людей, ідея стати ефективним мислителем має бути для вас привабливою. Усі ми прагнемо бути наділеними цим умінням і водночас відчуваємо лише обмеження можливостей, що зростають через реалії сучасного життя. Я не знаю людини, яка хоча б раз протягом «нормального» тижня не відчувала себе перевантаженою інформацією, вкрай знервованою та виснаженою як фізично, так і емоційно. Що, якби ви змогли легко та швидко вдосконалити звички ефективного мислителя та кардинально знизити свої шанси почуватися заваленим своїми обов’язками? Чи можливо це? У цій частині я збираюся довести вам, що цього цілком можна досягнути (заклавши фундамент того, що станеться у вашій подорожі до перетворення себе на розумнішу людину із найшвидшим мозком у компанії).

Факти про речовину головного мозку

Нас оточують ефективні мислителі. Якщо б у світі їх не існувало, у нас виникли б серйозні проблеми з інноваціями та простим виконанням своєї роботи. Вам зовсім не потрібно бути генеральним директором компанії Fortune 500, щоб підпадати під визначення людини, яка має дивовижну здатність досягати багатьох висот і приймати відмінні рішення за секунди. Ефективні мислителі займають усі посади нашого світу, від корпоративного сегмента до тилу, де вони тримають усе під контролем і слідкують за тим, щоб потяг мчав по накатаних рейках без затримок. Вони – мізки, що народжують нові ідеї та процвітання компаній. Такою самою мірою вони і сила, що створює міцні здорові родини, які насолоджуються щастям більше, ніж середньостатистичні. Протягом тисячоліть суспільство повністю залежить від ефективних мислителів, але я зроблю припущення, що вам і так це відомо. Ви хочете знати лише, як вдосконалити свою внутрішню «технологію виробництва». Але перш ніж я розповім вам, як саме цього досягти, давайте розпочнемо з декількох базових фактів про увагу, ефективність та культуру відволікання.

Увага – це непоновлюваний ресурс

Існує причина, за якою це називають синдромом дефіциту уваги. Якщо виникає брак будь-чого, зазвичай це означає, що нескінченних запасів цієї конкретної речі просто не існує. Безперечно, це має місце і коли мова йде про розумову увагу. Насправді, це притаманно будь-якій біологічній операції, яку ми змушуємо наші органи виконувати. Людина може дуже швидко і далеко бігати, досить довго спати, спалювати дуже багато калорій за годину та зосереджено обмірковувати одну тему протягом багатьох хвилин чи годин. Незалежно від того, чи намагаєтеся ви пробігти марафон, чи прочитати «Війну та мир» Льва Толстого, сидячи на місці, у вашому розпорядженні є обмежена кількість фізичних ресурсів, щоб закінчити завдання (тільки стільки глюкози та інших метаболічних речовин, щоб ви дісталися фінішної прямої). Науково доведено: якщо ви виконуєте завдання, що потребує зосередженості та уваги, неможливо негайно перейти до наступного і виконати його так само ефективно, адже вам буде доступно менше ресурсів. Звісно, різні завдання потребують різних рівнів зосередженості та уваги. Викинути сміття – це одне, а от виконання завдань, що потребують значної витрати енергії (особливо тих, що передбачають концентрацію, критичне мислення, самоконтроль, креативність, планування, прийняття рішень та розумових і/або фізичних навантажень), – зовсім інше. А під час виконання рутинної роботи відволікання можуть дійсно мати негативні наслідки.

Відволікання крадуть значно більше, ніж дорогоцінний час

Як ви вважаєте, скільки секунд чи хвилин знадобиться для того, щоб повернутися до завдання, від якого вас щось відволікло? Двадцять п’ять хвилин. Це згідно з дослідженням, опублікованим у 2005 році, за результатами якого також було виявлено, що в середньому люди ледь витрачають одинадцять хвилин на проект, перш ніж почати відволікатися. У наші дні час – найдорогоцінніший товар. Він потрібен нам у більшій кількості. Як написав у своїй статті один журналіст з «Нью-Йорк таймс», резюмуючи останні відкриття в науці про відволікання (така наука дійсно існує), «Інформація вже не вважається вичерпним ресурсом. Тепер це – увага». Якби відволікання не були такими виснажливими, не було б чого боятися. Але відволікання поглинають не лише час, що витрачається безпосередньо на саме відволікання, а ще й час після цього, коли ви намагаєтеся повернутися до справи, яку виконували із самого початку. Коли ви переміщуєте свою увагу з одного завдання на інше (або лише переміщуєте думки у своїй голові, наприклад раптово перемикаєте увагу з робочого проекту на плани на вихідні), ваш час на ефективне мислення скорочується. Увесь цей час ви втрачаєте свою біологічну амуніцію у вигляді глюкози, що відповідає за підтримку рівня вашої уваги, відновлювання сил після відволікань, креативність, підключення пам’яті, розуміння нової інформації та дозволяє невдовзі братися за інше завдання.

Мозку людини подобається дивуватися

Ми звертаємося до відволікань з однієї причини: мозок любить їх. Наша вроджена здатність перемикати увагу на щось інше, можливо, колись давно мала життєво важливу цінність. У часи, коли нам потрібно було врятуватися від голодних щелеп хижого тигра або ж тікати від ворога, щоб не бути вбитим. Але сьогодні таких загроз у нас небагато. Ми більш схильні знущатися з наших мізків та заважаємо їм безглуздими відволіканнями, які не мають нічого спільного з нашим виживанням. Ми стаємо все більш безпорадними перед нашим внутрішнім діалогом (частина нас, що розмовляє з нами цілий день, яку деякі охрестили «мавпячий розум»). Зрештою виходить, що мозок працює без перерв навіть під час сну.

У 2006 році двоє нейробіологів з Массачусетського технологічного інституту, Трей Хедден та Джон Габріелі, допомогли розглянути цей процес ширше. Саме тоді вони досліджували, що відбувається в мозку, коли люди відволікаються на свої внутрішні думки, виконуючи складні завдання. У своєму інтерв’ю для журналу «Фізіолоджі Тудей» доктор Девід Рок, автор книги «Мозок. Інструкція з використання», зазначив наступне: «Вони виявили, що втрата уваги погіршує ефективність, незалежно від складності завдання, і що така втрата уваги провокує підвищення активності префронтальної кори головного мозку. Префронтальна кора головного мозку розташовується десь посередині вашого чола. Вона активує свої функції, коли ви починаєте розмірковувати про себе та інших людей. Ця ділянка мозку входить до складу мережі пасивного режиму роботи мозку. Вона активується, коли ми майже нічого не робимо (наприклад, наш стан під час сканування документів)». Говорячи простіше, він підсумував: «Коли ви втрачаєте зовнішній фокус, мережа пасивного режиму роботи мозку активується і ваша увага починає приділятися більш внутрішнім сигналам (наприклад, переймання через щось, що може вас турбувати)».

Тож упродовж дня ми маємо протидіяти двом групам потенційних відволікань: тим, що надходять із зовнішнього світу: через Інтернет, від колег, непередбачувані ситуації, лаяння керівництва; та тим, що походять із середини: безмовні теревені, які кожен з нас чує лише у своїй голові, що розпорошують наші думки.

За відволікання та концентрацію відповідають різні ділянки мозку

За нашу пильність, здатність протидіяти відволіканням та за концентрацію відповідають дві різні частини нашого мозку. Інакше кажучи: одна ділянка живить ваш мозок енергією, коли ви навчаєтесь керувати автомобілем та вивчаєте правила дорожнього руху в підручнику, сидячи на лекції в автошколі. І зовсім інша – коли ви опинитеся за кермом на практиці, намагаючись уникнути аварії. Лише за останнє десятиліття дослідження показали, що наша здатність усвідомлено зосереджувати на чомусь свою увагу в мозку зовсім відокремлюється від здатності протидіяти відволікаючим речам, які намагаються захопити нашу увагу.

Ерл Міллер, нейробіолог з Массачусетського технологічного інституту, який у 2007 році керував дослідженням, результати якого були опубліковані в журналі «Сайнс», став одним з перших учених, які відкрили, що усвідомлена концентрація та мимовільна увага (тобто перемикання уваги на певне відволікання, що потрапило на очі) – не одне й те саме. Вони не керуються тією ж ділянкою мозку. Лорен Неергард у своєму інтерв’ю для «Асошіейтед прес», в якому вона звітувала про дослідження Міллера, яскраво це описала: «Наш мозок звертає увагу на ті чи інші речі чи об’єкти у два способи: “згори вниз”, або ж усвідомлена, цілеспрямована увага (наприклад, коли ви зосереджуєтеся на читанні) та “знизу вгору”, або ж рефлекторна увага на інформацію, що сприймається органами чуття (голосні звуки, яскраві кольори чи загрозливі хижаки). Аналогічно, існують різні рівні порушень уваги. Деяким людям важко сфокусуватися, іншим – відсіювати відволікання».

Міллер проводив свої дослідження на мавпах, використовуючи безболісні електроди, щоб виявити, як ці дві ключові ділянки мозку взаємодіяли, коли мозок примушували звертати увагу на якісь явища. Спочатку мавп тренували проходити тести з привертання уваги на відеоекранах, а потім змушували по черзі концентруватися на чомусь та справлятися з відволіканнями. Тим часом Міллер і його команда могли виявити, в яких саме ділянках мозку підвищувалася активність залежно від того, що мавпи намагалися зробити. Коли мавпа за власним бажанням концентрувала увагу на чомусь (скажімо, брала з підлоги червоний прямокутник, який нічим не відрізнявся від інших, що лежали поряд з ним), Міллер помічав, що активізувався нервовий центр її мозку, котрий відповідає за виконавчі функції. Це «старша» ділянка мозку, яка обробляє складні розумові процеси. Ми використовуємо нашу виконавчу функцію для здійснення таких завдань, як-от планування, організація, розробка стратегій, звертання уваги та утримання в пам’яті деталей, а також управління часом та простором (завдання, що характеризують складність мислення, яке спостерігається тільки в приматів). Але коли мавпячу увагу щось відволікало, її мозок починав сигналізувати з іншої ділянки, що розташована позаду та має назву «тім’яна кора». Потім Міллер помітив електронну активність в обох ділянках, що резонували разом, передаючи сигнали одна одній. Але їхні індивідуальні частоти були не однаковими, що дозволяло припустити, що «інтенсивність» кожного сигналу була різною. Виявилося, що підтримування уваги та концентрації спричиняє низькочастотну нейронну активність, тоді як раптові відволікання долучають більш високі частоти. Дебра Бебкок, нейролог Національного інституту охорони здоров’я США, зазначила, що дослідження Міллера вперше звернули нашу увагу на те, як ці у фізичному розумінні різні ділянки мозку взаємодіють між собою, щоб управляти нашою увагою чи принаймні її частиною.

Якщо розширити поле зору, аби отримати більш цілісну картину, легко побачити, як ми розвинулися в розподіленні управління нашою увагою. Зрештою, рефлекторна увага (реагування на розлюченого бика) – це інструмент виживання первісної людини. А от здатність залишатися зосередженим на будь-який проміжок часу – уже більш розвинений навик. За словами Міллера, «Якщо на мене щось вистрибне з кущів, це буде дуже важливо і я матиму негайно зреагувати на це. Ваш мозок обладнано таким чином, аби помічати, що відбувається в навколишньому середовищі. Потрібно бути дуже розумною істотою, щоб розрізняти важливе та фокусувати на ньому увагу».

У наш час популярною сферою досліджень стала точна механіка того, як наш мозок приймає миттєві рішення для відрізнення відволікань, що реально загрожують життю, від простих неприємностей. Коли стара добра тім’яна частка нашого мозку ідентифікує на горизонті загарбника уваги, як вона визначає: що треба ігнорувати, а що є достатньо важливим, аби загострити на цьому увагу та запросити інші, більш просунуті ділянки, щоб «поговорили» про це? Поки що в нас немає відповідей, але одне можна сказати певно: природа наділила нас здібностями, щоб ми могли одночасно впоратися і з перешкодами, що спричиняють незручності, і з дуже концептуальними ідеями, які потребують мислення на високому рівні. І це, друзі мої, мабуть, і робить людей такими унікальними та справді розумними створіннями. А також це і те, що може створити хаос у нашому мозку, коли ми намагаємося одночасно обробити декілька ідей. Синхронна обробка мисленнєвих процесів на високому та низькому рівнях може спричинити в мозку, так би мовити, конфлікт інтересів. Просто пригадайте останній раз, коли ви збиралися зробити щось суттєве, наприклад відреагувати на надважливий лист від колеги з коледжу щодо дедлайнів, та за декілька хвилин чи навіть годин усвідомлювали, що ви навіть і не бралися за цю роботу, бо ціла серія відволікань уваги відкинула вас від її виконання. Ми можемо мати найкращі наміри щодо виконання певних обов’язків, а потім наші плани легко та швидко зриваються простою активною діяльністю, під час якої наш мозок намагається поєднати ворогуючі угруповання. Або згадайте момент, коли ви були повністю поглинуті якимось творчим амбіціозним проектом, таким, наприклад, як написання статті чи обміркування мозкового штурму, що має відбутися невдовзі на зборах. І вже за лічені секунди ваш хід думок було зруйновано телефонним дзвінком або колегою, який щойно увійшов в офіс. Знадобиться багато часу, щоб, оговтавшись від відволікання, повернутися до того самого ходу думок. А для декого ті ґрунтовні докладні цінні думки, що вилетіли з голови з появою відволікання, уже неможливо відтворити. Вони зникли.

Пізніше у цій книзі я поясню вам концепцію багатозадачності. Хоча ми хочемо думати, що можемо керувати кількома завданнями одночасно, наш мозок цього не робить. Замість цього він обробляє завдання послідовно, перемикаючись з одного на інше. Але мозок може швидко жонглювати завданнями, тим самим надаючи нам ілюзію, що ми можемо одночасно виконувати кілька речей. Між іншим, у реальності мозок перемикає увагу між завданнями надто швидко для того, щоб ми могли усвідомлено це помітити.

Мозок людини має вбудовану систему фокусування уваги!

Отже, щойно я закінчив пояснювати, як може працювати наш мозок як пристрій для жонглювання конкуруючими потребами, що вимагають нашої негайної уваги та мисленнєвих процесів і викликають активацію нашої просунутої здатності зосереджено фокусувати увагу. Слушне запитання: як нам удається залишатися сфокусованими? Інакше кажучи, як ми можемо запобігати замахам відволікань на нейронну мережу, побудовану для полегшення нашої концентрації? Це залежить від того, наскільки добре ми можемо зупинити ці відволікання від отримання надмірної уваги. Один з найвідоміших тестів, який використовують для вивчення дії фокусування, має назву «тест Струпа» (на честь Джона Рідлі Струпа, що в 1935 році опублікував статтю, в якій пояснювався «ефект Струпа»). З того часу тест став широко використовуватися в психології для визначення, як швидко людина може розпізнавати кольори та слова, коли ті не обов’язково збігаються. Наприклад, якщо вам дали б слова, надруковані різними кольорами, та попросили назвати колір тексту (саме колір, а не надруковане слово), виявилося б, що назвати колір набагато важче, ніж прочитати слово. Нижче, на такому ж прикладі, у мозку виникає стійке бажання відповісти на пункт «в» «сірий» замість «чорний». Це і є ефект Струпа.

а) Чорний

б) Сірий

в) Сірий

г) Чорний

Для того щоб успішно промовити «чорний», вам довелося б загальмувати мимовільну реакцію у своєму мозку, а цього не так легко досягти. Зараз, з докладних досліджень нейробіологів нам відомо, що люди, яким вдається блокувати свої мимовільні реакції, використовують для цього одну конкретну ділянку головного мозку. Вона розташована в префронтальній корі, між лівою та правою скронею, і, як виявляється, є ключем до усіх видів обмежень (для тих, кому дуже цікаво, вона називається правою та лівою вентролатеральною префронтальною корою).

У повсякденному житті ми навмисне відбиваємо чимало природних, рефлексних реакцій нашого мозку. Ця здатність головним чином залежить від цієї маленької ділянки в нашій префронтальній корі. Наприклад, коли стримуємо руку і не даємо піймати об’єкт, що падає, або пригнічуємо свої психічні чи навіть емоційні реакції, ця крихітна ділянка мозку активується. Якщо подумати про це простіше, то це можна назвати нашою гальмівною системою. І хоча наш мозок має у своєму розпорядженні різноманітні педалі для керування численними діями (починаючи з пересування та мовлення й до емоцій та спогадів), виявляється, що в нього є лише одна централізована гальмівна система. І наша здатність ефективно користуватися цією гальмівною системою, здається, тісно співвідноситься з тим, наскільки ефективно ми можемо фокусуватися. Говорячи простіше, фокусування вимагає, щоб ми навчилися зупиняти мозок від розвороту на шосе непрохідних відволікань, де гальмування стає важким, якщо не неможливим. Більш того, наша внутрішня гальмівна система не настільки потужна, як нам хотілося б. Особливо, якщо враховувати ті зусилля, з якими ми маємо справу сьогодні, та високий рівень відволікаючих процесів, що можуть перевантажити будь-який мозок. Оскільки наша внутрішня гальмівна система розміщується у префронтальній корі, вона є частиною найбільш делікатної ділянки головного мозку, що потребує потужного живлення.

Гарною новиною, однак, є те, що дякуючи своїм людським якостям, ми можемо фактично отримати контроль над цією ділянкою і навчитися ефективніше обробляти вхідну інформацію, щоб відфільтровувати безлад та загострювати увагу на важливих речах. І я збираюсь допомогти вам зробити це саме за допомогою моїх шести навичок.

Технології не завжди є кращими друзями нашого мозку

Технології значно спрощують наше життя. Ми можемо спілкуватися з людьми за наносекунди, використовуючи спритні девайси, які ми носимо в кишенях. Сьогодні ми також можемо проводити масштабні та всеосяжні дослідження, пустивши кінчики наших пальців на прогулянку просторами Інтернету, за допомогою таких пошукових систем, як-от Google. Але ця дивовижна доступність інформації породжує лінощі. Комп’ютери виконують роботу за нас, а іноді ще й думають за нас. Наші смартфони запам’ятовують телефонні номери за нас, то ж нам більше не треба пам’ятати їх. Калькулятори вирішують більшість арифметичних завдань, а мобільні застосунки доповідають, скільки чайових лишити в ресторані. Навіть мистецтво написання текстів від руки, в якому задіяні творчі частини мозку, поступається місцем клавіатурам.

Існує час та місце для всіх цих технологій, але разом з цим існує час та місце для старого доброго традиційного розв’язання задач. Дозволивши своєму мозку виконати всю роботу, ви отримаєте переваги, на які і не очікували. Для того щоб переконати вас у цьому, я вдамся до наступної аналогії. Скажімо, вам потрібно пройти серйозну операцію на серці. Якому хірургові ви надасте перевагу: тому, що тренувався робити операції на неживому комп’ютері, чи іншому, який здобував свій досвід на практичних заняттях з реальними пацієнтами? Припущу, що ви оберете хірурга з «реальним» досвідом. Вам потрібен той, кому вже доводилося використовувати свій мозок у різноманітних напрямках, щоб вирішити проблеми в операційній. Той, який упродовж довгого часу займається тим, що називається «поступове навчання за принципом від простого до складного». Цей термін застосовують у навчальних колах, щоб описати, як ми синтезуємо наш досвід, підтягуючи аспекти з одного досвіду до іншого з метою побудови власної бази даних для вирішення нових завдань, комбінуючи те, що ми вже знаємо, з тим, що ми вивчаємо на даний момент, або із задачею, яка постала перед нами.

Володіння «книжковим» досвідом чи використання технологій допомагають досягати результатів у повсякденному житті. Але людина, яка може зібрати інформацію з незліченних уроків, узятих з життя, найчастіше може знайти кращу або вдалішу і точнішу відповідь. Це можна порівняти з польотом. Ви не оберете пілота, який не управляв реальним літаком, а тільки нещодавно закінчив школу імітації умов польоту. Вам потрібен пілот, який пробув у польотах тисячі реальних годин та перебував у різноманітних обставинах.

Тому уявіть, що ця ідея застосовується і до сфери ефективного мислення. Ефективні мислителі не досягають своїх висот, покладаючись на технології чи «книжкові» знання. Вони, безумовно, користуються перевагами технологій і підручників, проте перш за все покладаються на свої вроджені розумові здібності, у тому числі ту їх частину, що підштовхує їх задаватися питаннями, піддавати сумніву норму та відмовлятися приймати «Я не можу». Вони мають доступ та користуються «реальними» навичками, отриманими в результаті поєднання фундаментальних знань та досвіду. Це дозволяє їм завжди виділятися серед інших та змінювати світ, щоб адаптуватися та реагувати на нові потреби та обставини.

ПІДТВЕРДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ

Кілька років тому я відшукав дітей, яких навчав більше десяти років тому. Я навчав їх багатьох технік, які можна знайти в цій книзі, кожна з яких мала на меті сприяти їм без зусиль навчитися всього, що зустрілося б на їхньому життєвому шляху до успіху.

Мені хотілося дізнатися, як склалися їхні долі. Чи мої інструменти допомагали їм здолати труднощі створення яскравих, творчих умів, яким до снаги легко вирішувати будь-які завдання? Чи розвинулися вони до рівня ефективних мислителів, проявивши відмінні здібності у своїй навчальній діяльності та закінчивши з відзнакою школу? Чи вступили вони до коледжів? Престижних? Або ж вони здулися, відображаючи середній загальнонаціональний коефіцієнт відсіву учнів?

Звичайно, це не мав бути науковий експеримент, та група учнів була невелика. Але я гадав, що варто подивитися, що сталося з людьми, з якими я стикався в минулому та яких я навчав. Нам вдалося знайти декілька моїх перших студентів. Результати вразили навіть мене. Усі до одного не тільки закінчили середню школу, але й вступили до престижних університетів (від Массачусетського технологічного інституту до Каліфорнійського університету в Берклі). І тоді я поставив собі запитання: скільки їх потенціалу було вродженим і скільки було сформовано в ті роки моїх занять? Чи могли уроки, на яких я навчав їх, як стати швидкими, ефективними мислителями, зробити такий величезний вплив на їхній загальний успіх? Чи маю я відношення до цих досягнень?